Соціальна поведінка особи та фактори її формування

СОЦІОЛОГІЯ ВИХОВАННЯ

Проблема виховання — одна з вічних соціальних проблем, ви­черпне розв'язання якої в принципі неможливе. Але в сучасних умо­вах проблема засяяла новими гранями у зв'язку з процесами демок­ратизації суспільного життя в Україні, що визначають основний вектор соціальної політики держави. Осмислення проблем вихован­ня переповнює русло таких наук як педагогіка, психологія та філосо­фія. Виховання як соціальне явище дедалі частіше стає спеціальним об'єктом дослідження соціологічної науки, що поєднує підвищення інтересу до питань виховання із соціально-економічними та полі­тичними реформами, які відбуваються в Україні. Соціологічні інте­реси до виховання виявляються лише там і тоді, де і коли починаєть­ся демократизація соціальних інститутів. Згортання демократичних перетворень синхронно веде до згортання соціологічного інтересу до виховання. Це — соціально-історична закономірність: наукові дослідження суспільства і людини можливі лише в демократичному суспільстві, де поважається розум і воля інших, де соціально право­мочні здоровий глузд, громадська думка і масова поведінка.

Виховання — процес цілеспрямованого впливу
Формування _налю$_ину ₃ о-_ОКу }_ншихлюдей, формування пев-

концепцн виховання ' ' „ _жт „

ноі системи особистих якостей. Найважливі­ша проблема забезпечення ефективності виховання — виділення факторів, що визначають істотні риси і спрямованість соціалізації особи, з тим, щоб їх максимально використати у виховному процесі. Різні підходи до виділення факторів соціалізації і виховання особи обумовлені різноманітністю концепцій виховання людини. Вихо­вання має різноманітні форми: політичне, трудове, моральне, есте­тичне, патріотичне та ін.

Виникає питання: що ж відіграє певну роль у формуванні особи, її соціальної активності і свідомості — зовні вищі понад природ ні, природні сили чи ж соціальне середовище? В концепціях

найбільше значення надається моральному вихованню на основі при­внесення вічних ідей людської моралі, що здійснюються в формі духовного спілкування. Інші концепції виховання базуються на ви­знанні необхідності врахування у виховному процесі конкретно-історичних умов життєдіяльності індивіда і стимуляції його включен­ня в реальну систему соціальних зв 'язків, внаслідок чого визначальний вплив умов соціального середовища посилюється та корегується вихов­ним впливом.

Учені по-різному підходять і до вирішення проблеми можли­востей корегування вроджених якостей людини, їх видозмінення під впливом соціальних умов. Так, визнаючи вплив соціального середовища на розвиток людей, більшість просвітників XVII— XVIII століть робили висновок про непохитність початкових люд­ських якостей. Французький філософ Жан-Жак Руссо — основопо­ложник концепції природного вільного виховання на базі уявлень про початкові добрі і злі якості людини. Англійський просвітник XVII ст. Джон Локк, воюючи проти теорії вроджених ідей і якостей у люди­ни, ратував за формування діяльної людини, борця за власне благо на основі морального і фізичного виховання тощо. Звичайно ж, концеп­ція виховання спирається на методологічні принципи, вироблені в межах теорії особи.

У сучасних умовах дедалі частіше піддається сумніву істинність твердження про те, що роль суспільного виховання зростає на кож­ному новому етапі історичного розвитку. В дійсності це не зовсім так. Чим менше розвинені економічні відносини, що тісно згуртову­ють людей у єдине ціле, тим більші мають бути зусилля, що створю­ють суспільний зв 'язок з допомогою особливих регламентуючих фак­торів: звичаїв, соціальних норм, стереотипів, обрядів. Все це сприяє вихованню людей різних поколінь у дусі солідарності, щоб можна було вижити в постійній боротьбі з природою та іншими людьми. І, навпаки, система соціальних регуляторів поведінки людей значно спрощується в умовах розвинутого громадянського суспільства і пра­вової держави.

Виховний процес всеосяжний, кожна людина спонтанно (сти­хійно чи свідомо) бере участь у вихованні оточуючих її людей, по­стійно відчуваючи на собі результати їх виховних зусиль. Виховання не тільки залишається однією з наймасовіших форм людської діяль­ності, але й продовжує нести основний тягар у формуванні людської соціальності, оскільки головне завдання виховання — зміна людини у напрямі, що визначається суспільними потребами. Виховання, ви­ступаючи однією з цілеспрямованих форм соціалізації, здійснюється суспільством з метою забезпечення більшої надійності, гарантова-

ності процесу включення особи в соціальні зв'язки. В процесі вихо­вання суспільство реалізує мету: формування особи і тому відбирає засоби й методи, шо здатні забезпечити найбільший ефект виховно­го впливу. При формулюванні мети і завдань виховання, пошуку засобів і методів їх реалізації ураховуються стихійні, ненавмисні фак­тори соціалізації особи. їх врахування дозволяє зробити виховний процес більш ефективним, тому, якщо вихователь намагається при­щепити вихованцю ідеї, що неузгоджуються з ходом об'єктивного розвитку або конкретних умов життєдіяльності, то результативність виховання буде дуже низькою або навіть нульовою. Так, коли йде процес початкового накопичення капіталу в умовах становлення рин­ку, уже не можуть мати позитивного результату виховні міркування про те, що спекуляція як форма перепродажу товару є аморальною дією і порушує соціальну справедливість. Крім того, знання спрямо­ваності впливу стихійних умов може сприяти нейтралізації або зни­щенню інтенсивності впливу негативних факторів (зокрема пияцтво батьків, жорстокість, грубість у суспільному житті тощо) шляхом ви­ховання.

У сучасному цивілізованому суспільстві виховання стає постійним фактором і здійснюється за допомогою діяльності різ­номанітних соціальних інститутів: сім'ї, освіти, засобів масової інформації. Виховання — діяльність пов'язана з передачею новим поколінням суспільно-історичного досвіду, планомірний та цілеспря­мований вплив, що забезпечує формування особи, її підготовку до суспільного життя і продуктивної праці. У процесі демократизації суспільного життя виховання людини як особи, яка характеризу­ється високими моральними якостями, суспільною активністю, високою культурою праці і поведінки, стає одним з головних соці­альних завдань. Виховання є особливим видом суспільно-необ­хідної діяльності людей.

Виділення спеціального предмета соціоло-
Сощологія виховання: ... _

• „ „„ . „„,„,„,.„__ пі виховання зумовлено тією обставиною,

предмет і структура ^}

що далеко не завжди визнається н відносна самостійність як сфери специфічного наукового знання. Досить часто окремі проблеми виховання, як і вся сфера суспільної життє­діяльності, стають предметом вивчення педагогіки, соціальної психології, соціології освіти та ін. Не заперечуючи глибокого внут­рішнього зв'язку загальних проблем, необхідно підкреслити доціль­ність виділення в соціології спеціальної галузевої науки — соціоло­гії виховання.

Потреба у визначенні меж соціології виховання, її місця в сис­темі соціологічного знання зумовлена власними підходами до аналі-

зу та реконструкції функціонування виховного процесу в суспіль­стві, його цілеспрямованої діяльності. Підвищення ролі особи в здійс­ненні реформ в усіх сферах життя сучасного суспільства України, що пов'язане зі становленням ринкової економіки та процесами демок­ратизації, висуває соціологію виховання серед інших галузей (соціо­логія міста, села, культури, мистецтва, праці та ін.) на особливе міс­це. Розглядаючи виховання як функцію суспільства, яка полягає у свідомому соціальному впливі на індивіда з метою підготовки його до виконання тієї або іншої суспільної ролі шляхом передачі йому накопиченого людством соціального досвіду, формування певних рис і якостей, можна визначити специфічність предмета соціології виховання.

Соціологія виховання вивчає формування особи як конкретного носія соціальності з певними світоглядними, моральними, естетич­ними настановами та життєвими спрямуваннями. Ще на початку XX ст. починає визначатись, формуватись предмет соціології ви­ховання. У 20-х роках у Бостоні виходить книжка Уїльяма Сміта «Вступ у педагогічну соціологію», де соціологія виховання визнача­ється як наука, що застосовує теорію, методи і принципи соціоло­гії у вивченні проблем теорії і практики виховання. Саме ж понят­тя виховання трактується дуже розширено, підкреслюється, що виховання складається із суми сил і впливу, які суспільство засто­совує, щоб розвивати і соціалізувати індивіда. Роль же школи як агента держави — координувати різноманітний вплив на дитину: здійснювати соціальний контроль над процесом її соціалізації. Природно, виховання як цілеспрямована діяльність покликане ут­верджувати ідеали, принципи і цінності конкретного суспільства. Досліджуючи такий процес, соціологія виховання розв'язує ряд проблем.

По-перше, соціологія виховання реалізує прогностично-теоре­тичну функцію. Створюється теоретична модель людини, на осно­ві якої стає можливим дослідження закономірностей впливу су­спільства на потреби підготовки молодого покоління до трудового, суспільного й особистого життя та їх прогнозування шляхом ана­лізу основних тенденцій соціально-економічного, політичного та духовного розвитку суспільства. У процесі виховання вивчаються зміни потреб до різних соціальних прошарків та спільностей, які в конкретних соціально-історичних умовах пред'являються суспіль­ством. Інакше кажучи, аналізуються та вивчаються потреби сус­пільства щодо індивідів, відбувається трансформування потреб у конкретну мету виховання, створюється ідеальна модель особис­тості.

По-друге, перед соціологією виховання виникає необхідність до­слідження соціальної суті виховання. Дослідження пов'язане з ви­вченням взаємодіючих впливів соціокультурного середовища та ви­ховання на соціалізацію індивідів, на набуття ними особливих якостей, оцінок, характеристик. Соціологія виховання передбачає з я-сування й визначення взаємовідносин та взаємодій способу життя і соціальних якостей молоді, тенденцій розвитку основних соціальних процесів, інститутів і факторів, що визначально впливають на фор­мування особистості. Саме тут обов'язково враховується вплив за­собів масової інформації на різні соціальні прошарки та спільності з тим, щоб залучити їх у виховний процес. Природно, що, вра­ховуючи особливості мікросередовища, де відбувається людська життєдіяльність, соціологія виховання вбачає своє завдання в по­стійному вдосконаленні на основі одержаних виховним процесом знань управління. На різних вікових етапах такі фактори, як сім'я, засоби масової інформації, групи однолітків, виробничі колективи, по-різному, нерідко протилежно впливають на формування осо­бистих якостей. Глибоке вивчення ієрархії впливу таких факторів на різні вікові групи, а також специфіки соціального оточення до­зволяє чіткіше визначити фактори соціального мікросередовища, що справляють той чи інший вплив на становлення і розвиток самої особи, особистості.

По-третє, соціологія виховання предметно спрямована на реальний процес формування та розвиток особистості. Соціологія виховання пов'язана з вивченням практичних можливостей впливу ідеї вихо­вання на соціальний прогрес в конкретних історичних умовах. Тут досліджується роль виховання в політично-ідеологічному, соціаль­но-економічному та культурному відтворенні суспільства. В сучас­них умовах демократизації суспільного життя, розв'язання еконо­мічних, політичних та соціальних проблем суспільного розвитку насамперед залежить від розвитку особистості, від професіоналізму кадрів, здатних ефективно використовувати техніку, досягнення науки і культурні цінності. Все це поєднується з почуттям високої громадянської відповідальності, із здатністю передбачати соціальні наслідки майбутньої діяльності.

Соціологія розглядає виховання як одну з

Взаємодія найвагоміших форм взаємозв'язку суспіль-

суспільства і особи _ . . .

в процесі виховання ^ства ' ^особи> виділяє два рівні: первинний і вторинний. Первинний рівень взаємозв 'язку включає об'єктивну взаємодію людини і умов її побуту, її життєдіяль­ності, яка здійснюється в певному соціальному середовищі. Якщо фор­мування особи зачіпає усі сфери життя суспільства, то людина в ди-

наміці її особистого розвитку розглядається як своєрідна модель сус­пільства, що розвивається. В особі, як у краплині води, відобража­ється різноманітність і багатогранність суспільного життя людей, хоч відображення і характеризується різним ступенем тотожності, тому що суперечність суспільних відносин створює можливість і спо­твореного відображення навколишнього світу в індивідуальній сві­домості. Формування особистості — головний підсумок суспільного розвитку, глибинний його зміст. І саме тому сукупність характерних рис особистостей красномовно свідчить про всебічний і різноманіт­ний стан життя соціального організму. Вся сукупність суспільних відносин, суб'єктом яких виступає людина як член тієї чи іншої со­ціальної спільності, стає змістом особи в «знятому», як визначав Гегель, вигляді. Суперечливість процесу «зняття» соціального інди­віда зумовлює велику різноманітність і соціальних типів, індивіду­альностей, незважаючи на те що суспільному буттю людей, відобра­женням чого виступає їх свідомість, така різноманітність і не властива.

Відтворення особи з визначеними характеристиками є природ­ний та закономірний результат життя. Особа виступає немовби дзер­калом об'єктивних тенденцій і суперечностей, що зумовлюють її іс­нування. Контрагентом особи на такому рівні є соціальне життя в тій мірі, в якій воно звернене до конкретної особи, сприймається нею, впливає на неї і, водночас, відчуває на собі її зворотний вплив. Осо­ба, як чутливий прилад, реагує на зміни життя, реагує змінами своїх характеристик — соціальних, моральних, політичних, зростанням здібностей та потреб, а інколи — зміною ціннісних орієнтацій. Ось чому виховання необхідно для того, щоб людина переросла рівень суто ситуативної поведінки. Виховання покликане формувати особу, яка сама добровільно і свідомо будує своє життя відповідно до потреб суспільства. Процес виховання є своєрідне відтворення розвитку людства в становленні окремих особистостей, тобто соціального філо­генезу — історичного розвитку органічного світу в соціальному онто­генезі — індивідуальному розвитку. Своєрідною квінтесенцією соці­ального досвіду, накопиченого людством, і є культура різних спільностей.

Виховання як одна із форм взаємозв'язку між суспільством і осо­бою реалізується у свідомій діяльності суспільства, що спрямована на одержання визначених, передбачуваних правил поведінки інди­відів. Така діяльність складає вторинний рівень виховання і має само­стійний зміст і значення. Тут реалізується функція мовби каналу зв'язку від соціально-економічного ладу суспільства — через його потреби і цінності — до механізмів психіки і поведінки людей. Уні-

44 Соціологія"

версальні зв 'язки індивідів — результат універсального обміну знання­ми, трудовими навичками, уявленнями, переконаннями та ін.— зумов­люють необхідність застосування до людей загальних вимог. Ці вимоги продукуються як моральні, правові та інші норми соціальної регу­ляції. Установлені в суспільстві правила поведінки, шо виступають засобом закріплення найважливіших суспільних відносин, можуть дещо або відставати від них у своєму розвитку, або випереджати їх, створюючи тим самим конфліктні ситуації. Та завжди суспільні пра­вила поведінки стають засобом соціального регулювання та управ­ління. Крім того, дотримання норм і правил поведінки відповідає закономірному розвитку людської індивідуальності, відтворюючи єд­ність особистих та суспільних інтересів.

Отже, можливість гармонійності особистих та суспільних інтере­сів перетворюється в дійсність для кожної людини суто індивідуаль­но, тому що формально рівні й теоретично обгрунтовані можливості практично часто-густо не рівні. Освоювати одну й ту ж дійсність людина може по-різному: може пристосовуватися до неї, повністю підкоряючись об'єктивним обставинам, а також може нехтувати ни­ми, ведучи боротьбу з такими обставинами. Ось чому в однакових життєвих умовах можуть формуватися люди, яким будуть притаман­ні різні, інколи і зовсім протилежні, характеристики.

Суть виховання особи — врахування її взаємодій з об'єктивними конкретно-історичними умовами і соціальними інститутами, що здійснюють цілеспрямований, свідомий вплив на особу. Це — дво­єдиний процес. З одного боку, виховання особи спрямовано на залу­чення людини до цінностей культури. З іншого — враховуючи, що покликання, призначення кожної людини — всебічно розвивати свої здібності — виховання полягає в індивідуалізації, в знаходженні особою власного Я, в перетворенні сутнісних сил суспільства в сутнісні сили особи. Головним критерієм вихованості людини соціологія вважає ступінь практичної участі особи в суспільно-корисній праці. Найваго­міша результативність такої участі, а, отже, і найвища ефективність використання здібностей, талантів і можливостей кожного члена сус­пільства — необхідна і обов 'язкова умова найповнішої реалізації переваг певного суспільства, чи то демократичного, чи то соціально-інтегро­ваного, чи то капіталістичного, і перспектив його подальшого функціо­нування та розвитку. Саме тому виховання людини, яка є не тільки простим відображенням суспільних відносин, а, насамперед, активним фактором їх розвитку, має спрямовуватись не лише на сприйняття та засвоєння нею ціннісних орієнтацій та настанов, а й сприяти примноженню і накопиченню індивідуального внеску в жит­тєдіяльність суспільства.

Соціальні регулятори Соціологія виховання через поняття якісно-

в сфері виховання _Го становища суспільства прагне інтегрува-

ти різні сторони суспільного розвитку і його результати. Одна із складових стану суспільства — соціальні регуля­тори людської поведінки і діяльності. За своєю суттю такими регуля­торами виступає вся система суспільних відносин, яку кожне покоління одержує в готовому вигляді. В суспільстві є певні цінності, норми, правила поведінки в різноманітних ситуаціях, є заборони, санкції за порушення норм, механізми культури, що, впливаючи на розум та почуття, забезпечують прийняття більшістю людей того ладу, при якому вони живуть. Все це — соціальні регулятори поведінки особи.

Найважливіше місце належить економічним відносинам, але й вони аж ніяк не забезпечують всієї різноманітності життя, не ви­значають усіх механізмів його соціального регулювання. Не можна розраховувати на кардинальні зміни економічних структур. Але зов­сім невірна думка і про те, що такі зміни не залежать від усієї системи соціальних регуляторів, або що зміни в економічних відносинах самі по собі автоматично викликають зміни усієї системи соціальних ре­гуляторів. Коли в період індустріалізації мільйони селян України ставали промисловими робітниками, то соціальна структура суспіль­ства змінювалась дуже швидко, тоді як зміни соціальних регуляторів людської діяльності та поведінки відбувалися досить повільно. Адже ці регулятори не формуються довільно: зміни в продуктивних си­лах — це завжди зміни самої людини, типу людської особистості. Якщо визріла для змін людина у всій повноті її соціокультурних ха­рактеристик, то відкривається простір і для змін усієї системи соці­альних відносин, а, отже, і відповідних регуляторів людської пове­дінки. Якщо ж людина для змін не визріла, то й загальносуспільні зміни загальмуються.

Соціальні регулятори ефективні тоді, коли не просто існують у вигляді звичних для суспільства інститутів, норм, правил, але також охоче сприймаються людьми, є природними для них, відповідають їх внутрішнім потенціям. Якщо внутрішні потенції нарощуються, а соціальні регулятори залишаються колишніми, застарілими, спів­відношення їх порушується, соціальні регулятори перетворюють­ся в суто зовнішню оболонку, що сковує розвиток і особи, і сус­пільства. Ліквідувати ці соціальні регулятори буває досить складно, на їх боці — сила, вся могутність держави, яка до того ж сама виступає найважливішою ланкою всієї системи соціальних регуля­торів.

У сучасних умовах в суспільстві діють дві ціннісно-різні системи соціальних регуляторів. Одна — орієнтована на натуральні еконо-

44*

мічні показники, порівняльний розподіл, на традиційний колекти­візм «гвинтика», на зовнішній контроль за поведінкою людини, на командні методи управління і бюрократичне адміністрування. Така система нав'язується досвідом минулого, а її живучість обумовлю­ється наявністю соціальних прошарків, сприйнятливих до регуля­тивних дій за типом жорстокого економічного і неекономічного тиску, категоричного наказу, централізовано запрограмованої гро­мадської думки. Друга система соціальних регуляторів бере за осно­ву ринкові механізми, індивідуальні здібності особи, вільний вибір, що базується на персональній відповідальності. Реально механізми регулювання в такій системі (регулювання товарно-грошових відно­син, виборні механізми формування органів державної і політичної влади, судові механізми розв'язання конфліктів та ін.) спрацьовують не завжди. Вони найефективніші переважно в тих випадках, коли в суспільстві зростає кількість людей, які сформувалися як самостійні та ініціативні особистості. Оскільки такі особистості з'являються, то вся система соціальних регуляторів має відповідно перебудовува­тися: орієнтуватися не на стримання прояву різних індивідуальнос­тей, а на їх підтримку. Вона не обмежує всебічну життєздатність людей, а сприяє їй. Зміст такої стратегії полягає в тому, що слухня­ність — насамперед чеснота невільної, підкореної людини. А якщо людина стала вільною, то суспільство може робити ставку лише на її відповідальне ставлення до роботи, що виконується. Відповідаль­ність же виховувається тоді, коли потенціал вільної людини реалізу­ється, а не стримується.

Соціальні регулятори мають інструментальні та ціннісні компо­ненти. Хоча для стороннього спостерігача досить складна система суспільних стосунків і соціально-культурної надбудови над ними лише засіб самоорганізації тієї або іншої спільності громадян, для людини ж, яка живе в конкретному соціумі, вони самоцінні. Люди не усвідомлюють інструментальної ролі економічних або моральних принципів, релігійних та етнічних символів, але надають їм само­стійного значення, вбачають у них вищий зміст і нерідко готові від­стоювати їх за будь-яку ціну. Навіть і тоді, коли інструментальна роль звичних регуляторів вичерпана, вони можуть ще деякий час за інерцією зберігати свій колишній престиж у суспільній свідомості, підживлюючи її консервативні моменти. Для сучасного суспільства України характерні численні маргінальні прошарки; до того ж ситуа­ція посилюється значною територіальною неоднорідністю населен­ня. Додамо, що поведінка маргінальних прошарків вже не вписуєть­ся в рамки колишньої системи соціального регулювання і ще не вписується в рамки нової системи. Такі люди живуть одночасно в

двох світах, не будучи повністю адаптованими до жодного з них. Інтеграція особи такої людини ускладнена, її свідомість роздвоєна, людина легко губить орієнтири, стає зручним об'єктом політичного маніпулювання, звертає на шлях асоціальної поведінки, вдається до агресивності або апатії.