Розірвання трудового договору з ініціативи осіб, які не є його стороною

Трудове законодавство України передбачає можливість розірвання трудового договору з ініціативи осіб, які не є його стороною (третіх осіб).

Застосування в трудовому праві терміна "треті особи" слід визнати умовним, оскільки у законодавстві України він означає суб'єктів цивільного процесу, які вступають до процесу, що вже розпочався, і захищають свої суб'єктивні права та інтереси, які охороняються законом. Загальною ознакою між третіми особами як у цивільному процесі, так і в трудовому праві є те, що зазначені особи не є суб'єктами правовідносин, які вже виникли, та відповідно до законодавства наділені певними правами щодо можливості впливу на них (зміни, припинення). Відрізняються ж "треті особи" в трудовому праві від третіх осіб у цивільному процесі тим, що у трудовому праві ці органи, вимагаючи розірвання трудових договорів, захищають не особисті інтереси, а інтереси найманих працівників чи інтереси держави, тобто ці особи керуються державними та суспільними інтересами.

Таким чином, треті особи у трудовому праві - це визначені в законодавстві державні та громадські органи, особи, наділені повноваженнями вимагати або ініціювати питання про розірвання трудового договору з певними категоріями працівників з метою захисту державних, суспільних інтересів, трудових прав громадян. Це можуть бути суди, військкомати, комісії у справах альтернативної (невійськової) служби, батьки неповнолітнього, профспілкові органи та ін. Роботодавець зобов'язаний виконати вимоги названих органів або осіб, оскільки вони ґрунтуються на законі.

Підставами звільнення працівника з ініціативи осіб, які не є його стороною, є такі.

Призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (п. З ст. 36 КЗпП України)

Захист Вітчизни-обов'язок громадян України. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній із захистом Вітчизни. Військові частини, військові навчальні заклади, установи і організації Збройних Сил та інших утворених відповідно до законів України військових формувань комплектуються військовослужбовцями із числа громадян призовного віку шляхом їх призову на строкову військову службу або прийняття на військову службу за контрактом осіб, які не проходили строкову військову службу і мають вищу або професійно-технічну освіту. Згідно з п. 64 Положення про підготовку і проведення призову громадян України на строкову військову службу та прийняття призовників на військову службу за контрактом, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 березня 2002 р. № 352 (із змінами та доповненнями), оповіщення громадян про призов на строкову військову службу та їх прибуття на призовні дільниці відбуваються за наказами районних військових комісарів і повістками, врученими призовникам через житлово-експлуатаційні організації, домовласників, відповідні виконавчі органи сільських, селищних і міських рад, де немає військових комісаріатів, керівників підприємств, установ, організацій, навчальних закладів незалежно від підпорядкування і форми власності. Ці документи є підставою для припинення трудового договору з власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, де громадянин працює. Призовники, відібрані кандидатами для прийняття на військову службу за контрактом, направляються військкоматом до військової частини для проведення у разі потреби додаткового медичного обстеження, професійно-психологічного вивчення та ухвалення в установленому порядку остаточного рішення про прийняття на військову службу. Припис про направлення призовника у військову частину є підставою для припинення трудового договору з підприємством, на якому він працює.

Право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно із законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. Цю службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, які перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність котрих у першу чергу пов'язана із соціальним захистом населення, охороною здоров'я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України. На невійськову службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення комісією у справах альтернативної служби. Згідно з п. 21 Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 р. № 2066, направлення для проходження альтернативної (невійськової) служби, видане комісією у справах альтернативної служби, є підставою для припинення трудового договору з власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, де громадянин працює.

Набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено до позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи (п. 7 ст. 36 КЗпП України).

З цієї підстави трудовий договір припиняється при набранні законної сили вироком, яким працівника засуджено (крім випадків умовного засудження і відстрочення виконання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю чи до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи. Днем звільнення вважається останній день фактичного виконання працівником трудових обов'язків. Він не може бути звільнений, якщо його визнано таким, що відбув покарання у зв'язку з перебуванням під вартою до набрання вироком законної сили.

Власник підприємства за місцем роботи особи, позбавленої права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, зобов'язаний:

а) не пізніше трьох днів після одержання копії вироку суду або повідомлення інспекції звільнити засуджену особу з посади, яку вона обіймає, або від того виду професійної діяльності, права на яку вона позбавлена;

б) внести до трудової книжки засудженої особи запис про те, на який строк і які посади вона позбавлена права обіймати або яким видом професійної діяльності позбавлена займатися;

в) негайно повідомити інспекцію про виконання вимог вироку та направити до інспекції копію відповідного наказу або витяг із нього;

г) на вимогу інспекції надавати їй документи, пов'язані з виконанням покарання.

Згідно з інструкцією про порядок виконання покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, затвердженої наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 19 грудня 2003 р. № 270/1560 (із змінами та доповненнями), у разі невиконання власником підприємства, на якому працює засуджена особа, вироку суду щодо особи, позбавленої права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, кримінально-виконавча інспекція надсилає матеріали прокуророві для вирішення питання про притягнення винних осіб до відповідальності за ст. 382 КК України.

Вимога виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) (ст. 45 КЗпП України)

Згідно з п. 9 ч. 1 ст. 38 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" до повноважень виборного органу первинної профспілкової організації на підприємстві, в установі, організації належить право приймати рішення про вимогу до роботодавця розірвати трудовий договір (контракт) з керівником підприємства, установи, організації, якщо він порушує цей Закон, законодавство про працю, ухиляється від участі у переговорах щодо укладення або зміни колективного договору, не виконує зобов'язань за колективним договором, припускається інших порушень законодавства про колективні договори. За змістом ст. 43 і КЗпП України керівником належить вважати особу, яка очолює підприємство, установу, організацію або відокремлений підрозділ (філію, представництво та ін.). При цьому йдеться не про будь-який структурний підрозділ (цех, управління, службу, ферму тощо), а саме про відокремлений підрозділ, який утворюється у спеціально передбаченому порядку. Вимога профспілкових органів про розірвання трудового договору (контракту) є обов'язковою для розгляду і виконання. Якщо власник, або уповноважений ним орган, або керівник, стосовно якого пред'явлено вимогу про розірвання трудового договору, не згоден із цією вимогою, він може оскаржити рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) до суду у двотижневий строк із дня отримання рішення. У цьому разі виконання вимоги про розірвання трудового договору зупиняється до винесення судом рішення. У разі, якщо рішення виборного органу первинної профспілкової організації не виконане і не оскаржене у зазначений строк, виборний орган первинної профспілкової організації у цей же строк може оскаржити до суду діяльність або бездіяльність посадових осіб, органів, до компетенції яких належить розірвання трудового договору з керівником підприємства, установи, організації. У пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" роз'яснено, що відхилення судом скарги на вимогу профспілкового органу не є перешкодою для оспорювання працівником у суді законності звільнення його на підставі ст. 45 КЗпП України.

Вимога батьків неповнолітнього або інших осіб та органів (ст. 199 КЗпП України)

Батьки, усиновителі і піклувальники неповнолітнього, а також державні органи та службові особи, на яких покладено нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, мають право вимагати розірвання трудового договору з неповнолітнім, у тому числі строкового, якщо продовження його чинності загрожує здоров'ю неповнолітнього або порушує його законні інтереси.

Стаття 199 КЗпП України містить важливі гарантії охорони праці, здоров'я, законних інтересів неповнолітніх. Через недостатній життєвий та правовий досвід підлітки не завжди можуть правильно оцінити умови своєї праці, визначити чинники, що негативно впливають на їх здоров'я. Тому відповідно до цієї норми закону зацікавлені треті особи повинні мати право втручатися у трудові правовідносини неповнолітнього навіть шляхом звернення до роботодавця про їх припинення.

Якщо роботодавець порушує законні інтереси неповнолітнього працівника, зокрема примушує працювати повний робочий день, не надає відпустку в установлений законом час і належної тривалості, залучає його до робіт зі шкідливими або небезпечними умовами праці та ін., не забезпечує належних умов для охорони здоров'я підлітка або продовження ним навчання, його батьки, усиновителі, піклувальник, компетентні органи держави, громадські організації та посадові особи повинні мати право вимагати від роботодавця поліпшення умов праці або переведення неповнолітнього на іншу роботу, яка б відповідала його законним інтересам. У разі неможливості переведення зацікавлені треті особи повинні мати право вимагати від роботодавця припинення укладеного з підлітком трудового договору.