Вступ. Державотворча роль мови

Тема 1.1. Вступ. Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі, типи і форми мовлення.

Розділ 1. Культура фахового мовлення

Опорний конспект

Рекомендуемые информационные источники

I. Основная литература:

1. Анисимов Е.В. Царь и город: Петровский Петербург. СПб- Норинт. 2004.

2. Даринский А.В. История Санкт-Петербурга. СПб- Глагол. 2003.

3. Даринский А.В. История Санкт-Петербурга ХХ века. СПб- Глагол. 1997.

4. Дмитриева Е.В. Санкт-Петербург: пособие по истории города с заданиями и тестами. 10-е изд. СПб- Корона. 2005.

5. Дмитриева Е.В. Санкт_Петербург. Век ХХ: пособие по истории города с заданиями и тестами. 4-е изд. СПб- Корона. 2005.

6. Дмитриева Е.В.Санкт-Петербург. Культура и быт: пособие по истории города с заданиями и тестами. 5-е изд. СПб- Корона. 2005.

7. Коган М.С. История культуры Петербурга: учебное пособие, СПб.- изд СпбГУП. 2006.

8. Костылёв Р.П. Петербургские архитектурные стили (XVIII- нач.ХХ в). СПб- Паритет, 2003.

9. Лурье Ф.М. Петербург 1703-1917: история и культура в таблицах. СПб- Золотой век. 2001.

10. Машевская Л.В. Санкт-Петербург. Вопросы и задачи: пособие по истории города. СПб- Корона 2005.

11. Павлов Храмы Санкт-Петербурга: художественно-исторический очерк. 2-е изд. СПб- Лениздат. 1999

12. Санкт-Петербург, Петроград, Ленинград: Энциклопедический справочник, М.- Большая Российская Энциклопедия. 1992.

13. Санкт-Петербург: энциклопедия. Изд. 2-е. СПб- Бизнес-пресса. 2006

14. Санкт-Петербург от А до Я: реки, каналы, острова, набережные, мосты. СПб- Глагол. 2005

15. Социальная история Санкт-Петербурга /Фортунатов и др.- СПб- Русский остров, 2005.

16. Топонимическая энциклопедия Санкт-Петербурга. Спб- Лик. 2003.

II. Дополнительная литература:

17. Анисимов Е.В. Юный град: Петербург времен Петра Великого. СПб- 2003.

18. Антонов Б.И. Мосты Санкт-Петрбурга. СПб- Глагол. 2007.

19. Аранович А.В. Из истории военного Петербурга. СПб- Перспектива-Просвет. 2003.

20. Даринский А.В. Высшие учебные заведения старого Петербурга. СПб- Глагол. 2007.

21. Иванов А.А. Петербугские истории. СПб- Лениздат. 1999.

22. Коцюбинский Д. Новейшая история одного города: очерки политической истории Санкт-Петербурга 1989-2000. М.- Лимбус Пресс. 2004

23. Синдаловский Н.А. История Санкт-Петербурга в преданиях и легендах. СПб. 1997

24. Фролов А.И. Вокзалы Санкт-Петербурга. СПб- Глагол. 2003.

з дисципліни

«Українська мова (за професійним спрямуванням)»

Глибоке знання української мови, відповідний рівень культури усного й писемного мовлення є необхідною, обов’язковою ознакою й показником високого інтелекту освіченої людини, громадянина нашої країни.

З наданням українській мові статусу державної реально виникла потреба фахівців різних галузей господарства досконало володіти державною мовою задля ефективного виконання посадових обов'язків. З метою забезпечити належний рівень володіння навичками ділового мовлення Міністерство освіти і науки України впровадило для студентів вищих навчальних закладів різного рівня акредитації курс української мови (за профілем спрямування). Уміння спілкуватись мовою професії сприяє швидкому засвоєнню спеціальних дисциплін, підвищує ефективність праці, допомагає орієнтуватися у професійній діяльності та ділових контактах.

Предметом курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)» є мова як соціально-культурний феномен і засіб спілкування, зокрема у професійній сфері.

Мета курсу — ознайомитися з нормами сучасної української мови в професійному спілкуванні, з основними вимогами до складання та оформлення професійних документів, навчити їх професійного мовлення, збагатити словник термінологічною, фаховою лексикою; підвищити загальномовний рівень майбутніх фахівців, формувати практичні навички ділового усного і писемного спілкування в колективі, розвивати комунікативні здібності.

Курс складається з 5 розділів: «Культура фахового мовлення», «Етика ділового мовлення», «Лексичний аспект сучасної української літературної мови у професійному спілкуванні», «Нормативність і правильність фахового мовлення», «Складання професійних документів».

Предметом вивчення практичного курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)» є мова фахової галузі, тому велика увага під час вивчення всіх тем приділяється засвоєнню мовних стереотипів комунікацій певного фаху. Робота над культурою мови студентів проводиться з урахуванням двох аспектів: підвищення загальномовної культури майбутніх спеціалістів та їх фахової мовної культури.

Основна увага на заняттях зосереджується на різних видах словникової роботи, що має на меті навчитистудентів працювати з різними видами словників, збагатити словниковий запас термінологічною, фаховою лексикою,складати тексти фахової документації.

При опрацюванні термінологічної, фахової та інших груп лексики звертається увага на правопис, вимову й стилістичні функції аналізованих слів, що сприяє підвищенню загальномовної культури майбутніх спеціалістів.

Програма дисципліни «Українська мова (за професійним спрямуванням)» визначає загальну спрямованість курсу й обов'язковий обсяг знань і умінь, якими повинні оволодіти студенти.

Форма підсумкового контролю знань — екзамен.

Після вивчення курсу студент повинен знати:

Ø Значимість вивчення курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)».

Ø Особливості стилів та жанрів сучасної української літературної мови.

Ø Поняття «літературна мова», «мовна норма», функції мови.

Ø Основні умови ефективного мовленнєвого спілкування, композицію публічного виступу.

Ø Прийоми мислення, вимоги до мовлення і мислення, як правильно читати й осмислювати прочитане.

Ø Сутність, види, завдання етики ділового спілкування, етичні норми та нормативи.

Ø Основні функції, рівні ділового спілкування, міжособові стосунки.

Ø Мову професії, термінологію свого фаху, джерела поповнення лексики сучасної української літературної мови.

Ø Особливості використання багатозначних слів, паронімів та омонімів у професійному мовленні, правила написання складноскорочених слів, абревіатур, географічних скорочень.

Ø Основні правила українського правопису.

Ø Синтаксичні аспекти професійного мовлення, основні форми викладу матеріалу, структуру речень і словосполучень, труднощі узгодження підмета з присудком.

Ø Призначення, кваліфікацію документів, вимоги до складання та оформлення різних видів документів та правила їх оформлення.

Студент повинен вміти:

Ø Здійснювати регламентування спілкування, застосовувати орфоепічні та акцентологічні норми української літературної мови в усному спілкуванні, доречно використовувати моделі звертання, привітання, ввічливості,

Ø Володіти різними видами усного спілкування; готуватися до публічного виступу.

Ø Знаходити в тексті й доречно використовувати в мовленні власне українську та іншомовну лексику, термінологічну лексику та виробничо-професійні, науково-технічні професіоналізми; користуватися словником іншомовних слів, термінологічними словниками та довідковою літературою.

Ø Знаходити в тексті і доречно використовувати у професійному мовленні синоніми, пароніми, омоніми; користуватися різними видами словників.

Ø Перекладати тексти українською мовою, використовуючи термінологічні двомовні словники, електронні словники.

Ø Правильно записувати числівники та цифрову інформацію у професійних текстах; узгоджувати числівники з іменниками.

Ø Правильно використовувати найпоширеніші дієслівні форми у професійному спілкуванні; користуватися додатковою літературою.

Ø Правильно вживати прийменникові конструкції у професійних текстах, перекладати прийменникові конструкції українською мовою; користуватися довідковою літературою.

Ø Користуватися синтаксичними нормами у професійному спілкуванні.

Ø Правильно використовувати синтаксичні конструкції при складанні документів.

Мова виступає перш за все у свідомості її носіїв як національна, хоча поняття «мова» і «національна мова» - не зовсім тотожні. Вони розрізню­ються з точки зору зовнішнього і внутрішнього (форми і змісту) і не зав­жди збігаються.

Якщо мова є ідеальною уніфікованою системою й основним засобом спілкування, який реалізується у мовленні, то національна мова - засіб і свідоцтво спільності нації. Це тип національного мислення, який може матеріалізовуватися не тільки в різних мовних системах, а й у різноманіт­них витворах національної культури.

З цього погляду національна мова може ототожнюватися з національ­ною культурою, а видатні діячі літератури і мистецтва належати до певних національних культур не за їх походженням, місцем проживання або типом мовної системи, якою вони користуються для передачі свого внутрішнього світу, а за здатністю якомога повніше передати національну специфіку на­віть у тому випадку, коли описується інша культура й інша національна дійсність. Згадайте, наприклад, аварського поета Расула Гамзатова, який писав твори російською мовою, але від того не став росіянином.

Формальна субстанція мови виявляється у специфіці фонетичної, лек­сичної або граматичної систем, тобто у мовленні (зовнішній прояв), а ду­ховність і культура - в особливостях національного світосприйняття, тобто у національній мові (внутрішній прояв).

Ось чому національна мова охоплює:

1. Сукупність мов національностей та усіх територіальних діалектів певної держави - територіальних різновидів етнонаціональної мови, які відрізняються специфічними мовними засобами. Так, у Прикарпатті ми можемо почути слова трепета («осика»), ґазда («гос­подар»), туск («жаль»); на Івано-Франківщині - файний («га­рний»), такий («дешевий»); на Поділлі - пательня («сковорода»), хопта («бур'ян») та ін.

2. Соціальні жаргони, тобто мову певних соціальних колективів (на-гора — у шахтарів, проголосувати питання — у політиків тощо). Щоправда, соціальні жаргони слід відрізняти від злодійського арго - кодованої мови декласованих елементів, яка стоїть поза межами національної мови.

3. Національний фольклор, літературну мову як вищу форму націона­льної мови, національну культуру і мистецтво, які обслуговують культур­не і громадське життя, об'єднуючи народ (або народи) в єдину націю.

Таким чином,національна мова - це тип національного мислення, національної культури, філософії і психології, що може реалізову­ватися у різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої і національно-культурної діяльності. Чим більшими формами і способами передачі на­ціонального світосприйняття володіє людина, тим більше у неї можливос­тей для досягнення психологічної спільності з будь-якими представниками певної нації. Свідоме обмеження спілкування рамками однієї мовної сис­теми (навіть, якщо ця система вважається літературно правильною або по­літично доцільною) є штучним і призводить до поступової втрати політи­ком або управлінцем його авторитету у широкого кола громадськості.

У системі сучасних мов світу (за різними джерелами їх нараховують від 2,5 до 5 тисяч) українська мова має своє визначене місце і складну історію розвитку. Українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї, слов’янської групи, східнослов’янської підгрупи, до якої, крім української, належать російська й білоруська мови.

Усі слов’янські мови мають одне джерело – праслов’янську мовну основу, яка існувала у вигляді племінних діалектів (полян, древлян, сіверян, тиверців, угличів та ін.) на території сучасної України приблизно з середини ІІІ тисячоліття до н.е і до V століття н.е. З перетворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності формувалися й усі слов’янські мови. Ось чому кожна із слов’янських мов не тільки зберегла спільні риси, а й набула за час окремого розвитку багато нового у лексиці, граматиці, фонетиці.

За функціональним призначенням, виражальними можливостями, емоційно-експресивною насиченістю та милозвучністю українська літературна мова належить до найрозвиненіших мов світу і має давні писемні традиції. Найдавніший період функціонування української літературної мови засвідчено писемними пам’ятками Київської Русі (ХІ – ХІІІ ст.). У писемних пам’ятках цього періоду, написаних старослов’янською мовою, що була запроваджена просвітителями Кирилом і Мефодієм, досить виразно простежуються риси українського живого мовлення.

Становлення нової української літературної мови відбувалося на основі середньонаддніпрянських діалектів. Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини «Енеїди» І.П. Котляревського – зачинателя нової української літературної мови.

У творчості Т.Г. Шевченка, який є основоположником нової української літературної мови, було відшліфовано і закріплено загальнолітературні норми національної мови, розширено її стильові межі.

Закон про державність української мови було прийнято тільки 1989 року, у зв’язку з численними урядовими указами та циркулярами, що суттєво гальмували розвиток української мови. Державно-імперські антиукраїнські заходи царизму такі, як Валуєвський циркуляр (указ міністра внутрішніх справ П.Валуєва, 1863), Емський указ (указ Олександра ІІ, 1876), Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою (1881), Заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії (1884), Заборона видавати українською мовою книжки для дитячого читання (1895) та багато інших ускладнювали процес становлення єдиної літературної української мови. Єдина українська літературна мова для всієї України, за яку виступав Іван Франко, стала можливою після возз’єднання всіх українських земель 1939 року. Разом з тим, створення словників, граматик, правописів, діяльність письменників та інших культурних діячів сприяли становленню унормованої, а отже, літературної української мови та її вжитку в усіх сферах суспільного життя.

Сьогодні в Україні статус державної має тільки українська мова, що закріплено Законом «Про мови в Українській РСР» і Конституцією Украї­ни: «Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з ме­тою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної самобутнос­ті».

Статусу й функціонуванню державної мови на території України при­свячені й інші закони. Так, до законодавчої бази належать рішення Кон­ституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про застосування дер­жавної мови органами державної влади, органами місцевого самовряду­вання та використання її у навчальному процесі вищих навчальних закла­дів України.

Конституційний Суд ухвалив, що положення частини першої статті 10 Конституції України, за якою «державною мовою України є українська мова», треба розуміти так: «Українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, що визначаються законом.

Поряд з державною при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та місцевими органами самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.

Мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних та комунальних навчальних закладах України є українська мова».

Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим. Попри те, що Конституційний Суд дав чітку правову орієнтацію в розв’язанні мовних питань та визначенні напряму мовного будівництва, сама історія нашої держави, суспільної свідомості та підсвідомості, численні заборони української мови, що здійснювалися протягом сторіч, обумовлюють те, що процес переходу нашого суспільства на рідну мову є тривалим і поступовим. На парламентських слуханнях «Про функціонування української мови в Україні», проведених Комітетом з питань культури і духовності Верховної Ради України 12 березня 2003 року, у яких взяли активну участь найширші кола громадськості, науковці, освітяни було прийнято низку ухвал. По-перше, щодо вироблення механізмів атестації державних службовців на знання української мови та запровадження системи курсів української мови для державних службовців усіх рівнів, по-друге, створення спеціальних україномовних програм в комп’ютерній мережі Інтернет і на лазерних дисках, по-третє, широке обговорення в засобах масової інформації актуальних проблем сучасного стану української мови та завдань щодо підвищення її авторитету і престижу тощо.

Ці проблеми піднімаються і закріплюються також у законах України «Про національні меншини в Україні», «Про освіту», «Про видав­ничу справу», «Про телебачення і радіомовлення», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» тощо.

Проте реальна практика мовного будівництва свідчить, що Закон про мови, який формально набув чинності 1 січня 1990 року, ще й досі не ви­конується. Більше того, політична ситуація навколо питань державної (державних), офіційної (офіційних) мов чи мов національних меншин по­стійно загострюється під час виборчих перегонів. Невизначеність термінів примушує політиків і службовців тлумачити ці поняття на свій власний розсуд.

Розпливчастість і невизначеність термінів, у свою чергу, призводить до спекуляції мовними проблемами і дозволяє приймати на рівні регіонів найсуперечливіші постанови щодо функціонування української, російської чи інших мов. Проблем можна було б уникнути при фіксації відповідних визначень у державних документах, а саме:

Державна - це мова (або мови), якою розмовляє або вміє розмов­ляти більшість населення країни незалежно від національної або те­риторіальної належності її громадян. Найвищою її формою є офіційна мова, яка представляє державу на міжнародному рівні.

Державну мову не слід ототожнювати з рідною мовою, якою від­бувається процес мислення людини і яка для кожного представника різ­них національностей може бути різною. Статус державної або державних мов визначається і закріплюється Конституцією, а механізми і норми їх розвитку й функціонування (як і норми функціонування інших мов) розро­бляються й описуються в Законі про мови.

Мови національностей - це мови, якими користуються громадяни певної національної, що не мають широ­кого розповсюдження у межах конкретної місцевості і не належать до державної мови.

Визначення духовного і політичною аспектів функціонування мов дозволяє по-іншому подивитися на сьогоденну національно-мовну по­літику в Україні і сформулювати принципи, на які треба спиратися при її проведенні, щоб вони не заважали соціальній стабільності, подальшій структуризації суспільства і гармонізації міжрегіональних та міжнаціо­нальних відносин.

Із 47 європейських країн(включаючи Росію, країни Закавказзя і Туреччину) своя національна мова є державною або офіційною в 41 країні (тобто у 85%від загальної кількості). Таким чином, власна мова є в Європі визначальною ознакою національної ідентичності та державності.

Як зазначає швейцарський політолог Урс Альтерматт, «для багатьох європейців сьогодні набагато важливішими від релігії є мова і культура, які в європейських націона­льних державах становлять ключові сфери і принципові розпізнавальні ознаки. Хоча державно-політичні кордони скрізь жодною мірою не збігаються з культурно-мовними, практика більшості національних держав орієнтована на те, щоб створити єдину мовну культуру на спільній державній території».

З цього погляду двомовна ситуація, що склалася в Україні, суттєво відрізняється від європейських стандартів.

Російська мова практично витіснила українську з міст центральної і східної України, в тому числі і з української столиці. На телеканалах України абсолютно переважає російськомовна продукція. Майже цілком витіснено українськомовну культуру з радіо, особливо FМ-ефіру.

Таким чином, мовну ситуацію в Українісьогодні визначають два основні чинники:

а) наявність мовного законодавства, яке закріплює державний статус однієї - української - мови;

б) співіснування двох мов у багатьох сферах суспільного життя, що є наслідком декларативного характеру мовного законодавства, а також спадщиною багаторічної політики лінгвоциду щодо української мови.

Необхідно усіма силами виховувати в собі повагу й любов до мови, якою спілкуємося, і передусім шанувати себе, виявляти повагу до народу, його історії, культури. Адже мова - своєрідний генетичний код нації, а не лише засіб спілкування.