Суспільний соціальний прогрес: критерії та тенденції

Дата добавления: 2014-01-04; просмотров: 162; лекция была полезна: 0 студентам(у); не полезна: 0 студентам(у).
Опубликованный материал нарушает авторские права? сообщите нам...

Поняття Суспільний прогрес — це такий напрям роз-

суспільний прогрес витку людського суспільства, що характери­зується незворотними змінами людства, ти­ми чи іншими прогресивними змінами окремих соціальних спільностей людей, їх угруповань, верств або індивідів у результаті здійснення пере­ходу від нижчого до вищого, від менш досконалого стану до більш доско­налого та ін. Механізм суспільного прогресу в усіх економічних сис­темах полягає у формуванні нових потреб та інтересів, цінностей у різних сферах суспільного життя та пошуках можливостей їх задово­лення. Нові потреби, інтереси, цінності формуються як результат виробничо-матеріальної, духовної діяльності людини і пов'язані з пошуком і винаходом нових засобів праці, спілкування, організації суспільного життя, з розширенням та поглибленням масштабів нау­кових знань, ускладненням структури творчої і споживацької діяль­ності людини. Дуже часто виникнення, формування та задоволення суспільних потреб здійснюються на основі відкритого конфлікту ін­тересів різних соціальних спільностей та соціальних угруповань, верств, а також підпорядкування інтересів одних соціальних спіль­ностей і угруповань іншим. У такому випадку соціальне насилля виявляється неминучим супутником соціального прогресу. Суспіль­ний прогрес як послідовне сходження до складніших форм суспільно­го життя відбувається в результаті вирішення, усунення суперечнос­тей, що виникають, діють на попередніх етапах та фазах суспільного розвитку.

Що ж є джерелом суспільного, соціального прогресу? Джерелом, першопричиною суспільного, соціального прогресу, що визначає ба­жання та дії мільйонів людей, виступають не зовнішні міфічні сили, а їх власні потреби та інтереси. Відповідно всі міркування про сус­пільний прогрес, не пов'язаний з його першопричиною, — є мірку­вання, що не мають матеріальної основи. Які ж потреби, інтереси, цінності людини обумовлюють суспільний, соціальний розвиток? Усі потреби, інтереси, цінності поділяються на дві групи: природні та історичні. Природні — це всі соціальні потреби, цінності, інтереси людини, задоволення яких забезпечує збереження та вдоволення життя людини як природної, біологічної істоти. Природні потреби та інтереси людини обмежені біологічною будовою людини, історичні ж — це всі соціальні та духовні потреби, інтереси, цінності, задово­лення яких необхідне для відтворення і розвитку людини як соціаль­ної істоти. Жодна з груп потреб, інтересів, цінностей не може задо­вольнятися за межами суспільства, поза розвитком суспільного,

матеріального та духовного виробництва. На відміну від природних потреб, інтересів та цінностей людини історичні — породжені в процесі суспільного прогресу, необмежені в розвитку, тому й без­межним є суспільний соціальний і інтелектуальний прогрес. Проте суспільний прогрес — це не тільки об'єктивна, а й відносна форма роз­витку. Протилежністю суспільного прогресу є суспільний регрес, тобто незворотна зміна, що йде по спадній лінії до деградації. Там, де відсутні можливості для розвитку нових потреб, інтересів та ціннос­тей і їх задоволення, лінія соціального прогресу закінчується. У та­ких випадках історія конкретних суспільств та регіонів світу харак­теризується тупиковою лінією розвитку, наступають періоди занепаду та стагнації. У минулому нерідко спостерігалися випадки соціально­го регресу, загибелі культур та цивілізацій, що раніше сформувалися. Отже, соціальний, суспільний прогрес у світовій історії йде зигзаго­подібно.

Багато років, навіть десятиліть філософи й соціологи Заходу та Сходу вважали основним загальносоціологічним критерієм суспільного прогресу розвиток продуктивних сил. Події 80-х — початку 90-х років XX ст. показали, що доведеться розстатися з уявленням, за яким ключовим і, власне, єдиним джерелом розвитку вважалися револю­ційні зміни в продуктивних силах і виробничих відносинах. Лінійна теорія суспільного прогресу, в основу якої покладено прогрес продуктив­них сил, часто зазнає краху, а отже, і не може служити надійним інструментом прогнозу. Чому ж так буває? Тому, що основою теорії є вимір суспільного прогресу ступенем влади людини над природою. А життя показує, що безмежне збільшення матеріальних засобів жит­тя, прийнятих за благо, обертається для людини згубними наслідка­ми. Ще з часів переходу до машинного виробництва розвиток людс­тва йшов під знаком безумовного пріоритету процесу індустріалізації. У тій чи іншій формі з тими чи іншими особливостями процес індустріалізації неминучий для будь-якої країни. Саме тому трива­лий період розуміння соціального прогресу поєднувалось із про­мисловим розвитком, з високими темпами економічного росту і створенням великої машинної індустрії. Умови та форми створен­ня економічного, політичного і соціального життя були підпорядко­вані розвитку техніко-економічних основ, досягненням індустріаль­ної технології.

Напередодні XXI ст. ейфорія індустріально-технократичного оп­тимізму спадає. Індустріальний розвиток не тільки створив загрозу соціальним і культурним цінностям, а й підірвав власну основу. На Заході заговорили про кризу індустріалізму, ознаками якої стало руй­нування навколишнього середовища і виснаження природних

ресурсів. На початку XXI ст. велике занепокоєння викликають зрос­таючі соціальні втрати індустріального зростання. Дедалі оче­виднішим стає невідповідність рівня науково-технічного й еконо­мічного розвитку рівню задоволення потреб людини. Змінилось і саме поняття соціального прогресу. Основним критерієм соціально­го прогресу стає приведення суспільного устрою у відповідність не лише з вимогами розвитку техніки, скільки, насамперед, із звичай­ною природою людини. Найважливішою ознакою нової цивілізації стають якісні зміни ролі людини в усіх сферах суспільного життя, її всебічна гуманізація. Звичайно ж, піднесення продуктивних сил са­мо собою ще не гарантує прогресу. Доводиться відмовитися від по­гляду на історію як процес закономірної зміни соціально-економіч­них формацій. Навіть якщо форми власності змінювали б одна одну саме в такій послідовності, економічна вісь становить лише один із векторів суспільного розвитку, а розвиток продуктивних сил лише одне з його джерел. Увесь досвід XX ст. спростовує однофакторний підхід до розвитку сучасного суспільства. На формування тієї або іншої суспільної структури впливає багато факторів: прогрес науки та техніки, стан економічних відносин, устрій політичної системи, вид ідеології, рівень духовної культури, національний характер, між­народне середовище або існуючий порядок у світі та роль особи. Суперечності розвитку Суспільний прогрес здійснюється в резуль-сучасного суспільства ^тат' усунення, подолання соціальних супе­речностей. Внутрішнім джерелом розвитку народів, зв'язків між ними, людства виступають суперечності. Однак необхідно відрізняти суперечності, що обумовлюють відтворення відносин у межах соціально-економічної і політичної системи, та суперечності, що викликають розвиток соціально-економічної і по­літичної системи та її зміни. Суперечності, що суспільно обумовлю­ють відтворення відносин,— це суперечності функціонування суспіль­ства, а суперечності, що викликають розвиток соціально-економічної та політичної системи,— суперечності розвитку суспільства. Ті та інші суперечності тісно взаємопов'язані. У первісному суспільстві, що розвивалося надзвичайно повільно, суперечності функціонуван­ня виступали на передній край. З виникненням класів суспільство стає ареною класової, станової, кастової боротьби. Суперечності між рабами і рабовласниками, плебеями і патриціями, кріпосними залежними селянами і феодалами, ремісниками і купцями, найма­ними робітниками і капіталістами стають основними у сфері суспільних відносин, виступають, насамперед, як суперечності фун­кціонування кожної соціально-економічної системи, оскільки від­творюють існуючі суспільні відносини. Але чим швидше просува-

я і_СТорія, тим більшого значення набувають суперечності роз-итку, обумовлені зародженням і розвитком наступної прогресивної порівнянні з попередньою соціально-економічної системи.

Соціальні суперечності поділяються на зовнішні і внутрішні, основ­ні і неосновні, антагоністичні і неантагоністичні. Специфіка соціаль­них суперечностей проявляється, насамперед, у тому, що соціальні суперечності об'єктивні і виступають у формі суб'єктивної діяльності людей. Зовсім недавно вважалось основними суперечностями сучас­ної епохи — протистояння двох світових систем. Початок XX ст. пов'язаний із соціалістичною революцією в Росії, з різким загострен­ням суперечностей суспільного розвитку. Оглядаючись на джерела протистояння, не можна не бачити його об'єктивної обумовленості. Адже теорії та концепції, що не мають об'єктивних основ і не відобра­жають потреби, інтереси, цінності суспільного розвитку, а тим більше які йдуть всупереч з ними, не змогли б тримати під впливом мільйони людей протягом десятиліть. У сучасних умовах, що зазнали докорін­них змін, глобальне протистояння двох систем вичерпане. В ядерний вік збройна сутичка не може закінчитися не чим іншим, як самозни­щенням людства. Соціальне протистояння об'єктивно усувається і в політичній, економічній, гуманітарній сферах. Тому протистояння йде всупереч з основними процесами розвитку сучасної цивілізації, що відбувається під впливом науково-технічної революції і відповідних інтересів людства. Після багатьох десятиліть розколу і непримиримо­го протиборства людство не тільки опинилося перед необхідністю, а й здобуло можливості стати на шлях співробітництва в створенні ціліс­ного, стабільного та справедливого світового порядку.

У сучасних умовах XXI століття дедалі гострішими стають проти­борство, боротьба за сфери впливу й ринки збуту між Єропою, Азією, США та Латинською Америкою. Пожвавлено йде констатація кон­курентних сил в Африці та Австралії. Взаємодія загальноцивілі-заційних і соціально-економічних і політичних факторів у розвитку суспільства не залишаються незмінними. Зі зростанням зрілості сус­пільства дії соціально-економічних, політичних законів розвитку слабшають, тоді як роль загальноцивілізаційних факторів зростає і стає дедалі певнішою. Історичний досвід людства виявляє помилко­вість штучно внесеної в суспільствознавство тези про те, що в умовах капіталістичного суспільства не можуть народитись інші, некапіта-лістичні форми та тенденції суспільного життя. Карлу Марксу нале­жить думка про те, що з подоланням антагоністичних суперечностей суспільного розвитку завершується передісторія людського суспіль­ства, а попередня історія — це болісний, тяжкий процес перебування справжньої цивілізації людства.

Величезні соціально-економічні, політичні та духовні зміни, що сталися в 90-х роках XX ст. і тривають на початку XXI ст. у світі, сприяли розгортанню формування досконалої, суттєво відмінної світової цивілізації, що не стане ні капіталістичною, ні соціалістич­ною, а буде соціально-інтегративною, що будується на принципах бла­га народів, їх соціально-політичному і національному самовизначенні, на основі розвитку взаємовигідних відносин між народами, додержанні цілісності їхньої території, невтручанні у внутрішні справи один одно­го, дбаючи про їх економічне зростання, поліпшення життя. Важливу роль відіграватиме збереження навколишнього середовища, ство­рення екологічних виробництв і збереження природи. У політичній сфері розгортається об'єднання народів слов'янських, мусульмансь­ких тощо, виникають великі слов'янські об'єднання народів Євро­пи, мусульманські — на Ближньому та Середньому Сході, об'єдну­ються народи Латинської і Північної Америки, Азії та ін.

Проблема визначення соціальних суперечностей — ключова проблема соціальної філософії. Існує два підходи до визначення соціальних суперечностей: матеріалістичний та ідеалістичний. Ос­новними суперечностями, вважав Георг Гегель, є суперечності в сфері ідеології. Фрідріх Енгельс вважав, що непослідовність ідеа­лізму в тому, що ідеалізм зупиняється на існуванні ідеальних спо­нукальних сил, які є в суспільстві. Матеріалізм завжди визнавав спонукальними мотивами суспільного розвитку об'єктивні супе­речності: об'єктивні суперечності у сфері економіки (суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами, супереч­ності власності на засоби виробництва, суперечності між соціаль­ними спільностями, соціальними верствами та ін.); суперечності у сфері політичній (ідеологічні суперечності). Що ж стосується анта­гоністичних і неантагоністичних суперечностей, то вони відрізня­ються гостротою і характером вирішення. Механізм вирішення су­перечностей різноманітний: усунення, зняття суперечностей, регуляція дій соціальних спільностей, взаємодія їх інтересів, по­треб та ін.

„................................... Основними факторами єдності суспільства

Спільність і відмінність •*- г і

моралі і права виступають норми моралі і права, що є ос-

новними нормами поведінки людей, інди­відів. Право і моральність, указував Еміль Дюркгейм, це сукупність уз, що прив'язують один одного і до суспільства, створюють із маси індивідів соціальну спільність, суспільство. Установлення загаль­нообов'язкових правил поведінки людей і індивідів, їх певної від­повідальності на випадок недотримання норм і правил регулюють­ся правом і мораллю. І хоча право і мораль — відносно самостійні

гулятори поведінки спільності й індивідів у суспільстві, все ж вони суттєво відмінні один від одного. Якщо мораль стає з виник­ненням людського суспільства, у процесі становлення праці, то пра­во — тільки з появою держави. Якщо право виражає державну во­лю то мораль виражає волю окремих соціальних спільностей, угруповань і суспільства. Якщо ж додержання норм моралі забезпе­чується внутрішнім переконанням у справедливості норм і силою суспільної думки, то додержання норм права, крім того, і силою державних владних структур та сил примусу. Правопорядок стій­кий, стабільний, якщо опирається на свідоме здійснення норм як необхідних і справедливих. Мораль опирається не тільки на пере­конання, свідомість, а й на громадський примус. По суті правові норми, як правило, відмінні від моральних своєю формальною виз­наченістю, встановлюються або санкціонуються державою в зазда­легідь установленому певному порядку, мають певну форму (закон, указ та ін.). Норми моралі постійно формуються в суспільстві в міру його розвитку і поширюються в міру підтримки їх суспільною, гро­мадською думкою. Норми моралі, як правило, мають загальні прин­ципи поведінки. Тому одній моральній нормі — «не убий», «не зне­важай особи іншого» — відповідають багато правових норм, що карають за вбивство, зневагу тощо.

Вимоги моралі ширші — необмежені, всеохоплюючі, аніж норми права. Мораль засуджує у всіх випадках погане, неуважність тощо, а право карає тільки за таке ставлення, за таку поведінку, що свідчать про ненадійність здійснення прав і обов'язків, передбачених законом. Якщо ж мораль засуджує всі випадки недобросовісності, халатності у здійсненні тих чи інших обов'язків тощо, то право переслідує тільки таке невиконання службових обов'язків, яке завдає істотної шкоди державним, суспільним інтересам або правам та інтересам окремих осіб, які оберігаються законом. Якщо ж мораль, на відміну від права, ганьбить байдужість, формальність у ставленні до людей, будь-які прояви егоїзму, цинізму, то право осуджує тільки особливо злісні випадки таких негативних явищ. Якщо право — свобода, визначена законом, то моральність покладає на людину лише обов'язки, не визначаючи прав. Тому право є закон правди, тобто юридичної спра­ведливості, а мораль — закон любові. Нарешті, норми моралі гнучкі­ші, ніж норми права. Через специфіку формування норми моралі швидше відображають нові потреби, ідуть ніби попереду, вказуючи шлях праву. Правові норми значно відстають від потреб і інтересів суспільства. Мораль відіграє особливу роль у забезпеченні соціаль­ної солідарності, бо моральне все те, що служить джерелом солідар­ності, усе, що змушує людину рахуватися з іншими, регулювати

відносини, вчинки не тільки егоїстичними спонуканнями. Зміню­ються норми, змінюється і ставлення до них. Відхилення від норм таке ж природне, як і додержання їх. Повне прийняття норм виража­ється в конформізмі, а відхилення від норм — в різних видах відхи­лення поведінки від норм тощо.

„ _г Будь-яке насилля — зло. Насилля породжує

соціальногГн^силля тільки насилля. Але насилля, що опирається на демократичні закони і міжнародні правові норми,— неминуча умова захисту прав людини, особи у світовій спів­дружності. Іншим шляхом не можна забезпечити додержання всіх за­конів, поки не досягнуто відповідного рівня свідомості громадян і політичних діячів. Без відповідного до закону насилля неможлива бо­ротьба із злочинністю, зупинення збройних конфліктів. Та мова йде не тільки про насилля проти тих або інших соціальних спільностей, верств, угруповань, покарання індивіда або групи, що порушили за­кон, а також про припинення міжнародної агресії. Іноді виникнення і задоволення суспільних потреб відбувається на основі відкритого конфлікту інтересів соціальних спільностей людей. Хоча насилля за певних умов та форм неминуче, воно все ж завдає шкоди моралі сус­пільства, веде до потрясінь, руйнувань, а в крайніх формах — до масо­вої загибелі людей. Тому в усі часи та періоди історії людства, різні класи і верстви населення поруч із використанням різних форм на­силля намагалися вирішувати суперечності ненасиллям, що краще і для державної влади.

Практика життя показала, що багато авторитарних режимів у ре­зультаті концентрації засобів можуть добитися забезпечення техніч­ного розвитку, швидкого тимчасового успіху, але нездатні до пер­спективи й не відповідають вимогам сучасної цивілізації. У сучасних умовах ненасиллям здійснено об'єднання Німеччини, не насиль­ницькими засобами, а шляхом тиску на метрополії здійснили анти­колоніальні демократичні революції і завоювали незалежність біль­шість колоніальних країн і народів. Важливу роль відігравали і відіграють референдуми щодо вирішення суперечностей тощо. У су­часних умовах навіть суперечності між робітничим класом і капіта­лом, принаймні деякі з них, за досвідом соціал-демократичних уря­дів окремих країн Європи, вирішуються ненасиллям. Ненасилля — зовсім не обов'язково відмова від боротьби, догідництво. Ненасилля включає активну діяльність, хоча і не завжди виступає найефектив­нішим засобом досягнення соціальної справедливості. Методами не­насилля, що пов'язані з діяльністю державної влади в ім'я пошуків шляхів соціальної справедливості, соціальної рівності є соціальні ре­форми.

Типи суспільства У соціології суспільства розподіляються на

традиційні та індустріальні.

Традиційне суспільство — суспільство з аграрним устроєм, з ма­лорухомими соціальними структурами та із заснованим на традиції способом соціокультурної регуляції. Звичайно, традиційне суспіль­ство сприймається як родоплемінне, феодальне суспільство, примі­тивне і відстале. Дійсно, для традиційного суспільства характерні вкрай низькі темпи розвитку виробництва, що можуть задовольнити потреби лише на мінімальному рівні, а головне — велика інерцій-ність, несприйнятливість нововведень, обумовлена особливостями його функціонування. У традиційному суспільстві регламентуються, суворо контролюються норми, соціальні структури, соціальні інсти­тути, звичаї, поведінка індивідів тощо. Соціальні формування, утво­рення, освячені традиціями, вважалися непорушними, і навіть дум­ка про їх можливе перетворення, зміни вважалася крамольною. Будь-який прояв свободи особи, який виступає новацією в суспіль­стві, глушиться, затримується і культурою, і соціальними інститута­ми, владними структурами тощо.

Індустріальне (промислове) суспільство — суспільство, що безпо­середньо визначається рівнем технічного, індустріального розвитку. Індустріальне суспільство — один із двох основних типів суспільства (поряд з капіталістичним суспільством) — аналізується соціологами Заходу для порівняння природи сучасних суспільств із походженням і природою традиційних (родоплемінних, феодальних) суспільств. Поняття індустріальне (промислове) суспільство введене в соціологію ще Сен-Сімоном. З'ясування природи і характеру індустріального суспільства здійснювали Огюст Конт, Герберт Спенсер, Карл Маркс, Макс Вебер, Еміль Дюркгейм та ін. У 50—60-х роках XX ст. у США і Західній Європі в соціології висунута соціологами Ральфом Дарен-дорфом, Раймондом Ароном, Уолтом Ростоу, Даніелем Беллом та іншими концепція індустріального суспільства. Індустріальне суспіль­ство як більш загальне поняття конкурувало з марксистським по­няттям капіталістичне суспільство, щоб уникнути протиставлення капіталізму і соціалізму, які розглядались як різновиди одного типу індустріального суспільства, що має функцією розвиток продуктив­них сил і нагромадження суспільного багатства. З точки зору сучас­них теоретиків індустріальне суспільство, капіталізм — його верхня, перехідна форма, обмежена суспільствами Європи ХІХ і початку XX ст., тоді як соціалізм — пережиток системи раннього індустріа-лізму, обмежений перелицьованими феодальними відносинами і мілітаризованим ладом життя. Для сучасного розвинутого індустрі­ального суспільства характерне переливання самодіяльного населен-

ня з первинного (сільського господарства) і вторинного (промисло­вість) в третій сектор господарства — послуги. Це виключає постійне масове безробіття, забезпечує поступове вирівнювання доходів і спо­живання продукції первинного і вторинного секторів і знижує не­безпеку соціальних потрясінь (теорія Фурастьє).

У сучасних постсоціалістичних суспільствах поки зберігається ста­ре співвідношення секторів господарства. Але загальна «логіка ін­дустріалізації» веде всі суспільства до збільшення подібності (кон­вергенції) основних інститутів та способів організації господарства. І чим вищий рівень індустріалізації суспільств, тим сильнішою є тен­денція одноманітності. Концепція індустріального суспільства — не­від'ємна частина теорії конвергенції, модернізації і технократичної революції менеджерів. Капіталізм як зникаючий етап індустріально­го суспільства — це суспільство, де промислове виробництво майже цілком знаходиться в приватній власності і підприємець — водночас і власник, і головний управляючий виробництвом. Із зростанням масштабів індустріальних об'єднань власність на капітал не гарантує контролю над системою влади і управління на підприємствах, що переходить до спеціалістів управління, менеджерів, які більше схильні створювати загальнонаціональні системи «соціального ринкового господарства». Влада такого «нового правлячого класу» значно біль­ше заснована на експертному контролі над інформацією, аніж на праві власності. Тут маємо продовження утопії Сен-Сімона про уп­равління промисловим суспільством радами вчених і технічних ек­спертів. Політичне значення в теорії індустріального суспільства мають процес демократизації, знищення традиційних станових при­вілеїв, ієрархій, формування рівних громадянських прав (юридич­них, політичних, соціальних) і загальної рівності перед законом, які йдуть ще від Токвіля. Саме в розвитку системи громадянських прав, що протидіє системі класового поділу, західні соціологи Толкотт Пар-сонс, Томас Маршалл та інші шукають пояснення відсутності не­примиримої поляризації класів (пролетаріату і капіталістів) і насиль­ницької соціальної революції на Заході, передбаченої Марксом. Класові відносини стали джерелом гострих насильницьких конфлік­тів лише на ранніх етапах індустріального суспільства. Класові кон­флікти, характерні для XIX ст., послідовно пом'якшали, набрали розвитку загальноприйняті форми трудових угод, колективних дого­ворів і узаконення робітничих організацій тощо. Загальна тенденція розвитку сучасного індустріального суспільства — прогресуюче усу­нення соціально закріплених нерівностей, щоб система соціальної стратифікації максимально опиралась на внутрішні нерівності, шо виходять з відмінностей природних здібностей і професійних якос-

тей- Такі завоювання захищає національна ліберально-демократична іржава.

Прихильники теорії індустріального суспільства визначають ос­новні положення: найзначніші історичні зміни в сучасному світі пов'язані з переходом від традиційних аграрних суспільств до ін­дустріальних, заснованих на машинному виробництві, фабричній організації і дисципліні праці, національній системі господарства з вільною торгівлею і спільним ринком. Тому поняття індустріальне суспільство пов'язане з теорією модернізації як провідною концеп­цією суспільного розвитку. В індустріальному суспільстві станові пе­регородки зникають і завдяки зростанню мобільності соціальної, на базі широкої доступності освіти починає переважати рівність мож­ливостей. Різноманітність розвитку наслідків соціально-політичних процесів індустріалізації на Заході і в країнах вторинної модернізації пояснюється тим, що в Англії і США ідея громадянських прав (тобто принцип політичної свободи), прав людини й ідея нації як різноет-нічного співгромадянства в межах єдиної державності утверджува­лися ще до початку першої промислової революції, а в Україні ці політичні проблеми не вирішувались із-за стрімкого розвитку індус­тріалізації в світі.

Розвитком системи ідей індустріального суспільства стали теорії постіндустріального суспільства. Концепція постіндустріального суспільства сформульована Даніелем Беллом. Своєрідність істори-ко-культурного розвитку капіталізму обумовила формування різно­манітних варіантів концепції постіндустріального суспільства (лібе­ральне, що спирається на американську модель капіталістичного розвитку, і радикальне, що базується на європейській моделі). В ос­нові концепції постіндустріального суспільства лежить поділ усього суспільного розвитку на три етапи: доіндустріальне, індустріальне і постіндустріальне. Поява концепції постіндустріального суспільства обумовлена структурними змінами в економіці та культурі найроз­винутіших країн. Різко зростає роль знань і інформації, індивід одер­жує переваги в просуванні по сходинках соціальної ієрархії. Плідна творча праця — дитина свободи — стає основою успіху й розквіту людини в суспільстві тощо.

Існують у соціології найрізноманітніші варіанти традиційного та індустріального суспільства.

Звичайно, соціологічний аналіз суспільства (генезис, концепції, формування і функціонування, тенденції та ін.) показує, що суспіль­ство є сукупність усіх методів, способів взаємодії і форм об'єднання людей, в яких виражається їх всебічна залежність один від одного. Суспільство — важлива категорія соціальної філософії і теоретичної

"Соціологія" 257

соціології. Сучасне суспільство — сукупність систем соціальних і державних владних інститутів, взаємодія яких забезпечує можли­вість функціонування і розвитку базових і надбудовних суспільних відносин. Соціальні інститути, державні владні системи, структури і політичні інститути взаємодіють у суспільстві, виступаючи рушій­ною силою прогресу і руху, вдосконалення суспільних відносин. Со­ціальний інтерес органічно поєднаний з потребами і цінностями осо­би, суспільства. Власні потреби і інтереси людини, інтереси і потреби суспільства виступають джерелом і першопричиною суспільного, со­ціального прогресу.

Література

Вебер М. Избранньїе произведения.— М., 1990.

Дюркгейм 3. О разделении общественного труда. Метод социологии.— М.

1991. Основьі социологии. Курс лекций / Под ред. А. Г. Зфендиева.— М., 1993. Парсонс Т. Современное состояние и перспективьі систематической теории в

социологии.— М, 1968. Пригожим А. Нововведение, стимули и препятствия.— М., 1989. Смелзер Н. Социология.— М, 1995. Соціологія / За ред. С. О. Макеєва.— К., 1999. ТернерДж. Структура социологической теории.— М., 1975.

«•••

БАЗОВІ КОМПОНЕНТИ СОЦІАЛЬНОГО ЖИТТЯ 1. Соціальні спільності, соціальні інститути

Суть соціальних Соціальна спільність — сформоване історично

спільностей за спільними інтересами відносно стійке об 'єд-

нання людей, які перебувають у взаємодії, на­дають один одному допомогу в досягненні особистої мети і реалізації особистих і спільних потреб та інтересів. Соціальні спільності людей відрізняються за роллю і місцем у системі соціальних зв'язків істо­рично певного суспільства. Солідарність, потреба у взаємодії людей, координації їх спільних дій і обумовлюють відносини між людьми. Як же люди утворюють, формують ті або інші соціальні спільності, верстви, групи? У суспільстві індивіди відрізняються один від одного багатьма соціальними характеристиками: професією, характером праці, ставленням до власності, розмірами прибутку та ін. Відрізня­ються індивіди один від одного і здібностями розумовими, темпера­ментом характеру, поведінкою, вихованістю тощо. Характеристику досить чітко і точно кількісно, якісно і порівняльно визначають со­ціальні спільності: робітники, селяни, вчені, кооператори, військо­вослужбовці, студенти, пенсіонери та ін. Чи об'єднані між собою такі люди в якісь певні соціальні спільності, верстви? Якщо говорити про формальне об'єднання, як буває в політичних партіях, то ні, якщо ж говорити про реальне об'єктивне об'єднання людей та їх становище в суспільстві, то — безперечно.

У соціальні спільності, верстви, стани людей об'єднують соціальні інтереси, що становлять реальні причини їх дій, звершень і форму­ють інтереси у членів різних соціальних спільностей, верств у зв'язку з їх відмінністю у становищі й ролі в суспільному житті. Соціальні інтереси спільності, групи, формуючись на основі індивідуальних інтересів їх членів, не зводяться до суми індивідуальних інтересів, тому що в процесі соціальної взаємодії індивідів відбувається фор­мування колективного інтересу як цілого, що відображає уже спільні риси соціального становища окремих індивідів. Соціальний інтерес соціальної спільності, верстви, групи завжди спрямований на збере­ження або зміни їх становища в суспільстві. Виділяються основні