Донецьк 3 страница

Внаслідок того, що оголошення особи померлою має підставою лише припу­щення його смерті, не виключається можливість появи або виявлення його місця перебування.

Ця обставина спричинює ряд правових наслідків, які настають після скасу­вання судом рішення про оголошення громадянина померлим.

Перший наслідок — поновлюється особисто-правовий статус громадянина.

Другий з них стосується майна, яке збереглося на момент появи громадяни­на і яке перейшло безоплатно до інших осіб після оголошення відсутнього помер­лим. Власник, який з'явився, може вимагати повернення свого майна від цих осіб. Третій наслідок полягає у можливості повернути майно від осіб, до яких во­но перейшло за відплатними правочинами. Ці громадяни зобов'язані повернути майно власнику, який з'явився, якщо буде доведено, що, набуваючи майно, вони знали, що фізична особа , оголошена померлою, перебуває серед живих, завдані при цьому збитки компенсуються особами, у яких майно набувалося за відплатним правочином.

Слід звернути увагу, що поверненню належить тільки майно, що його вияв­лено в натурі. Пункт 3 ст. 48 ЦК уточнює, що у разі неможливості повер­нути майно у натурі особі, яка була оголошена померлою, відшкодовується вар­тість цього майна. Закон не дозволяє повернення вартості речей, які були придбані безоплатно, а потім відчужені за гроші. Наприклад, якщо спадкоємці громадянина, оголошеного померлим, продали отриманий у спадщину будинок, то від покупця, який не знав, що оголошений померлим є живий, не можна ви­магати повернення цього будинку, але не можна стягнути і його вартість зі спад­коємців.

Четвертий вид наслідків стосується майна, яке в порядку спадкування пе­рейшло до держави. Якщо майно є в наявності, то воно повертається власникові; якщо ж воно було реалізовано, то після скасування рішення про оголошення осо­би померлою, їй повертається сума грошей, виручених від реалізації цього майна.

4.5. Фізична особа – підприємець

Ст. 42 Конституції України передбачає право кожної людини займатися підприємниць­кою діяльністю, яка не заборонена законом. Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами госпо­дарювання (підприємцями) з метою досягнен­ня економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 Господарського кодексу України). Ч. 2 ст. 42 Конституції Укра­їни передбачає, що підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади й органів місцевого самовря­дування обмежується законом.

Ст. 50 ЦК установлює, що право на здійснен­ня не забороненої законом підприємницької діяльності має фізична особа з повною цивіль­ною дієздатністю, крім того право на здійснен­ня підприємницької діяльності має також непо­внолітня фізична особа відповідно до ч. З ст. 35 ЦК. У цьому випадку неповнолітня особа здобуває повну цивільну дієздатність ( ст. 35 ЦК).

Підприєм­ництвом може займатися особа, що досягла 16 років, якщо мається відповідна згода батьків (усиновлювачів). Така особа здобуває повну цивільну дієздатність з моменту її державної реєстрації як підприємця. Необхідною умовою для здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація особи як підприємця. В цей час вона проводиться у виконкомах міської ради чи в районних міст Києва і Севастополя державної адміністрації за місцем діяльності чи проживання особи, якщо інше не передбачене законодавством України.

Державна реєстрація фізичної особи-підприємця засвідчує факт набуття нею статусу підприємця. Порядок проведення державної реєстрації передбачений ст.58 Господарського кодексу та Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”. Така реєстрація проводиться за заявою фізичної особи державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста, районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцем проживання фізичної особи-підприємця. Відмову в державній реєстрації може бути оскар­жено в судовому порядку.

Окремі види підприємницької діяльності підлягають ліцен­зуванню. Згідно зі ст. 1 Закону України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних ви­дів господарської діяльності» органом ліцензу­вання є орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів України, чи спеціально уповноважений орган рад для ліцензування ви­значених видів господарської діяльності. Згід­но із ст. 9 зазначеного Закону підлягають лі­цензуванню 60 видів господарської діяльності. У випадку, якщо особа розпочала підприємни­цьку діяльність без державної реєстрації, уклав­ши відповідні договори, вона не має права оспо­рювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем.

Підприємницькою діяльністю можуть за­йматися не тільки фізичні особи, а й комерційні юридичні особи.

У зв'язку з цим до підприємницької діяль­ності фізичних осіб застосовуються правила, які регулюють підприємницьку діяльність юридич­них осіб, якщо інше не випливає з закону або із суті правовідносин.

Цивільно-правова відповідальність фізичної особи

Ст. 52 ЦК встановлює, що фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з його діяльністю, усім своїм майном, за винятком майна, на яке відповідно до закону не можна звернути стягнення. Фізична особа-підприємець, яка перебуває в шлюбі, відпо­відає за зобов'язаннями, пов'язаними з його ді­яльністю усім своїм особистим майном і част­кою в праві спільної сумісної власності подруж­жя, яка буде належати їй при розділі цього майна.

Банкрутство фізичної особи-підприємця

Фізична особа, яка неспроможна задо­вольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здій­сненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у порядку, вста­новленому законом.

Однією з ознак підприємництва є те, що підпри­ємництво — це самостійна, систематична, на власний ризик ініціативна господарська діяль­ність. Унаслідок цього підприємець несе ризик за зобов'язаннями, які пов'язані з його підприємни­цькою діяльністю. Він може залишитись без ко­штів, необхідних для виконання своїх зобов'язань перед кредиторами, у тому числі сплати обов'яз­кових платежів. У цьому випадку згідно зі ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспро­можності боржника або визнання його банкру­том» у редакції від 30 червня 1999 р. і ст. 53 ЦК він може бути визнаний банкрутом. Під банкрутством розуміється визнана господарсь­ким судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити вимоги кредитів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Суб'єктом банкрутст­ва (банкрутом) є боржник, нездатність якого виконати свої грошові зобов'язання, встановлено господарським судом (ч. ч. 3 і 4 ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). Справи про визнання особи банкрутом підвідо­мчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходження боржника (п. 1 ст. 6 Зако­ну України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). Згідно з ч. 2 ст. 1 цього Закону має бути встановлено, що боржником є суб'єкт підприємницької діяльності, нездатний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання сплати обов'язкових платежів протягом 3-х мі­сяців після настання терміну їхньої сплати. Заява про порушення справи про банкрутство фізичної особи-підприємця може бути подана в гос­подарський суд фізичною особою-підприємцем, чи його кредиторами, за винятком кредиторів, ви­мога яких виникли внаслідок заподіяння шкоди життю або здоров'ю громадян, кредиторів, що ви­магають стягнення аліментів, а також інші вимоги особистого характеру. Ці кредитори мо­жуть заявити про свої вимоги, коли вже виникла справа про банкрутство, у процесі його розгля­ду (п. 2 ст. 47 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). Після завершення розрахунків із кредиторами фізична особа-підприємець звільня­ється від подальшого виконання вимог кредито­рів, заявлених після визнання підприємця бан­крутом, за винятком вимог про відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю, вимог про стягнення аліментів, а також інших вимог особистого характеру, що не були задоволені в порядку виконання постанови господарського суду про визнання фізичної особи-підприємця банкрутом або були погашені чи частково не заявлені після визнання особи банкрутом (п. 2 ст. 49 Закону України «Про відновлення пла­тоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

4.6. Опіка та піклування

Завдання опіки та піклування

Ст. 55 ЦК передбачає, що опіка і піклуван­ня встановлюються з метою забезпечення осо­бистих немайнових і майнових прав і інтересів малолітніх фізичних осіб, а також повнолітніх осіб, що за станом здоров'я не можуть самостій­но здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки.

Сто­совно до неповнолітніх дітей метою опіки і пік­лування є виховання неповнолітніх, які внаслі­док смерті батьків, позбавлення батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин зали­шилися без батьківського піклування, а також захист особистих і майнових інтересів цих дітей., Обов'язок опікуна і піклувальника виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток передбачено і ст. 249 СК.

Стосовно повнолітніх фізичних осіб опіка і піклування встановлюється для захисту особи­стих і майнових прав повнолітніх осіб, що за станом здоров'я не можуть самостійно здійсню­вати свої права і виконувати свої обов'язки, а також піклуватися про створення їм необхід­них побутових умов, здійснювати піклування і забезпечувати їхнє лікування.

Під опікою і піклуванням слід розуміти правовий інститут, тобто сукупність юри­дичних норм, що регулюють суспільні відносини, пов’язані зі встановленням опіки і піклуван­ня, здійсненням функцій опіки і піклування і припиненням опіки і піклування. Під опікою і піклуванням слід також розуміти систему засо­бів, спрямованих на забезпечення діяльності органів опіки і піклування з виховання мало­літніх і неповнолітніх дітей, а також захисту прав і законних інтересів недієздатних і обме­жено дієздатних. Нарешті, під опікою і піклуван­ням слід розуміти правовідносини щодо здійснення опіки і піклування у першу чергу між опікуном (піклувальником) і підопічними, а також правовідносини між органами опіки і піклування й опікунами і піклувальниками.

Орган опіки та піклування

Перелік органів опіки і піклування передбачено п. 1.3 і п. 1.4 Правил опіки і піклування, затверджені Державним комітетом України у справах сім'ї і молоді, Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров'я Украї­ни, Міністерством праці і соціальної політики України 25 травня 1999 р. Зареєстровано в Мі­ністерстві юстиції України 17 червня 1999 р. за № 387/36 88.

Опіка і піклування згідно з п. 1.3 зазначених Правил опіки і піклування, установлюються дер­жавною адміністрацією районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчими комітетами міських у містах, сільських, селищних рад.

Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається на відповідні відділи місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських рад у містах. Безпосередньо, ведення справ щодо опіки і піклування у виконкомах ра­йонних (міських) рад покладається: стосовно неповнолітніх — на відділи управління; стосов­но осіб, визнаних судом недієздатними чи обме­жено дієздатними, — на відділи охорони здоро­в'я; стосовно дорослих дієздатних осіб, які по­требують піклування за станом здоров'я — на органи соціального захисту населення. Ці відді­ли виконують усю підготовчу роботу, пов'язану з призначенням опіки (піклування), здійснюють ряд організаційних і контрольних функцій.

У сільській місцевості й у селищах справа­ми опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети селищних і сільських рад (п. 1.4 зазначених Правил опіки і піклування).

Фізичні особи, над якими встановлюється опіка та піклування

Опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені батьківського піклу­вання, та фізичними особами, які визнані не­дієздатними (ст.58 ЦК).

Особи до 14 років (малолітні) мають незнач­ну дієздатність: вони можуть самостійно вчиняти дрібні побутові правочини і здійснювати особисті немайнові права на результати інтелек­туальної, творчої діяльності (див. коментар до ст. 31 ЦК). Інші правочини від їх імені й у їх інтересах вчиняють їхні батьки, усиновлювачі, опікуни. Тому, якщо в малолітніх, тобто в осіб до 14 років, немає батьків (усиновлювачів) чи батьки не в змозі здійснювати над цими особами піклування, над ними встановлюється опіка. Опі­ка також установлюється над фізичними осо­бами, що визнані недієздатними. Недієздатна особа не має права вчиняти будь-який правочин. Правочини від імені недієздатної особи й у його інтересах вчиняє опікун (див. коментар до ст. 41 ЦК). Тому, у випадку визнання особи не­дієздатною, над нею встановлюється опіка.

Піклування встановлюється над непов­нолітніми особами, які позбавлені батьківсь­кого піклування, та фізичними особами, ци­вільна дієздатність яких обмежена (ст. 59 ЦК).

Особи у віці від 14 до 18 (неповнолітні) володіють неповною цивільною дієздатністю. Бі­льшість правочинів вони вчиняють за згодою своїх батьків (усиновлювачів), піклува­льників (ст. 32 ЦК). Тому, якщо неповнолітні позбавлені батьківського піклування, над ними встановлюється піклуван­ня. Піклування також установлюється над особами, обмеженими в цивільній дієздатності. Особи, обмежені в цивільній дієздатності мають менший обсяг цивільної дієздатності в порівнян­ої з обсягом дієздатності осіб у віці від 14 до 18 років (неповнолітніх). Тому у випадку обмеження дієздатності фізичної особи над нею установлюється піклування.

Права і обов’язки опікуна, піклувальника

Ст. 67 ЦК передбачає права й обов'язки опі­куна стосовно підопічного. Опікун зобов'язаний піклуватися про підопічного, створювати йому необхідні побутові умови, забезпечувати догляд і лікування. Опікун малолітнього зобов'язаний піклуватися про його виховання, навчання, розвиток. У ч. 1 ст. 249 СК передбачено, що опікун (піклувальник) зобов'язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечувати одержання дитиною повної загальної середньої освіти.

Опікун малолітнього зобов'язаний піклува­тися про його виховання, фізичний, духовний розвиток. Органи опіки і піклування зобов'язані здійснювати регулярний контроль за здій­сненням опікуном його прав і обов'язків щодо виховання підопічного. Опікуни (піклувальни­ки) зобов'язані щорічно, не пізніше 1-го лютого наступного року, подавати в органи опіки і пік­лування звіт про свою діяльність за минулий рік (п. 4.11 Правил опіки і піклування).

Права й обов'язки опікуна і пік­лувальника виникають на підставі рішення суду й адміністративного акта (ст. 60 і 61 ЦК). Опікун малолітнього зобо­в'язаний піклуватися про виховання, навчання і розвиток дитини. Опікун повинен проживати разом з підопічним (п. 4.3 Правил опіки і піклування).

Праву опікуна і піклувальника щодо ви­ховання підопічних дітей відповідає обов'язок усіх третіх осіб не порушувати це право опікунів і піклувальників, тобто воно носить абсолютний характер. Відповідно до цього опікуни і піклу­вальники вправі вимагати в судовому порядку повернення їм дітей, що знаходяться в них під опікою і піклуванням, від будь-яких осіб, що не­законно утримують у себе дітей (ч. 2 ст. 67 ЦК, п. 4.1 Правил опіки і піклування).

Опікун є представ­ником підопічного. Він діє від його імені й у його інтересах. Опіка установлюється над недієздат­ними і малолітніми фізичними особами, що по­збавлені батьківського піклування (ст. 58 ЦК). Малолітні особи можуть са­мостійно вчиняти тільки дрібні побутові правочини (ст. 31 ЦК). Недіє­здатна особа взагалі не має права вчиняти правочини (ст. 41 ЦК). Тому від імені й в інтересах малолітньої особи опікун вчиняє правочини, що виходять за межі дрібних побутових правочинів, а від імені особи, визнаної недієздатною, вчиняє будь-які правочини. Опікун не має права вчиняти від імені підопічного правочини, які зазначені в ст. 68 ЦК.

Опікун також зобов'язаний вживати заходів для захисту прав і інтересів підопічного.

Піклувальник над неповнолітньою особою зобов’язаний дбати про створення для неї необхідних побутових умов, про її виховання, навчання та розвиток.

Піклувальник над фізичною особою, ци­вільна дієздатність якої обмежена, зобов'язаний дбати про її лікування, створення необхідних побутових умов.

Піклувальник дає згоду на вчинення пі­допічним правочинів відповідно до статей 32 та 37 ЦК.

Піклувальник зобов'язаний вживати за­ходів щодо захисту цивільних прав та інтере­сів підопічного.

Піклування установлюється над неповноліт­німи фізичними особами, тобто особами у віці від 14 до 18 років, що позбавлені батьківської опіки, і фізичними особами, обмеженими в дієздатності. Неповнолітні особи мають неповну цивільну дієздатність. Особи ж, обмежені в дієздатності, мають менший обсяг цивільної дієздатності в порівнянні з обсягом цивільної дієздатності неповнолітніх осіб. Піклувальник над не­повнолітнім зобов'язаний піклуватися про ство­рення йому необхідних побутових умов, про його виховання, забезпечення і розвиток (ч. 1 ст. 69 ЦК). Частина 1 ст. 249 СК передбачає обов'язок опікуна і піклувальника дітей виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти. Піклувальник над особою, яка обмеже­на у цивільній дієздатності, зобов'язаний піклуватися про її лікування, створення необ­хідних побутових умов (ч. 1 ст. 69 ЦК). Непов­нолітні особи самостійно вчиняють тільки правочини, зазначені в ч. 1 ст. 32 ЦК. Інші правочини неповнолітні можуть вчиняти за зго­дою своїх батьків (усиновлювачів) чи піклу­вальників (ч. 2 ст. 32 ЦК). Особа, обмежена в цивільній дієздатності, може вчиняти тільки дрібні побутові правочини (ч. 2 ст. 37 ЦК). Через це ч. 2 ст. 69 ЦК передбачає, що піклу­вальник дає згоду на вчинення неповнолітніми осо­бами й особами, обмеженими в цивільній дієздат­ності, правочинів, яких вони не можуть самостійно вчиняти. Піклувальник також зобов'язаний вжи­вати заходів для захисту цивільних прав та інте­ресів підопічного (ч. 3 ст. 69 ЦК).

Правочини, які здійснюються з дозволу органу опіки та піклування

Опікун і піклувальники діють під контролем органів опіки і піклування. Тому ч. 1 ст. 71 ЦК передбачає, що опікун не має права без дозволу органа опіки і піклування відмовлятися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, що підлягають нотаріальному посвід­ченню і (або) державної реєстрації, у тому чис­лі договори про чи поділ, обмін житлового бу­динку, квартири; укладати договори стосовно іншого цінного майна. Піклувальник має право давати згоду на здійснення зазначених право­чинів тільки при наявності дозволу органу опіки і піклування (ч. 2 ст. 71 ЦК).

Опіка над майном

Опіка встановлюється не тільки над особи­стістю недієздатних і малолітніх фізичних осіб, а й у випадках, передбачених законом, опіка встановлюється над майном. Так, згідно з ч. 1 ст. 74 ЦК, якщо в особи, над якою встановлено опіку чи піклування, є майно, що знаходиться в іншій місцевості, опіка над цим майном вста­новлюється органами опіки і піклування за міс­цем перебування майна. Ст. 74 ЦК передбачає також можливість встановлення опіки над майном і в інших, передбачених законом випад­ках. Ці випадки передбачені в ст. 44 ЦК. Згід­но зі ст. 44 ЦК опіка призначається над май­ном особи, визнаною безвісно відсутньою, і над майном фізичної особи, місце перебування якої невідомо. Опікун, що здійснює опіку над майном особи, стосовно якої встановлено опіку або пік­лування, здійснює управління цим майном в інтересах підопічного. Він зобов'язаний пік­луватися про збереження цього майна, може здійснювати за рахунок цього майна витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного. Ряд правочинів із цим майном він у відповідно­сті до ст. 71 ЦК може здійснювати тільки з дозволу органів опіки і піклування, а правочини з майном підопічного, передбачені ч. 1 ст. 68 ЦК, він узагалі не може здійснювати, тобто він не може здійснювати правочини з цим майном стосовно себе і свого чоловіка (дружини), а та­кож стосовно своїх близьких родичів.

Звільнення опікуна та піклувальника

Опікуни і піклувальники призначаються тільки за наявності їхньої згоди, вираженої в письмовій заяві, тобто обов'язки опікуна і пік­лувальника виконуються добровільно. Тому про­довження опіки (піклування) проти волі опікуна чи піклувальника є недоцільним. Ч. 1 ст. 75 ЦК передбачає, що орган опіки і піклування за за­явою особи звільняє його від повноважень опі­куна чи піклувальника. Така заява опікуна піклувальника має бути розглянута протягом одного місяця. У п. 5.1 Правил опіки і піклування передбачено, що опікуни і піклувальники за їхнім проханням можуть бути звільнені від виконання своїх обов'язків, якщо орган опіки і піклування за місцем проживання підопічного визнає, що таке прохання викликане поважною причиною. Згідно з ч. 1 ст. 75 ЦК до винесення рішення про звільнення особи від повнова­жень опікуна чи піклувальника, чи до закінчен­ня місячного терміну, якщо заява не розгляну­та, особа залишається опікуном або піклуваль­ником.

Частина 2 ст. 75 ЦК передбачає, що орган опіки і піклування може звільнити піклуваль­ника від його повноважень за заявою особи, над якою встановлене піклування. Рішення органів опіки і піклування про відмову в заяві, про звіль­нення від обов'язків опікуна чи піклувальника у відповідності до ст. 55 і 124 Конституції України, може бути оскаржене безпосередньо в суді.

Частина 3 ст. 75 ЦК передбачає, що суд, за заявою органів опіки і піклування, може звіль­нити особу від повноважень опікуна або піклу­вальника у випадку невиконання цією особою його обов'язків, а також у випадку поміщен­ня підопічного до навчального закладу, закла­ду охорони здоров'я або закладу органа соціального захисту.

Припинення опіки, піклування

Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦК підставою для при­пинення опіки є передача малолітнього батькам чи усиновлювачам. У цьому випадку відпадає підстава для продовження опіки, тому що згід­но зі ст. 58 ЦК опіка встановлюється над ма­лолітніми фізичними особами, що позбавлені батьківського піклування. У випадку передачі малолітнього батькам чи усиновлювачам, орган опіки і піклування приймає про це відповідне рішення. Підставою припинення опіки є також досягнення підопічним чотирнадцяти років. Особа, що виконує обов'язки опікуна, стає пік­лувальником без спеціального рішення про це (ч. 2 ст. 76 ЦК.). Підставою припинення опіки також є поновлення цивільної дієздатності фі­зичної особи, що була визнана недієздатною (ч. 3 ст. 76 ЦК). У цьому випадку рішення суду про поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, що вступило в законну силу, є підставою для рішення органа опіки і піклування про припинення опіки (ч. 4 ст. 260 ЦПК).

П. 5.4 Правил опіки і піклування передба­чає також, що опіка припиняється у випад­ку смерті опікуна або підопічного. У цьому випадку не потрібно рішення органа опіки і пік­лування.

Згідно зі ст. 77 ЦК підставою для припинен­ня піклування над особою є: досягнення особою повноліття; реєстрація шлюбу неповнолітньої особи; надання неповнолітньому повної дієздат­ності; поновлення дієздатності фізичної особи, дієздатність якої була обмежена. У всіх цих випадках піклування припиняється незалежно від волі піклувальника. Піклування встановлю­ється над неповнолітніми особами, що позбавле­ні батьківської опіки, і фізичними особами, обме­женими в дієздатності (ст. 59 ЦК). Тому, коли фізична особа стає цілком дієздатною, підстави для продовження піклування припиняються. Відновлення дієздатності особи, дієздатність якої була обмежена, відбувається за рішенням суду (ч. 2 ст. 260 ЦПК). У цьому випадку рішен­ня суду, що вступило в законну силу, про віднов­лення дієздатності особи є підставою для рішен­ня органа опіки і піклування про припинення піклування (ч. 4 ст. 260 ЦПК).

П. 5.5 Правил опіки і піклування передба­чає також, що піклування припиняється вна­слідок смерті підопічного або піклувальника. У цьому випадку рішення органа опіки і піклу­вання не потрібно.

Надання помічником дієздатній фізичній особі допомоги в здійсненні її прав і виконанні обов’язків

Згідно з ч. 1 ст. 78 ЦК дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здій­снювати свої права і виконувати обов'язки, має право обрати собі помічника. Помічником за­значеної особи може бути тільки дієздатна фізич­на особа (ч. 2 ст. 78 ЦК). Помічник дієздатної особи, що потребує допомоги, за заявою цієї особи реєструється органом опіки і піклування і йому видається відповідний документ.

Частина 3 ст. 78 ЦК передбачає, що помічник має право на одержання пенсії, аліментів, заробітної плати, поштових відправлень, що належать фізичній особі, яка потребує допомо­ги. Слід вважати, що оскільки особа, що потребує допомоги, є цілком дієздатною, то помічник може здійснювати зазначені дії тільки за згодою цієї особи. Помічник також має право здійсню­вати дрібні побутові правочини відповідно до на­даних йому повноважень. Ці повноваження йому надає дієздатна особа, помічником якої він є. Помічник дієздатної особи, також як і опікуни і піклувальники, не зобов'язаний утримувати цю особу. Тому, якщо помічник дієздатної осо­би витратить свої кошти на утримання зазна­ченої особи, то він може вимагати від дієздат­ної особи відшкодування понесених витрат, якщо доведе, що ці витрати були необхідні. По­мічник представляє дієздатну особу в органах державної влади, органах влади Автономної Ре­спубліки Крим, органах місцевого самоврядуван­ня й в організаціях, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення (ч. 5 ст. 78 ЦК). Слід вважати, що оскільки помічник призначений дієздатній особі, то він може представляти цю особу в зазначених органах тільки за згодою цієї особи, тобто при наявності спеціального доручен­ня. Помічник може також представляти фізич­ну дієздатну особу, помічником якої він є, у суді на підставі окремої довіреності. Частина 6 ст.78 ЦК передбачає, що послуги помічника є платни­ми, якщо інше не передбачено угодою сторін, тобто встановлено презумпцію платності надання по­слуг помічником. Помічник призначається орга­ном опіки і піклування тільки за заявою дієзда­тної особи, що потребує допомоги. Тому він може бути відкликаний, а його повноваження можуть бути анульовані в будь-який час дієздатною осо­бою, помічником якої він є.

Оскарження дій опікуна, рішень органу опіки та піклування

Частина 1 ст. 79 ЦК передбачає право заці­кавлених осіб, у тому числі родичів підопічно­го, оскаржити дії опікуна в органи опіки і пік­лування або до суду. Слід вважати, що зацікав­лені особи мають право оскаржити дії не тільки опікуна, а й піклувальника. Таке право зацікав­лених осіб відповідає ст. 55 Конституції, що пе­редбачає право на судовий захист, і ст. 124 Конституції, яка встановлює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Рішення органів опіки і піклування можуть бути оскаржені у відповідному органі, якому під­леглий орган опіки і піклування, чи в суді. Рі­шення органів опіки і піклування у відповідно­сті до ст.ст. 55 і 124 Конституції можуть бути безпосередньо оскаржені в суді. Однак це поло­ження не виключає можливості зацікавлених осіб оскаржити рішення органів опіки і піклу­вання у вищому органі або у суді (ч. 2 ст. 79 ЦК, ст. 248-4 ЦПК, п. 1, 4. 8 Постанови Пленуму Вер­ховного Суду України від 3 грудня 1997 р. «Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридич­них, посадових і службових осіб у сфері управ­лінської діяльності, які порушують права і сво­боди громадян». Нині вищими органами, яким підлеглі органи опіки і піклування, є обласні, Київська і Севастопольська міська адміністра­ція і виконавчі комітети вищих рад.

5. ЮРИДИЧНІ ОСОБИ. ДЕРЖАВА, ТЕРИТОРІАЛЬНІ ГРОМАДИ ТА АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА КРИМ ЯК СУБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

5.1. Поняття та ознаки юридичної особи

Згідно ст.80 ЦК України юридична особа – це організація створена і заснована у встановленому законом порядку.

Ознаки :

1) організаційна єдність. Юридична особа – не окремий громадянин, а колективне утворення, певним членом організований колектив людей (організація);

2) наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має своє майно, відокремлене:

а) від майна членів трудового колективу даної організації;

б) від майна держави чи автономного утворення, територіальної громади;

в) від майна інших організацій, у тому числі вищестоящих органів

3) виступ у цивільному обороті від свого імені. Кожна юридична особа має своє найменування (ім’я). Від свого імені вона набуває майнових та особистих немайнових прав і несе обов’язки, вступаючи в різні цивільно-правові відносини з іншими організаціями і громадянами;

4) здатність нести самостійну майнову відповідальність (відшкодування збитків, сплати неустойки);

5) здатність бути позивачем або відповідачем у суді.

Юридична особа стає стороною – позивачем або відповідачем у розгляді цивільного спору.