В умовах комуністичного експерименту

школа" філософів розвивала студії в галузі феноменології {Роман Імарден), історії філософії {Владислав Татаркевич), праксеології (науки про добру роботу - Тадеуш Котарбінський). Проблеми суспільної моралі в історичному аспекті досліджувала соціолог Марія Оссовська. її чоловік, Станіслав Оссовський, підкреслював багатоманітність соціального життя, яке не зводиться до панування однієї ідеї чи групи ("Про особливості суспільних наук", 1962). Перші кроки робили молоді соціологи Ян Щепанський і Єжи Вятр. З позицій творчого марксизму філософ Лєшек Колаковський намагався довести невідповідність догматизованих уявлень про "єдино вірну" ідеологію сучасному стану знань про суспільство. Дуже активно й плідно працювали історики, які намагалися творчо використати можливості недогматизованого марксистського методу для вивчення ідеології та практики польського національного руху у XIX ст. {Стефан Кєнєвич), ранньої історії слов'ян {Генрик Ловмянськиії), проблем середньовіччя {Тадеуш Мантейффель, Станіслав Гербст, Ґерард Лябуда, Маріан Біскуп, Александр Ґейштор). Широке визнання отримали праці з економічної історії Вітольда Кулі, який зробив спробу побудувати економічну модель феодального господарства. Доробок сучасної світової історіографії враховували методологічні праці Сжи Топольського, який створив у Польщі школу теоретиків історії. Широко відомими в світі стали відкриття польських археологів у Польщі, Єгипті і на Близькому Сході, яких очолювали Казімєж Міхаловський і Вітольд Генсель. Значний вплив на громадськість мали праці психолога Антонія Кемпінського, який довів, що в екстремальних умовах затирається межа між психікою здорової і хворої людини ("Психопатологія", 1972, "Шизофренія", 1972). Авторитет польських вчених знайшов відображення в їхньому обранні до складу багатьох міжнародних наукових центрів.

Більш сприятливі умови склалися для розвитку художньої літератури.Час "відлиги" став періодом очищення від фальші і замовчувань, розрахунку з минулим. У ході тривалих дискусій на зламі 50-60-х років польські літератори відкинули термін і метод "соціалістичного реалізму", відкривши ширші обрії для творчості. Збільшення перекладів творів зарубіжних авторів наблизило польську літературу до світових стандартів. Відкриттям для поляків було повернення на батьківщину творів, а також самих еміграційних митців. З'явилися нові літературні часописи, до літератури прийшло нове покоління поетів і письменників, що виросли у ПНР. ■... і.

На першому етапі після 1956 р. більшість літераторів прагнула звести порахунки з минулим. Сформувалося кілька груп і позицій щодо сталінізму. Крайні критичні погляди висловили зокрема ті митці, які у попередній період виступали найбільшими догматиками. Вони емоційно відкидали весь літературний доробок, зосереджуючи увагу на викритті зловживань, репресій, бюрократії. Ці тенденції були представлені в творчості Казімєжа Брандиса ("Мати королів", 1957), Александра Сцібор-Рильського ("Сарагосове море", 1956), Єжи Анджеєвського ("Брами раю", 1960). Виваженішою була позиція представників старшого покоління, творчість яких ставила за мету критичну оцінку минулих подій, але також своєї ролі в них. До них належали Я. Івашкевич, Т. Бреза. Характерним прикладом було оповідання Леона Кручковського "Ввічливі замітки з пекла" (1963), де на підставі реальних подій письменник показав переживання комуніста, який все життя боровся за соціалістичні ідеали, зазнав тяжких репресій і

Рис. 72. Марія Домбровська.

Історія Польщі

прийшов до розчарувань у 1955-1956 pp. Його досвід письменник назвав "пеклом порядних людей". Ще один підхід пропонувало молоде покоління поетів і письменників, які зростали у лавах ЗМС і теж пережили розчарування. Герої їхніх творів були носіями рис апатії, зневіри, слабкості, прагматизму і пристосуванства. Свої роздуми вони друкували в новому часописі Вспулчесносць (Сучасність). Пізніше їхня творчість набула більш спокійних рис (Станіслав Ґроховяк, Владислав Терлецький, Еутеніуш Кабатц, Іренеуш Ірединський та ін.). Більш помірковані погляди на сучасність та її моральні виміри демонстрував Марек Гласко, який 1958 р. виїхав за кордон і більше не повернувся. Там він встиг перед смертю опублікувати автобіографічну книгу Чудові двадіїятирічні (1966), яка показала ентузіазм перших років будівництва соціалізму і наступне розчарування.

На початку 60-х років поетична творчість знову стала модною. Моралізаторськими мотивами була пронизана поетична й прозова творчість Тадеуша Ружевича, який видав збірки Відкрита поема (1956), Розмови з князем (1960), а також драматичні твори Картотека (1960), Група Лаокоона (1962). Трохи із запізненням дебютував у поезії Збіґнєв Герберт, шукаючи асоціації з античністю, європейськими культурними течіями (збірки "Струна світла", 1956, "Гермес, пес і зірка", 1957, "Напис", 1969). Побачили світ нові поетичні твори Віслави Шимборської, в яких вона реалістично показала безпорадність людини перед ударами долі, байдужість у ставленні до інших людей, вміння втішатися невеликими радощами ("Заклики до Йеті", 1957, "Сто утіх", 1967, "Усякий випадок", 1972). Фольклором, увагою до природи, предметів, що оточують людину у повсякденному житті, була насичена поезія Тадеуша Новака ("Сліпі кола уяви", 1958), "Зерно трави", 1964, "Псалми", 1971), а також Єжи Гарасимовича ("Повернення до країни лагідності", 1957, "Польські мадонни", 1969). Громадянським пафосом були просякнуті поетичні твори Анджея Бурси, Богдана Дроздовського, Ернеста Брилля. У поезії представників старшого покоління більшою мірою відбивалося філософське ставлення до життя, звучали екзистенціальні мотиви (Я. Івашкевич, А. Слонімський, Ю. Пшибось, М. Яструн, А. Важик).

Прозова література розвивалася у багатьох тематичних і стильових напрямах. Новим явищем стала поява й активний розвиток літературної есеїстики, яка набула популярності як у Польщі, так і за її межами. Вона представляла собою авторські роздуми над історичними подіями, явищами культурного плану і суспільного життя. Розголос отримав твір Тадеуша Брези "Спіжова брама" (1960), який на прикладі механізму управління у Ватікані показав безпорадність людини перед владою і державою. Високохудожністю вирізнялися есеї культуролога Казімєжа Вики, який писав про літературу, митців, учених, війну. Велику популярність здобули есеї Яна Парандовського про античність, середньовіччя, відомих митців ("Алхімія слова", "Міфологія", "Мій Рим"). Близькою до нього була творчість ще одного популяризатора культури Зенона Косідовського - автора книг про старовину ("Коли сонце було богом", 1956, "Біблійні оповідання", 1963). Не менш популярними були літературні есеї Александра Кравчука на теми античного світу ("Гай Юлій Цезар", 1962, "Нерон", 1965, "Перикл і Аспазія", 1967). Історична тематика, але з національного минулого, переважала в творчості Павла Ясєн'щи, який вдавався до романтичної ідеалізації давніх подій ("Польща Пястів", 1960, "Польща Ягеллонів", 1963, "Річ Посполита Обох Націй", 1967). Близько до нього стояли есеї Єжи Завєйського та Анджея Кійовського. Натомість партійну лінію в есеїстиці проводили Владислав Махеєк і Ян Ґерхард, які описували роки

РисЛЗ.Єжи Анд.же-евський.

В умовах комуністичного експерименту

війни і післявоєнної політичної боротьби (Я. Ґерхард в художній формі представив боротьбу з українським національним рухом в 1944-1947 pp., змалювавши українців у спотвореному вигляді - "Відлуння в Бєщадах"). Увагу читачів привертали жваві есеї з часів війни Мельхіора Ваньковича, Станіслава Цата-Мацкевича, які повернулися на батьківщину з еміграції.

У белетристиці яскраво проявився талант Тадеуша Конвіць-кого, автора оповідань, повістей, сценаріїв і драм про долю людини під час воєнних випробувань, складних життєвих катаклізмів ("Діра в небі", 1959, "Сучасний сонник", 1963). Тема війни все ще була в полі зору літераторів: їй присвятили свої твори Богдан Чешко (повість "Трон", 1961), Роман Братни ("Колумби. Покоління 20", 1957), Войцєх Жукровський ("Викупані у вогні", 1961), Тадеуш Голуй ("Кінець нашого світу", 1958). Ярослав /вашкевич завершив епопею Слава і хвала (З т., 1956-1962), яка була спробою намалювати картину життя поляків від початку XX ст. через бачення різних особистостей: ефект поліфонії найбільше відповідав складним перипетіям польської історії півстолітнього періоду. Марія Домбровська не встиглазавершити епопею про післявоєнні часи: вже після її смерті побачили світ "Пригоди мислячої людини" (1970), сповнені філософських роздумів, особистих спогадів та розповідей інших людей. Тему села і селян розвинув Юліан Кавалєц у повістях Приписані до землі (1962), Заклик (1968). Традиційний для польського письменства жанр історичної белетристики успішно продовжив Теодор Парніцький, в творах якого на історичному тлі прослідковувалися сучасні психологічні колізії героїв ("Слово і тіло", 1959, "Обличчя місяця", 3 т., 1961-1967). Католицька проза відбилася у творчості Яна Добрачинського ("Такий білий як червона кров", 1972). Фантастично-пригодницька белетристика пов'язана з творчістю колишнього львів'янина Станіслава Лема, романи і повісті якого про суспільство майбутнього перекладалися багатьма мовами ("Магелланова хмара", 1955, "Високий замок", 1968, "Соляріс", 1961).

Світове визнання здобули твори польських письменників в еміграції. Група молодих поетів, що об'єдналася навколо часопису Континенти, прагнула налагодження зв'язку з батьківщиною (А. Буша, Я. Даровський, Є.С. Сіти, Б. Таборський). У Польщі почали друкуватися твори талановитого прозаїка Вітольда Ґомбровича, який, окрім численних повістей і драм, написав тритомник Щоденники (1957-1966), який мав значну літературну цінність. Романтичні традиції польської поезії в еміграції продовжував Казімсж Вєжинський (збірки "Корець маку", 1951, "Куфер на плечах", 1964, "Сон моря", 1964). Особливого резонансу набула поетична та есеїстична творчість Чеслава Мілоша, який від 1960 р. перебував у США. У цей час з'явилися численні збірки його філософських поетичних творів ("Місто без імені", 1969, "Де сонце сходить і заходить", 1974), в яких підносилася проблема внутрішньої свободи в умовах сучасного світу, засуджувалися прояви тоталітаризму. Йому належать багато есеїв, в яких ставиться питання ролі культурних традицій в житті окремих людей і суспільств, а також досліджень польської та світової літератури. 1980 р. він одержав Нобелівську премію в галузі літератури, що засвідчила високий рівень усієї польської гуманістики. За кордоном розвивалася творчість Станіслава Вінценца, який у своїх творах стверджував думку про потребу культурно-естетичного виховання людини. Пройшовши радянські концтабори, він залишив спогади ("Діалоги з Советами", 1966), в яких намагався знайти гуманістичні риси у всіх, з ким його зводила доля. В автобіографічному творі На високій полонині він з великою теплотою описав верховинські Карпати, звідки сам походив, їх

Рис.74. Тадеуш Конвіць-кий.