На початку XX століття

початку XX ст. польські текстильні вироби зіткнулися з потужним конкурентом в особі нових текстильних підприємств Московського району, які користувалися протекціоністською підтримкою російського уряду. Швидко прогресувала харчова промисловість королівства. Виробництво цукру на заводах за останнє десятиріччя XIX ст. зросло у три рази (з 73 до 216 тис.тонн). Але загальне споживання цукру населенням не збільшилося, поступаючися за цими показниками європейським країнам. Основна маса цукру експортувалася до Англії. У 1906 р. цукрові заводи королівства приєдналися до цукрового синдикату в Києві.

На початку XX ст. на польських теренах Росії з'явились нові галузі виробництва -хімічна, електротехнічна. Більшість нових підприємств була зв'язана із західноєвропейськими концернами. Назагал зарубіжні фірми трактували польські терени як об'єкт економічної експлуатації, прибутки від підприємств безперешкодно вивозилися за кордон. Наслідком цього стало поступове відставання промисловості Королівства Польського від промислового розвитку інших регіонів Росії. Частка промислових виробів королівства у загальноросійській продукції на початку XX ст. зменшилась.

Незадоволення населення викликала політика царату в Королівстві Польському.Це була політика дискримінації в усіх галузях суспільного життя. Безпосередні податки були тут у два рази вищі, ніж у Росії. Водночас з бюджету імперії виділялося значно менше коштів, ніж надходило з терену. Недостатніми були інвестиції держави в розбудову транспорту і комунікацій. Видатки на освіту в королівстві становили 0,69 крб. на одну особу, в той час як у центральних губерніях вони складали 1,7 крб. У підсумку відсоток неписьменних тут був вищим, ніж навіть у сибірських губерніях Росії. Така політика царської адміністрації у поєднанні з посиленою русифікацією не могла не викликати протесту.

Особливим характером відзначалося становище поляків в Україні,точніше у "Південно-Західному краї"', який охоплював територію Київського генерал-губернаторства (Київська, Волинська й Подільська губернії). Наприкінці XIX ст. поляки становили тут лише 9,9 % населення (українці - 62 %, євреї - 13,4 %, росіяни - 2,7 %), водночас їм належало у 1863 р. 84% земельних угідь. Після придушення Січневого повстання і проведення земельної реформи царат вживав найгостріших заходів, щоб позбавити поляків їхніх володінь. Незважаючи на це, у 1897 р. вони володіли ще близько 47 % земель. Після 1890 р. переслідування поляків припинилось, і вони могли зайнятись зміцненням своїх господарств. Польські землевласники виробляли зерно на експорт (до Англії і Франції), отримуючи з цього великі прибутки, крім того, вони одержали величезну компенсацію (41,5 млн. крб.) за запровадження державою 1895 р. монополії на продаж алкогольних напоїв. Землевласники своєчасно зорієнтувались у прибутковості цукрового виробництва: у 1914 р. зі 147 цукрових заводів 60 належало полякам, не кажучи про обширні поля, засіяні цукровими буряками. Отже, на початку XX ст. економічні позиції польських землевласників в Україні зміцнилися. Однак у громадсько-політичній діяльності польська шляхта була обмежена царською адміністрацією, а з другого боку, загрожена українським селянством, яке відчувало величезний брак землі і час від часу "турбувало" поміщиків стихійними нападами на їхні маєтки. В умовах оточення та ізоляції магнатських дворів формувався міф про "щасливе" і "благодатне" життя польської шляхти в Україні, яка "мирно" працювала на землях "своїх предків" і зберігала давні традиції.

Подібною була ситуація й у Північно-Західному країімперії, який охоплював Білорусь і частину Литви. На цих землях проживало 55 % білорусів, 14 % євреїв, 13 % литовців, 5,6 % поляків, 5 % росіян, 3 % українців. Поляки й тут становили привілейовані верстви населення - землевласників, інтелігенцію, торгівців. 60 % земельних маєт-