Журнал «Українська хата» та його роль у становленні українського письменства.

Літературно-науково-громадський, економічний ілюстрований місячник "Українська хата" (1909-1914) за редакцією П. Богацького та безпосередньої участі М. Шаповала – це один з журналів, де розроблялися ідеологічні основи визвольного руху і національного світогляду

Навколо альманаху гуртувалася студентська молодь, учителі, письменники, дрібні урядовці. Саме тут починали діяльність П. Тичина, М.Рильський, В. Свідзинський, друкували твори М. Вороний, М. Коваленко, Г.Комарова, Я. Мамонтов, О. Олесь, Г. Чупринка та ін. Поруч із молодими митцями на сторінках "Української хати" друкувалися й імениті, уже знані журналісти: Микита Шаповал, Павло Богацький, Микола Євшан, Гнат Хоткевич, Андрій Товкачевський. Ці науковці, критики й публіцисти стали головним ядром, рушійною силою видання.

Постійним і незмінним редактором "Української хати" був П. Богацький (1883-1962). На сторінках часопису здебільшого друкувався як письменник і літературознавець, підписуючись зокрема ініціалами П. Б. Усі його дослідження пройняті повагою, толерантністю, глибокими знаннями життя тощо.

Після закриття місячника свій досвід і знання публіцист реалізовував, співпрацюючи з редакціями часописів "Книгар", "Україна", "Шляхи", "Слово", "Подільський шлях", а після еміграції - з польською газетою "Українська трибуна" і чеським журналом "Нова Україна". У якій би країні П. Богацький не знаходився, він усе своє життя працював на українську ідею, літературу, журналістику. Чимало корисного здійснив на ниві шевченкознавства, втіливши свої роздуми у критико-бібліографічну монографію "Кобзар" Т. Шевченка за сто років: 1840-1940".

М. Шаповал відіграв важливу роль у розвитку національної думки. Друкувався під власним прізвищем, використовував псевдоніми: найчастіше - М. Сріблянський, М., М. С., М. Ш., Бутенко Михайло, Понурий тощо. У кожній статті відстоював ідею національного патріотизму самостійності України, показував негативне ставлення Російської імперії до українського народу та його боротьби за незалежність.

У праці "Національність і мистецтво" він дає таке визначення української національності: "Українська національність, як певний соціальний, етичний, естетичний зміст, є цілою філософією, розумінням усієї суми життя, є наш світогляд. І як філософський світогляд він є ідеалом" (1909). Подібні ідеї простежуються й у статті "Українство і великороси", де автор стверджував: "До української ідеї ніколи не ставилися з повагою, наших письменників завжди критикували і висміювали. Національні змагання українців ніхто не помічав і сприймав як "провінційні об'яви граждансько-російської недозрілості". Російське громадянство і уряд з неприхильністю ставились до усіх намагань українців брати активну участь у визвольній боротьбі" (1909. - №2).

Микита Шаповал брав участь у тривалій полеміці "Української хати" й "Ради" щодо осмислення сутності національного питання, зокрема дискутуючи з Сергієм і Петром Єфремовими. "Хатяни" виступали за індивідуальність, "людину на повен зріст", із яскраво вираженим "національним обличчям", боролися з шаблонами, аскетизмом, обмеженістю думки й чуття в усіх царинах українства.

Значний внесок зробив М. Шаповал в осмислення творчості Т. Шевченка, наголошуючи: "…Наче й багато часу пірнуло в лету після фізичної смерті нашого Кобзаря, але він і досі живий між нами. Ви чуєте присутність його у всіх думках, почуттях, бажаннях, замірах, ви бачите його незриму постать скрізь, де ворушиться тепле українське серце, і ця присутність великого духу наповнює вас силами, вірою…" (1909. - №1).

Після припинення видання "Української хати" (заборонена влітку 1914 р. із уведенням воєнного стану в Росії) письменник-публіцист плідно працював в ім'я України. Був одним з засновників місячника "Шлях", друкувався на сторінках "Діла", "Боротьби", "Універсального журналу", "Будучності", "Маяка". Окремо стоять великі публіцистичні праці - книги "Жертви громадської байдужості" (1910), "Шевченко і самостійність України" (1917), соціально-політичні нариси "Село і місто" (1926), "Стара і нова Україна" (1926) та ін.

Не менш впливовою особистістю вважався Андрій Товкачевський. Особливо вражає серія статей, присвячених "Оптимізму і песимізму в українському житті". Автор подавав приклади, чому ж національні прояви у Росії "уявляють величезну пустиню, хоча й кілька одиниць бореться із сном, кричить, виступає проти, а решта 30 млн. рабів мовчить і мириться. Через песимізм навіть українська інтелігенція від Бога зреклась" (1909. - №11).

Поступово автор робив висновок: "Трагізм української інтелігенції полягає в тому, що борючись за свободу і в своїм запалі нехтуючи національною властивістю українського народу, вона однією рукою руйнує те, що утворює другою: на устах свобода, а на ділі рабство" (1910. - №10). Проте А. Товкачевський вірив у майбутнє і позитивні зміни прийдешнього.

Хоча долі провідних митців і публіцистів "Української хати" склалися по-різному, але їх об'єднувала любов до рідного народу, прагнення піднести свою державу та її духовні здобутки на вищий щабель, щоб увійти у коло цивілізованих європейських суспільств.

У своїй рекламі «Українська хата» оголошувала себе як журнал за напрямом «національно-поступово-демократичний». А в першому номері в редакційному вступі говорилося про те, що завдання нового журналу — принести «помочі і світла в темну українську хату»[255]. Однак невдовзі виявилося, що і цей просвітянський заклик, і сама назва журналу «Українська хата» максимально неадекватні його змістові. Журнал, який у 1910 р. виходив з сільською хатою й коровами на обкладинці, продемонстрував колосальну асиметрію між назвою й реальними культурними звершеннями. Заклавши в назві дві тези: ізоляціонізму — «українська» і народництва, народу як села — «хата», його автори робили щось діаметрально протилежне[256].

Дискурс «Української хати» засвідчував намір його редакторів та авторів розширити рамки української культури, модернізувати її. Вони прагнули модерної нації й модерної культури, отже, головним об’єктом їхньої критики було «старе» народництво, або українофільство, в усіх його політичних та мистецьких виявах.

Поезія і проза, представлені на сторінках журналу, вирізнялися інтересом до різних, мало знайомих ще українській літературі тогочасних проблем — психології, сексуальності, екзотики (в тому числі психологічної), відкритістю до тих сторін життя, які завжди обходилися народницькою культурою. Всупереч назві, «Хату» цікавило місто. Її настанови були принципово антинародницькими. Відповідно, на сторінках журналу не міг у жодному разі з’явитися не тільки Іван Нечуй-Левицький, але навіть Іван Франко.

Тут друкувалися поезія і проза «модерністів», передовсім поетів «Молодої музи», а також «модерністів» російської України — Миколи Вороного, Олександра Олеся, Миколи Філянського та ін. Загалом усі, чия творчість була позначена естетичними, а не утилітарними інтересами, потрапляли в річище літературних зацікавлень журналу (Володимир Винниченко, Ольга Кобилянська, Михайль Семенко, Гнат Хоткевич, а також дебютанти часопису Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Свідзінський).

Журнал друкував деякі переклади художньої літератури й наукових праць. Із літератури: Морис Метерлінк, Серен Кіркеґор, Кнут Гамсун, Петер Альтенберґ, Шарль Бодлер, Генрих Ман та ін. Із наукових публікацій варто згадати праці Ернста Гекеля («Світові загадки»), Фридриха Кумера («Про зміну літературних поколіннів»), Якова Васермана («Літерат, або Міт та Індивідуальність»). Це була не хрестоматійна, стара класика, а сучасна література, яка підсумовувала тенденцію переорієнтації українського інтелектуального життя.

Коло зацікавлень авторів журналу не обмежувалося художньою літературою й критикою. До нього входили театр із такими його жанрами, як драма та опера (це була передовсім нещадна критика українського національного театру), образотворче мистецтво (в статтях і репортажах про художні виставки й салони підтримувалися нові стилі мистецтва, на противагу старому реалізмові) та музика (статті з претензією па філософський характер).

Критика в «Хаті» ґрунтувалася головним чином на засадах естетики. Головне — не про що писати, а як писати, — формулює своє credo в одній з полемічних статей М. Сріблянський. Головне — не література (результат), а творчість (процес), у якій на перше місце висуваються індивідуальність митця та його психологія.

Завдання журналу передбачали й зміну самої мови. Вона вже не може задовольнитися тим, «що колись чув на селі або вичитав з белетристики»[258]. Ця мова не має відповідної термінології, не передає нюансів думки, не здатна віддзеркалити сучасне життя. Сучасність вимагає іншої мови. На цьому ґрунті відбувається боротьба з «хуторськими філологами».

З появою «Української хати» пов’язані поглиблення й змужніння культурного діалогу в суспільстві. Журнал не просто друкує рецензії на нові публікації, тобто реаґує на культурне життя. Головний опонент хатян — народницька критика, представлена газетою «Рада», її постійним автором Сергієм Єфремовим, для якого «модернізм» залишався лайливим словом, а все, що робила «Хата» в культурі, — своєрідним збоченням. Погляди Єфремова за роки, що минули від часу публікації статті «В поисках новой красоты», особливо не змінилися. Але вперше відбувався постійний, тяглий у часі діалог. З боку хатян головним полемістом виступав М. Сріблянський, хоч інші автори так само часто вступали в дискусію з «Радою».

Журнал, окрім культурної, мав і політичну орієнтацію та платформу. Власне, його культурна орієнтація була продовженням політичної. Політичну філософію журналу становив націоналізм. Модернізація й радикалізація політичної думки служила тлом і необхідною умовою модернізації естетичної думки й самого дискурсу. Для Павла Богацького (видавця й прозаїка), М. Сріблянського (Микита Шаповал), Миколи Євшана, нарешті, для Андрія Товкачевського — головного соціолога, політолога та філософа журналу, деяких інших авторів «Української хати» націоналізм означав розбудову нації з метою її майбутньої автономізації, а також розбудову того, що тепер називається національною ідентичністю, національної свідомості одиниць, які складали загал, українську громаду. В основі націоналізму, як і в основі культурології журналу, передовсім Євшана й Сріблянського, лежав індивідуалізм. Не народ, а вища одиниця, яка своєю діяльністю або мистецтвом може повести загал, змінити його, поставлена у фокус усієї критичної діяльності М. Євшана. (Ця засада сприйнята ним із філософії Ніцше.)

У цьому сенсі старий націоналізм, точніше, селянолюбне народництво, віджив свій вік. М. Сріблянський писав: «…українство жило й живе тепер з одного імпульсу — націоналізму, який і мусить охопити життя всієї нації, а не тільки окремої верстви — селянської… наша література, будучи… подачкою селянській клясі, йшла шляхом мертвого націоналізму, бо він був тільки в уяві, а не складав суті в світогляді носителів нашого національного відродження». І він же в іншій статті писав: «Національність — це і є та нова сфера, якої ми шукаємо й боремося за неї, як за форму і зміст».

Нація, як і культура, на думку теоретиків журналу, потребувала сильних особистостей, вождів, які могли б консолідувати її, повести в боротьбі, виробити для неї політичну теорію. Націоналізм такого роду парадоксальним чином поєднувався з певним культурним космополітизмом (ніцшеанство, як відомо, за своєю природою було антинаціоналістичним), а також обстоював відкритість творчої особистості до нових ідей, головним чином західних. Водночас журнал постійно висловлював свою незгоду з марксистським космополітизмом (пролетарським інтернаціоналізмом).

Антимарксистський дискурс журналу, однак, ширший за критику ідей інтернаціоналізму пролетарів і викриття суті пропаґанди російських марксистів. (Вимога російських марксистів, щоб пролетаріат перейнявся загальнолюдською культурою, означала на ділі русифікацію, а «космополітична пропаґанда являється лише асиміляторською»).

Антимарксистська настанова журналу пов’язана з політичним націоналізмом. Інтересам нації (а не пролетаріату, або буржуазії, або села, або інтеліґенції) надавалося першочергове значення. А відтак на головне місце висувалася розбудова нації й національної культури, що потребувало від українського суспільства волі, оптимізму, сили.

Антимарксистський дискурс у критиці полягав у тому, що хатяни послідовно не погоджувалися з концепцією літератури як партійної справи. М. Сріблянський намагався всю можливу зневагу вкласти до характеристики місцевих «двовершкових Марксів і Михайловських», вважав, що Горький «скінчився, взявшись за пролетарську літературу», а «зводити талант до того, щоб він давав ілюстрації до „Капіталу“ чи „Комуністичного маніфесту“ — зовсім не літературна річ». За аналогічне Євшан критикував Вороного. В такому ж руслі розглядалося народницьке, соціалістичне, марксистське літературознавство `a l`a Луначарський. Останній імпонував як автор статей про Метерлінка, Гауптмана, Короленка, однак не подобався як автор праці про Шевченка, що в ній Шевченко поставав як предтеча соціалістичної літератури.

Три найцікавіші постаті «Української хати», її ключові теоретики — це Микола Євшан, М. Сріблянський (Микита Шапопал) та Андрій Товкачевський. У центрі нашої уваги перебуває Євшан як найкрасномовніший виразник критичного дискурсу «Української хати».