Створення екологічно сприятливих технологій

32-

вих рослин. У середині крейдяного періоду виникли покритонасінні рослини, а наприкінці — раптово вимерли динозаври, натомість бур­хливо розвивалися ссавці. Калейдоскоп такого катастрофічного роз­витку багатий. Ще й досі загадкою є зникнення мамонтів, ящерів та інших представників давньої фауни. Зрозуміло, екологічні природні кризи, катастрофи обумовлюються властивостями самої Землі і Кос­мосу (метеоритні вибухи, зіткнення з астероїдами, удари комет, ура­гани, повені, землетруси, вулканічні виверження, спалахи наднових зірок, ультрафіолетове випромінювання, можливість зміни магніт­ного поля Землі та ін.). Небезпечні для людства явища — землетруси виверження вулканів, урагани мають місце в певних зонах Землі досить часто завдають значної матеріальної шкоди та призводять до людських жертв. Але найнебезпечні для планети екологічні кризи, катастрофи й забруднення навколишнього середовища пов'язані саме з людиною як частиною природи. На сучасному етапі звичне явище — тотальні (панойкуменні) екологічні кризи, що беруть поча­ток з промислової революції і є своєрідним продовженням та поси­ленням локальних криз, лише з тією різницею, що деградації зазна­ють не окремі екологічні системи, а більшість з них, а то й усі загалом. Глобальні (біосферні) екологічні кризи викликали порушення рівно­ваги в основних структурних блоках біосфери (атмосферному, гідро-сферному, літосферному, ґрунтовому). Біосфера під впливом люд­ської діяльності втрачає самоорганізаційні можливості й засвідчує рух до такого стану, що може привести не тільки до вимирання фло­ри і фауни, масової елімінації видів, а й до загибелі всього живого взагалі. Подолання глобальної екологічної кризи безпосередньо за­лежить, насамперед, від з'ясування її глибинних коренів, бо тільки знання причинних факторів дає підстави для прийняття об'єктивно-виважених рішень.

Екологізація науки, І хоча ставлення людини до природи прин-техніки, виробництва ципово не змінилось, екологічна криза до­сить істотно протверезила частину людства. Велика планета Земля в свідомості людей раптом стала на диво ма­лою і слабкою. Прикро, але факт: багато фізиків, хіміків, металургів, агрономів, учених, громадських діячів не переглядають своїх позицій, не відмовляться від технократичних інтенцій, доки якесь потрясіння не змусить їх це зробити. Олюднення природного середовища пла­нетарно покладає величезну відповідальність на вчених і на всіх без

ятку _жителів планети. Весь багатовіковий досвід людства спря-ований переважно на дослідження і використання окремих фраг-ентів природного оточення з метою одержання необхідних мате-іальних благ. І в наших інтересах негайно прийти їй на допомогу. Тут величезна роль належить звичайно науці. ⁴ В сучасних умовах екологізації зростає роль науки. Уже з XVII ст. почав бурхливо розвиватися комплекс фундаментальних наук — фізи­ка механіка, хімія, біологія, геологія, що й забезпечило могутнє піднесення виробництва. Вибух наукової творчості, на думку Воло­димира Вернадського, став грандіозним явищем. Наукова діяльність в період переломних епох має творчий, а не руйнівний характер. Люди в минулому нерідко помилялися в оцінках важливості відкриттів і прогнозів учених, і це з певністю стримувало прогрес у науці, культурі, економіці. Проте рано чи пізно істина торжествува­ла, а втрати від несвоєчасного освоєння того або іншого наукового передбачення, відкриття хоч і були, але мали тимчасовий, локальний характер. У результаті ігнорування гуманістичних тверджень і про­роцтв багато народів і держав зазнавали відчутних втрат. Зазнавала втрат і природа. Але життя тривало, а наука, техніка і виробництво так або інакше прогресували. Разом з тим посилювалася відпові­дальність учених за негативні (в тому числі й екологічні) наслідки реалізації їх досягнень. А скільки ж учених та інженерів ще зайнято розробкою засобів, які руйнівно впливають на природу, скільки — розв'язанням завдань збереження навколишнього середовища, скільки інститутів спрямовано на те, щоб вирвати в природи її багат­ства (відкрити корисні копалини і залучити у виробництво, перекри­ти ріки і дати енергію тощо), скільки — на встановлення меж дозво­леного (допустимого з точки зору стратегічних інтересів країни і долі майбутніх поколінь) впливу на природу. Все це далеко не на користь справі охорони навколишнього середовища. Проти бездумного за­стосування науки протестував Володимир Вернадський: «Недале­кий той час, коли людина одержить у свої руки атомну енергію, таке Джерело сили, яке дасть їй можливість будувати своє життя, як вона захоче. Чи зуміє людина скористатися цією силою, спрямувати її на Добро, а не на самознищення? Чи доросла людина до вміння викори­стати ту силу, яку неминуче повинна дати їй наука? Учені не повинні заплющувати очі на можливі наслідки їх наукової роботи, вони ма­ють почувати себе відповідальними за наслідки їх відкриттів, по­єднувати свою роботу з кращою організацією всього людства».

На жаль, багато передбачень Володимира Вернадського або встиг­ли забути, або не зуміли оцінити. Насамперед це стосується фізиків-

ядерників, які влаштували змагання за створення атомної бомби Знали, що творили, якого лиха це завдасть людству. А коли знали зобов'язані передбачити наслідки. Наука спрямовувалася на руйну­вання. Спершу влаштували трагедію Хіросіми та Нагасакі. Потім похапцем, не озираючись на минуле і не вдивляючись у згубні перс­пективи майбутнього, догоджаючи своїм правителям, створили нау­кові проекти і практичне масове виробництво нових серій атомних водневих, нейтронних, бактеріологічних бомб та іншої страшної зброї. Пролунали по світу сотні ядерних вибухів. Тільки на Семипа­латинському дослідному полігоні проведено 98 повітряних і 25 на­земних атомних вибухів. Тут же випробувана найпотужніша за всю історію полігона бомба — близько 500 кілотонн — воднева бомба, творець якої академік Андрій Сахаров. Наслідки випробування ядер­ної зброї жахливо трагічні.

Хіба це не кричуща безвідповідальність і вина вчених-атомників, які не передбачили лиха, що звалилося на людей та природу внаслі­док жахливих дослідів. Десятки регіонів, мільйони невиліковно хво­рих людей стали жертвами безвідповідальності вчених. Нині люд­ство стає заручником створеного ним же монстра — атомної зброї. Багато творців зброї величезної руйнівної сили з часом усвідомлюва­ли свою помилку і розкаювалися. Проте громадянська мораль не може прийняти ніяких пояснень учених на виправдання. Робота всіх керівників держав і вчених, які планували, створювали, випробову­вали і накопичували атомні, водневі й нейтронні бомби, мали одер­жати відповідну оцінку світової громадськості. Надто багато є підстав сказати, що вони мали передбачити наслідок застосування своїх про­ектів та відкриттів і зобов'язані не допустити використання атома як знаряддя руйнування. А взагалі питання екологічних наслідків роз­витку науки та техніки досить непросте, оскільки мета грунтується на благих намірах, а результати завдають шкоди. Нерідко технічні нововведення, що базуються на досягненнях науки, погіршують еко­логічне становище. Це підтверджує приклад з ДДТ, за винахід якого було присуджено Нобелівську премію, і тільки згодом з'ясувалося, що використання препарату згубне для всього живого, а не тільки для шкідників сільського господарства. Чи відповідальні вчені за ці екологічно негативні наслідки?

Отже, виникає проблема синтезу знань і етичних цінностей. Лю­дина за рівнем знань досягла статусу негативного екологічного фак­тора і вже не може керуватися ціннісно нейтральними науковими знан­нями, що можуть привести людство до загибелі. Моральність науки, незалежно від національного, державного, релігійного або філо-

(Ьського прояву, стає для вченого важливою. І з цим не можна не ^ахуватися. Добро і зло є також творіннями ноосфери, як і все інше. Не зашкодь!» — цей імператив справедливо має не тільки етико-медичний, але й глибоко життєво-моральний сенс, втрата якого в науково-технічній або іншій практичній діяльності загрожує заги­беллю не лише так званому навколишньому середовищу, а й людині. Бо фізична смерть — це занурення в небуття, повернення до вічної рухомої матерії. Моральна ж смерть — це народження негативної сили життя, подібна раковій клітині, життя якої смерть і руйнування життя. Скільки нас переконували у безпечності, корисності й еколо-гічності ядерної енергетики, або біостимуляторів. Така двоїстість є однією з причин нерозуміння сучасників, коли слухають про май­бутні екологічні катастрофи. «Якщо вчені не можуть дійти згоди в поглядах, то хіба я — маленька людина, здатна щось змінити у своїй поведінці?» І така реакція природна. Інша справа, що негативні на­слідки дилеми — підрив довіри до науки — важливо раціонально подолати. Розбіжності між ученими зумовлені різними причинами. Учених, насамперед, спонукають власні інтереси (не хотілось би го­ворити про свідомий обман, хоча іноді вдаються і до нього).

Виснаження озонового шару Землі, парниковий ефект передба­чалися шведським ученим, лауреатом Нобелівської премії з хімії Самуелем Арренусом ще наприкінці XIX ст. Проте тривалий період це ігнорувалося. Між іншим фактор інтересів свідчить, що найбіль­ше слід зважати на негативні, а не позитивні прогнози. Проте варто мати на увазі, що може виникнути зацікавленість у песимізмі і навіть страхах. Життя триватиме так, ніби нічого не сталося і якийсь період можна укладати ще вигідніші угоди (не зважаючи на негативні на­слідки). Сучасна економіка, власне, і живе за такий рахунок. Науко­во необгрунтованими і марнотратними виявилися і багато народно­господарських проектів. Ніхто не підраховував, у що обходилися народу і державі видобуток нафти в Сибіру, доставка її, скажімо, в Кременчук, скільки вилучено чорноземів України й Росії під на­фтопроводи, станції перекачування. А яких витрат потребувала ви­плавка металу на труби, скільки валюти одержав Крупп та інші фірми Німеччини, які постачали труби? І це тоді, коли на десятках мільйонів гектарів в обезлюднених селах корми не збирали, солома гнила, не-вкрите сіно псувалося, втрачало свої поживні якості.

У застійний період екологічна боротьба мала характер однобічної Дії і відбувалася в кабінетах і аудиторіях за закритими дверима. Там гіганти думки — народні академіки і професори мужньо боролися з відомчими вченими, з міністрами та іншими посадовцями, з усяки-

ми екологічними екстремістами і анантюристами, які мали реальні важелі впливу на владу. В суперечках нерідко гинула істина. Задущ_е_ на бюрократами, безправна провінція в кабінетному протиборстві участі майже не брала. Цей своєрідний монолог стосується не науки а тих учених, які, прикриваючись своїм високим становищем, впро­ваджували далеко не кращі технології.

Досить поширеною є хибна думка, ніби «будь-яке справді нау­кове дослідження екологічних проблем обов'язково поліпшує процес прийняття рішень у межах природоохоронної політики, до­помагаючи знімати невизначеність наслідків реалізації науковотех-нічних проектів і вибирати екологічно бездоганні їх варіанти». Ці ілюзії підтримують виробничники, які прагнуть одержати екологіч­ну індульгенцію на впроваджувані науково-технічні нововведення, і спеціалісти з охорони навколишнього середовища. Досягнута поки що гарантована точність екологічних прогнозів не дуже висока. Як показують оцінки спеціалістів Міжнародного інституту приклад­ного системного аналізу (Відень), «інтереси вчених зазвичай надто вузькі і визначаються й історією конкретної науки. Через те нема гарантії, що в ході наукового дослідження визначатимуться відповідні процеси і зміни, або інформація буде зібрана в просто­рових і часових масштабах, необхідних для вирішення питань уп­равління».

Наука і техніка — інструмент, який багато в чому залежить від людських цінностей і потреб, інструмент, далеко недосконалий, але вкрай необхідний. У поєднанні наука не тільки відображає світ, а й за допомогою техніки творить його, розкриваючи водночас духовні потенції людини. Орієнтація на їх розкриття і одухотворення приро­ди має стати головною в науці. Для того, щоб наука стала здатною до вирішення екологічних проблем, вона не повинна бути лише вироб­ничою силою, а чимось більшим. Звичайно, необхідно, щоб наука виконувала і свою функцію — забезпечення матеріального добробу­ту населення, але не зводилася тільки до добробуту. Синтез античної ціннісної теорії науки (знання заради знання) з тією утилітарною концепцією науки, яка формувалася пізніше, повинен, так би мови­ти, зняти і об'єктивістський, і утилітарний підходи у більш загальній системі цінностей, основою якої є людина і природа в їх цілісності і взаємозв'язку. Ціннісна переорієнтація науки потребує не розриву теорії з практикою і науки з виробництвом, а більшої зваженості науки — чистої і прикладної, оскільки між ідеальним світом науки і реальністю технічного втілення є, крім подібності, глибокі від­мінності.

Створення Відомо, криза навколишнього середовища

иятливих технологій зумовлена не лише зростанням масштабів су­часного виробництва, а й появою нових еко­логічно небезпечних технологій, підвищенням енергоємності вироб­ничих процесів, витісненням натуральних матеріалів штучними, синтетичними, що не вписуються в природний кругообіг речовин у біосфері- То може настав час поставити запитання: а чи правильно люди вибрали технологію у взаємодії з природою, і взагалі, чи спро­можні управляти могутніми силами, що викликали кризу? Безумов­но питання стосуються не тільки розуму, а й духу людини. Може скластися така ситуація: атомна електростанція спроможна вироб­ляти величезну кількість електроенергії, проте, технологічно пов­ністю не придатна для слаборозвинутої країни з відсутністю досвід­чених інженерів, будь-якої енергорозподільної мережі. То ж питання виробництва, вибору і передачі технологій стоїть дуже гостро. Щодо необхідності захисту природи, то багато хто не зовсім усвідомлює, що йдеться, насамперед, про охорону самої людини, забезпечення її майбутнього. Обгрунтування необхідності тих або інших екологіч­них заходів іноді здійснюється з позицій природи або якогось сто­роннього спостерігача-моралізатора, що приводить до ідеалізації не­займаної природи.

Людина звинувачується (нерідко справедливо) в злочинах проти природи. її екологічна некомпетентність часто призводить до спро­щених інженерно-технократичних рішень, природопереробнихтоспо-дарських заходів. Міністерства, відомства, фірми заради вигідних, іноді сумнівних, виробничо-економічних показників уперто нехту­ють природоохоронними заходами, покладаючись на навмання са­морегуляції біосферних процесів. Людина визнається злочинцем про­ти природи, мабуть, єдина з усіх живих істот усвідомлює свою вину. Тут значна роль належить формуванню й розподілу екологічно прий­нятних технологій, що сприяють стійкому економічному прогресу, і заміні теперішніх, економічно недоцільних і екологічно шкідливих. І все ж одразу застережемо, що дуже небезпечно сподіватися подола­ти екологічну кризу тільки за допомогою технологій.

Доки людство не прийде до повного розуміння тих надбань і не­безпек, що несе з собою технологія, посилення технологічної могут­ності зумовить лише подальшу деградацію навколишнього середо­вища, неважливо, які нові технології створимо, наскільки розумно й ^еФективно зуміємо передати їх у руки людей у всьому світі,— криза ^лище поглибиться, якщо тільки одночасно не зуміємо по-новому взаємодіяти з навколишнім середовищем, не стабілізуємо народона-

селення і не використаємо все можливе для відновлення рівноваги на Землі.

Вибір технологічного майбутнього — проблема багатоаспектна Формування перспективних моделей технологій, здатних зменшити технологічну напругу, належить не тільки до загальнотеоретичних проблем, а й до спеціальних. Враховуючи це, спробуємо розібратися у деяких питаннях і методологічних підходах до екологізації техно­логій виробничих процесів, визначити їх зміст, можливості і межі з'ясувати, наскільки вони прагматичні, тобто дослідноспроможні' Вибір технологічного майбутнього спеціалісти вбачають по-різно­му. Хоча багаторічні дискусії в кінцевому підсумку звелися практич­но до визнання двох основних напрямків. Це — так званні малі («м'які», «ненасильницькі») технології і великі, структуроперетво-рюючі науково-технологічні рішення («великі технологічні систе­ми»). Відомий англійський економіст Ернст Шумахер обґрунтовує відмову науково-технологічної політики від великомасштабних за­ходів. Замість трати зусиль на фундаментальні зрушення в науковому знанні і на практичну реалізацію принципово нових, складних і часто дорогих науково-технологічних рішень пропонується спрямувати роз­виток технології на новий шлях: потрібні методи і обладнання, які були б досить дешевими, а отже, і доступними фактично кожному.

Проте, враховуючи збільшення розриву між розвинутими і відста­лими країнами, неготовність до впровадження екологічно прийнят­них технологій, маємо підстави стверджувати, що малі технології і є ті самі проміжні технології, що відповідатимуть умовам і потребам слаборозвинутих країн. Таких поглядів дотримується американсь­кий фізик Андре Ловенс, який назвав пошук нових підходів «м'яким шляхом розвитку технологій». Такий шлях має привести до ство­рення технологій, що характеризуються п'ятьма основними якос­тями: базуванням на використанні переважно відновлюваних видів енергії — таких, які завжди наявні, незалежно від того, використо­вуємо їх чи ні, як, наприклад, сонце, вітер і рослинність; різнома­нітністю, щоб національні арсенали техніки можна було розподіля­ти між багатьма дрібними платниками податків, кожен з яких прагнутиме до максимуму ефективності й використання у конкрет­них умовах; гнучкою технологією порівняно невисокого рівня, шоб її легко можна було розуміти і використовувати без складних спеці­альних навичок; відповідністю за масштабністю і географічним роз­поділом кінцевим потребам користувачів; узгодженням технологій з енергетичними якостями того, що потрібно для безпосереднього кінцевого використання.

Отже, вибір технологій має орієнтуватися на технічну простоту, _М3ьку вартість заміни, повільне старіння, високу надійність, велику шість і низьку ціну. Безперечно, в умовах небаченого марнотрат-а ресурсів проблема виробу технологій заслуговує на найпильні-,.у увагу вчених, інженерів і керівників, відповідальних за науково-технологічну й екологічну політику. В сучасних умовах в Україні одержано чимало досить обнадійливих практичних результатів: впро­вадження конверторного та електродугового способів виплавки сталі знижує витрати енергії на 27 % і підвищує продуктивність виробни­цтва порівняно з мартенівським у 2-3 рази; установки для безперер­вного розливу сталі економлять до 15-20 % металу (якби повністю перейшли на метод безперервного розливу сталі, то могли б скоро­тити видобування залізної руди, коксу та виплавку сталі на десятки мільйонів тонн); спосіб покриття металорізальних інструментів за допомогою іонного бомбардування титаном, винайдений ученими Харківського фізико-технічного інституту, дав змогу збільшити стійкість інструментів у 10 разів, продовжити термін їх дії, знизити споживання енергії на 30 %, підвищити якість обробки; ультразву­ковий портативний прилад «Зонд-3», створений ученими Івано-Франківського інституту нафти й газу, значно заощадив кошти, час, енергію і дав можливість прохідникам вирішувати важливі питання в процесі свердлування гірських порід; використання електрошлако­вої технології лиття сталі, що розроблена українським вченим і одер­жала світове визнання, забезпечує випуск продукції найвищої якості. Звичайно, за умов дефіцитності ресурсів і прагнення одержати най­більшу віддачу в можливо близькі терміни, рішення майже завжди буде на користь малих (за капіталомісткістю і складністю освоєння) нововведень. З іншого боку, моделі динамічної оптимізації для роз­рахунків на досить далеку перспективу показують доцільність кон­центрації зусиль на великих, так званих структуроутворюючих нау­ково-технічних рішеннях. Отже, ставиться вимога забезпечити довгоживучу ефективність технологічних систем.

Ідею екологізації виробництва як процесу заміни відкритої сис­теми існуючих технологій замкнутим циклом природокористуван­ня, хоч і з деяким запізненням, сприйнято позитивно. Але відтоді минуло понад 30 років, а ідея великої технології так і не знайшла Реалізації. Великомасштабний науково-технічний багатотомний про­ект залишився незатребуваним. І нема нічого дивного. Адже навіть коли позитивний результат буде досягнутий (тобто реактор даватиме не відходи, що забруднюють навколишнє середовище, а екологічно чисті продукти або напівфабрикати для різних виробництв), що по-

єднано з великим ризиком: де гарантія стабільності дії при високих температурах, тиску і вібраціях? Чи не потребуватиме реактор ре­монту? Що робити, коли реактор вибухне? Чи будуть нейтралізовані в котлі радіоактивні відходи, що супроводжують, зокрема, металур­гійне виробництво? Нарешті, де взяти кошти на будівництво таких гігантів? Таких запитань виникає чимало. Сприйняття того, що таке велика і мала технології, завжди має відносність. їх слід розглядати в системній єдності, відповідності перспективним соціальним, еконо­мічним і природоохоронним потребам людства. Практика показує, що конкретну технологію природокористування необхідно не тільки застосовувати, а й враховувати, як вписується в кругообіг речовин у системі природа — суспільство — природа. Виробнича інфраструктура більшості країн світу не є природоохоронною. Майже повсюдно діють стереотипи підкорювача природи: «природа з усім упорається сама», «на наш вік вистачить», «апокаліпсис все одно неминучий — тому бери все, що можна взяти» та ін. Технологічна схема будь-якого ви­робництва залишається лінійною: природна сировина (або її на­півфабрикат) переробляється на підприємстві і виходить як готовий продукт і відходи, що забруднюють воду, повітря, грунт і безпосеред­ньо або опосередковано впливають на здоров'я людей. Готовий про­дукт через деякий період також стає відходом. Ось чому так гостро постало питання про ступінь негативного впливу забруднення нав­колишнього середовища.

Починаючи з 60-х років XX ст., за зразок маловідходних техно­логій брали, як приклад, виробництва, яким за допомогою пилога-зовловлюючих установок або водоочисних споруд (або їх комбінацій) вдавалось зменшити валові викиди забруднювачів. Звичайно, спро­би створити досконаліші установки не дали потрібних результатів. Експлуатація їх фактично перетворювалася на додаткове, надто ма­теріаломістке і енергоємне виробництво, що істотно позначалося на собівартості продукції.

Ідея безвідходності в технології й у виробництві чимось нагадує лисенківську псевдоідею виховання рослин у сільському господарстві. Не випадково у вітчизняних публікаціях, у назві яких є термін «без­відходна технологія» або «безвідходне виробництво», йдеться, зви­чайно, про інженерні розв'язання, що надто віддалено нагадують суть заявленої теми, і наводяться лише елементи «безвідходності» в якихось технологічних ланцюжках.

Концепція створення виробничим шляхом штучних середовиш від малих до надвеликих космічних масштабів найповніше сформу­льована в працях Євгена Фадєєва. Однак концепція не тільки не

держала істотної підтримки вчених і управлінців, а навпаки, проти неї висунуто ряд заперечень. Але й відкидати згаданий підхід непра­вильно. Шлях екорозвитку не може бути єдиним. У зв'язку з цим Арсен Урсул висловлює ряд істотних заперечень. По-перше, вироб­ниче створення екологічних умов економічно менш ефективне, аніж -традиційний шлях — пошук уже готових, створених природою умов. Звичайно, це справедливо переважно для планети, її поверхні. Що ж стосується космосу, то там з самого початку такі умови створюються техногенно-виробничим шляхом. По-друге, для того, аби штучно створити екологічні умови, необхідно знати всі можливі негативні наслідки докорінного перетворення природи. Адже створені вироб­ничим шляхом екологічні умови знову-таки будуть оточені приро­дою, з якою взаємодіятимуть. Щоб не створювати нові, можливо навіть складніші екологічні проблеми, треба бути впевненим у ро­зумінні всіх екологічних законів і можливих наслідків. Проте гаран­тувати це неможливо. Перехід на екологічне виробництво як на ге­неральний шлях екологічної діяльності відсувається тим самим на дуже віддалене майбутнє. По-третє, концепція поширення техно­генно-виробничих принципів на екологію менш приваблива мето­дологічно. На думку філософа Василя Лося, автотрофне виробницт­во — це виробництво, для оптимального функціонування якого не потрібна безумовна наявність високомолекулярних природних спо­лук. Як сировинне і енергетичне джерело в такому виробництві мо­жуть використовуватися низькомолекулярні сполуки, а в кінцевому підсумку — хімічні елементи. Це дозволить замкнути систему вироб­ництва, коли використані продукти стають сировиною для наступ­ного виробничого циклу.

Отже, теоретична і практична розробка проблеми біосумісних технологій просувається в напрямку від створення біощадних (мо­дель маловідходних технологій) і біовідновних (модель екологізова-ного виробництва) технологій до біоавтономних і, нарешті, біовід-творюючих технологій (моделі, в яких втілиться ідея «автотрофного виробництва»).

Відомо, що енергія — кров економіки. Але, на жаль, більшість поширених енергетичних технологій породжує інтенсивне за­бруднення, зокрема зростаючу в атмосфері Землі концентрацію вуг­лекислого газу. Тому потрібно зосередитися на технологіях, які не лише поліпшують використання енергії, економію (що дуже важли-^Во), ай одночасно не викидають такої кількості вуглекислого газу. Це стосується всіх видів електростанцій, промислових підприємств (особливо машинобудівних), автотранспорту та ін. Відомо, які на-

рікання повсюдно викликає розвиток ядерної енергетики, особливо після аварії на атомних електростанціях у Трі-майл-Айленді (СЩд\ і Чорнобилі. Світова громадськість стурбована неспроможністю людства забезпечити безаварійність дії ядерних блоків і надійність захоронення ядерних відходів із тривалим періодом розщеплення Сучасне покоління ядерних енергетичних технологій у вигляді вод­нево-водяних реакторів опинилося в глухому технологічному куті Але це навряд чи дає підстави прогнозувати занепад ядерної енерге­тики. Тим більше, що достеменно відомо: за належного рівня дії АЕС значно менше впливають на глобальне потепління і завдають шкоди навколишньому середовищу, ніж, скажімо, теплові електро­станції. З огляду на це слід продовжувати вдосконалення технологій ядерного синтезу, що в перспективі дасть можливість безпечно й ефективно виробляти електроенергію. Доцільно сконцентрувати ува­гу на створені системи пасивної безпеки (тобто коли вона не зале­жить прямо від персоналу, який може втратити пильність в період експлуатації станції) і взагалі з ясувати, чи існують допустимі науко­во-політично засоби захоронення ядерних відходів. Головне ж — зробити наголос на ресурсозбереженні. Потрібно, зокрема, вивчити можливості переходу на інші види палива, що істотно знизять вики­ди вуглекислого газу та інших забруднювачів; вугілля і нафту, де тільки можливо, замінити природним газом, який має таку ж енерго-віддачу, але значно чистіший екологічно; докорінно поліпшити дію газопроводів, які нині випускають в атмосферу величезні об'єми природного газу; вдосконалювати утилізацію метану, що виникає в сміттєвих відвалах і перетворюється в додатковий парниковий газ; забезпечити регенерацію тепла, що побічно виробляється іншими підприємствами та ін.

Невизначеність екологічних наслідків проектів негативно позна­чається на системі управління, знижує компетентність рішень, які приймаються, і може привести (і вже приводить) до непередбачува-них наслідків. Разом з тим слід підкреслити, що напрямки розвитку науки залежать від характеру замовлення, соціальних процесів роз­витку суспільства. Це підвищує вимоги до політики і управлінців, але не знімає відповідальності з учених за соціалізацію технологій. А поки що можна констатувати, що, незважаючи на розвиток науки і техніки, потенційні можливості процвітання цивілізації, на початку XXI ст. людство прийшло до кризового стану: гине природа, нависла смертельна загроза життю на планеті. Рятувальні проекти, на жаль, висуваються і реалізуються повільніше, аніж насувається екологічна небезпека. І безперечно, має рацію соціолог Федір Моргун, який

_твЄрджує: «Якби рослини, тварини і птахи могли говорити, то ми почули б багатоголосий стогін живих істот, знищуваних людьми. З морів і гір, з рік, озер і лісів полинула б жалобна лебедина пісня знівеченої природи». Жодне з поколінь не було таким відповідаль­ним за майбутнє, як сучасне, яке вже встигло завдати величезної шкоди природі і здатне повністю підірвати основи основ земного буття. Створення і застосування екологічно прийнятних технологій, насамперед, і стане вирішальним фактором врятування навколиш­нього середовища. Але не слід надто захоплюватися новими техно­логіями, бо сліпе покладання надій на техніку, стихійне і бездумне її використання в розрахунку на негайну вигоду вже поставило циві­лізацію на край загибелі. Тому необхідно дуже ретельно вивчати еко­логічний вплив нових технологій, враховуючи і перспективу.

Відомий філософ Мішель Монтень говорив, що всі біди людей — від напівосвіченості. За визначенням соціолога Олега Салтовського, екологічна освіта — це психолого-педагогічний процес впливу на людину, метою якого є форму­вання теоретичного рівня екологічної свідомості, що в систематизова­ному вигляді відображає різноманітні сторони єдності світу, законо­мірності діалектичної єдності суспільства та природи, певних знань та практичних навичок раціонального природокористування. Специ­фіка екологічної освіти полягає в тому, що освіта повинна базувати­ся на принципі випереджаючого відображення, тобто у свідомості людини має відбуватися постійна оцінка можливих наслідків втру­чання в природу, безпосередніх і майбутніх. Екологічна освіта покликана допомогти людині усвідомити причини можливих еколо­гічних змін, підказати шлях їх попередження. Філософія виживання людства спонукає будувати освітній процес з урахуванням загрози для навколишнього середовища.

Тривалий період людство було зачароване успіхами науки, при­спане так званим науково обгрунтованим управлінням природним комплексом, та раптом виявило, що недостатньо знає механізми Функціонування біосфери, щоб розумно управляти ними. Наука, як стверджує філософ Віктор Анучин, навчила людей, як дедалі більше і більше брати від природи, як впливати на неї, щоб мати більше хліба і нафти, вугілля і м'яса, як швидше перевозити величезні ван­тажі на великі відстані, як одержати нові види потужної енергії, що зробило можливим проникнення людини в космос. Але наука поки Ще дуже мало досягла в забезпеченні охорони природи. Склалося так, що, маючи потужні засоби впливу на природу, люди ще не можуть Уявити всі наслідки їх застосування, не завжди бачать ту ланцюгову

реакцію, що викликається втручанням людини у природні процеси Великий німецький письменник-гуманіст Йоганн Гете попереджав-«Нема нічого страшнішого за діяльне невігластво». Саме відсутність необхідних знань в умовах, коли людські (антропогенні) фактори так або інакше втручаються в усі природні процеси на Землі, в умо­вах, коли люди ще не навчились передбачати всі (в тому числі й негативні) наслідки впливів на природні процеси, все це — небезпе­ка «діяльного невігластва», що і робить проблему екологічної освіти актуальною.

Дуже часто зустрічаємося з прикладами кричущого екологічного невігластва в усіх сферах діяльності. Як правило, природному сере­довищу завдається серйозна шкода не навмисно, через незнання, тому що ліва рука не знає, що творить права. У результаті навіть блискучі інженерні рішення, реалізовані без урахування основних екологічних вимог, досить часто призводять до наслідків, які по­вністю перекреслюють запланований народногосподарський ефект і завдають фізичної та матеріальної шкоди людям, а іноді й економіці регіону. Іноді незначний прорахунок, нехтування, здавалося б, не­значним нюансом становлять небезпеку. У таких умовах неприпус­тимими стають некомпетентність, спрямованість і егоїстичність осіб, які приймають рішення, дають остаточне «добро» великим природо-перетворюючим проектам. Саме діяльному екологічному невігла­ству люди зобов'язані сучасними проблемами великих і малих рік, морів, виснаженням, інтенсивними агротехнологіями родючих зе­мель, загазованістю міст, кислотними дощами, виснаженням озоно­вого шару Землі, витоптаними заповідними зонами, зникаючими видами рослин, птахів, тварин та ін. І таке відбувається повсюдно: у містах і селах усіх країн і континентів. Це дає підстави говорити про низький рівень екологічної грамотності. Мова повинна йти не про­сто про нагромадження знань з екології, а про осмислене оволодіння ними, формування на їх основі світогляду, який розглядав би будь-які політичні, соціальні, господарські питання насамперед з позиції збереження природи. Роль освіти у формуванні екологічної культу­ри важко переоцінити.

Поштовх до розвитку екологічної освіти в Україні дала Міжуря­дова конференція з просвітництва в галузі навколишнього середови­ща (Тбілісі, 1977 рік), на якій було визначено суть екологічної освіти в сучасних умовах. У Декларації конференції записано: правильно зрозуміла освіта в галузі навколишнього середовища повинна стати всебічною, триваючою впродовж усього життя, підготувати людину до життя, озброївши її розумінням основних проблем сучасного світу

і давши їй навички і засоби, необхідні для того, щоб вона могла відігравати плідну роль у поліпшенні життя і захисті навколишнього середовища. Разом з тим визначено основні принципи і провідні напрями просвітництва в галузі охорони навколишнього середови­ща. Екологічна освіта повинна: по-перше, розглядати навколишнє ередовище в усій повноті — природне і створене людиною, техно-огічне і соціально-екологічне, політичне, культурно-історичне, оральне, естетичне; по-друге, бути тривалим процесом, тобто по-инатися в дошкільному віці і продовжуватися на всіх стадіях фор-альної і неформальної освіти; по-третє, бути міждисциплінарною а суттю, включати спеціальний зміст у кожний навчальний пред­мет, створюючи можливість формування цілісної збалансованої пер-пективи; по-четверте, вивчати головні проблеми навколишнього ередовища з урахуванням місцевих, національних, регіональних і іжнародних позицій, щоб отримати знання про умови навколиш­нього середовища в інших географічних регіонах; зосередитися на оточних і можливих ситуаціях навколишнього середовища, одно-асно беручи до уваги історичну перспективу; роз'яснювати значен-я та необхідність місцевого, національного і міжнародного співро-ітництва та ін. На основі провідних принципів екологічної освіти изначено її мету. Це, насамперед, дати можливість людині зрозумі-и складність навколишнього середовища, що є результатом взає-одїї біологічних, фізичних, соціальних, економічних і культурних акторів, сприяти усвідомленню важливості навколишнього сере-овища для економічного, соціального і культурного розвитку.

Вивчення проблем навколишнього середовища здійснюється в ежах формальної і неформальної освіти. Формальна охоплює вихо-анців дошкільних закладів, учнів загальноосвітніх шкіл усіх типів, тудентів середніх спеціальних і вищих навчальних закладів, а також лухачів різних курсів підвищення кваліфікації, спеціалістів. Нефор­мальна освіта охоплює молодь і дорослих з усіх верств населення, які держують природоохоронні відомості індивідуально або колектив-о з джерел масової інформації чи в процесі разових заходів. Еколо-ічний аспект має органічно включатись у процес освіти всіх вікових атегорій, що відповідає концепції безперервної освіти.

Оцінюючи стан екологічної освіти, зазначимо, що зацікавленість итаннями охорони природи серед школярів помітно зросла. Багато ітей вважають за необхідне поглиблювати свої екологічні знання, є значно менше коло тих, хто систематично поповнює екологічні нання. Цікаво, що, відповідаючи на запитання: «Який інтерес вияв-яють ваші знайомі, друзі до питань охорони природи, раціонально-

"Соцюлогія"

го використання природних ресурсів?»,—діти відповідають, що спо­стерігають посилення інтересу в більшості; але й багато ще є тих, хто цим не цікавиться. Значна частина учнів слабко орієнтується в пи­таннях природокористування, не розбирається в суті екологічного апокаліпсису України. І не випадково, що, відповідаючи на запитан­ня: «Які навчальні предмети найбільше сприяють екологічній освіті?»,— ніхто не назвав право; гуманітарним наукам, зокрема історії й літературі, відвели одне з останніх місць. А найбільше, на їх думку, сприяють екологічній освіті біологія, географія і природо­знавство, хімія, астрономія і фізика.

Отже, викладачі предметів гуманітарного циклу, можливості яких у поширенні екологічних знань чималі, фактично самоусунулись від вирішення проблеми. Це зумовлює доцільність включення до систе­ми шкільної освіти курсу «Молодь і навколишнє середовище». Ос­новне ж навантаження з екологічної освіти лягає на біологію, гео­графію, природознавство, хімію, та й то як додаток до спеціальних знань. До речі, з початку XXI ст. ситуація починає поліпшуватись. У школах, хоча й факультативно, але вводиться курс «Основи еколо­гічних знань», у багатьох вищих навчальних закладах читаються різні курси природоохоронного змісту.

Література

Алексеев В. П. Очерки зкологии человека.— М., 1993. Алимов А. А., Случевсшй В. В. Век XX: зкология и идеология.— Л., 1988. Бачинський Г. А. Соціоекологія: український шлях у майбутнє.— К., 1996. Білявський Г. О., Фурдуй Р. Основи екологічних знань.— К., 1995. Веклич О. А. Зколого-зкономические противоречия.— К., 1991. Вернадский В. И. Размьішления натуралиста. В 2-х т.— М., 1977.

Ф*}фі+ &£е4іій. \

СОЦІАЛЬНІ ІНСТИТУТИ -