Соціальний зв'язок
І
■»
види соціальних спільностей людей; по-перше, соціально-станові спільності людей — класи, соціальні верстви, соціальні групи тощо; по-друге, національно-етнічні; по-третє, трудові колективи (соціально-професійні об'єднання, групи та ін.); по-четверте, сім'я (соціально-демографічні групи), соціально-територіальні (поселенські) групи та ін.
Природно, у спільність об'єднуються люди, які мають схожі, однакові функції і обумовлені ними статуси соціальних ролей, культурні запити, етнічні ознаки та ін. Соціальна спільність має особливості: по-перше, спільність перебуває в постійному розвитку, зазнаючи змін, самовідновлення; по-друге, для спільності характерний певний набір соціальних цінностей, інтересів, норм, що регулюють взаємодію; по-третє, спільність відіграє в суспільстві певну, свою роль, має ролеву структуру. Прагнення до переваг солідарності, об'єднання зусиль частіше й лежить в основі соціальної спільності, індивіди, які утворили спільності, якісно підвищують ефективність своїх індивідуальних дій, здатність до вдосконалення своїх інтересів, виживання. Так, мобільною, активною силою, здатною ефективно розвивати культуру, економіку тощо, виступають індивіди однієї етнічності, об'єднані в націю, сповнені єдиною національною ідеєю і розвинутим почуттям національної самосвідомості, організовані політично в єдину національну державу. І навпаки, відставання розвитку спільності, солідарних зв'язків між представниками того або іншого етносу посилюють небезпеку втрати етнічної самобутності, згасання національної культури, державності та ін. Україна, що перебуває в глибокій економічній, соціальній, політичній кризі, шукає різні шляхи виходу з кризового стану. Та біда в тому, шо економічні реформи, формування державності здійснюються зверху, без широкої підтримки низів.
Загальнонаціональна українська ідея, суть якої полягає в реформуванні суспільства економічно, політично, культурно і соціально, не оволоділа всім населенням України, і пропоновані зверху реформи повисають у повітрі, іноді взагалі не знаходять всебічної підтримки низів. Від ефекту солідарності, що надається індивіду спільністю, залежить і стійкість соціальних зв'язків у спільності. Звичайно ж, ефект може бути явним, очевидним або прихованим, зовнішньо не проявлятися для індивіда, може проявлятися не досить швидко, а може і проявлятися через певний проміжок часу та ін. Але те, наскільки винагородження позитивного ефекту участі індивідів і спільності перевищує витрати, плату за координацію зусиль індивідів, за їх готовність жертвувати в окремих випадках своїми прямими інтересами, залишається головним критерієм результативності та стій-
• будь-якої спільності. Проте ніяк не можна ставити під сумнів необхідність самої координації зусиль між індивідами, участі їх у пільностях, індивідуальну доцільність формування соціальних спільностей У індивіда в межах спільності виникає повне коло намірів, лей зобов'язань, сподівань, що прямо з особистими потребами не поєднані, але виражають ті моменти, що забезпечують ефективніше функціонування спільності як соціального об'єднання.
Щорічно в Україні публікуються статистич-
Разноманітність н- н- 0 що стільки_т0 є робітників,
спільностей г
селян, студентської молоді, стільки-то фермерів, кооператорів, бізнесменів та ін. Часто дані свідчать про чисельність тієї або іншої соціальної спільності, соціальної верстви, професійної групи тощо. Та справа в тому, що статистика не визначає соціальних спільностей, їх чисельність, а здебільшого виділяє якусь безліч, тобто людей за якоюсь спільною ознакою, наявністю між ними соціальних зв'язків. Розрізняють і соціальні категорії: професійні, вікові, майнові та ін. Але під соціальною спільністю розуміють лише групи людей, об'єднані соціальним зв'язком. Якщо ж урахувати, що соціальні групи формуються на базі певних об'єктивних обставин, то належність до соціальної групи пов'язана з об'єктивним становищем людей у системі соціальних зв'язків, здійсненням певних соціальних ролей. Важливими вихідними соціальними спільностями є національно-етнічні об'єднання, які виникають на грунті спільності історико-географічного походження культури, і демографічні, пов'язані з соціально-біологічною природою людини. З розвитком суспільства з'являються спільності, пов'язані з диференціацією трудової діяльності, із специфікою соціально-економічного становища, розвитком поселенських об'єднань, спільностей. Якщо ж існують переважно два типи зв'язку: соціальні контакти та соціальні взаємодії, то можна виділити і два основних типи соціальних спільностей. Існують і інші соціальні об'єднання: соціальна верства, соціальна група та ін.
У сучасному суспільстві функціонує безліч соціальних груп. Соціальна верства, група — люди, між якими здійснюються певні контакти, спілкування, є спільні інтереси, потреби, цінності, мета. Спільність, в основі якої лежать зв'язки типу взаємодії з приводу об'єднання, солідарності, узгодженості спільних зусиль, становлять соціальну групу. Безліч соціальних груп у суспільстві обумовлена Різноманітністю ознак вирішуваних ними завдань і проблем. Адже об'єднують людей у спільності професійні інтереси, релігія, етнічні ознаки та ін. Соціальні групи розрізняються між собою й іншими ознаками, особливостями, властивостями. Так, є соціальні групи,
для яких характерна наявність безпосередніх особистих взаємодій, контактів. Бувають малі і великі соціальні групи (класові, територіальні, національні), спільності, формальні та неформальні. Виділяються і соціальні групи за метою, тобто групи навмисно створені, сформовані для вирішення тієї або іншої групової єдиної мети. Мета може бути господарська (підприємство, комплекс, цех та ін.), науково-дослідницька (науково-дослідний інститут, лабораторія, конструкторське бюро та ін.), політична (політична партія, суспільно-політичні рухи та ін.), освітня тощо. Наявність більш або менш жорсткої системи взаємних прав і обов'язків учасників соціальної групи, контролю за додержанням зобов'язань, угод, поділ функцій, статусів і ролей учасників спільності й обумовлює навмисність створення за метою конкретних та інших соціальних груп.
Соціальна група: Становлення соціальної спільності - гру-
внутрішні зв'язки пи — тривалий і складний процес її визріван-
ня, що пов'язаний з усвідомленням свого становища, спільності інтересів, цінностей, формуванням групової свідомості та норм поведінки. Група стає соціально зрілою тоді, коли усвідомлює свої інтереси, цінності, формує норми, мету та завдання діяльності. Саме усвідомлення інтересів перетворює групу людей та самостійний суб'єкт соціальної дії. Соціальній групі як типу соціальної спільності властиві основні, важливі ознаки. Однією з ознак групи є взаємодія і регуляція інтересів, цінностей, потреб і самих дій щодо їх реалізації, що відрізняється багатошаровістю, багатоманітністю. Соціальна група виникає там і в таких обставинах, де є стійка мережа контактів між індивідами. До того ж, не має значення, з якого конкретного приводу встановлюються контакти: реалізація ідеалів, пошук засобів життя, корисні інтереси, злочинний задум, взаємна симпатія. Важливо те, що об'єднання індивідів стає як цілісність суб'єкта. Соціальне життя, безсумнівно, відтворюється, підтримується діями саме спільностей.
Отже, індивіди мають потреби в спілкуванні, створенні об'єднань, груп здебільшого з метою задоволення життєво важливих потреб. У сучасних умовах є дуже мало справ, прагнень, що реалізуються, досягаються власними зусиллями. Правда, належність до групи вимагає і певних обмежень, наприклад, свободи поведінки, індивідуальних прав, дотримання групових вимог і норм. Баланс надбань і втрат від участі в групі в різних ситуаціях різний. До того ж, кожен належить до кількох груп, вихід з групи, розрив з нею може обернутися нереалізованістю сподівань, прагнень і суб'єктивним неприйняттям тих або інших норм, джерелом яких є група. Важливу роль у формуванні соціальної групи, її єдності відіграє культура:
інності, норми, стандарти поведінки та ін. Кожний обізнаний з правилами, нормами, що регулюють внутрішнє життя.
Візьмемо студентську групу, парний особистий зв'язок з однокурсниками, шо виникає в зв'язку із взаємною залежністю один від одного. Значущість зв'язку, вчинку, дії іншого студента оцінюється з точки зору того, як вони впливають на вирішення особистих проблем студента. Зовнішній парний особистий зв'язок із колегою зі студентської групи, в тому числі надання допомоги, оцінка його дії з точки зору зміцнення престижу студентської групи тощо, хоча той або інший вчинок колеги із студентської групи може ніяк не вплинути на вирішення особистої мети інших, але вони оцінюють вчинок, надають допомогу, орієнтуючись на користь або шкоду, що їх здобуває студентська група. Ставлення (реакція, оцінка) до взаємодії між двома студентами може бути різним. Так, один студент підвів іншого: обіцяв попрацювати разом та забув про обіцянку. На інших студентах це ніяк не відбилося, не позначилось. Але буває ставлення до взаємодії студентів у групі з точки зору функціонування студентської групи: зміцнення її позицій, спільних досягнень тієї чи іншої мети, здійснення тих чи інших потреб та ін: «Якщо не виконав обіцянки, підвів не тільки колегу студента, а й усю студентську групу». Це вже соціальна взаємодія, а не особисті взаємовідносини між окремими студентами та ін.
Звичайно, своєрідність зв'язків у тому, що вони встановлюються і розвиваються з метою збереження тих умов, тих переваг, що закладені в координації взаємодопомоги та ін. В спільності людей виникає складне переплетіння зв'язків, відносин. Ужитті буває по-різному, виникає спектр залежностей та зв'язків, що іноді не тільки безпосередньо «зав'язані» на особистих потребах і меті, скільки на необхідності зміцнення позицій спільності, забезпечення умов функціонування спільності. У соціальній групі виникають і специфічні моменти духовної регуляції соціальних зв'язків. Для об'єднаних у соціальні групи людей характерна єдність провідних духовних регуляторів: цінностей, норм, принципів поведінки. Подібність, збіг систем цінностей стає умовою і результатом стійкості, міцності внутрішніх зв'язків між членами соціальної групи. Особливу роль відіграють і цінності соціальної солідарності (взаємна підтримка, узгодженість дій, співробітництво, координація, взаємодопомога та ін.). у соціальній групі особа дивиться на себе очима колективу, а в основі самооцінки лежать не просто цінності, потреби, принципи поведінки, а колективна думка, визнання заслуг і помилок колективом та Щ. Ознаками реальної групи є також самоідентифікація з певною спільністю і сприйняття групи як якісно певної цілісності з іншими.
Особливо важливі ознаки полягають у спільному відстоюванні інтересів, створенні самостійних організаційних структур.
Неформальна група створюється негласно, стихійно, в ній стихійно розподіляються і владні засоби впливу. Стихійно висувається в групі і лідер. Законність, легітимність лідерства утверджується мовчазною згодою та добровільним підкоренням, спирається на силу, енергію, волю підтримувати групові стандарти претендента на лідерство. Авторитет і повагу, якими користується лідер, називають статусом, а функції, що їх реалізує — роллю. Між різними людьми звичайно розподілені різноманітні якості: організаторські, виконавські, творчі тощо. Реалізація таких якостей, закріплення їх за конкретними індивідами перетворюють їх на роль. У групі завжди відомо, хто допоможе словом і ділом, хто справедливо розсудить, хто розвеселить, а хто є джерелом напруги та неспокою. Різноманітність статусів та ролей, поєднання і взаємодоповнення їх є структура групи, що дає змогу групі усвідомлювати й артикулювати, відтворювати власну мету й інтереси, досягати та реалізовувати їх, більш-менш ефективно реагувати на вимоги зовнішнього середовища тощо. Справді, багато цінностей та благ стають доступними лише за умови взаємодії з іншими людьми, а іноді і спільного захисту своїх прав.
У суспільстві завжди існує безліч соціальних груп, які відрізняються об'єктивно за своїм положенням у системі соціальних зв'язків, тобто завжди існує соціальна нерівність. Зв'язки взаємної допомоги, «координації», солідарності в межах соціальної групи, ін-ституалізуються, набувають передбачуваного, керованого характеру. Виникають певні соціальні фактори, що забезпечують стійкість групи, її мобільність, здатність ефективно і надійно вирішувати завдання, проблеми, що об'єднують індивідів у соціальну групу. Особливості взаємодії людей в соціальних групах стосуються уже розвинутих. Але завжди є етап, коли починає формуватися система взаємодій.
У різних формах відбувається взаємодія як
Суть соціальних тип соціальних зв'язків. Задоволення най-
інститутів важливіших індивідуальних і суспільних по-
треб забезпечується взаємодією, що відіграє особливу роль у соціальних зв'язках, діях. У повсякденному житті багато явищ — безпека людини або її освіта, здоров'я або господарська діяльність, науковий пошук або відпочинок, дозвілля — становлять реальний щоденний сенс життя, який набуває інституа-лізованого характеру (тобто гарантованого від випадковості, спорадичності), стійкості, самовідновлення. Саме хаосу, нестабільності, неорганізованості, випадковості, протистоять інституалізовані соціальні явища, зв'язки, дії.
Соціальний інститут — стійкий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, настанов, що регулюють різні сфери людської діяльності і організують їх у систему ролей і статусів, що утворюють соціальну систему. Обумовлюючи стійкість і певність діяльності соціальних спільностей, соціальні інститути інтегрують їх, надають їх взаємодії цілісність. Соціальний інститут — різновид особливих соціальних зв'язків, тобто зв'язків, що забезпечують цілісність. У сучасній соціології існують визначення й аналіз соціальних інститутів та соціальних організацій з позицій матеріальних, формальних та функціональних. Узагальнюючи зміст численних понять соціальних інститутів, український соціолог Володимир Оссовський, польський соціолог Ян Щепанський визначають, по-перше, інститути як групи людей, покликані для вирішення справ, важливих для всієї спільності, для реалізації публічних функцій; по-друге, інститути — це форма організації комплексу соціальних дій, які виконуються деякими членами групи від спільності, тобто не депутати Ради є інститутом, а організація Ради, що надає їй право діяльності і забезпечує можливість презентувати жителів міста; по-третє, інститути — комплекс установ і знарядь діяльності, що дають змогу деяким членам групи виконувати публічні функції, спрямовані на задоволення потреб і регулювання поведінки цілої групи. Визначені для Ради як інституту такі істотні засоби, як бюджет, персонал, технічні засоби тощо. Саме вони роблять Раду інститутом. По-четверте, інститут — певна соціальна роль деяких осіб, особливо важлива для життєдіяльності групи, наприклад, соціальна роль голови Ради, членів її президії, депутатів, технічного персоналу тощо. Узагальнюючи зміст підходів до визначення соціального інституту, Ян Щепанський вважає, що «інститут — це комплекс установ, в яких обрані члени групи одержують право на реалізацію публічних та імперсональних дій, спрямованих на задоволення індивідуальних і групових потреб, для регулювання поведінки індивідів». Особливостями інститутів є те, що в їх розпорядженні — способи діяльності, визначені імперсонально, незалежно від особистості й інтересів людини, і вони реалізують їх завжди однаково, користуючись підтримкою соціальної спільності або принаймні її більшості. Кожний соціальний інститут визначає дії, що передбачені його функціями, встановлює і закріплює за людьми соціальні ролі, визначає систему санкцій і соціального контролю. Мету інститут реалізує різними засобами і знаряддями: матеріально, ідеально, символічно.
Соціальні інститути поділяються на п'ять груп: економічні, що займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ, організацією праці, фінансово-грошовим обігом і т. д., політичні — пов'язані
із здійсненням функцій влади. Інститути стратифікації — визначають розподіл позицій і людських ресурсів. Існують також інститути сім 'ї, пов'язані зі шлюбом, соціалізацією (вихованням) молоді. Культурні інститути, пов'язані з релігійною мораллю, звичаями і діяльністю, з науковою і художньою творчістю, стверджують і розвивають прийнятність культури суспільства, передають її наступним поколінням, формують ставлення людей до релігії, культури та ін.
Соціальні інститути тісно взаємодіють із суспільством. Основою взаємодії є реалізація головної функції інститутів — задоволення конкретних соціальних потреб, інтересів та ін. Соціальні інститути бувають монофункціональні і поліфункціональні, залежно від кількості основних і неосновних функцій, що вони реалізують. Проте якщо сталися зміни, що в соціальних потребах не знаходять адекватного відображення в структурі і функціях відповідного соціального інституту, то в його діяльності виникають явища дисфункції. Дисфункції виражаються в нестачі матеріальних засобів і в організаційних неполадках, у неясності мети діяльності. Складність усунення дисфункції соціальних інститутів полягає в тому, що виникнувши, соціальні інститути і в умовах зростання дисфункції продовжують діяти, працювати на себе, на інтереси, що не збігаються із суспільними. Адже «свій» інтерес завжди має свого конкретного носія. Така персоніфікація приводить до виродження соціальних інститутів. Соціальні інститути — велике соціальне досягнення людини, що не тільки забезпечує досягнення головних переваг соціального (передбачливість, надійність, регулярність та ін.), але і дають підстави надіятися на те, що та або інша потреба так або інакше задовольняється і мета досягається на якісному рівні. Якщо людина тисячами невидимих ниток пов'язана з людьми, із суспільством, то в системі соціальних зв'язків соціальні інститути найміцніші, могутні канати, що визначають життєздатність системи соціальних зв'язків, системи соціальних дій. Саме вирішальним фактором, що визначає рівень життєдіяльності індивіда, соціальної спільності, є стверджуючий, відлагоджении і регулярний, тобто інституціональний аспект соціального життя.
Однією з найважливіших умов динамічного розвитку суспільства, життєвого успіху особи є оволодіння певними знаннями, набутими поколіннями. І це вирішується соціальним інститутом освіти. Відомо, що чим вища освіченість членів суспільства, тим вище розвинуте суспільство. Та як соціальний інститут освіта сформувалась не відразу. Рідні від випадку до випадку передавали якісь знання, навички своїм дітям. Часто й діти підглядали: хто за ткачем, хто за ковалем, хто за тесляром та ін. Та це все спорадичні випадкові соціальні зв'язки передачі знань. І відрізняється освіта як соціальний
інститут від випадкових поверхових контактів, безсистемних зв'язків передачі знань тим, що, по-перше, встановлюється постійна і глибока взаємодія між учасниками такого зв'язку, по-друге, чітко визначаються функції прав і обов'язків, що забезпечують високий ступінь опрацювання, взаємодії кожного з учасників зв'язку (учителі і учні), по-третє, регламентація і контроль за взаємодією вчителя і учнів, наявність соціально-підготовлених людей для передачі знань молоді і концентрація зусиль вчителів і учнів на професіоналізації та ін.
У повсякденному житті соціальні зв'язки, дії між людьми досягаються через соціальні інститути.
По-перше, особливим типом регламентації регулювання взаємовідносин, механізмами регуляції соціальних інститутів більш твердо забезпечуються регулярність, велика чіткість, висока передбачуваність і надійність функціонування соціальних зв'язків.
По-друге, чітким розподілом функцій, прав і обов'язків учасників взаємодії. Кожний виконує свої функції, а тому й кожний інший має досить надійні та обгрунтовані сподівання. Якщо не дотримуються обов'язки, то вживаються санкції, а звідси поведінка індивіда в межах соціального інституту має велику передбачуваність, а діяльність соціальних інститутів — регулярність самовідновлення.
По-третє, регулярність і самовідновлюваність більшості соціальних інститутів забезпечується також знеособленістю вимог до того, хто включається в діяльність соціального інституту, а виконання певного кола обов'язків веде до поділу праці і професіоналізації, реалізації функцій та ін. Для виконання своїх функцій соціальний інститут має установи, в межах яких організується діяльність людей, здійснюється управління соціальними діями, зв'язками, контролюється їх діяльність та ін. Кожний соціальний інститут володіє необхідними засобами, ресурсами тощо. Соціальний інститут охорони здоров'я має такі установи: лікарні, поліклініки, профілакторії, санаторії, має свої органи управління. Для діяльності системи охорони здоров'я потрібні ресурси (приміщення, медичне устаткування, кваліфікація лікарів та ін.).
Соціальні інститути здійснюють функції закріплення і відтворення суспільних відносин в певній сфері суспільства; інтеграції і згуртування суспільства; регулювання і соціального контролю; включення людей в діяїьність або комунікації суспільних зв'язків і дій. Кожна з функцій знаходить конкретне відтворення в діяльності і своєрідності, в багатоманітних соціальних інститутах.
Інституалізовані соціальні зв'язки є формальні і неформальні. Формальні соціальні інститути мають спільну ознаку: взаємодії між суб'єктами здійснюються на основі формально застережених
правил, законів, регламентів, положень та ін. Формальні соціальні інститути відіграють важливу роль у зміцненні суспільства.
Неформальні соціальні інститути хоча й регламентуються в соціальних діях, зв'язках, але не оформлені законом та ін. Візьмемо інститут дружби. Йому властиві багато ознак соціального інституту. Адже дружба — один з елементів, шо характеризує життя будь-якого суспільства, є обов'язковим, стійким явищем в житті людей. Регламентація в дружбі досить повна, чітка, а часом навіть жорстка. Образа, суперечки, припинення дружніх зв'язків — своєрідність форми соціального контролю в інституті дружби. Та регламентація ніяк не оформлена у вигляді законів, адміністративних кодексів. У дружбі є ресурси (довір'я, симпатії), але немає настанов. Дружба має чітке розмежування в тому числі від любові, взаємовідносин із колегами по службі, братніх стосунків, але не має чіткого професійного статусу, прав, обов'язків та ін. Природно, неформальні соціальні інститути засновано на тісних особистих зв'язках, взаємних симпатіях, безпосередньому спілкуванні, спільності дій, прагненнях, почуттях, інтересах. Соціальний інститут і соціальний контроль тут здійснюється за допомогою неформальних санкцій — моральних норм, звичаїв, традицій та ін.
Соціальні інститути відрізняються за типом потреб та інтересів, вирішуваних ними проблем.
Економічні інститути — най стійкіші, із суворою регламентацією соціальних зв'язків у сфері господарської діяльності (виробництво, розподіл благ і послуг, регулювання фінансів, організація і поділ праці, трудова діяльність, ринок, власність та ін.).
Політичні інститути, тобто соціальні інститути, пов'язані із завоюванням влади, її здійсненням та розподілом, забезпеченням функціонування суспільства як цілісності: держава, адміністративні органи і засоби, політичні партії і рухи, об'єднання, армія та ін. Тут поширені певні форми діяльності: мітинги, демонстрації, вибори тощо.
Кожний з політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальні спільності, групи, що спеціалізуються на її реалізації: політичні норми, регулюючі відносини в середині політичних інститутів і між ними, а також між політичними і неполі-тичними інститутами, матеріальні ресурси, необхідні для досягнення поставленої мети. В процесі інституалізації стихійні й нестійкі форми політичної діяльності набирають певності, а також здатності до саморегулювання. Політичні інститути виникають у процесі поділу політичної діяльності людей, втілюючись у різних політичних організаціях та установах. Політичні інститути забезпечують відтворення, стабільність і регулювання політичної спільності, незважаю-
чи на зміну її складу, посилюють соціальні зв'язки і внутрішньогру-пову згуртованість, здійснюють контроль за політичною поведінкою членів суспільства та ін.
Інститути культури і соціалізації — найстійкіші, чітко регламентовані форми взаємодії з приводу зміцнення, створення і поширення культури, соціалізації особи, оволодіння нею культурних цінностей суспільства (сім'я, освіта, наука, художні творчі об'єднання та ін.)- У сучасних розвинутих суспільствах домінуючими виступають інститути науки і масової вищої освіти, що забезпечують інтернаціоналізацію цінностей, компетентність, ерудицію, незалежність особистої відповідальності та раціональності, ефективності дії та ін.
Основним у розвитку суспільства є фор-Соціальні інститути мування чітко налагоджених, регламентова-
в системі н контрольованих і стійких соціальних
соціальних зв язків . „ , „
взаємодій, соціальних зв язків. Система соціальних інститутів визначає суспільний устрій суспільства і відповідно економічний, політичний його устрій, тип культури, освіти та ін. Багато в чому розвиток суспільства йде. через формування і діяльність соціальних інститутів. Чим ширше інституалізована сфера в системі соціальних зв 'язків, тим більшими можливостями володіє суспільство. Зрілість суспільства саме й визначається багатоманітністю соціальних інститутів, їх розвинутістю, здатністю надійно, стійко, професіонально задовольняти різноманітні потреби індивідів, соціальних спільностей людей.
Розвиток соціальних інститутів відбувається у двох основних варіантах. По-перше, виникнення нових соціальних інститутів. У сучасних умовах формування державності України створюються такі важливі соціальні інститути: фінанси, армія, дипломатія, соціальні інститути вищої освіти, науки та ін., що стають важливим чинником підвищення динамізму суспільства. По-друге, розвиток, удосконалення уже сформованих соціальних інститутів. У сформованих соціальних інститутах є значно більша потенція різноманітності, спеціалізації зв'язків, функцій, установ і на такій основі формування нових соціальних інститутів. Так, в Україні з надр загальносудової системи розвивається конституційний суд, виділяється в самостійний правоохоронний інститут слідства, в межах інституту охорони здоров'я має тенденцію стати самостійним соціальним інститутом наркологічна служба та ін.
Виникнення соціального інституту робить обслуговуючий ним соціальний зв'язок незалежним, самостійним і рівноправним з іншими зв'язками. Важливе значення має перерегуляція інституаліза-Чи зв'язків. Зберігаючи соціальні інститути, основні учасники соці-
альних дій, зв'язків змінюють кардинально принципи регуляції. Так зокрема, сталося з інститутом власності. Людей не влаштовує моральне, матеріальне, юридичне регулювання їх обов'язків і прав пов'язаних з власністю. Якщо раніше громадяни України не володіли, не мали власності, але одержували право на гарантований мінімум рівня життя, то тепер багато хто хоче володіти, розпоряджатися власністю, ризикувати, мати шанс жити заможно й незалежно, вільно. Якщо ж відбувається накладення основних систем соціальних інститутів (економічних, політичних та ін.), то проводиться і перегляд основних систем цінностей, принципів регулювання тощо, але сам процес збою соціальних дій, зв'язків призводить до небажаних наслідків, драматичних подій та ін. Суспільство — система соціальних інститутів, їх регулятори постійно перебувають у процесі оновлення.
2. Соціальна дія
Якщо подивитися на життя зверху, з висоти Суть соціальної дії пташиного польоту відкривається мальовнича картина, що нагадує мурашник: одні кудись поспішають, інші — працюють, треті — чекають, стоять у черзі тощо. Всі щось роблять, метушаться, постійно вступають у різні контакти та ін. Що ж стає висхідним, початком живої соціальної реальності? Соціальна дія. В дії є і суперечності, і рушійні сили, і устремління в майбутнє тощо, все, що характерно для соціальної дійсності. Соціолог Макс Вебер відмічає: соціальна дія (включаючи невтручання або ж терпеливе визнання) може орієнтуватися на минуле, сучасне або ж поведінку інших, яка очікується в майбутньому. Соціальна дія може бути помстою за минулі образи, захистом від небезпеки в сучасних умовах або заходами захисту від небезпеки в майбутньому. Звичайно ж, дія індивіда спрямована на вирішення життєвих потреб і суперечностей і свідомо зорієнтована на відповідну поведінку людей. Саме тут визначається, по-перше, момент дії, а по-друге, момент орієнтації на іншого. Дія людини спонукається певною її потребою, що набуває форми ідеальної мети. Тут — внутрішній імпульс дії, її енергетичне джерело.
Свідчення суперечності між тим, що необхідно людині й тим, що вона має, є незадоволеність, що виступає в різних формах (тривога, творчий неспокій, голод, моральний дискомфорт тощо). Впливає на поведінку суперечливість, нестійкість норми, недоліки її фактичного застосування. Варто враховувати вплив на поведінку, становиш^ реальних суспільних відносин. Стан соціальної напруженості, кон-270
гЬоонташ'ї, кризи посилює розвиток негативних явищ: злочинності, алкоголізму, наркоманії тощо. Масове почуття соціальної незадоволеності, незатребуваності призводить до відчуження від суспільства, до наростання тривожності. Одним із наслідків соціальної незадоволеності в умовах тотальної анемії є наростання песимістичних настроїв і навіть поява деморалізованості населення (занепад духу, розгубленість).
Типовими реакціями на анемію стає байдужість до засобів досягнення мети, цинізм, екстремізм. Цілеспрямована дія обумовлюється незадоволеністю. І незадоволеність знімається, якщо досягнуто, вирішено поставлену мету. А мета — це очікуваний результат: задоволення потреб. Якщо ж досягнуто мету соціальної дії, то настає момент рівноваги діяча, його потреб і зовнішнього середовища. Основною ознакою соціальності дії виступає суб'єкт осмислення індивідом можливих варіантів поведінки людей, які вступають із ним у взаємодію. Свідома орієнтація суб'єкта дії на відповідну реакцію на його поведінку з боку інших учасників взаємодії визначається за допомогою поняття чекання. Дія, що не містить чекання, а також імпульсивна дія не є соціальна дія. Якщо ж дія чиниться людиною в натовпі під впливом неусвідомленого наслідування або враження загальним настроєм, то її має вивчати не соціологія, а психологія. Справді ж провести чітку межу між усвідомленою і неусвідомленою орієнтацією людини на поведінку оточуючих її людей можна лише теоретично.
Соціальна дія як ідеальний тип, модель цілеспрямованої дії людини, дії індивіда передбачає можливість реакції навколишніх. Соціолог Толкотт Парсонс виділяє типи соціальної цілеспрямованої дії: цілеспрямована дія, ціннісно-раціональна дія, ефективна дія і традиційна дія. Акцент на свідому соціальну дію дав можливість визначити дії індивіда як причину дії інших людей. Це відрізняло підхід Макса Вебера у визначенні соціальної дії від позиції французьких соціологів Постава Лебона, Габріеля Тарда, а також від концепцій соціологічних орієнтацій, що розглядали людину як результат соціальних процесів, але не як їх причину (Огюст Конт, Герберт Спенсер, Еміль Дюркгейм та ін.). Подальший розвиток концепція соціальної дії знаходить у теоріях соціолога Толкотта Парсонса, який включив ідеї соціальної дії в загальну теорію соціальної поведінки людини.
Соціальна дія вважається елементом системи людської дії, де поняття дія зближується з поняттям поведінка. Свідомість соціальної дії Розглядалась як наслідок певної роботи механізму людської свідомості, що ставить свідоме в залежність від несвідомого. Соціальна ДДя складається з певних компонентів: діяч з його потребами і метою,
ситуація — сукупність конкретних умов, обставин середовища, в якому діє діяч, і орієнтація діяча на ситуації, які формують конкретні способи та методи реалізації потреб, мети. В конкретній ситуації соціальні спільності, верстви, індивіди виділяють різні об'єкти за їх значущістю для досягнення мети, відрізняють корисні або шкідливі елементи ситуації, визначають, шо першочергове, важливе і що другорядне, аналізують можливі наслідки й результати соціальних дій. Зважувати варіанти, шанси — це характерно для будь-якої дії людини. Саме тут виявляються соціальні дії, коли людина, орієнтуючись на ситуацію, бере до уваги реакцію інших людей, їх потреби і цілі розробляє способи, методи своїх дій, орієнтуючися на інших, передбачаючи, враховуючи, будуть сприяти чи перешкоджати її діям інші соціальні суб'єкти, з якими має взаємодіяти, хто і як швидше поведе себе в подіях, що відбуваються з урахуванням усіх обставин, який варіант дій слід обрати. Звичайно ж, не всяка дія людини є дією соціальною, тому що досягнення не всякої мети передбачає орієнтацію на інших людей.
Якщо дослідник прагне реалізувати науково-пізнавальну мету, то, насамперед, знає науково-пізнавальну ситуацію, тобто, що відомо про явища чи події, а що вже є предметом дискусії, суперечок тощо. Визначивши становище, зважаючи, оцінюючи обстановку та оточуюче середовище, дослідник розробляє підходи, шляхи, способи, методи аналізу й вирішення проблеми, висуваючи припущення, окреслюючи шляхи їх доказів тощо. Тут, як і в усіх випадках життя, коли розглядаються взаємовідносини (пізнавальні) людини з природою, відсутні дії соціальні. Зрозуміло, продуктом соціального розвитку людини є і її здатність, здібність ставити наукову мету, аналізувати і реалізувати. Створена попередніми поколіннями, і не тільки вчених, наукова база знань є основою пошуку вченого-дослідника. Кожна формула, технологія — це соціальний продукт. Досліджуючи природу, вчений дивиться на все вже з позицій всього суспільства, з позицій досягнення науки про природу. Але конкретно, в процесі пізнання сам пошук ученого не є соціальною дією. Інша справа, в процесі ралізації пізнання у вченого виникає потреба в створенні найсприятливіших умов для вирішення проблеми: одержати визнання інших учених, подолати можливі перешкоди з боку інших тошо. Ось тут уже й виступає наука як система взаємодії людей, а самі дії вченого щодо попередження можливих перешкод з боку інших, забезпечення визнання досягнутої мети у співдружності вчених і є вже дією соціальною.
Звичайно ж, дія людини набуває характеру соціальної тоді, коли орієнтована на інших, коли передбачає пряму й опосередковану вза-
м0Дію з іншими людьми. Орієнтація здійснюється і на конкретну особу, і на соціальну спільність, верству людей тощо (поведінка на вулиці, в автобусі, трамваї, метро), на співдружність, членом якої є сама людина (колектив, студентська група, соціальна спільність, нація тошо), на все суспільство, на минуле (помста, заздрощі та ін.) і сучасне або сподівання (попереджаючі дії). І часто не завжди сутички людей бувають соціальними. Візьмемо життєву ситуацію. Раптом пішов дощ, усі перехожі відкрили парасольки. Тут немає соціальної дії, хоча зовнішньо, здавалось би люди, змовились і відкрили парасольки за командою. Або ще. На узбіччі тротуару перехожого обляпала з калюжі машина; перехожий розсердився, вилаяв водія за те, що зіпсував костюм, одяг. Водій, побачивши, що не навмисне це скоїв, зупинився, вийшов із машини, підійшов до перехожого, маючи намір вибачитись. Між ними стався обмін люб'язностями. І якщо в дії водія, який випадково обхлюпав з калюжі перехожого, відсутня дія соціальна, то перехожий, який, розсердившись, вилаяв водія, здійснює соціальну дію. Здійснює соціальну дію і водій, намагаючись вибачитися за завдані випадково незручності, а спільний обмін люб'язностями між ними — це вже контакт соціальний.
Природно, основні проблеми соціального життя відображаються в соціальних діях. І аналіз соціальної дії вказує, які це проблеми і як їх реалізувати. Це вже проблема потреб як джерела соціального розвитку і проблема мотивації — початок діяльності. Умовою задоволення потреб людини, реалізації її життєвої мети виступає орієнтація на інших. Без орієнтації на інших, без взаємодії з іншими, без урахування інтересів інших, можливої їх реакції на дії, практично неможливе здійснення сподівань, мети та ін. Ось саме тут важливу роль і відіграють соціальні зв'язки людини з іншими людьми, їх ефективність, раціональність, що забезпечують задоволення потреб, досягнення мети, поставленої людиною у процесі соціальної дії. Якщо ж задоволення потреб, здійснення мети, поставленої людиною, дозволяють конкретні зв'язки з людьми, то такі зв'язки з людьми розумні. Якщо ж мережа взаємозв'язків не дозволяє досягти задоволення потреб, реалізації мети, то формується незадоволення, що спонукає До зміни системи соціальних зв'язків. Шахтарі Донбасу, металурги Придніпров'я, оголосивши страйк, прагнули реалізувати політичну мету, пов'язану з потребами особистої свободи, добробуту сімей та ін. Спонукало їх до перегляду традиційних принципів соціального життя з їх підкоренням владі порівняння свого життя з життям громадян демократичних країн, що породило незадоволення своїм становищем, викликавши активні дії соціальні.
Отже, з'ясування основи соціальної дії людини, соціальної спіль-
18 Соціологія" 273
ності, верстви дає можливість зважувати користь і шкоду від впливу культурних традицій на сприйняття того, що таке Добро і що таке Зло, з'ясувати і встановити соціальні зв'язки і взаємодії, регуляцію прямих і опосередкованих соціальних зв'язків, культурних джерел і розвитку їх у процесі соціальної дії. Відхилення від норм, що встановились у суспільстві в процесі спілкування, веде до порушення регуляції, до ненормованості, порушення стабільності й викликає неоднорідність, нестійкість соціальних зв'язків, руйнування колективної свідомості (криза, змішування соціальних спільностей, міграція тощо), породжує порушення громадського порядку, дезорганізує людей, а іноді приводить до кризової ситуації. Мотиви соціальних дій Найвизначніші вчинки людина здійснює свідомо, тобто вершить соціальні дії. Без урахування мотивів, тобто внутрішнього сенсу, що вкладує людина, соціальна спільність людей у свої зусилля для реалізації тієї чи іншої мети, неможливе розуміння соціальних дій, соціальних зв'язків і взаємодій, що вершаться при реалізації поставленої мети. Індивідуальна мета, що відтворює потреби людини (чи йде мова про потреби в їжі, житлі, одязі, освіті, потреби в утвердженні власної гідності, честі та ін.), — це по-перше, початок дії соціальної і по-друге, початок орієнтації на інших, сподівання, що враховують можливу відповідну реакцію оточуючих і створюють мотиви соціальної дії.
Візьмемо звичайний життєвий приклад. Людина, індивід хотів би задовольнити свою потребу в придбанні автомашини. Індивідуальна мрія зрозуміла. Але немає необхідних матеріальних можливостей, потрібна підтримка оточуючих (рідних, друзів та ін.). З чого ж починає людина, індивід, який же сенс його дій — відкласти, назбирати кошти, переконати рідних у важливості і необхідності придбання автомашини. Індивідуальна мрія, мета, осмислена крізь призму соціальних відносин, зв'язків, сподівань, і стала мотивом соціальної дії. Природно, конкретний зміст, спрямованість мотиву визначається тим, як індивідуальна мрія, мета і орієнтація на інших, сподівання враховують можливу відповідну реакцію оточуючих, які співвідносяться, взаємодіють. Іноді поставлені індивідуальна мета, мрія не реалізуються, хоча й вершаться різні соціальні дії. Саме тут проявляється даремність мотивів у визначенні й усвідомленні поставленої мети.
В процесі вибору варіанта дії американський соціолог Толкотт Парсонс виділяє так звані типові змінні дії— системи основних орієнтацій. Це пари, що визначають різні можливості вибору дій: по-перше, між дією винятково у власних особистих інтересах або необхідністю врахування у своїй поведінці потреб колективу, оточуючих
(орієнтація на себе, орієнтація на колектив, оточуючих); по-друге, між прагненням до задоволення безпосередніх миттєвих потреб або відмовою від їх реалізації заради перспективної і важливої мети; по-третє, орієнтація на соціальні оцінки іншого індивіда або притаманні йому якості (стать, вік, зовнішній вигляд та ін.); по-четверте, між підкоренням індивідом своєї поведінки якомусь загальному правилу або урахуванню специфічних моментів ситуації тощо.
З достатньою повнотою і скрупульозністю основні альтернативи, варіанти соціальних дій (в реальному житті їх більше) свідчать про багатомірність мотивів конкретної соціальної дії, про різноманітність підходів, способів аналізу шляхів досягнення мети в конкретних соціальних умовах, сплітаються в єдиному елементарному мотиві. Проте соціальна дезорганізація суспільства, крах цінностей в сучасному суспільстві є джерелами відхилення у виборі мотивів, мети і самій поведінці. Відхилення в мотивації тих чи інших соціальних дій, соціальних зв'язків обумовлюється дією широкого кола соціальних, економічних, культурних, історичних і політичних факторів. Соціальні відхилення пов'язані зі стійкими перекрученнями ціннісних орієнтацій, типових для суспільства, соціальних спільностей. Так, жадоба наживи, користолюбство, зневага до праці, нерозбірливість у засобах діяльності властиві майновим злочинам. Перекручення в системі ціннісних орієнтацій може виражатися в їх суперечливості та нестійкості. Вкрай негативно впливають на поведінку суперечності між ціннісною орієнтацією і діяльністю, між цінностями, що декларуються, і реально функціонуючими, між словом і ділом, між метою і можливостями її здійснення.
У конкретний мотив органічно вплітається і ієрархія цінностей, і інтелектуально-культурна готовність особи аналізувати ситуацію. Істотний вплив на формування відхилення в поведінці індивіда, соціальної спільності мають соціально-психологічні особливості людей; національна нетерпимість, грубість і неврівноваженість, самовпевненість, кар'єризм, низький самоконтроль та ін. Впливають на вибір мотивів та соціальних дій і стан соціальної напруженості, конфронтація , криза суспільних відносин тощо. Впливають і особливості темпераменту особи, її упертість, невблаганність, вольові риси, емоційна близькість до людини, особи тощо. Ситуацію, що виникає між окремими людьми, які висловлюють різні підходи, методи, способи здійснення тієї чи іншої мети, соціологи називають змаганням мотивів, що породжують досить гострі, частіше невидимі збоку внутрішні переживання особи. Тут важливо відзначити багатоманітність проявів різних можливостей, альтернатив досягнення особистої мети і орієнтацію на іншу, початково визначену внутрішню драму сфери
18- 275
мотивів особи. І практично неможливо передбачити конкретний вибір мотиву особою в конкретній ситуації. Та можна простежити певну спрямованість конкретної особи і цільові системи дій соціальних Мотиви дій різноманітні. Є і межі, і непередбаченість поведінки особи, що вкладається в межі соціальної доцільності, збереження соціальних зв'язків непорушними. Інакше соціальне лишилось би чи не головним в передбаченості та виконанні людиною своїх обов'язків. У мотивації «орієнтація на себе — орієнтація на інших» виділяється індивідуальна мотивація в її надмірних і більш стриманих варіантах, гуманістична, альтруїстична (безкорислива) в її грубих і м'якших, стриманих варіантах. На вибір людиною-індивідом, люди-ною-особою, соціальною спільністю конкретної мотивації впливає ряд обставин: впливає ситуація, моральна культура конкретної особи й існуюча в суспільстві система цінностей тощо. Роль системи цінностей в тому, що цінності виступають для людини, особи фактором, що соціалізує певний пошук людиною, особою, соціальною спільністю шляхів реалізації індивідуальної мети і визначає типовий для суспільства індивідуальний вибір. У процесі історичного розвитку культур, соціального відбору крайні варіанти, різні можливості — «на себе, на колектив» відкинуто. Адже варіанти, різні можливості ведуть або до хаосу в суспільстві, або до духовної, та й фізичної загибелі індивіда.
Аналізуючи мотивацію соціальних дій, соціологи особливо виділяють ступінь участі свідомих, раціональних елементів у процесі мотивації соціальної дії. В основі класифікації соціальних дій лежить цілераціональна дія, тому що «цілераціонально діє той індивід, чия поведінка орієнтована на мету, засоби й побічні результати його дії, хто раціонально розглядає відносини засобів до мети й побічних результатів, тобто діє в усякому випадку неафектно (насамперед неемоційно) і нетрадиційно, тобто не на основі тієї чи іншої традиції, звички». Інакше кажучи, доцільність дії характеризується ясним розумінням того, чого хоче добитися людина, які шляхи, засоби найпридатніші, ефективніші та ін. Людина сама співвідносить свої дії і засоби, прораховує позитивні та негативні наслідки своїх дій, засобів і знаходить розумне поєднання особистої мети і соціальної. Але все це — лише ідеальний зразок, а в реальному житті вдається зустрітися з такими діями, на жаль, нечасто. В реальному житті масовішими є ціннісно-раціональні дії, що підпорядковані певним вимогам, установленим у суспільстві цінностям (релігійні, моральні, етичні норми, традиції тощо). Раціонально зрозумілої мети для людини-особи, соціальної спільності не існує, і в соціальних діях людина-особа, соціальна спільність орієнтуються на
«отримання своїх переконань про обов'язок, гідність, красу тощо. Ціннісно-раціональна дія завжди підкорена заповідям або вимогам, У підпорядкуванні яким людина вбачає свій обов'язок тощо. Свідомість особи, соціальної спільності скута орієнтацією на цін-н0сті, шо існують у суспільстві. І цінності, норми, існуючі в суспільстві, є основою для людини у вирішенні суперечностей між: особистою метою і орієнтацією на інших оточуючих.
Традиційна і афективна соціальні дії здійснюються на самій межі, а часто навіть за межами того, що усвідомлено, осмислено, зорієнтовано. Гранично мінімізована самостійна діяльність свідома у традиційній соціальній дії. Глибоко засвоєні соціальні зразки поведінки, норм, що стали звичними, традиційними, які не зазнають перевірки на істинність, і є основою, базою традиційної соціальної дії. Морально звичне може також бути традиційною соціальною дією. Пояснюється це тим, що самостійна моральна свідомість людини «не включена», людина поводиться, як і всі, як прийнято споконвіку і що є звичним у побуті. Саме тут поширена і взагалі природна форма людських дій становить основу соціального життя, його звичний і природний фон. Афективна дія обумовлена чисто емоціональним станом, здійснена в стані афекту (тобто душевного хвилювання). Афективна дія менш усвідомлена, а більше характеризується прагненням до негайного задоволення пристрастей, жадобою помсти, потягу тощо.
У реальному житті існують усі види соціальних дій. А деякі з них, зокрема традиційно-моральні, взагалі є характерними, типовими для певних спільностей людей суспільства. Життю окремої особи притаманні й афект, і суворе врахування, і розрахунок, і традиційно звичне, і орієнтації на свій обов'язок перед друзями, рідними, батьківщиною. Раціональна соціальна дія за всякої привабливості і навіть в чомусь романтично піднесена ніколи не може і не повинна стати надзвичайно поширеною. Інакше буде багато втрачено привабливості й багатоманітності, чуттєвої наповненості соціального життя. Звичайно ж, більше вірогідності, що особа, соціальна спільність, суспільство розвиваються ефективно, якщо при реалізації складних, вузлових проблем соціального життя людина-особа, соціальна спільність стають частіше спрямовані раціонально. Адже від багатьох причин залежить вірогідність реалізації того чи іншого типу мотивації соціальної дії. Часто індивідуальні особливості, культура, освіта, інтелектуальні можливості індивіда, соціальних верств впливають на соціальні дії і багато в чому залежать від суспільства соціо-культурного середовища і масового поширення того чи іншого типу Мотивації. Наскільки мотиви дозволяють, стимулюють цілераціо-
нальну соціальну дію або традиційну, настільки обмежують, пригнічують один тип поведінки і стимулюють інші.
Історичний досвід свідчить: людина завжди живе неодномірно, суперечливо. Афективна соціальна дія примхливо поєднується з ці-лераціональною, ірраціональна — з ціннісно-раціональною та ін. Але там, де істотною є сфера раціональної або ірраціональної соці-альноїдії, створюється простір для мракобісся, міфів, тоталітаризму, атмосфера нестримного захоплення вождями, лідерами та ін. Людський здоровий глузд заганяється в тупик. У житті людина своїм зусиллям, діям надає сенс, мотив. Який сенс вбачає людина, які цінності стверджує в своїй діяльності, таку реальність здебільшого і творить. Звичайно ж, не все, що задумується, реалізується в житті. Причин багато. І тут, насам-перед, частіше бажання людини, соціальних спільностей людей зустрічаються з бажаннями інших. Але життя підвладне тому, чого люди хочуть досягти, в що вірять, яким хочуть зробити його, в чому вбачають сенс свого буття.
Звичайні життєві явища. В 30-х роках XX ст. в Україні здійснювалася масова колективізація людей, яка, можливо, реалізувала мету створення, організації колективних господарств, розкуркулювання заможних селян і мала високий сенс, осяяний соціалістичною ідеєю. І створено було колгоспний лад, при цьому морально, а часом і фізично нищилося безліч незгодних. Або ще. У 80-х роках XX ст. у свідомості людей, які споруджували під Києвом у Чорнобилі велику атомну електростанцію, мала високий сенс мета — забезпечити Україну електроенергією, до речі, значно дешевшою, ніж інші її види. Та потім катастрофа принесла багато лиха, викликала неоднозначне ставлення до атомної енергетики. Треба пам'ятати, що незмінна мотивація соціальних дій має тенденцію відтворити тотожні за соціальним сенсом дії, і, отже, аналогічну соціальну реальність, дійсність та ін. Поки ж не змінилося розуміння діяльності, наївно сподіватися на зміни самих соціальних дій людей.
Суть соціальних зв'язків, аспектів мало змінюється, хоча і змінюється речово-предметна оболонка соціальної реальності. Підприємець, управлінець можуть на роботу їздити й на «Вольво», і трамваєм, і електричкою метро. Священик на молитву може їздити і на «Мерседесі». Чи не тут загадка того парадоксу, який викликає глибоку занепокоєність людей, що мотиви ринкової діяльності багатьох вітчизняних підприємців замішані на мафіозно-кримінальних основах, які сформувалися в минулому, а в сучасних умовах відтворюють в Україні нерідко ринково-мафіозну реальність, тобто існування «п'ятої влади», «тіньової» економіки. Відтворюється і «більшовизм» політиків, їх бажання в усіх випадках, хай навіть на руїнах, взяти гору
над опонентами тощо. А чи не такого ж типу є «пристрасть» українських націонал-патріотів, націонал-демократів відірвати Україну за будь-яку ціну від ринкових відносин і джерел сировини Росії і країн Співдружності, навіть, якщо це шкідливо для України, «пристрасть» до використання службового становища, привілеїв, правил подвійної моралі, телефонного права та ін.? Ні фантастичністю, ні божественністю сенс не привертає, та й не виникає звідкись сенс діяльності. Формується сенс не тільки внутрішньо, а й за допомогою зовнішніх факторів, включаючи і матеріальні тощо. І хоча сенс одержує ззовні життєві імпульси, все ж має і власну незалежність, стійкість та ін. Крізь призму цінностей, властивих людині, розуміння, в ім'я чого живе і хоче діяти людина, вона бачить, відчуває, оцінює зовнішні імпульси, соціальні дії.
Звичайно ж, осмислюючи соціальну реальність, відповідаючи на питання, чому людина діє так, а не інакше, чому «маємо те, що маємо», в мотивації соціальної дії треба виділяти саме культуру — один з важливих боків життя і діяльності людини. Особа, її потреби, інтереси матеріальні та духовні — джерело дії соціальної, і якщо розуміння мотивів дії є культурою, то соціальні зв'язки, взаємодії є діяльною реалізацією орієнтації на іншого тощо. Соціальні конфлікти Соціальна взаємодія — це така форма спілкування осіб, соціальних спільностей, верств, угруповань, за якою систематично здійснюється їх вплив один на одного, реалізується соціальна дія кожного з партнерів, досягається пристосування дій одного до дій іншого, спільність у розумінні ситуації, сенсу дій і певний ступінь солідарності або згоди між ними. Соціальна взаємодія буває випадковою, тимчасовою, минущою і стійкою, приватною і публічною, особистою і речовою, формальною і неформальною тощо. За влучним виразом Карла Маркса суспільство — це продукт взаємодії людей. Всі багатоманітні соціальні взаємовідносини обумовлені різноманітністю соціальних інтересів, основою яких виступають виробничі (базові) відносини. Саме тому, мабуть, неправильно зводити взаємовідносини до форм міжособистісного спілкування або безпосереднього контакту. Адже соціальні взаємовідносини обов'язково передбачають розподіл ролей між партнерами і наявність у них певних специфічних систем цінностей, норм і регуляторів.
Суспільно-політичні соціальні взаємодії часто спостерігаються в політичних кампаніях типу виборчих, у них демонструється або ж загальна єдність політичної мети, цілей, або ж групова єдність. Групова єдність особливо наочно проявляється в діяльності політичних коаліцій, суспільних, громадсько-політичних рухів, народних фронтів та ін. У суспільно-політичних, соціальних кампаніях і соціальних
процесах спостерігаються й інші соціальні явища — соціальні, політичні конфлікти, а іноді бувають кризові ситуації.
Конфлікт (лат. соп/ІісШз — сутичка) — сутичка двох або більшої кількостірізноспрямованих сил, забезпечення їх інтересів в умовах протидії. Малі й великі соціальні спільності, формально організовані й соціальні (політичні, економічні структури та ін.) об'єднання, що виникають на неформальній основі, у вигляді політизованих соціальних рухів, економічних і політичних сил тиску, кримінальних угруповань, що усвідомлюють і переслідують певну мету, а також окремі індивіди і складають суб'єкти конфліктів. Зіткнення різноманітних об'єктивних та суб'єктивних тенденцій в діяльності особи, соціальних спільностей, соціальних структур є конфронтацією ідей, теорій, шкіл, змаганням за монопольне панування певних сфер діяльності і здобуття вигоди.
Конфлікти бувають агоністичні (примиримі) і антагоністичні (непримиримі). Антагоністичні конфлікти, якщо упущені можливості їх вирішення, переростають у хронічні й навіть непримиренні. Пошук же взаємних компромісів може привести спочатку до зняття гостроти конфлікту, а потім — при розвитку тактики компромісів — і до перетворення його на примиренний; продовження політики взаємних уступок або зміни зовнішніх обставин відкриває можливість взаємоприйнятного вирішення конфліктів. Відомі також ситуації імітації конфліктів як спроб політичного або морального тиску. Такі конфлікти є вигаданими, але можуть трансформуватися в реальні, якщо виникає протиборство між сторонами, чиї інтереси виявляються під загрозою. В реальних конфліктах їх учасники, виступаючи конфліктуючими сторонами, є носіями свідомості, що відображає загострення емоційних суперечностей. Саме тоді відносини супроводжуються негативними емоціями, здатними задушити здоровий глузд в однаковій оцінці негативних наслідків конфлікту, або можуть значно перевищувати проблематичні вигоди від перемоги над опонентами (явище «піррової перемоги»).
Соціальний конфлікт — зіткнення інтересів різних соціальних спільностей, соціальних верств, угруповань, а приватний випадок прояву соціальних суперечностей — одна з його форм, яка характеризується явно вираженим протистоянням суспільних сил або проблем, що виступають ядром конфлікту, а також: усвідомленням конфліктуючими сторонами (угрупованнями) своїх протилежних інтересів і мети діяльності. Соціальні конфлікти в історії людства спостерігаються на найрізноманітніших рівнях. На макрорівні соціальні конфлікти відбуваються у процесі вирішення об'єктивних суперечностей в соціальних революціях, що ведуть до відмирання одних суперечностей і
виникнення або зародження нових, закладають основу нових соціальних конфліктів. На мікросоціальному рівні конфлікт обумовлений діяльністю окремих особистостей, які переслідують певні соціальні інтереси. В такому випадку конфлікт проявляється саме як зіткнення групових або особистих інтересів, що відображає різноманітні ціннісні орієнтації і норми поведінки членів соціальних спільностей і соціальних верств, угруповань, які беруть участь у конфлікті. Конкретні умови виникнення конфлікту визначають форму його розвитку, сам процес — прихований (латентний) або відкритий та ін. Якщо ж мова йде про індивіди і малі соціальні спільності, то в конфлікті відбувається зіткнення інтересів, мотивів, вчинків тощо. В конфронтаціях великих соціальних спільностей політичний конфлікт супроводжується сутичкою громадських настроїв і думок, суджень, що відображаються в конфліктній поведінці індивідів і малих соціальних спільностей. Політичні та соціальні конфлікти виникають по горизонталі — в середині соціальних та політичних структур, а по вертикалі — між керівними структурами і підлеглими, контролюючими органами та підзвітними їм індивідами, соціальними спільностями або організаціями, між лідерами та управлінцями. Багатоманітність конкретних проявів і відмінностей конфліктів об'єднують спільні ознаки: виникнення нових груп на основі соціальної дисоціації, взаємне відчуження, поява усвідомлюваного протистояння і протиборства.
У соціальній і політичній структурі суспільства конфлікти характеризуються різним рівнем, масштабом, гостротою, сферою виникнення та іншими ознаками. В політичній сфері найзначніші конфлікти ті, що водночас охоплюють усі рівні соціальної і політичної структури, торкаються й економічної сфери, залучають максимально можливу в конкретних умовах кількість учасників (загальні конфлікти). Такі конфлікти відбуваються у сфері суспільних відносин, пов'язаних із проблемами збереження або повалення влади, її зміцнення або підриву, тобто мають політичний характер. Меншу значущість мають часткові конфлікти, що охоплюють лише частину соціальних структур. Проте за певних умов і обставин (нестабільність, соціальна напруженість та ін.) можуть перерости в загальні.
Зростання конфліктності є природно наслідком загострення боротьби за панування тих чи інших цінностей і претензій на певний статус, владу та засоби висхідних соціальних та політичних угруповань. Від успіху або поразки у спробах створити баланс між силами сутички і консенсусу залежить роль соціального конфлікту в соціальному розвитку. Соціальний конфлікт або стає джерелом прискорення розвитку суспільства, або породжує соціальний хаос. Складність ситу-
ації полягає в тому, що попередній політичний досвід не давав можливості виробити культуру конфлікту, не був легітимізований, тобто узаконений, у тому, що в тоталітарному суспільстві існує один центр влади — держава, в якого нема конкуруючих соціальних спільностей, верств, угруповань. Якщо в плюралістичному суспільстві конфлікт є звичайне явище, то в умовах тоталітарної політичної системи формується ставлення до конфлікту як явища шкідливого, небезпечного, пов'язаного з боротьбою групових амбіцій. Саме тому різкий спалах конфліктності застає і владу, і суспільну свідомість зненацька. У модернізованому суспільстві більшість конфліктів вирішується не державою, а іншими політичними інститутами. Держава втручається лише в тих випадках, коли, по-перше, конфлікти загрожують серйозно вразити інтереси людей, які не беруть участі в них; по-друге, людьми, які беруть участь у конфлікті, здійснюються акти насилля, не припустимих з точки зору закону, і, по-третє, існує загроза перетворення конфлікту на причину масового, затяжного насилля одних членів суспільства над іншими.
Виняткове значення для вирішення конфліктів має період їх тривалості. Якщо кризи політичного розвитку виникають водночас, то вони загострюють одна одну. Якщо ж реформи поетапно структуро-вані, то рівень визрівання конфліктів значно нижчий. Важливі не тривалі, амбіційні програми, які практично неможливо здійснити, а короткострокові заходи, що передбачають постійне функціонування зворотних зв'язків, дозволяють коригувати мету та засоби реформи, долаючи розрив між політичною метою і поточними інтересами різних соціальних верств і угруповань населення. І звичайно, багато залежить від рівня професіоналізму керівників. У сучасних умовах в Україні розгортається здійснення реформ переходу до ринкової економіки. Та, на жаль, реформи намагаються реалізувати зверху, не мобілізуючи низи і середні ланки суспільства. Та й ідеї реформи, переходу до ринкових відносин і економіки не оволоділи масами, не стали загальнонаціональною українською ідеєю.
Концепція соціального конфлікту визнається вирішальним або одним із найважливіших факторів соціального розвитку. Соціальний конфлікт соціолог Герберт Спенсер розглядав з позицій соціал-дарвінізму, вважав його неминучим явищем в історії людства і стимулом соціального розвитку суспільства. Такої ж позиції і думки про соціальний конфлікт дотримувався і соціолог Макс Вебер, який називав соціальний конфлікт боротьбою. Соціологи Людвіг Гумплович, Уїльям Самнер, Фердинанд Тьонніс, Лестер Уорд, Торстайн Веблен та інші, називаючи соціальний конфлікт суперечкою, вважали його психологічно обумовленим явищем і однією з форм соціалізації. Один із
засновників чіказької школи соціальної екології Роберт Парк включив соціальний конфлікт до чотирьох основних видів соціальної взаємодії поруч із змаганням, пристосуванням і асиміляцією. Змагання ж виступає соціальною формою боротьби за існування, будучи усвідомленим, перетворюється на соціальний конфлікт, що завдяки асиміляції та співробітництву сприяє раціональному пристосуванню.
Переваги у взаємовідносинах між людьми віддаються не соціальному конфлікту, а соціальному спокою. Приблизно ж такої точки зору дотримувався соціолог Ернст Берджесс та інші прихильники школи соціальної екології, вважаючи, що кожне суспільство має деякі елементи напруження і потенційного соціального конфлікту, розглядаючи суспільство як важливий елемент соціальної взаємодії, що сприяє руйнуванню або зміцненню соціальних зв'язків. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони відвертають закостеніння соціальної системи, відкривають шлях інноваціям. Соціолог Ральф Да-рендорф, протиставляючи теорію конфлікту марксистській теорії класової боротьби і концепції соціальної згоди, вважає соціальний конфлікт результатом опору існуючим у будь-якому суспільстві відносинам владарювання і підкорення. Придушення соціального конфлікту веде до загострення, а «раціональна регуляція» — до підконтрольної еволюції. Хоча причини конфліктів непереборні, «ліберальне суспільство» може узгоджувати їх на рівні конкуренції між індивідами, соціальними спільностями та ін. Розв'язання соціального конфлікту здійснюється зняттям соціальної напруженості на ранніх стадіях формування конфліктної ситуації: компроміс, перемога однієї з конфліктуючих сторін, виникнення в результаті конфлікту нової соціальної якості та ін.
У сучасних умовах особливе значення мають пошуки компромісів у міждержавних, регіональних, міжнаціональних і міжрегіональних конфліктах. Найжорстокіша форма вирішення конфлікту — збройне насилля. Та така форма разом з тим і малоперспективна. Збройні конфлікти часто ведуть до тупикової ситуації, коли розум конфліктуючих сил підмінюється підозрами, амбіційністю та ін. Вся багатоманітність причин зростання конфліктності в умовах вступу суспільства на шлях модернізації пов'язана з дією двох груп факторів. Перша група — визначається співвідношенням інтересів основних соціальних груп і характером політичної культури, що виражається у кризі політичної культури (криза ідентичності й легитимності). Друга група факторів визначається рівнем інституалізації політичних відносин і рисами політичних керівників, що відображається в кризі Державного управління (кр