XVII ст. 3 страница

Основи архівної політики радянського уряду було викладено у „Тимчасовому положенні про архівну справу”, затвердженому РНК УРСР 20 квітня 1920 р. Усі архіви, в тому числі приватні документальні зібрання, оголошувалися загальнонародним надбанням. Архіви ліквідованих установ, а також архівні документи діючих установ і організацій передавалися у повне розпорядження архівних секцій при губнаросвітах, встановлювалася відповідальність у законодавчому порядку за знищення і продаж архівів. Виконання цієї постанови уряду УРСР покладалося на Архівний відділ ВУКОПМИСу, реорганізований у квітні 1921 р. у Головне архівне управління при Наркомсвіти УРСР (Головарх). Головарх здійснював загальне керівництво архівною справою в україні, а на місцях створювалися губернські архівні управління (губархи).

Централізація передбачала концентрацію документів, логічним завершенням якої була загальнодержавна централізація зберігання і організація використання архівної інформації. У 1920-1930-х рр. розгорнулася практична централізація документів в архівосховищах і організація центральних архівів республіки: Центрального архіву революції у Харкові (січень 1922 р.), Центрального історичного архіву ім. В.Б.Антоновича у Києві (травень 1922 р.), Центрального архіву праці (1925р.), Всеукраїнського центрального фотокіноархіву (1931 р.).

Постановою РНК УРСР “Про охорону архівів” від 31 жовтня 1922 р. оголошувалося створення єдиного Державного архівного фонду(ЄДАФ).

З січня 1923 р. Головарх реорганізовано в Українське центральне архівне управління (Укрцентрархів). У безпосередньому віданні Укрцентрархіву знаходилися центральні історичні архіви у Києві та Харкові і Центральний архів революції у Харкові. Губернськими архівними органами були губархи, що перебували у віданні губвиконкомів. Губархам підпорядковувалися губернські історичні архіви, до складу яких входили відділи історії революції.

Адміністративно-територіальні реформи в Україні в 1920-1930-і рр. супроводжувалися не тільки перебудовою мережі центральних і місцевих архівних установ (організація окружних у 1925 р., місцевих у 1930 р., обласних у 1932 р. архівних управлінь, створення крайових, державних обласних історичних, міських і районних архівів), але й вирішенням практичних питань охорони архівів і архівних фондів, концентрації документів, опрацюванням методик їхнього опису, класифікації, зберігання та використання.

Зміцнення командно-адміністративної системи управління архівами та їх підпорядкування НКВС

Для архівної системи УРСР, як і в цілому для СРСР кінця 1920-1930-х рр., характерним було зміцнення командно-адміністративних методів управління архівами. Посилення адміністративно-командної системи обмежувало права республік.

Партійно-державна диктатура в архівній галузі, яка опиралася на репресивний апарат ОДПУ – НКВС (народний комісаріат внутрішніх справ), привела до повного одержавлення архівів. Партійно-урядові органи організовували кампанії по “чистці” архівів (так звані макулатурні кампанії) і архівних кадрів. Репресії 20-30-х років мали негативний вплив на розвиток українського архівознавства.

Наступ партійної ідеології на українське архівознавство знайшов вияв у “нищівній критиці” науковців-архівістів на сторінках архівознавчих видань “Радянський архів” та “Архів Радянської України”, звільненні з роботи досвідчених архівістів і заміні їх членами партії, в арештах архівістів, починаючи з керівного складу.

У 1930-і рр. були заарештовані і перебували під слідством сотні архівістів, безпідставно звинувачених у зв'язках з білоемігрантськими, контрреволюційними військово-офіцерськими, націоналістичними організаціями. Логічним завершенням курсу більшовиків на тотальну політизацію і одержавлення архівів стало підпорядкування архівної системи НКВС – наймогутнішому карально-репресивному органові. В 1938 р. вийшла постанова про передачу управління архівами і мережу архівних установ НКВС СРСР.

Центральне архівне управління УРСР було перетворене на Архівний відділ НКВС УРСР (з червня 1941 р. – Архівне управління НКВС УРСР).

Наслідком включення архівів у систему органів НКВС була строга централізація

і секретність. Засекреченими виявилися не тільки документи, які складали державну або військову таємницю, але й відомості про роботу самих архівів. Складалися секретні архівні путівники (під грифом “для службового користування”), секретні збірники документів.

У 1939-1940 рр. за радянською системою почалося архівне будівництво в західних областях, на Буковині та частині Бессарабії, які були включені до складу СРСР та УРСР. У західних областях організовувались архівні відділи УНКВС та обласні історичні архіви, мережа міських і районних архівів.

Формування системи партійних архівів

З 1920 р. поряд з державною архівною системою в Україні формувалася друга офіційна архівна структура – партійні архіви як складова частина архівного фонду Комуністичної партії. Становлення архівів КПУ відноситься до її першого з'їзду у липні 1918 р. Документи, які відклалися в результаті діяльності КП(б)У – стенограми з'їздів і партійних конференцій, протоколи засідань Політбюро, Оргбюро, Секретаріату ЦК, зберігалися у загальному відділі ЦК КП(б)У.

Поряд з виявленням і збиранням історико-партійних матеріалів проводилися заходи щодо збереження архівних фондів тих державних структур, зокрема жандармських управлінь, охоронних відділень, судових палат, військових трибуналів, у яких зосередилися матеріали з історії революційного руху.

З реорганізацією в 1929 р. Українського Істпарту в Інститут історії партії і Жовтневої революції в Україні при ЦК КП(б)У і створенням у його складі спеціального підрозділу – Єдиного партійного архіву КП(б)Ув республіці почала діяти автономна архівна система.

Навесні 1921 р. було прийнято рішення ЦК КП(б)У та опубліковано постанову ВУЦВК про створення Істпарту (комісія для вивчення історії Жовтневої революції і Комуністичної партіїв) УРСР.

Постановою ЦК РКП(б) "Про організацію обласних і губернських бюро Істпарта" (січень 1922 р.) на місцях на правах відділів губкомів партії створювалися губернські бюро Істпарту. для збирання та зберігання документів з історії Жовтневої революції і Компартії у даному регіоні.

Згідно з рішенням ЦК КП(б)У від 26 липня та постановою ВУЦВК від 7 серпня 1929 р. Істпарт було реорганізовано в Інститут історії партії та Жовтневої революції на Україні при ЦК КП(б)У із спеціальним підрозділом - Єдиним партійним архівом (ЄПА) КП(б)У. Істпарт одержав права архівного управління.

Істпарту було надано право призначати завідувачів і комісарів в усі діючі та створювані архіви й музеї, давати розпорядження всім архівам і музеям.

Істпарт контролював не тільки діяльність архівних установ, а й систему архівної освіти. Так, наприклад, було встановлено, що обов'язковим предметом архівознавчих гуртків має бути курс "Історія революційних рухів на Україні".

Таким чином, діяльність Істпарту та створення партійних архівів, які не підпорядковувалися керівному державному архівному органу, ставить під сумнів твердження про існування в Україні за радянської доби єдиного державного фонду.

Архівна справа в роки Другої світової війни

Нині, з відкриттям секретних архівів і архівних фондів, стають доступними трофейні нацистські документи, що уможливлює переосмислення деяких аспектів історії архівної справи в Україні років другої світової війни. Нові архівні джерела допомагають повніше з'ясувати стан архівів на початку війни і під час нацистської окупації, характер евакуації радянськими органами влади архівних матеріалів на Схід, причини нищення архівних документів за розпорядженням радянських служб, політику окупаційної влади щодо архівних цінностей, оцінити роботу евакуйованих установ у тилу, реевакуацію архівних матеріалів.

Діяльність архівних установ України з початком гітлерівської агресії підпорядковувалася вимогам воєнного часу. Першочерговим завданням стала евакуація документальних матеріалів на Схід. Невідкладному і обов'язковому вивезенню підлягали секретні і надсекретні фонди, які мали оперативне значення для НКВС (у віданні якого з 1938 р. перебували архіви): списки і картотеки на “ворогів народу”, осіб, підозрілих у шпигунстві. Водночас найдавніші і найцінніші у науковому відношенні фонди залишалися невивезеними. Так, були покинуті в окупованому Києві актові книги за XVI-XVII ст. і документи Київського центрального архіву давніх актів.

Санкціоноване знищування документів та руйнування архівних приміщень відбувалося і з партійним архівним фондом. Через відсутність достатньої кількості вагонів для вивезення архівних матеріалів партійні органи наказували спалювати документи, щоб вони не потрапили до рук окупантів. Із 1,5 млн. справ усіх партархівів евакуйовані були лише 700 тис.

Архіви України вивозили в міста Поволжя, Уралу, Сибіру, Казахстану та Узбекистану. Найбільша частина їх була у м. Златоусті.

Політику окупаційних властей щодо архівів характеризують діяльністьгрупи Кюнсберга та представників військової влади, метою яких було виявляння, відбирання та вилучання цінностей, в т.ч. й архівних, з метоювивезення їх до Німеччини. Перші місяці окупації позначені не лише стихійним пограбуванням архівів, але й спробами відповідних окупаційних служб забезпечити їхнє збереження. На другому етапі (квітень – грудень 1942 р.) вплив окупаційнихустанов на діяльність архівів посилювався, створювалися умови для переходу архівів до цивільного управління. В кінці 1942 р. було створене Крайове управління архівами, бібліотеками та музеями. Підрозділом цієї провідної організації, яка займалася питаннями культурних установ в Україні, став Крайовий архів у Києві(грудень 1942 –вересень 1943 рр.). Крайове управління архівами з кінця 1942р. очолив німецький архівіст доктор Г.Вінтер.

Грабіжницька політика окупаційних архівних служб щодо архівних цінностей активізувалася з осені 1943 р., коли в ході війни відбувся вирішальний перелом. Почалося масове вивезення і нищення архівних фондів, руйнування архівних приміщень. Нацистське командування вивозило на Захід цінні матеріали, які з точки зору фашистської пропаганди характеризували німецький вплив на інші землі, досягнення німецьких колоній.

Видання путівників держархівів УРСР, збірників документів підлягало тотальній цензурі. Науково-дослідна діяльність архівних установ зазнавала ідеологічних обмежень. Поряд з державним архівним фондом зміцнювався архівний фонд КПРС. У 1966 р. система партархівів отримала нормативне оформлення. Секретаріат ЦК КПРС затвердив „Положення про архівний фонд КПРС”, яке закріплювало паралельне існування двох архівних фондів. У червні 1960 р. архівні установи республіки було передано з системи органів МВС УРСР у відання Архівного управління при Раді Міністрів УРСР.

У 1960-1970-х рр. значна увага приділялася поліпшенню умов зберігання документів, будівництву нових архівосховищ, формуванню документальної базидержавних архівів, створенню системи науково-довідкового апарату, науково-дослідній і археографічній роботі архівних установ.

У системі науково-довідкового апарату створювалися систематичні каталоги на основі докладного, Нові підходи спостерігали у формуванні документальної бази архівів. Вони комплектувалися науково-технічною документацією (1969р. у Харкові було створено Центральний державний архів науково-технічної документації УРСР), документами особового походження, кінофотодокументами, звукозаписами.

З середини 1950-х рр. архівні установи УРСР залучалися до міжнародного співробітництва. З 1956 р. Україна стала членом Міжнародної ради архівів – МРА, створеної в 1948 р. і призначеної для встановлення, підтримання і зміцнення міждержавних зв'язків у галузі архівної справи та всебічного сприяння зберіганню, охороні й захисту від будь-яких нещасних випадків документальної пам'яті людства, а також широкому використанню архівної інформації.

Ознаки, характерні для радянського архівного будівництва - строга централізація і бюрократизація управління, підпорядкування діяльності архівів партійній ідеології, заміна частини висококваліфікованих фахівців-архівістів партійними функціонерами, обмежений доступ до ретроспективної інформації, ізоляція архівів від зарубіжних архівних процесів.

2.9. РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОЇ АРХІВНОЇ СПРАВИ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ В 1990-Х РР.

Відновлення державної незалежності України (1991 р.) поклало початок новому етапові у розвитку архівної справи, відродженню її національних традицій, демократизації архівної системи. Падіння тоталітарного режиму, вихід України з Союзу РСР заклали передумови для формування самостійного НАФ. Основою НАФ стала вітчизняна частина ДАФ СРСР.

27 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України ухвалила передати архіви компартії на державне зберігання. Було ліквідовано паралельне існування двох архівних фондів.

Згідно з постановою Президії Верховної Ради України від 9 вересня 1991р. на державне зберігання передавалися деякі категорії документів колишнього КДБ УРСР, зокрема архівно-слідчі справи репресованих і так звані фільтраційні справи громадян – жертв нацистських переслідувань, вивезених на примусові роботи до Німеччини. Процес інтеграції вітчизняних документальних надбань в НАФ отримав законодавче закріплення 24 грудня 1993 р. з прийняттям Верховною Радою України Закону “Про Національний архівний фонд і архівні установи”.

З 1994 р. почав свою діяльність Український державний науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства. (УНДІАСД).

На початку діяльності перед новоствореним українським інститутом було поставлено завдання проведення теоретичних досліджень у галузі архівознавства та документознавства; висувалися питання розроблення підзаконних актів до прийнятого в грудні 1993 р. Закону України "Про Національний архівний фонд і архівні установи України" та інших нормативно - правових документів, стандартів зберігання та описування архівних документів, основних правил роботи державних архівів, методичних посібників з підготовки галузевих переліків документів зі строками зберігання, інших методичних розробок з питань діловодства.

Після прийняття базового архівного закону активізувалася нормотворча діяльність у сфері архівної справи. Протягом 1996-2000 рр. було засновано галузеві державні архіви в системах геодезії і картографії, гідрометеорології, геології, силових відомств, розроблено або перескладено положення практично про всі державні архівні установи, порядок передавання до державних архівів України кінофотофонодокументів, типові положення про експертні комісії, порядок ведення державного обліку документів НАФ, методику і критерії виявлення унікальних документальних пам’яток, перелік типових документів із зазначенням строків їх зберігання, інструкцію про порядок зупинення діяльності архівних установ, порядок надання платних послуг державними архівними установами та інші документи з різних напрямів діяльності.

Першим результатом досліджень українських архівістів у галузі архівної термінології стала колективна праця, здійснена під керівництвом К.Новохатського – термінологічний словник «Архівістика» (1998).

Статус самостійної держави змінив характер міжнародних зв’язків України в архівній сфері. Країна підписала угоди про співпрацю з багатьма державами - колишніми республіками СРСР, Болгарією, Польщею, Румунією, Швецією. Представника Держкомархіву України обрано членом Виконавчого комітету МРА, українських архівістів включено до складу Європейської комісії та професійних комітетів МРА.

Регулярною стала участь українських архівістів у міжнародних науково-практичних конференціях, присвячених актуальним питанням архівної справи та стану джерельної бази історичних досліджень, реституції архівних фондів.

Характерною ознакою сучасності є демократизація та деідеологізація архівної системи, що виявилося у розширенні доступу до архівної інформації, у розсекреченні архівних фондів, підготовки фахівців архівної справи і підвищення рівня архівної професійної освіти, співпраця з багатьма державами.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Архівознавство: Підруч. для студ. вищ. навч. закладів / Гол. ред. Я. С. Калакура. К., 1998. - 314 с.

2. Архівознавство: Підр. для студ. іст. ф-тів вищ. навч. закладів України / За заг. ред. Я. С. Калакури та І.Б. Матяш. - Вид. 2-ге, випр. і доп. - К.: Видавн. дім "КМ Академія", 2002. - 356 с.

3. Нариси історії архівної справи в Україні / За заг. ред. І.Б. Матяш та К. І. Климової. - К.: Видавн. дім "КМ Академія", 2002. - 612 с.

4. Хрестоматія з архівознавства: Навч. посіб. для студ. іст. спец. вищ. навч. закл. / Держкомархів України. УДНДІАСД; Упоряд.: Г.В. Боряк, І.Б. Матяш, Р. Я. Пиріг; Наук. ред. І.Б. Матяш. - К.: Вид. дім "КМ Академія", 2003. - 408 с.

1. Перший український термінологічний тлумачний нормативний словник "Архівістика" (1998) - колективна праця, здійснена під керівництвом К. Є. Новохатського.
2. Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвід. зб. наук. праць / Держкомархів України. УНДІАСД. - К., 1999.
3. Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвідомчий наук. зб. / Держкомархів України. УНДІАСД. - Вип. 5. - К., 2002. - 362 с.
4. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ: Науковий і документальний журнал / Головна редкол. наук.-докум. серії книг "Реабілітовані історією"; Ін-т історії України; Держкомархів України; СБУ та ін. - К., 1994.
5. Студії з архівної справи та документознавства / Держкомархів України. УНДІАСД. - К., 1996.
6. Мітюков О.Г. З історії архівів України : від найдавніших часів до п.20 ст. – Архіви України, 1991 р., № 2, с. 29 – 40.

Модуль ІІ: ФУНКЦІОНУВАННЯ СИСТЕМ АРХІВНИХ УСТАНОВ В УКРАЇНІ ТА ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАХ

ТЕМА 3: АРХІВНА СИСТЕМА ТА МЕРЕЖА АРХІВНИХ УСТАНОВ

Зміст:

3.1. ПОНЯТТЯ “АРХІВНА СИСТЕМА”, ЇЇ ОСНОВНІ ВИДИ

3.2. СИСТЕМА АРХІВНИХ УСТАНОВ, ЇЇ СТРУКТУРА ТА МЕРЕЖА

3.3. ЦЕНТРИ ЗОСЕРЕДЖЕННЯ ЦІННИХ ТА УНІКАЛЬНИХ ДОКУМЕНТІВ НАФ В УКРАЇНІ

Ключові слова:архівна система, архівна галузь, централізовані і децентралізовані архівні системи, система архівних установ, мережа архівних установ, Державна служба архівів України.

Скорочення: ЦДІАК, ЦДІАЛ, ЦДАГО, ЦДАВО, ЦДАМЛМ, ЦДНТА, Держком архівів України, НА, МРА.

Цілі та завдання вивчення теми: Успішне вивчення теми дозволяє мати уяву про архівну систему і мережу архівних установ, орієнтуватися в складі державних архівів для пошуку необхідної інформації.

ТЕМА 3. АРХІВНА СИСТЕМА ТА МЕРЕЖА АРХІВНИХ УСТАНОВ

3.1. ПОНЯТТЯ “АРХІВНА СИСТЕМА”, ЇЇ ОСНОВНІ ВИДИ

Архівна система– це сукупність основоположних принципів організації архівної справи, способів і технологій її ведення, що забезпечують цілісність та скоординованість функціонування архівної галузі.

Архівна галузь- суспільна сфера ,яка безпосередньо пов'язана із зберіганням історичної пам'яті народу, збиранням, зберіганням і використанням документально-інформаційних ресурсів країни..

За характером побудови і принципами функціонування архівні системи ділять на дві основні групи: централізовані, де управління архівною справою здійснюється єдиним державним органом на єдиних засадах, і децентралізовані.

Найбільш централізовані архівні системи властиві країнам з абсолютистськими або тоталітарними режимами, які встановлюють тотальний контроль за всіма сферами суспільного життя, у т.ч. і архівною галуззю. (архівні системи колишнього СРСР, Китаю, Франції, Бельгії, скандинавських країн)

Політика децентралізації архівної справи ще більшою мірою виявилась у Великобританії, Італії, США, Канаді та інших країнах.

Прикладом країни з класичною децентралізацією архівної системи є Федеративна Республіка Німеччини (ФРН).

Архівна система України, як і будь-якої іншої країни, складалася історично. Як зазначалося в попередньому розділі, архівна справа в Україні має давню традицію і своїми витоками пов'язана з княжою добою Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Бережливе ставлення до документів знайшло дальше втілення в Метриках (архівах) Литовській та Коронній XV-XVI ст.

3.2. СИСТЕМА АРХІВНИХ УСТАНОВ, ЇЇ СТРУКТУРА ТА МЕРЕЖА

З архівною системою тісно пов'язане поняття “система архівних установ”. Система архівних установ -сукупність архівів, інших установ, структурних підрозділів, що забезпечують формування НАФ, його зберігання, здійснюють науково-дослідні, інформаційно-довідкові та управлінські функції в архівній справі, незалежно від форм власності. Сучасне архівознавство не ототожнює систему і мережу архівних установ. Мережа архівнихустанов – це структурна основа архівної галузі, до якої входять архіви, архівні підрозділи міністерств, відомств, підприємств, організацій та громадських об'єднань, що здійснюють постійне чи тимчасове зберігання документів.

Систему архiвних установ України становлять:

1. Спецiально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сферi архiвної справи i дiловодства. Державна служба архівів.

Залежно від характеру зберігання документів їх поділяють на:

а) архіви для постійного зберігання документів (центральні та місцеві);

б) архіви для тимчасового зберігання документів (тобто ті, що після закінчення встановленого терміну зберігання документів передають їх у профільні архіви чи знищують згідно встановлених правил).