Нормативно-правова база функціонування підприємств на Україні
Підприємства в Україні здійснюють свою діяльність відповідно до вимог ст. 62-71 Господарського Кодексу України, якщо інше щодо підприємств окремих видів не передбачено Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до нього. Структура цього документу наведена на рис. 1.4.
Згідно із ст. 65 ГКУ управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Якщо на підприємстві використовується наймана праця, між власником (або уповноваженим ним органом) і трудовим колективом (або уповноваженим ним органом) повинен укладатися колективний договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства. Вимоги до змісту і порядок укладення колективних договорів визначаються законодавством про колективні договори.
Рис. 1.4. Структура Господарського Кодексу України
Якщо законом не встановлено інше, підприємство в своїх діях керується статутом.
Створення підприємства і налагодження його роботи є доволі клопітливою, надзвичайно вибагливою і досить ризиковою справою.
Як визначається в ст. 56 ГКУ, суб’єкт господарювання може бути утворений за таких умов:
- за рішенням власника майна або уповноваженого ним органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого суб’єкта господарювання з додержанням вимог чинного законодавства;
- шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб’єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України.
Установчими документами суб’єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб’єкта господарювання.
В установчих документах повинні бути зазначені:
- найменування та місцезнаходження суб’єкта господарювання;
- мета і предмет господарської діяльності;
- склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень;
- порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків;
- умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.
У засновницькому договорі передбачені зобов’язання:
- утворити суб’єкт господарювання;
- визначити порядок спільної діяльності щодо його утворення;
- узгодити умови передачі йому свого майна;
- встановити порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб’єкта господарювання та участі в ньому засновників;
- узгодити порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб’єкта господарювання, які передбачені законом;
- передбачити порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.
Статут суб’єкта господарювання повинен містити:
- відомості про його найменування і місцезнаходження;
- мету і предмет діяльності;
- розмір і порядок утворення статутного та інших фондів;
- порядок розподілу прибутків і збитків;
- відомості про органи управління і контролю, їх компетенцію;
- відомості про умови реорганізації та ліквідації суб’єкта господарювання;
- інші відомості, пов’язані з особливостями організаційної форми суб’єкта господарювання, передбачені законодавством.
Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству. Статут акціонерного товариства, крім зазначених відомостей, повинен містити також:
- відомості про види акцій, що випускаються;
- їх номінальну вартість;
- співвідношення акцій різних видів;
- кількість акцій, що купуються засновниками;
- наслідки невиконання зобов’язань щодо викупу акцій.
Статут товариства з обмеженою відповідальністю, крім зазначених загальних відомостей, повинен містити:
- відомості про розмір часток кожного з учасників;
- розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.
Статут затверджується власником майна (засновником) суб’єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб’єктами відповідно до закону.
Відповідно до статті 58 ГКУ суб’єкт господарювання підлягає державній реєстрації.
Державна реєстрація суб’єктів господарювання здійснюється у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб’єкта, якщо інше не передбачено законом.
Для державної реєстрації суб’єкта господарювання подаються такі документи:
- рішення власника майна або уповноваженого ним органу у випадках, передбачених законом;
- установчі документи, передбачені законом для відповідного виду юридичних осіб;
- рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб’єктів господарювання у випадках, передбачених законом;
- документ, що засвідчує сплату засновником внеску до статутного фонду суб’єкта господарювання в розмірі, встановленому законом;
- реєстраційна картка встановленого зразка;
- документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.
При створенні у процесі приватизації та/або корпоратизації відкритих акціонерних товариств повинен також бути поданий звіт про наслідки підписки на акції, затверджений Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
| Слід зауважити, що власник (засновник) або уповноважені ним органи несуть відповідальність за невідповідність вимогам законодавства та недостовірність документів, що подаються для реєстрації. |
Державна реєстрація суб’єктів господарювання здійснюється у строк не більше 10 (десяти) днів з дня подання документів, зазначених у цій статті. Реєструючий орган зобов’язаний протягом цього строку видати суб’єкту господарювання свідоцтво про його державну реєстрацію.
На печатках і штампах суб’єкта господарювання повинен зазначатись ідентифікаційний код, за яким цього суб’єкта включено до державного реєстру суб’єктів господарювання, або ідентифікаційний код громадянина-підприємця.
Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта господарювання та копія документа, що підтверджує взяття його на облік в органах державної податкової служби, є підставою для відкриття рахунків в установах банків. Відомості щодо державної реєстрації суб’єкта господарювання включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. Відомості щодо державної реєстрації підприємства, внесення змін до них підлягають опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур’єр» та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади чи органу місцевого самоврядування за його місцезнаходженням протягом 10 (десяти) днів з моменту проведення державної реєстрації (внесення змін до відомостей державної реєстрації) в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Порушення встановленого законом порядку створення суб’єкта господарювання або недостовірність чи невідповідність вимогам законодавства документів, поданих для реєстрації, є підставою для відмови в його державній реєстрації.
Перереєстрація суб’єкта господарювання проводиться у разі:
- зміни форми власності, на якій засновано даний суб’єкт;
- зміни організаційної форми господарювання;
- зміни найменування суб’єкта господарювання.
Скасування (припинення) державної реєстрації суб’єкта господарювання здійснюється за його особистою заявою, а також на підставі рішення суду у випадках визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів, або здійснення діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, або в інших випадках, передбачених законом. Скасування державної реєстрації припиняє господарську діяльність і є підставою для здійснення заходів щодо ліквідації суб’єкта господарювання.
Відповідно до статті 59 ГКУ припинення діяльності суб’єкта господарювання здійснюється шляхом:
- реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення);
- ліквідації – за рішенням власника чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб – засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених Господарським Кодексом, - за рішенням суду.
У разі злиття суб’єктів господарювання усі майнові права та обов’язки кожного з них переходять до суб’єкта господарювання, утвореного внаслідок злиття. У разі приєднання одного або кількох суб’єктів господарювання до іншого суб’єкта господарювання до останнього переходять усі майнові права та обов’язки приєднаних суб’єктів господарювання.
У разі поділу суб’єкта господарювання усі його майнові права і обов’язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб’єктів господарювання, утворених внаслідок такого поділу. У разі виділення нових суб’єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов’язки реорганізованого суб’єкта.
У разі перетворення одного суб’єкта господарювання в інший до новоутвореного суб’єкта господарювання переходять усі майнові права і обов’язки попереднього суб’єкта господарювання.
Суб’єкт господарювання ліквідується:
- за ініціативою власника чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб – засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, або за рішенням суду;
- у зв’язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;
- у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;
- у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом.
| Скасування державної реєстрації позбавляє суб’єкта господарювання статусу юридичної особи і є підставою для вилучення його з державного реєстру, підприємство вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Такий запис вноситься після затвердження ліквідаційного балансу відповідно до ГКУ. |
Оголошення про реорганізацію чи ліквідацію підприємства підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур’єр» та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за його місцезнаходженням протягом 10 (десяти) днів з дня припинення діяльності суб’єкта господарювання.
Загальний порядок ліквідації підприємства. Відповідно до статті 60 ГКУ ліквідація здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником майна суб’єкта господарювання чи його представниками, або іншим органом, визначеним законом. Ліквідацію підприємства може бути також покладено на орган управління суб’єкта, що ліквідується.
Орган (особа), що прийняв рішення про ліквідацію повинен здійснити такі кроки:
- встановити порядок та визначити строки проведення ліквідації;
- визначити строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію.
Ліквідаційна комісія або інший орган, який здійснює ліквідацію підприємства, розміщує в друкованих органах повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а наявних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені строки.
Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості підприємства, яке ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб’єкта господарювання.
Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно підприємства, яке ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку.
Претензії кредиторів до суб’єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб’єкта. Черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно до закону.
Вважаються погашеними такі претензії:
- претензії, що не задоволені через відсутність майна суб’єкта господарювання;
- претензії, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо їх заявники у місячний строк після одержання повідомлення про повне або часткове відхилення претензії не звернуться до суду з відповідним позовом;
- претензії, у задоволенні яких за рішенням суду кредитору було відмовлено.
Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власників.