Публіцистичні статті І.Нечуя-Левицького, М.Драгоманова. 2 страница

Стаття буквально шокувала галицьких і російських українців і викликала зливу відгуків, що започаткували велику літературну дискусію 1873—1878 років, у якій узяли участь галицько-українські письменники старшого і молодшого поколінь. «Пан Українець (Дра-гоманов) у своїй статті «Література російська, великоруська і т. ін.» зовсім помиляється, назвавши нову українську літературу дочкою великоруської, — відповідав І. Нечуй-Левицький Драгоманову, — По виходить на ділі, що дочка або перевесниця, або старша на літа під своєї мами... Шановний пан Українець, познаходивши в великоруській літературі батьків та кумів для українських письменників, забув знайти там такого кума, що держав до хреста Шевченкову музу. Це зовсім подібне на «Любопытного» в байці Крилова, котрий «слона-то и не приметил» між букашками та таракашками. Конечно, ми говоримо тут не про масу писаного паперу, а про літературне прямування, про глибоку основу й її душу».

Новими, незвичними і «крамольними» для українського суспільства були погляди Драгоманова на національне питання, «національні святощі», що йшли врозріз з усталеними постулатами українського національного катехізису. Драгоманов намагався довести, що причиною відсталості українофільства взагалі й української літератури зокрема є надання переваги націоналізмові, партикуляризму над загальними європейсько-російськими ідеями; що українська національна ідея і традиція тільки тоді мали сенс і вагу, коли вони йшли однією дорогою з росіянами і «про своє розказали, і других навчили» — російською мовою. Драгоманов упевнений, що різко поставлена українська сепаратистично-національна програма, «націоналізм з вузив і обезсилив українофільство і прогрес української літератури після 1847 р., то потім вона, коли піднімалась і посувалась хоч трохи уперед, то ще більше силою прогресу загальноросійського, ніж місцевими, чисто українськими елементами».

Такі ж думки Драгоманов висловив у статтях «Малорусское литературное движение в 1874 году», «Українське письменство 1866 - 1873 років» (1873—1874), «Русские литературные общества в Галиции» (1875), «Галицько-руське письменство» (1876), «По вопросу о малорусской литературе» (1876); «Три листи до редакції «Друга» (1875 - 1876), кинувши виклик не лише галичанам, а й наддніпрянцям.

Неприйнятною для українсько-галицьких письменників була порада Драгоманова пошанувати російський народ, включаючи в свої твори теми «про краї великоруські, про устрій держави, про загальні цілі й інтереси Росії, котрі так торкаються щоденного життя і українця: б) у правописі і в) у мові».

Цю пошану росіянам, за Драгомановим, треба виявляти не інакше, як російською мовою, — і краще, і зручніше, і набагато легше, оскільки українська термінологія ще надто бідна, мало розроблена. «Націоналісти попереду усього будуть ставити одрубність, оригінальність і для цього або будуть стояти за те, щоб видумати усі терміни зовсім народні або одшукувати слова архаїчні по актам, або брати терміни у чужих народів, дальших од того, од котрого хочеться оборонити автономію свою».

Драгоманов застерігає українських письменників від такої «безплідної праці» і радить їм «усякий раз, коли не можна знайти або придумати українського слова, у котрому б корінь був ясний і понятий», звертатись до російської мови, де багато характерних слів, дуже близьких до українських».

Така позиція Драгоманова щодо української мови явно була до вподоби її недругам. П. Валуєв міг «ілюструвати» свій сумнозвісний вердикт: «Української мови нема, не було і бути не може», тим більше, що статтю було надруковано під час його дії.

Заклики Драгоманова до дружби і любові з росіянами в часи неймовірних політичних, економічних і національних репресій також не додавали ентузіазму українцям, особливо російським, котрі на собі перенесли «дари» тої любові, яка в устах О. Кониського, І. Нечуя-Левицького, А. Кримського асоціювалась з «обрусінням», «русифікацією».

Типовою у цьому зв'язку може бути відповідь Драгоманову О.Кониського в журналі «Правда» у статтях: «Український націоналізм» (1875); «Коли ж виясниться?» (За проводом повісти І. Левицького «Хмари» (1875). Перераховуючи шкоди, що чинить великоруська національність на Україні, О.Кониський закликає українських письменників виявляти той шкідливий слід «великорущини» і помогти Україні: «Я не знаю, чим тут український націоналізм вузький, коли він виступає проти великорущини, котра грає соціальну роль в нашому житті, псуючи гармонію в нашому розвиттю, вносячи моральний нелад в громадські шари й українську сім'ю, принижуючи все українське в очах українського народу, заплутуючи нас на ході нашого вільного розвиття і зовсім збиваючи нашу громаду з пантелику».

Повністю підтримуючи ідею М. Драгоманова про вихід української літератури з вузьких меж хуторянства та етнографізму, О. Кониський заперечує потребу спиратися при цьому на російську літературу: «Але при тому ми бажаємо, щоб українська література, не кидаючи націоналізму, широко розвивала європейські світові ліберальні ідеї, беручи їх прямо з європейського джерела, а не перехоплюючи їх з десятих рук. Про історичний український націоналізм ми не маємо на думці тепер говорити».

Великорущина тисне зусібіч. Вона пливе до нас через адміністрацію, губернаторів, єпископів — переважно росіян, через вищі, середні і народні школи; через літературу, через московське військо, через «московське українське дворянство й духовенство, котре робить на Україні великоруське діло. Великорущина загрібає жар в нашій печі нашими ж таки руками».

Великорущина зденаціоналізувала наше дворянство. І хоч вважає себе українським, але мовою, освітою, симпатіями воно великоруське. «Наші багатші пани зовсім не знають народного язика, нехтують ним, як мужичим, не горнуться душею до інтересів свого народу, свого краю». Кониський відзначає своєрідність, відмінність українського націоналізму від загальноприйнятого, оскільки він «не расовий, не релігійний, а соціальний. Тим-то його не можна назвати ні вузьким, ні нікчемним, а тим більше шкідливим».

1875—1876 рр. Драгоманов пише «Три листи до редакції журналу «Друг». Написані російською мовою, з огляду на читачів і на завдання студентського органу, вони були перекладені І. Франком, одним з редакторів «Друга», і опубліковані в 17-му і 18-му числах (перший), 13, 14, 15 (другий і третій) під псевдонімом Українець.

Листи Драгоманова були реакцією на статтю Галичанина (Гната Онишкевича (1847—1883)), співробітника «Друга», згодом професора української мови і літератури в Чернівецькому університеті, видавця трьох томів «Руської бібліотеки» («Новое направление украинской литературы» (1874)).

Розраховані на галицьку молодь, листи мали агітаційний характер. Піддавши гострій критиці діяльність москвофілів, зокрема журнал «Друг» москвофільської орієнтації, Драгоманов спрямовував молодь на зв'язок з культурою Росії та Наддніпрянщини, радив відмовлятися від рутенської обмеженості в трактуванні мовних, літературних і політичних проблем. Найгострішої критики зазнало «рутенське язичіє», не зрозуміле і не потрібне ні галичанам, ні літературі.

У другому листі Драгоманов настійно радить молоді висловлювати свої думки народною мовою, якщо вони не бажають виокремити освічених людей в особливу касту і приректи їхню діяльність і літературу на завмирання. «Тут нічого ховатися за фразу, що «похлопськи не можна всього висловити». Якщо ми не хочемо виокремити освічені класи в особливу касту, а разом з тим і засудити їх діяльність і літературу на мертвотність і відсутність оригінальності, то ми повинні, наскільки можливо, намагатися виразити наші думки готовою мовою «хлопів», а де не можна, то словотворення наші повинні робити в дусі народної мови в міру можливого народу зрозуміліше» .

У зв'язку з цим Драгоманов радив галичанам читати літературу Наддніпрянської України, через яку Галичина стане ближче до Росії, а отже, міцнішим і глибшим буде вплив російської літератури на формування естетичного смаку молоді. «Мабуть, ми всі російські українофіли, перейшли ту школу, — вивчились напам'ять Гоголя,

Тургенєва, прочитали з захватом Бєлінського, Костомарова і не лише не перестали бути українофілами, в кріпилися в своїм українофільстві, а інші дійшли й до Шевченка . Те саме буде зі щирішими та догадливішими із вас. Перейшовши, як належиться, нашу великоруську літературу, вони непримінно дійдуть до хлопоманії, а хлопоманія на малоруськім ґрунті се й єсть українофільство».

Драгоманов перший порушив проблему про призначення літератури — служити інтересам народу: «...нам казали вчитися для хліба, любити щонайбільше язик народу, а не сам народ. От тут-то у великій пригоді нашому поколінню став Драгоманов», — писав І. Франко.

Листи Драгоманова виконали своє призначення — за рік москвофільство з його язичієм було витіснено з журналу. «Друг» з органу москвофільської студентської молоді перетворився на орган молодих революційно-демократичних сил Галичини.

Листи Драгоманова були тим ферментом, який збуджував прагнення до знань, до праці: «Наші гадки ідуть межи молодіж незамітно, але сильно, -— писав Драгоманову М. Павлик 2.ХІ.1876 р. — так що молода партія явно вже каже, що львівські «народовці» далеко лишились позаду науки і бачить, що треба вчитися. Дольницького б не пізнали, Франка також. Він хотів було відібрати собі життя (через те), що таке (себто: незгідне з теперішнім його переконанням) уперед думав і писав, і казав, що у цім винен Дольницький... Той чоловік, що казав мені торік: «Я не думаю писати по-хлопськи, за хлопів і про хлопів», тепер зовсім перевернувся, побачити можете із «Друга» (псевдонім — Мирон)».

Роль Драгоманова у подоланні рутинерства, консервативності, провінціалізму, обмеженості була значною, про що писав і Франко: « ...Те, що в нас тоді привикли були звати «драгоманівщиною», був далеко менше якийсь комплекс позитивних думок та поглядів — філософічних, політичних чи соціальних, а радше отой моральний імпульс, оте «обличения» духового єства галицького рутенця, отой пекучий сором перед самим собою, що змушував людей шукати якихось нових доріг у житті, працювати над собою, держати себе у тузі, доводити до згідності думки з ділами, почувати себе в своїх словах і ділах одвічальним перед безпощадним осудом власного сумління».

У посвяті «Михайлові Петровичу Драгоманову» І. Франко у поетичній формі висловлює свою вдячність за той неоціненний внесок його праць для розвитку поступу в Галичині:

Тобі сей труд! Та ж смілим словом ти

Розбив круг нас невіжості границі!

На світло вирвав нас із темноти,

На волю вивів з мертвоти темниці!

Та ти ж вказав нам путь, куди іти,

Як жизнь і кров до людської скарбниці,

До поступу будови докладати,

Добра собі в добрі для всіх шукати.

Вплив Драгоманова на Франка і галичан не був таким всеохоплюючим, як це намагалися довести кілька поколінь літературознавців. Цей вплив мав як позитивний, так і негативний характер. У юнацькі роки Франко не лише читав Драгоманова, а й листувався з ним. Поступово, під впливом спілкування відмовився від москвофільської мовної мішанини і перейшов на широке використання в художній творчості народної мови.

Не без впливу Драгоманова Франко так швидко еволюціонував до реалізму в художній літературі, хоч на етапі становлення його як письменника Драгоманов більше нашкодив, ніж допоміг, що визнав сам Франко: «Без сумніву, великий вплив мав на мене покійний Драгоманов, але вплив дуже sui generis , більш негативний, як позитивний. Спеціально як белетрист я майже нічого нескористав від нього; він, бачилось, не звертав уваги на мою белетристику, а коли де на що й звертав увагу, то тільки лаючись. Посередньо і безпосередньо він пер мене до публіцистики, але й тут не любив думок інших, крім своїх власних. Реасумуючи все, що лишилось мені в пам'яті з його впливу, я казав би, що він не був для мене батьком, добрим, ласкавим і вирозумілим на хиби поводирем, а радше батогом, що без милосердя, не раз несправедливо, а завжди болюче цвігав мене. Се була важка школа, тяжча, як у дрогобицьких василіан».

Драгоманов один з перших виступив з протестом проти ганебного Емського указу, написавши брошуру французькою мовою «Українська література, заборонена російським урядом» і з великими перешкодами обнародувавши її в Парижі на літературному конгресі (1878). Голос українця про Україну, про її літературу від найдавніших часів аж до Шевченка і Костомарова включно почула вся Європа.

Восени 1876 р. Драгоманов їде за кордон, маючи чітке й архіважливе завдання: заснувати безцензурний громадсько-політичний і науково-літературний часопис. Для цієї мети київські громадівці зібрали певну суму грошей, зобов'язавшись щомісячно допомагати фінансами, інтелектуальною силою, навіть (за потреби) редакторами.

Драгоманов засновує збірник «Громада» (1876—1882), звертається до українських емігрантів, заохочуючи їх до праці. У передмові до збірника він закликає українських емігрантів не покидати українську справу, де б і в якій іпостасі вони не перебували: «Кожна людина, вийшовши з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українськи, — єсть видаток з української мужицької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки».

Драгоманов не допускав такої втрати, до краплини віддавав свій інтелект на вирішення головних проблем українського національно-культурного руху. «Громада» стала голосом України, її вільною трибуною і справжнім захисником інтересів українського народу, його мови, його свободи. Зі свободою розвитку мови як коду й акумулятора життя народу, як засобу інтелектуального й естетичного осягнення дійсності Драгоманов пов'язував політичну свободу нації. Тому «Громада» та її редактор зробили чимало для формування української загальнонаціональної наукової мови, термінології, стилю.

Співробітники збірника домагалися видання «Громади» українською і російською мовами: «Але ж я, — писав Драгоманов, —- поставив справу на грунт принципіальний і настояв на тому, щоб «Громада» печаталась уся по-українському. Послідком було те, що 10 з 12 головних сотрудників «Громади» не написали в неї ні одного слова, і навіть замітки проти мого «космополітизму» були мені прислані одним українофілом — по-московському». З двох десятків людей, котрі обіцяли працювати для «Громади», між котрими деякі кричали, що треба «помститись урядові за заборону українського письменства в Росії», зосталось при «Громаді» тільки 4, з котрих 2 зразу імпровізували себе на українських писателів».

Його численні науково-публіцистичні, науково-популярні праці з проблем духовного, політичного, культурного та соціально-економічного життя української нації сприяли інтелектуалізації української мови, збагаченню виражальних засобів, підносили до рівня європейських мов.

Крім збірника Драгоманов у співпраці з М. Зібером (який на знак протесту проти звільнення Драгоманова відмовився від кафедри в Київському університеті), С. Подолинським (вимушеним емігрувати в 1879 р.), професором Ф. Вовком, Я. Шульгіним, М. Павликом видавав наукові й художні книги, популярні брошури різними мовами, у тому числі й періодичні видання, прокламації російських революційних емігрантських груп тощо. «...Від кінця 1876 року, — писав І. Франко, — Женева зробилася центром коли не українського руху, то української думки на протяг цілих 20-тьох літ. Тут написав Драгоманов найбільшу частину того, що запевнило йому визначне місце в українськім письменстві, а також довгий ряд писань публіцистичного

характеру російською, французькою та італійською мовою, що запевнили йому місце між визначними публіцистами XIX віку».

На початку 1877 року Драгоманов знову звернувся до «Правди» і відкритим листом під назвою «Спізнаймося», в якому йшлося про етан української літератури та шляхи її дальшого розвитку. Різкі безапеляційні оцінки відомих українських письменників, звинувачення в націоналізмі, сепаратизмі і проповідуванні космополітизму, захвалюванні «демократизму» російської літератури і росіян обурили правдян. Вони відмовились друкувати лист у своєму часописі; Драгоманов надрукував його в журналі «Друг».

В. Барвінський у відповіді «Слівце до опізнання» («Правда», 1877) категорично заперечив апологетичний пафос Драгоманова, наводячи слушний аргумент: «Росія є економічно і культурно відсталою» і російська література «не може станути ще нарівні з німецькою, англійською, французькою, а тим самим явитись яко optimum літературного образовання, особливо для галичан».

Стаття В. Барвінського була досить гострою і переконливо-доказовою, в якій полеміст «вивів проти аргументації Драгоманова видані 1876 р. у Відні три соціалістичні брошури, і, опираючись головне на розборі брошури «Парова машина», подав дуже влучну критику тодішнього наївного, так сказати, народовольського соціалізму, що лежав у основі віденських публікацій, але ніяким способом у соціалізмі Драгоманова», — писав І. Франко.

В унісон В. Барвінському виступив І. Нечуй-Левицький у статтях «Сьогочасне літературне прямування» (1878, 1883), «Україна на літературних позвах з Московщиною» (1884), в яких зробив спробу теоретично обґрунтувати потребу розвитку української літератури на національній основі та вироблення імунітету проти впливу російської: «Ми далеко стоїмо від того ультра — реального погляду на літературу, котрий запанував недавно у великоруській літературі», і «від ультра — реальної школи, котру пропагував молодий критик Писарєв і редакція давнього журналу «Современник».

На заклик Драгоманова порушувати проблеми всесвітні і насамперед всеросійські І. Нечуй-Левицький відповідає: «Український писальник не повинен клопотатись, що йому буде мало роботи на Україні. Українська жизнь — то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоть за його вже брались такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників на літературному полі. От перед ним розгортується широким, широким полотнищем народна мужицька жизнь од Кавказа й Волги до самого лимана Дунаю, до Карпат і за Карпати, до далекого Гроднянського та Мінського полісся... Словом сказати, все, що захоплює етнографічна границя української народності, все це повинне бути і конечне буде матеріалом для реальної української літератури, не викидаючи й чужоземців нашої літератури».

Виходячи з трьох принципів: реальності, національності, народності, Нечуй-Левицький твердить, що «українська література йде цією стежкою з самого початку XIX віку ще тоді, як у великоруській літературі не було й мови про національність та народність».

Енергійна діяльність Драгоманова в Женеві дедалі глибше набирала радикально-соціалістичного характеру. Національна ідея поступово відсувалася на задній план. Соборну єдину Україну Драгоманов не мислив поза межами конституційного, федералістичного принципу державного устрою, широкого міського самоврядування і особистої свободи громадян. Він бачив Україну як суспільство громадівського соціалізму, де кожна громада і окрема особистість мала би право на широке волевиявлення.

У статті «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891) Драгоманов різко виступив проти ідеалізації минулого України, прикрашування дійсності, бо правдивий науковий, широкий погляд на історію України повинен показати українській громаді та чужим, «як фатальні національно — краєві завдачі українські сповнялись і під чужими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій формі, вів до того, щоб виготовити грунт для свідомого українства. Через це вияснилось би краще й те, наскільки Україна могла б цивілізуватись сама й послужити для всесвітньої цивілізації при повній самостійності й автономії, до котрих вона поривалась не раз і котрі вона тепер може осягнути на дорозі всесвітнього поступу» .

«Підтягування» тих чи інших фактів національної історії, діяльності історичних осіб згідно зі своїми поглядами, на думку Драгоманова, є шкідливим і небезпечним для національної справи. Народ і наука тільки виграють, якщо очистяться від ненависті до чужих і пристануть до тих методів і напрямків, котрі становлять силу письменського й наукового пошуку в Європі й Америці й котрі найтісніше зв'язані з сучасним всесвітнім громадським рухом: культурним, політичним і соціальним. Українці мусять вийти з того вузького й поверхневого націоналізму, котрий в Європі втратив смисл після 1848 р., і відшукати справді національні ознаки в історії й сучасності українського народу, не зрікаючись своєї любові до України, її нації.

Засуджуючи Валуєвський та Емський укази проти української мови й національного руху, Драгоманов не сприймав «обов'язкового націоналізму». «Українські ж справи так зчіпляються з справами сусідніх людей навкруги, і в Росії, й в Австро-Угорщині: з московськими, білоруськими, польськими, словацькими, сербськими й всякими іншими слов'янськими і не слов'янськими, — писав він, — що українському громадському чоловікові ніяк не можна не стати чоловіком дуже широких думок федеральних, навіть інтернаціональних . І певно, що державні пута, котрі тепер плутаються на ногах українських, розтопляться тільки в вільній спілці всеслов'янській, до котрої початок мусять положити спілки всіх поступових товариств по слов'янських породах».

Національна ідея сама по собі, на думку Драгоманова, не є панацеєю від усіх громадських лих. Більше того, без зв'язку з іншими культурними ідеями вона може стати джерелом великих помилок. Звідси — національна єдність не завжди веде до більшої свободи, а «думка про національність може бути причиною і насилування людей і великої неправди».

Піддавши аналізу величезний історичний матеріал і реалії сучасного йому світу, Драгоманов доходить висновку, що «сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати для впорядкування державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, щоб стало вище над національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра була б спільною всім національностям».

Інтернаціоналізм, космополітизм, соціалізм Драгоманова неоднозначно сприймалися в Україні насамперед Київською Старою Громадою в особі В.Антоновича, який обстоював «рівноправність усіх перед законом , соборне (спільне) управляння земельними справами, свободу релігійної совісті, право розвивати власні народні начала при застосуванні виборного принципу в управлінні...».

Таким бачив суспільний устрій В. Антонович. Своєрідною формою суспільного й громадського устрою Антонович вважав віче, що якнайбільш відповідало українському характерові ще з часів Київської Русі, успішно утверджене козацьким життям і козацькими традиціями. Отже, правовий, культурний і політичний розвиток Антонович і Драгоманов бачили по-різному і полярно розходились у поглядах на взаємини України з Росією та Заходом, особливо на питання відносин українців до російської літератури. У шостому випуску львівської «Правди» за 1889 р. В. Антонович опублікував «Лист по-дорожнього з Мадрида» під псевдонімом «Турист», в якому переказав неприхильну до російської літератури статтю іспанця Помпейо Хенера.

Якщо Драгоманов не мислив розвитку української літератури без російської, то В. Антонович вважав, що «найбільшу шкоду в культурному відношенню приносить українській інтелігенції те, що вона виховувалась виключно на російській літературі, замість того, щоб шукати джерел світла в будь-якій літературі західноєвропейській; я старався довести, що російська література тим шкідлива, що в переважній своїй масі приносить або судження і переконання державно — централістські, або дає найдешевшим коштом уривки ліберальних ідей».

Як високоосвічена людина, Драгоманов не лише констатував негативні явища суспільно-політичного життя українства, а й пояснював їх. Користуючись порівняльним методом, він робить екскурси в історії національних рухів, ілюструє історичними фактами, намагається переконати українців, що «думка про людність вище думки про націю» і що «українці з своєю лінивою бездіяльністю, браком європейської освіти, активної ініціативи, широких громадсько-наукових інтересів, з надмірним українолюбством і ненавистю до москалів, російської мови і літератури» — самі винні в українській сумній дійсності.

Драгоманов не визнавав ні абсолютних національних характерів, ні абсолютного національного духу, аргументуючи свій висновок тим, що під час зміни історичних умов життя змінюється характер і дух народу; навіть найістотнішу ознаку нації — мову — він шанував як знаряддя людської думки, як засіб пропаганди соціалістичних ідей серед простого народу, а не як «національні святощі». «Націоналісти помиляються, — пише він І. Франкові 25 жовтня 1885 р., — коли думають, що публіка може жити щодня націоналізмом, завше думати про «свою хату». Звичайно, чоловік перш за все дума, яка хата, а потім уже, чи своя, чи найнята. Та і своя хата тим найбільш інтересна людям, що її я можу зробити такою, яка мені подобається».

Незважаючи на палкі дебати і гострі суперечки, статті Драгоманова з українського національного питання були найціннішим і чи не єдиним освітнім матеріалом, що формував національно-політичну свідомість українців, особливо галицької молоді.

Якщо молода генерація письменників формально вийшла з поетичної школи Франка, то ідеологічно вона трималася на Драгоманові. Особливо це стосується М. Павлика і самого І. Франка, які на зорі своєї політичної, літературної і видавничої діяльності стояли на москвофільських позиціях їм і редакції «Друга» (1874—1877) адресував Драгоманов свої листи, зміст яких зводився до нищівної критики москвофільства, до вимоги розв'язання ідейно-естетичних питань, зокрема суспільної ролі інтелігенції, літератури, преси тощо.

Посилаючи свої листи, спеціально написані добірною російською літературною мовою, Драгоманов виступив проти допотопної, чи то великоруської, чи то української, чи то церковної мови москвофільських часописів «Друг» і «Слово». Не «рутенщина», а «українщина» може служити засобом піднесення свідомості й освіти народу. Під «українщиною» Драгоманов розумів не лише літературу народною мовою, а передачу народові здобутків світової цивілізації, беззастережну посвяту себе служінню народові з метою знищення неуцтва, аморальності та експлуатації.

Розглядаючи становище трудящих Галичини у третьому листі до редакції «Друга», Драгоманов категорично заперечує культивовану в журналістиці концепцію про пияцтво та лінощі селян як причину їхнього зубожіння. Причина, на думку Драгоманова, — у несправедливих економічних відносинах та існуючому суспільному ладі.

Певну цінність мають літературно-критичні виступи Драгоманова, другого після П. Куліша видатного теоретика літератури. Зберігши свій еклектизм, свою ідеалістичну основу у світогляді, він дивився на літературу як на засіб пізнання й організації життя. Не відмежовуючи соціальної ролі письменника від ролі революціонера, вченого, він визнавав єдиний, реалістичний, напрям у літературі й єдиний жанр — соціально-психологічний роман. Звідси — та неувага в оцінці поетів - «віршів»; суб'єктивна поверховість, інколи жорстока несправедливість в оцінках відомих, загальновизнаних письменників, насамперед Шевченка.

Реалізм у мистецтві, за Драгомановим, був рівноцінним соціалізму і федералізму у суспільно-політичних питаннях. Соціальність і вселюдськість — ось головні постулати художньої творчості, а не націоналізм. «Так Шевченко й зіставсь чоловіком, який мав добрі громадські бажання, часами мав повстанські мрії, а все-таки не став ні політично-соціальним, ні, ще менше, революційним діячем, навіть і таким, яким може бути поет», — писав Драгоманов у статті «Шевченко, українофіли і соціалізм» [2, 76].

Підходячи до аналізу художньої творчості з критеріями ученого-соціолога, Драгоманов припускається безапеляційно грубого, зневажливо-глумливого тону на адресу письменників та їхніх творів, які цього не заслуговують: «Мордовцева повість уся чепуха і по деталям (невірним) і по тенденції (клерикальній), Мирного «Лови» страшенно необроблені, кінця навіть зрозуміти не можна.

А «Казка» Нечуя просто сором: нанизано, подвоєно, потроєно казкових мотивів без усякого глузду, не то потреби. Вже ліпше б взяв казку народну з Афанасієва або Чуба (Чубинського), коли вже не знає фольклору настільки, щоб скомпонував взводний варіант та стислий».

Менторські наказово звертається Драгоманов і до Франка 26 вересня 1884 р.: «Дорогий мій, Ви себе не шануєте і не бережете! Перш усього, за все Ви беретесь, тратите сили навіть на програми, подорожі в віршах, котрі нагадують ті, що в Германії консьєржі роздають квартирантам на новий рік, коли поздоровляють їх, щоб дістати на шнапс. Хіба на те Ви маєте талант белетриста і здібність дослідача, щоб писати таке?».

Помилковим було переконання Драгоманова, що русифікація не є системою і що російські прогресивні кола непричетні до неї. Перебільшуючи російський лібералізм, Драгоманов покладав надії на нього сам і радив так чинити українцям.