Джерела соціологічних знань

ВИНИКНЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ СОЦІОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ

СОЦІОЛОГІЇ

СТАНОВЛЕННЯ

З ІСТОРІЇ

«•••^=^» • •-

Передумови Соціологія — специфічна галузь знань, наука

виникнення соціології про суспільство, суспільні відносини. Як і всяка

галузь знань, соціологія проходить періоди виникнення, становлення та розвитку. Кожному періоду, етапу роз­витку властиві специфічні особливості, що характеризуються, з од­ного боку, рівнем знань про суспільство, людину, навколишню при­роду, а з іншого — здібностями, можливостями людини проникнути в таємницю суспільних явищ, пізнати їх. Багато галузей знань про суспільство, взаємозв'язки, взаємодії суспільства і людини, суспіль­ства і природи виникли і були зумовлені об'єктивними обставинами та потребами буття ранніх стадій існування людини, суспільства, створенням держави і швидко перетворилися в науки (математику, філософію, історію та ін.), є і порівняно молоді науки, нагромаджені тисячоліттями необхідні специфічні знання, що врешті, завдяки ді­яльності людського Розуму, за короткий період перетворилися на чіткі системи знань, вчення зі своїми законами, поняттями, метода­ми і об'єктивно необхідними суспільству функціями наук.

Про виникнення, основні етапи розвитку та історичні форми, напрямки знань про суспільство, суспільні відносини і відносини між людьми — соціальними спільностями, верствами та індивіду­умами — розповідає наука — історія соціології. Джерела історії со­ціологічних знань випливають із сивої давнини, коли формуються уявлення про суспільство, виникають ідеї і створюються теорії про суспільне життя, суспільство, внутрішні його процеси, розвиток, людську культуру. Природа, створюючи людину, не ставила перед нею якусь мету, не передбачала для неї певні функції. Людина сама шукала сенс свого життя, що мав зберігати її для роду людського, підкоряючись інстинкту самозбереження. І тільки після того, як із збирача дарів природи людина стала землеробом і скотарем, почала

переосмислювати своє соціальне призначення. У процесі трудової діяльності людина дедалі більше віддалялася від тваринного світу і набувала досконаліших властивостей життя. Створена колективність дозволила людині не лише зберегтися як біологічному виду, а й ство­рити основу для перетворення в людину соціальну уже в первісному суспільстві.

Стародавні політичні та соціальні вчення в Єгипті, Дворіччі, Індії, Палестині, Китаї, Греції, Римі та інших землях відображали основні риси ранніх типів суспільств, що прийшли на зміну пер­вісному. Тут панували патріархальне, натуральне господарство, стій­ка державна форма власності на землю і суспільне землеволодіння, вкрай повільний розвиток індивідуальної приватної власності, со­ціальна структура визначалась системою земельних общин. Ос­новну масу становили землероби, об'єднані в общини, громади. На змісті політичного життя Стародавнього Сходу відбивалися на­самперед традиціоналізм общинного життя, незрілість соціальних спільностей і соціальної свідомості. Політична та соціальна думка розвивалася на основі релігійно-міфологічного світогляду, успад­кованого від родового ладу, містила залишки первіснопобутових уявлень. Головне місце в політичній свідомості ранніх суспільств займали міфи та легенди про божественне, надприродне поход­ження суспільних порядків. З міфами тісно пов'язані традиції обожнювання існуючої влади і її порядків, установок. Царі, жерці, судді та інші представники влади вважалися нащадками або наміс­никами богів і наділялися священними рисами.

Політичні, соціальні погляди тісно перепліталися із загал ьносві-тоглядними (філософськими), моральними та іншими уявленнями. Політико-правові вчення залишалися суто прикладними, головний зміст їх становили питання, що стосувалися мистецтва управління, механізмів здійснення влади і правосуддя. В процесі поступового вдосконалення продуктивності праці відбувається економічне виз­волення нечисленної частини суспільства, тієї, що уже жила за раху­нок жорстокого гноблення і повного поневолення безпосереднього виробника. І саме в процесі виникаючих у стародавності поглядів, ідей, вчень про суспільство поступово нагромаджується і знання про суспільне життя, формуються ідеї, теорії права, моралі, сім'ї, держа­ви і самого суспільства. Ще в античній філософії історики, мислите­лі усвідомлювали якісні відмінності між людиною і оточуючим її світом. Уже тоді філософ Протагор, софісти усвідомлювали поділ буття людини на природне і суспільне, розрізняли подібність і від­мінність між законами природи і законами суспільного життя, між самою природою і суспільством.

В епоху рабовласництва якісно змінюються відносини власності, що обмежують можливості організації праці в ширших масштабах. Епоха рабовласництва створює можливість виділитися в певний стан рабовласників. Нагромаджуються багатства, що зосереджуються в ру­ках вождів племен, старійшин, знаті, рабовласників. Виникає і фор­мується держава. У господарське, економічне життя втручається полі­тика. Управління соціальними процесами стає невід'ємною частиною суспільного життя. Соціальне управління перетворилося в знаряддя, за допомогою якого, досягаючи в процесі виробництва удосконалення знарядь праці і розвитку, певного ступеня соціально-економічного життя, створюється, формується держава з усіма атрибутами життєді­яльності суспільства. Діяльність держави спрямовується на збере­ження привілеїв панівних соціальних верств — рабовласників. Роль рабовласницького щабля соціально-економічної спільності не обме­жувалась тільки реалізацією можливостей, що закладені попередньою первісно-суспільною сферою життя. Рабовласництво створило пере­думови удосконаленню життя не тільки ширшому колу заможних, а й вперше незаможним землеробам, скотарям, виноградарям тощо. Правда, лише в продуктивності праці, але й це вже прогрес. Такий соціальний прогрес визначався не довільно, а досягнутим рівнем про­дуктивності праці. Праця стає досить продуктивною, щоб можна було відмовитись від суворої форми експлуатації — рабства, але не досить продуктивною, щоб надати особисту свободу землеробам, скотарям та ін. Така праця давала їм можливість вести своє господарство, зали­шаючись лише залежними від власника землі. Власне господарство землероба мало на меті забезпечення не тільки його самого засобами життя, але й поміщика робочою силою. Створенням землеробам хоча б обмежених можливостей (і необмежених — заможним) реалізувати себе вичерпує свій потенціал рабовласництво.

Історична місія феодалізму складніша, але не в використанні створених рабовласництвом передумов, а в підготовці переходу до потенціально нового типу виробництва, хоча і базується на приватній власності. Створенню високопродуктивного, в порівнянні з рабо­власницьким, виробництва сприяли і великі географічні відкриття кінця XV — початку XVI ст. Зростає потреба в розширенні торгівлі, обміну різними товарами та ін. Серед працюючих на місцевий ринок дрібних виробників йде поступове розшарування. Виділяються великі виробничі центри. Значне збільшення різних товарів в окремих ви­робничих центрах, часті хитання ринкової кон'юнктури, руйнування особистих зв'язків між товаровиробниками, змагання їх за ринки збу­ту і сфери впливу приводили до розшарування в їх середовищі. В конкуренції виживали великі власники і страждали дрібні, які по-

трапляли в залежність від купців, що постачали їм сировину та збува­ли вироблені ними товари. Зароджувались і зміцнювалися капіталіс­тичні відносини — відносини ринку. Феодалізм створив продуктивну соціальну силу суспільства — найманих робітників, звільнених від засобів виробництва. Зруйновано різновидності приватної власності: неповну власність феодала на безпосереднього товаровиробника і йо­го власність на засоби виробництва. Кріпак, який став особисто віль­ним, але без засобів виробництва, без засобів до існування, змушений продавати свої здібності до праці. Народжувана соціальна спільність — буржуазія стала готова зайняти панівне становище в суспільстві. Фео­далізм створив для буржуазії механізм економічного примусу, важли­вий стимул активізації виробничої діяльності.

Зароджені в надрах феодалізму зовсім нові виробничі соціально-економічні відносини, що швидко розвивалися, сприяли сходженню суспільства на вищий, прогресивніший в порівнянні з феодалізмом щабель розвитку соціально-економічних та інших відносин, розчи­щали шлях становленню відносин, в основі яких лежить рух капіталу. Людство піднімається на вищий, в порівнянні з феодалізмом, ступінь соціально-економічних відносин, що викликають формування капіталіс­тичних суспільних та соціально-політичних відносин. Капіталізм замі­нює ручну працю машинною. Конкуренція змушує удосконалювати продуктивні сили, технологію виробництва, усуспільнювати вироб­ництво в масштабі суспільства. Машинне виробництво змусило бур­жуазію надавати найманим робітникам можливість оволодівати еле­ментами культури, знанням, професією тощо, тобто вкладати капітал в удосконалення робочої сили з метою перспективного примноження прибутку від капіталу. Під тиском демократичної політичної боротьби буржуазія змушена допускати трудящих до суспільно-політичного жит­тя. Звичайно ж, капіталізм крок за кроком, не завжди добровільно, здійснює історичну місію, поступово наближає людство до вищого людського ідеалу. Будь-який ступінь в історії соціально-економічного і політичного розвитку суспільства має основу, визріває в надрах поперед­нього ступеня, вичерпуючи, реалізуючи соціально-економічні і політичні можливості розвитку суспільства, вдосконалюючи суспільні відносини, закладаючи основи для прогресивного не тільки економічного, а й соціаль­ного розвитку, піднімаючись на вищий, прогресивний щабель розвитку суспільства, створення нових відносин.

Історія становлення соціологічних знань з античності до сучас­ності — яскраве свідчення закономірного діалектичного процесу ви­зрівання суспільної потреби в соціологічних знаннях. Стародавні цивілізації залишили чималий інтелектуальний скарб досліджень, геніальних прозрінь і передбачень, що належно не оцінені сучасни-

ками ще й досі. Пізнаючи навколишній світ, людина насамперед пізнавала саму себе, своє буття, осмислюючи ті явища, які визначали суть суспільних відносин, їх взаємозв'язки і наслідки. І чим більше претендувала людина на досконалі умови життя, тим більше потре­бувала конкретних знань про себе і сусідні громади, про можливості задоволення все зростаючих потреб в процесі багатоманітних відно­син в суспільстві і навколишньому світі. Об'єктивні процеси, що привели до виникнення держави, з неминучістю формували прав­лячі класи і соціальні верстви, викликали потребу у соціологічних знаннях. На ранніх етапах соціологічні знання були мізерні, та по­ступово збагачувалися історичним досвідом розвитку суспільства, ускладнювалися разом із зростанням потреб суспільства. Розширю­ється об'єкт соціологічного пізнання. Історичний прогрес сприяв вдосконаленню суспільства, ускладнював соціальні зв'язки, соціаль­ні дії, взаємодію соціальних спільностей, соціальних структур, пере­творював їх у багатопланові. В соціальних відносинах, соціальних зв'язках, соціальних діях відображаються не тільки бажання глибоко пізнати минуле і сучасне в суспільному бутті, але й прагнення зорі­єнтуватися в історичній перспективі. Разом з історичними умовами і вдосконаленням суспільного буття, розширенням соціальних зв'яз­ків, соціальних дій, зростанням потреб у соціологічних знаннях, ра­зом з осягненням об'єкта соціологічного пізнання вдосконалювався, ускладнювався і сам предмет пізнання. Суспільна і наукова думка потребували не тільки відомостей прикладного, господарсько-еко­номічного і політичного характеру, а й проникнення в суть явищ і подій, що відбуваються, в їх закономірні зв'язки.

Досягнення всіх наук — філософії, філософії історії, історії, теорії політики, права, природознавства та інших — в XVI—XVIII ст. і до­корінні зміни суспільної свідомості початку XIX ст. підготували наукове оформлення соціологічної науки. І хоча соціологічна думка така ж давня, як і людське існування, проте її наукове оформлення почалося лише після осягнення людиною, її Розумом основ фізич­ного світу та місця людини в оточуючому її світі. Сягаючи в сиву античність, корені соціологічних знань відбилися в ідеях Платона і Арістотеля, Геродота, Ібн Хальдуна та інших, а далі викристалізува­лися в соціально-філософських роздумах Томаса Мора і Нікколо Макіавеллі, Баруха Спінози і Гуго Гроція, Томаса Гоббса і Джона Локка, Джамбаттісти Віко і Йогана Гердера, Адама Сміта і Шарля Монтеск'є та багатьох ін. І кожна галузь знань використовує і розви­ває певні уявлення про суспільне життя, основні форми і закони. Але, на жаль, окремі уявлення про суспільство не систематизовані. В античності формуються фундаментальні проблеми подібності і від-

мінності між законами природи і законами суспільного життя. І все ж в античності і в Середньовіччі уже досить детально формулюються концепції, теорії політики, права, основ економіки, етики та інших наук, у центрі їх постають проблеми законів і норм суспільного жит­тя. Починаючи з епохи Ренесансу знання про суспільство поступово звільняються від релігійно-теологічної лузги і уявлень. Та у вигляді окремої галузі знань соціологія виникає лише у першій половині XIX ст. Виділення соціології в окрему науку — результат не лише поступу науки, а й бурхливих перетворень періоду визрівання громадянського суспільства, драматичних змін в соціальному житті, без яких соціо­логія не була б можливою. Під впливом епохальних зрушень в соці­альному бутті — революцій політичних, економічних, інтелектуаль­них — набувала становлення і розвитку соціологія. Радикальна природа епохальних змін — новий соціальний порядок, демократи­зація, бюрократизація управління державою, індустріалізація, урба­нізація, секуляризація, раціоналізм і гуманізм — стали могутніми джерелами соціології як науки. Тоді відомий французький філософ і соціальний реформатор Огюст Конт і запропонував основні риси науки про суспільство, назвавши її соціальною фізикою, а згодом — соціологією. Соціологія мала стати засобом розуміння ходу історії і, пояснюючи його, сприяти формуванню певної соціальної структури і організації суспільства.

Історія людства — це історія духовного прогресу у вигляді ста­новлення позитивного розуміння світу, навчання позитивному мисленню, якого досяг індустріальний світ Західної Європи. Оволо­діння позитивним мисленням у соціальному житті мало знайти ві­дображення в науці — соціології. Історія соціології міцно вплітається у величезний, багатий традиціями комплекс гуманітарних знань со­ціальних наук. У XIX ст. одним з важливих досягнень соціальної думки стає формування раціонально обгрунтованої теорії грома­дянського суспільства і правової держави, осмислення значення гру­пових інтересів, договірних начал у суспільному житті та ін.

Історія соціології поділяється на ряд етапів.

Перший етап охоплює виникнення і становлення соціальних знань про суспільство в Стародавньому Світі (міф і епос — найдавніші фор­ми відображення дійсності; розвиток емпіричних соціальних дослід­жень, розвиток історіографії і соціальних та політичних вчень у Ста­родавній Греції та Стародавньому Римі).

Другий етап охоплює розвиток соціальних знань в епоху Середньо­віччя. (Зміна системи світогляду і форм пізнання. Теософія Августіна Блаженного. Соціальні знання та ідеї про суспільство і людину в епоху Відродження. Переписи населення на Русі, Козацькі реєстри в

Україні та ін. Становлення соціологічних знань: Нікколо Макіавел-лі, Жан Боден, Гуго Гроцій, Томас Гоббс та ін.).

Третій етап: соціальні знання про суспільство і людину в XVII— XVIII ст. (Концепції природного права і суспільного договору. Соціо­логічні концепції Шарля Монтеск'є, Жан-Жака Руссо та ін. Ідеї кон­серватизму і лібералізму).

Четвертий етап: соціологічні знання в ХІХ—ХХст. (Наука про лю­дину. Соціологія Огюста Конта. Інтенсивний розвиток емпіричних соціологічних досліджень. Домінування методологічного спрямуван­ня в соціології позитивізму. З контівського періоду починається так звана академічна соціологія як окрема галузь знань про суспільство. Виникають різні школи: натуралізм, еволюціонізм, органіцизм, соці-ал-дарвінізм та ін.).

П'ятий етап: соціологія XX— початку XXIст. Кінець XIX — по­чаток XX ст. пов'язаний і з гострою кризою натуралізму в соціоло­гії, поворотом інтересів до проблем соціальної дії і взаємодії (Георг Зіммель), розробкою методів розуміючої соціології (Макс Вебер), соціологією Еміля Дюркгейма. В період з 20-х до 80-х років XX ст. йде формування основних сучасних напрямків в соціології, інтен­сивної диференціації, подальшого вдосконалення методів дослі­джень. Основні джерела соціологічної думки в Україні: політична соціологія Михайла Драгоманова, соціальна наука і соціологія дер­жавотворення Богдана Кістяківського, В”ячеслава Липинського, гу­маністична соціологія Флоріана Знанецького, структурно-функціо­нальна соціологія Толкотта Парсонса, теорія конфлікту Ральфа Дарендорфа, Льюїса Козера, соціальний біхевіоризм, теорія соці­ального обміну, неофункціоналізм, структуралізм та ін. Якщо в ряді країн Європи внаслідок світової війни і революційних потрясінь виникають значні перешкоди у розвитку наук про суспільство, то в США соціологія розвивається більш стабільно. Та з 50-х років і в країнах Європи соціологія розвивається бурхливо й інтенсивно, ви­никають різноманітні ідеї та вчення.