Людина — соціальне явище

ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО

СОЦІОЛОГІЯ СУСПІЛЬСТВА: СОЦІАЛЬНА РЕАЛЬНІСТЬ ТА СОЦІАЛЬНІ ПРОЦЕСИ

■»• • • ^=с* • •■"

(Соціологічний аналіз)

Соціологія досліджує проблеми людини з метою глибше, всебічні-ше зрозуміти, з'ясувати соціальну реальність, соціальні зв'язки та взаємодії. Людина — продукт біологічної еволюції. Людина — це родове поняття, що вказує на належність до людського роду, вищого ступеня розвитку живої природи на планеті. Всяка тварина народжується на світ уже будучи наділеною багатьма інстинктами, що заздалегідь і навіть із запасом забезпечують її пристосованість у певних умовах життя, але саме тому обмежують індивідуальні варіації поведінки. Поведінка тварини — одна з форм функціонування її організму. Са­ме структура організму визначає потреби тварини і програми їх по­ведінки. Тварини генетично належать до видової поведінкової ролі, і ніяка потреба не навчить, наприклад, рись, поводити себе так, як поводить себе вовк або лисиця. Інша справа з людиною. Як жива істота людина підкоряється основним біологічним та фізіологічним законам, а як соціальне явище — законам розвитку суспільства.

Що таке людина ^{Усі люди}> ^{які ЖИВ}У^{ТЬ на Землі майже 500} ти-

сяч років, належать до одного й того ж біоло­гічного типу — Ното каріепз — людина розумна. Факт загальнови­знаний. Та ось поки що нікому не вдалося відшукати в людині природжену роль поведінки: людина може поводитися на зразок будь-якого виду тварини (як ловець, мисливець, наприклад людина здат­на вдатися до найдивовижніших комбінацій вичікування та тактики переслідування), у поведінці людей спостерігаються глибокі відмін­ності, властиві різним історичним соціальним суспільним спільнос­тям. Та внутрішні відмінності не вроджені. Хлопчик-негреня, в дитинстві привезений в Україну до Харкова, з часом стає «стопро­центним харків'янином». Син селянина, вихований у місті, в сім'ї вчителя, засвоює всі умовності і звичаї міського життя і сім'ї вчите­ля. Міська ж дитина, яка виросла в сім'ї селянина, засвоює все сіль-

ьке Багатоманітність відмінностей серед людей свідчить про інди­відуальну варіантну поведінку, невідому тваринному світу. І те, що запрограмовано у тварин, визначено інстинктами їх поведінки. Го­ловні ж засоби передачі програми, що визначає поведінку людей, є мова (зрозуміла, розбірлива), показ і приклад. Місце генетичних інс­трукцій займають норми, замість спадковості — послідовність, звич­ність тощо. Специфічна для людини нормативно успадкована програ­мована поведінка називається культурою. Саме культура, що з дитинства засвоюється індивідом, будучи заданою йому дорослими, відігр^ає вирішальну роль у визначенні людських вчинків. Соціоло­гію цікавить людина як соціальна істота, як продукт і суб'єкт сус­пільних процесів, як відображення суспільних відносин.

Якщо ж розуміти під суспільством просто сукупність індивідів, які живуть, постійно взаємодіючи між собою, то доведеться визнати наявність суспільства і в тварин. Згуртування тварин — це стадо, де над усіма інстинктами домінує індивідуальний інстинкт самозбережен­ня, специфічне ж скупчення комах — мурашник, бджолина сім'я — не стільки спільність рівнозначних особин, скільки колектив надіндиві-дів, які живуть і діють за принципом фізичного розподілу функцій. Тільки люди утворюють суспільство і люди не можуть ні перетвори­тися в стадо, ні стати функціонально-ієрархічною сукупністю типу мурашника. Людське суспільство відмінне від природних спільнос­тей тварин, насамперед, цілісністю надбіологічною, що тримається на єдності культурних норм. Адже культура — це форма, де розвива­ються і передаються з покоління в покоління взаємозв'язки людсь­ких індивідів. Та людей відрізняє від тварин не тільки культура, а й свідомість, релігія тощо. Відрізняються люди від тварин виробниц­твом необхідних життєвих засобів і потреб. Виробляючи необхідне, люди побічно створюють і саме своє матеріальне життя. І тільки там, де існує виробництво (постійно відновлюваний процес праці), і мо­же мати місце суспільство — соціокультурне об'єднання людей.

Суспільство створюється і відтворюється тому, що триває про­цес, де людина своєю власною діяльністю опосередковує, регулює і кон­тролює обмін речовин між собою і природою. Виробництво і відрізняє людину від тварин. Матеріальне виробництво — творчість, де втілю­ються різноманітні фізичні і духовні здібності людини. Отже, виробле­ні, сформульовані мислителями визначення людини: людина — іс­тота розумна, людина — істота, яка має самосвідомість, людина — істота моральна і вільна, яка викликає інтерес і відображає ті або інші якості людини, її місце в соціальному, суспільному житті. Лю­дина, за визначенням американського філософа Бенджаміна Фран­кліна, є тварина, яка створює знаряддя праці. Справді, створення

знарядь праці — це постійний стрижень людської виробничої діяль­ності та її сфера, де спостерігається невпинне нагромадження досяг­нень та успіхів, удосконалення виробничих відносин.

Найстародавніші ж знаряддя настільки еле-Основи соціального життя ментарні, що дозволяють допустити можли­вість їх виготовлення ще «пралюдьми», які не володіли ні понятійним мисленням, ні самосвідомістю, ні зрозу­мілою мовою. Адже виробництво найпростіших знарядь почалося на мільйон-півтора років раніше, аніж виникли мова і мислення. Три­валий період мова і мислення розвивалися, еволюціонували ще в інстиктивній, тваринній формі, а виробництво знарядь здійснюва­лося напівсвідомо, в інстинктивній тваринній формі, й мало своїм наслідком послаблення і розлад інстинктивної основи поведінки лю­дини на ранній її стадії. Праця, що виникала, потребувала свого роз­витку і вдосконалення всередині стада, де потрібно забезпечити мир, але це можна було зробити, лише докорінно перетворивши самий спосіб спілкування, лише за допомогою переходу від стада до общи­ни. Виробництво знарядь диктувало необхідність уже надбіологічного об'єднання, що відповідало виробничо-господарській кооперації індиві­дуальних умов. Вирішити таке завдання можливо лише за допомогою впливу вторинних засобів соціалізації.

Одним із важливих факторів походження і становлення людини став розвиток мови. За допомогою мови процес спілкування між людьми досягає максимуму ефективності. Відомий психолог Лев Ви-готський показав, що мова має яскраво виражену предметність і за­безпечує успішний розвиток предметно-практичної діяльності лю­дей. Мова не просто пасивно фіксує незалежно від неї виниклі предметні відмінності й розуміння, але й бере участь у самому народ­женні предметного середовища та соціальної єдності людських інди­відів. І які б величезні не були соціалізуючі можливості мови, їх все-таки не досить, щоб забезпечити справжню солідарність в праці та досягти миру всередині стада.

Істотну роль у розв'язанні завдання досягнення внутрішньостад-ного миру відіграв перехід до регулювання шлюбних відносин і виник­нення первісної родової общини. Сталась одна з найрадикальніших революцій, що мала глибокий вплив на людину — суб'єкта предметно-практичної діяльності. Йдеться про разючу відмінність у відтворенні між тваринним стадом і найпростішою з форм людської спільності — первісно-родинною общиною. Стадо базувалося на внутрішньо-шлюбних зв'язках, що виключають або серйозно обмежують зв'яз­ки, шлюби і контакти на стороні з представниками інших стад. Об­щина засновувалася на принципах виключення близькородинних

шіюбних контактів; члени общини мали шукати шлюбних партне­рів в інших — спочатку в обмежених — общинах. Перехід від внутрі-тньообшинних шлюбних контактів і зв'язків до зовнішніх поза-обшинних контактів і шлюбів пояснюється гострою потребою _позавнутрішньостадного світу, виключенням єну трішньостадної шлюб-_н0ї конкуренції та суперництва, що приводить до боротьби, яка завершувалася загибеллю суперника. Заборона близькородинних кро-возмішувальних зв'язків стала тим вихідним початком, з якого роз­горталася історія облагородження та одухотворення статевих почут­тів. Відтоді люди назавжди приречували себе на те, щоб ріднитися з далекими сусідами, долаючи їх відчуженість, ворожнечу, прагнучи до взаєморозуміння, терпіння і довір'я. Статева любов виступала важливим фактором миролюбства у відносинах між общинами, ро­дами, племенами. Рід, селище — не біологічна спільність, а швидше «просто соціальна» реальність — початок соціального життя. Тільки люди усвідомлюють свій родовід, знають і класифікують родовідні, родинні відносини (спочатку мати, дядько, бабуся, брат, сестра, а потім — батько, дідусь, дядько по лінії батька тощо), і вони, виник­нувши за давніх-давен, не зникнуть і не втратять сенсу, поки людина залишається людиною.

Морально-соціальні заборони констатують первісно-родову общи­ну на противагу тваринному стаду, гурту. Звичайно, найдавніші мо­ральні норми, вимоги завжди істотно відрізняються від пізніше роз­винутої моралі. Людина історична, і віками їй призначено пройти через величезну різноманітність звичаїв і моральності, модифікува­ти свої погляди, світогляд стосовно до нових і нових матеріально-економічних запитів, визначити незалежні принципи (справедли­вість, вірність домовленостям, договорам, повага чесності людини, заохочення в праці тощо). Соціально-моральна єдність первісно-родової общини стала формою колективності, всередині якої скла­дається і розвивається виробничо-господарська кооперація первіс­них людей. Всі особливі ролі, чесність, гідність, що відрізняли одного індивіда від інших, є суспільними відносинами. Отже, суть людини не абстракт, властивий окремому індивіду. В реальній дійсності суть людини є сукупність всіх суспільних відносин.

Відповідно до суті людини як сукупності суспільних відносин, лю­дина постає істотою соціальною, але разом з тим, є частиною приро­ди, отже, людина істота біологічна. Всякий біологічний вид, і лю­дина розумна в тому числі, характеризується певною сукупністю видових ознак. На виявлення багатьох біологічних ознак виду мо­жуть впливати і соціальні процеси. За даними сучасної науки, се­редня нормальна тривалість життя людини становить 90— 100 років,

якщо не страждає спадковими захворюваннями і не стане жертвою зовнішніх обставин, що можуть стати причиною смерті (інфекції хвороби, викликані ненормальним станом навколишнього середо­вища, біда, лихо тощо). Але під впливом соціальних процесів три­валість біологічного життя змінюється: реальна середня тривалість життя зросла з 20—25 років у сивій давнині до 30—35 років у XVIII ст. і 75—77 років — у розвинутих країнах на кінець XX ст. Біологічно обумовлена тривалість дитинства, зрілості та старості людини: при­пущено можливий вік, в якому жінки можуть народжувати дітей — 15—50 років; визначається народження однієїдитини, близнят, трій­ні тощо. Біологічно запрограмована послідовність таких процесів у розвитку людського організму: здатність засвоювати різні види їжі, оволодівати мовою в дитинстві та ін. Успадкованою, тобто біоло­гічно обумовленою, є і обдарованість різних людей (музика, мате­матика, фізика, філософія, історія, література тощо). Расова різно­манітність людей пов'язана з тим, що окремі спільності населення різних регіонів планети адаптувалися до конкретних особливостей середовища їх проживання тощо. Людина розумна, до якої б раси не належала, має властивості з успіхом брати участь в будь-якій із сфер життєдіяльності людського суспільства. Унікальність кожної людини — факт найважливіший і в філософії, і в соціології. Ви­знання безмежної різноманітності здібностей та обдарувань, яки­ми володіють люди, є одним з основних принципів гуманізму. На­лежність людини відразу до двох світів — до світу суспільства і світу органічної природи породжує чимало проблем для її існування. Арістотель називав людину політичною твариною, підкреслюючи наявність у людини двох начал: тваринного і соціального (політич­ного). У формуванні здібностей, почуттів, поведінки, дій людини відіграють роль і політичне, і природне.

Існує багато концепцій людини — біологічних і соціальних. Кон­цепції людини біологічні, або натуралістичні абсолютизують роль при­родних, біологічних начал у людини. Біологічні концепції: расизм, який виходить з того, що в істотному природа людини визначається її расовою належністю; соціал-дарвінізм, який намагається з'ясувати явища суспільного життя (боротьба класів), опираючись на вчення Чарльза Дарвіна про природний відбір і еволюцію, змагання за ви­живання тощо. Спроби перенести явища і процеси, що відбуваються в природі, на явища і процеси, що відбуваються в суспільстві, широ­ко розповсюджені в біологічних концепціях про природу людини. Так, у 20—30-х роках XX ст. в соціології Заходу з посиланнями на етологію (науку про поведінку тварини) багато писалося про те, шо людині властиві вроджені інстинкти агресивності, успадковані нею

нібито від тваринних предків. Хоча саме поняття агресії, агресив­ності у поведінці тварини привнесене з повсякденного життя і має іншу суть. Потім поняття агресивності перенесено вже на поведінку людини і має сенс успадкованості від природи. Невиправдане пере­несення значення понять біології на суспільство характерне і для одержаного нині широкого розповсюдження в ряді країн Заходу со­ціології. Один із її засновників американський вчений Говард Уїл-сон пропонує розглядати історію людини з позицій зоологів з іншої планети, що складають каталог земних тварин. Тоді всі гуманітарні і соціальні науки стануть лише спеціальними розділами біології, а іс­торія і художня література — лише способами дослідження поведін­ки людини як біологічного типу.

Соціологічні концепції зображують людину лише зліпком з ото­чуючих її соціальних відносин, її пасивного поводження. Характер­не для соціологічних трактувань зневажливе ставлення до біологіч­ного в людині частково зберігається у вигляді християнської традиції, де духовне різко протиставляється тілесному, плотському, як велич­не — негідному, підлому. Але ж визначальне в людині — соціальне. Людина і суспільство нерозривні: лише в суспільстві, в межах конкрет -них соціальних утворень людина реалізується як людина, завжди зали -шаючись суттю всіх соціальних утворень, але ці утворення виступа­ють також: і як її справжня, дійсна спільність, тому також і як дещо, спільне всім людям. Свідомість і мислення людини виникають як сус­пільні продукти і, отже, є вторинними до її суспільного буття. На такій основі формуються і специфічні матеріальні і духовні потреби людини, що також визначають суть людини.

Визначаючи соціальну суть людини, підкреслюючи її суспільні зв'язки, оцінки, не можна нівелювати особливості окремих індиві­дів, принижувати їх специфічні риси як особистостей, наділених характером, волею, здібностями і пристрастями. Людина є безпо­середньо природною істотою, і як природна істота наділена при­родними силами, життєвими силами, будучи діяльною природною істотою. Ці сили існують у ній у вигляді задатків, нахилів і здібнос­тей, у вигляді захоплень тощо. Люди не владарюють над природою, а, навпаки, своєю плоттю, кров'ю та розумом належать природі й живуть у ній. Звичайно ж, у суті й природі людини соціальні та біологічні фактори відіграють якісно різні ролі. Ще в античності надавалася велика увага створенню ідеалу гармонійно розвинутої особи, і нині, утверджуючи розвиток багатства людської природи як самомету, важливо зосередити увагу на створенні умов, що за­безпечують духовну, моральну, естетичну і фізичну досконалість людини.

1^ "Соціологія" 225

Раніше і тепер у філософії, соціології та і в конкретних науках, що вивчають людину, панували і панують спрощені, однобокі інтер­претації вчення про людину, підкреслюються лише її соціальні характеристики, а всілякі спроби вивчення біології людини не беруться до уваги. Фактично біологія людини вульгаризаторська тлу­мачиться як якийсь аморфний субстракт, що формується суспільст­вом. Нехтуються запити медицини і охорони здоров'я, забруднюється навколишнє середовище відходами, шкідливими для здоров'я люди­ни. В епоху науково-технічної революції людство багато досягло у створенні різноманітних засобів, що пригнічують, нівечать, дефор­мують біологічні основи людської істоти — це і нервово-психічні стреси, і хімічні препарати, забруднюючі атмосферу, воду, Грунт і багато чого іншого. Не випадково в сучасних умовах однією з гло­бальних проблем стала проблема збереження людини як біологічно­го виду. Це змушує багато в чому переосмислити проблему взаємодії біологічного та соціального в людині. Людина незрівнянно універсаль-ніша, її органічна будова дозволяє порівняно з іншими біологічними вида­ми адаптуватися в дуже широкому діапазоні зовнішніх умов. Та все ж можливості людини далеко не безмежні — існують такі межі зовніш­ніх умов, за якими біологічна організація людської істоти зазнає не-відтворюваних, руйнівних її змін. У взаємодії біологічного і соціаль­ного, біологічне — продукт тривалої еволюції, а соціальне — продукт суспільного розвитку. В умовах сучасної високорозвиненої техніч­ної суспільної цивілізації можливості адаптації, пристосування людського організму надто обмежені, тим більше, що біологічна організація людини є дещо самоцінне і ніяка соціальна мета не може виправдати ні насилля над людиною, ні її оновлюючого перетворен­ня. Людина є суспільною істотою, і її життя є утвердженням суспіль­ного соціального життя.