Публіцистичні статті І.Нечуя-Левицького, М.Драгоманова. 1 страница

І.Нечуй-Левицький.Вдумливий спостерігач народного життя, майстер великих епічних полотен, він з глибокою проникливістю відбирав із тогочасної дійсності різноманітні живі типи й змальовував їх докладно і неквапливо, у спокійній, об'єктивній манері, часом забарвленій ліризмом або гумором. На думку І. Франка, письменник відзначався поміж своїх літературних сучасників "як по красоті і плавності складу, так і по силі та живості картин, вірності рисунку та тій хапаючій за серце теплоті чуття, яка відзначає поміж російськими письменниками Тургенєва та Помяловського". В художніх творах Нечуя-Левицького розвиваються правдиві картини часів панщини і характерні явища пореформеної епохи: боротьба за власність, за землю, поява заможної сільської верхівки та маси заробітчан, що йдуть на перші капіталістичні промисли і фабрики. Це - справжня енциклопедія народного соціального побуту, що постає у виразних описах, у рельєфних людських характерах.

Перу видатного письменника-реаліста належить ціла галерея образів селян та найманих робітників (Микола Джеря, бурлачка Василина, славнозвісні баби Палажка та Параска, Кайдаші та ін.). Оповідання й повісті з народного життя - це найбільш вагома й класично викінчена сторінка його творчості. Але Нечуй-Левицький не обмежився відтворенням побуту й долі українського селянства. Перед собою і своїми сучасниками письменник ставить завдання якомога глибше розкопати "непочаті рудники" українського життя.

Багатоманітні, різнохарактерні образи з'являються на сторінках його творів на тлі докладно виписаного соціально-побутового оточення та серед поетичних пейзажів рідного кураю (Надросся, Одещини, краєвиди Києва, Карпатські гори). І все це відтворено пером великого природолюба, якому прагнення до точності в описах не заважає бути поетичним і захоплювати читача.

Заслугою Нечуя-Левицького є й розширення жанрових меж української літератури. Він виступає як новеліст, повістяр, драматург, автор художніх, історичних та етнографічних нарисів, літературно-критичних і мистецтвознавчих статей. У його творчості відбувалося становлення і розвиток різноманітних жанрів української літератури.

Новаторство Нечуя-Левицького полягало й у тому, що він, з одного боку, створив чудові зразки "оповідного" стилю, розширюючи й збагачуючи попередні форми, а з іншого — здійснив перехід (що вже мав початок, зокрема в творчості А. Свидницького) до форм об'єктивно-епічного повістування, відкривши значні можливості для детальних характеристик персонажів, яскравих реалістичних описів соціального побуту, інтер'єру й пейзажу, для авторських ліричних, публіцистичних і філософських відступів та коментарів.

У творах письменника відбився загальнодемократичний протест проти деспотизму й сваволі експлуататорської верхівки суспільства, проти бюрократичної царської системи урядування й освіти.

Реалістичний напрям таланту, глибокі демократичні симпатії письменника перемагали, і це давало йому можливість створювати справді класичні твори української прози.

Життя Івана Семеновича Левицького не багате на зовнішні події та круті злами, але позначається напруженою творчою працею і тісним зв'язком з тим демократичним оточенням, що породило найвиразніші пластичні образи його художніх творів.

Письменник народився 25 (13) листопада 1838 р. в м. Стеблеві на Черкащині в сім'ї сільського священика. Він змалку придивлявся до життя й побуту кріпаків, чув з народних уст чудові українські пісні, старовинні легенди й перекази.

Рано познайомився з історією України, з "Кобзарем" Т. Шевченка.

"Ще як я був малим хлопцем, - згадував письменник, - я чув про Шевченка; тоді в нас по селах скрізь говорили про його, бо Кирилівка, де родився Шевченко, всього за двадцять верстов од Стеблева".

Початкову освіту майбутній письменник здобув у духовному училищі при Богуславському монастирі. Задушливу атмосферу старої бурси він пізніше відтворив у своїх автобіографічних нарисах. Перед читачем постають "вихователі" знедолених дітей: жорстокий наглядач Федір, п'яний самодур інспектор Страхов та інші. Безглузда зубрячка, знущання над учнями, жорстокі покарання - таке було бурсацьке повсякдення. За найменшу провину школярів били. Учні з острахом прислухались до криків катованих товаришів. Читали в бурсі "Житія святих". У 1853 р. І. Левицький переходить до Київської семінарії, а в 1861 р. вступає до Київської духовної академії. Юнак багато працює самостійно: вивчає французьку і німецьку мови, широко знайомиться з творами української класики, читає Пушкіна, Гоголя, Данте, Сервантеса.

Наприкінці 50-х рр. виходять друком "Народні оповідання" Марка Вовчка, пройняті глибоким гуманізмом. Суспільний рух 60-х рр. захопив студентську молодь, віяння часу проникали і в духовні учбові заклади. Студенти прагнули до справжніх знань, займались самоосвітою. На власні кошти вони передплачували прогресивні журнали, серед них "Современник".

1865 року І. Левицький закінчує академію із званням магістра богослов'я, але відмовляється від духовної кар'єри і клопочеться про вчительську посаду в учбових закладах.

Він викладає російську мову, літературу, історію, географію. В 1873 р. І.Левицький вчителює в Кишиневі. Тут за письменником було встановлено пильний нагляд поліції.

Творча діяльність письменника розпочалася наприкінці 60-х рр. 1868 року на сторінках львівського журналу "Правда" перші твори І. Левицького.

Перші твори І. Нечуя-Левицького відзначились новими мотивами, оригінальними характерами, яскравими художніми барвами.

Тогочасна критика особливо відзначала успіх письменника в створенні оригінального образу Марини. Нечуй-Левицький реалістично змалював індивідуальні риси її зовнішності.

Новий тип прози для української прози вивів Нечуй-Левицький в творі - оповіданні "Гориславська ніч".

У пореформений час удосконалювались суспільні взаємини, виникали нові конфлікти між класами. Розвиток капіталізму, пролетаризація селянства, зростання міського населення - все це вело до становлення нових форм суспільного життя. Потрібні були нові види й жанри прози, здатні охопити всю його складність і різноманітність.

Завдання спрямувати українську прозу до нових сфер життя й створити для їх відображення великі епіко-реалістичні полотна випало на долю І.Левицького. Перед ним був багатий досвід талановитих попередників. Позитивну роль відіграла широка обізнаність Нечуя-Левицького з російською літературою, зокрема з прозою Гоголя, Тургенєва. Нечуй-Левицький не відмовляється цілком від тих своєрідних можливостей, що їх дає традиційна для української прози оповідна манера, а вводить у літературу обіг раніше не помічені типи, блискуче використовуючи можливості літературної імітації живої розмовної мови від особи народного оповідача. Та разом із тим письменник торує нові шляхи, створюючи велику соціально-побутову повість і роман-хроніку, де типові характери зображені з повнотою, властивою гоголівській реалістичній школі. Усе це відчутно впливає на структуру твору, допомагає відкрити простір для широкого показу складних зв'язків людини з навколишнім середовищем, для всебічного аналізу людських відносин та обставин суспільного життя.

Уже одна з ранніх повістей І.Нечуя-Левицького "Причепа" була написана у вигляді родинної хроніки. Це - перше широке полотно письменника, де він з епічною широтою відтворив побут та взаємовідносини духівництва, міщанства та польської шляхти на Волині. Розквіт творчості І.Нечуя-Левицького припадає на другу половину 70-х - початок 80-х рр. Саме в цей час виходять друком його повісті та оповідання з народного життя: "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я".

Змальовуючи свого героя, Нечуй-Левицький показує зрушення в психології та світогляді селян.

У "Миколі Джері" письменник дає зразок антикріпосницької соціально-побутової повісті й разом з тим створює широкі картини поневірянь заробітчан на фабриках та в артілях.

За жанром - це повість-хроніка, докладний і послідовний життєпис героя-селянина. Але цей життєпис побудований так, що читач весь час спостерігає гострі сутички, непримиренні конфлікти гнобленого селянства з усім суспільним ладом дореформеного та пореформеного часу. Цю гостроту безсторонньої, об'єктивно точної оповіді безпомилково відчувала й царська цензура. Так, один із цензорів, рекомендуючи заборонити повість до друку, звертав увагу лише на найбільш "різкі" місця твору, як от підпалення Миколою панських скирд, або на ту обставину, що письменник "зумів отруїти отрутою сумніву" навіть таке "благодійне в селянському житті явище", як реформа 1861 року, але й підкреслював небезпечність самого аналізу темних сторін селянського побуту, що, на його думку, посилювалось "безсумнівним талантом автора і яскравістю застосовуваних ним побутових барв". Тут досить точно визначені основні моменти життя Миколи, яке проходить перед нами від його юнацьких років до сивої старості й тісно пов'язане з соціальним тлом. Письменник виводить реалістичні постаті "своїх" та "чужих" гнобителів народу, розкриває класові суперечності між ними і трудящими низами, уособленими в образах старих батьків Джері, Нимидори, Кавуна, загалом селянської бідноти, наймитів, робітників-бурлак. Та найповніше соціальне становище, психологія, зростання свідомості тогочасного селянства втілені в центральному образі Миколи Джері.

Кріпацтво, що постає з сторінок твору як найтяжче лихо, суперечить природним чуттям людини: Микола мріє про любу дівчину, а осавула жене його на панщину, щастям стало для нього народження дитини, а той же панський посіпака б'є нагайкою його дружину за те, що вона не вийшла відразу після пологів на панське поле. Уперше перед українським читачем постають картини праці на капіталістичних підприємствах. Навіть повсякденний побут фабричних робітників під пером автора обертається соціальним викриттям. У казармах, де покотом сплять бурлаки й бурлачки, повно сміття, чад од махорки їсть очі, од кислого борщу та бурлацьких онуч немає чим дихати. Людей годують тухлим пшоном і юшкою з тарганами. Тут промовляє кожна деталь, нещадно аналізується нестерпне життя трудящого люду, зумовлене соціальною дійсністю, що було характерне й для творчості російських письменників-реалістів 60-70 рр.

І. Нечуй-Левицький писав свій твір в іншу епоху суспільного руху, коли російська і українська передова художня думка широко зверталась до явищ пробудження суспільної свідомості, а демократична критика ставила нові завдання у змалюванні постаті народного героя.

Відповідно до вимог часу герой Нечуя втілює в собі ненависть до гнобителів, невгамовний протест проти панської сваволі, мужність у боротьбі проти народної кривди, він гордий і сміливий представник нового, молодого покоління селян, що піднімає голос проти панів та інших визискувачів.

Змальовуючи свого героя, Нечуй-Левицький показує зрушення в психології та світогляді селян, руйнування їх старих релігійних уявлень, зростання протесту проти суспільної неправди. Зміни внутрішнього світу Джері відбиваються і в його портретних характеристиках. Одним із засобів зображення настроїв, сподівань та прагнень народних героїв є їх алегоричні сни. В одному з таких снів знедолена Нимидора бачить ненависного пана Бжозовського в пеклі, а в другому їй ввижається Микола на тлі страшної грози, з обличчям "неначе з розпеченого заліза", осяяним кривавим світлом. Це - образ нещадного народного месника. Це говорить про пильну увагу письменника до народних настроїв і їх проявів, свідчить, що думка про закономірність протесту гноблених не була йому чужою.

Своєрідною рисою стилю І. Нечуя-Левицького є поєднання реалістичної конкретності описів, уваги до деталей портретів, побуту, обставин праці, особливостей мови й поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів і порівнянь фольклорного характеру. Характерні для повістей письменника й поетичні паралелізми, народнопісенні звороти, які допомагають відтворити типову психологію і світовідчування героїв з селянського середовища.

Вміння уважно спостерігати світ і зображувати його пластично й різнобарвно є взагалі визначальною рисою письменника. Художнє виявлення соціальних суперечностей кріпацької й пореформеної доби, естетичне новаторство творів Нечуя - все це рухало вперед українську прозу, зумовлювало новий, необхідний етап її розвитку на шляху реалізму.

У визначному творі Нечуя-Левицького, повісті "Бурлачка", подано широку картину загальної пролетаризації села та бідування вчорашніх хліборобів на капіталістичних фабриках. Тут письменник виразно показує страх і розгубленість патріархальних селян у нових, незвичних умовах виробництва. Вони гостро відчувають свою відчуженість і безпорадність, а фабричні машини здаються їм уособленням ворожої сили. В історії бурлачки Василини письменник втілює свої роздуми про злигодні, бідування і деморалізацію пролетаризованих селян часів початкового розвитку капіталізму. Але він далекий і від ідеалізації села: саме злидні й безземелля "виштовхують" Василину та її подруг з рідних місць, примушують йти на панські бурякові плантації, на суконні та цукрові фабрики. Жорстокість і нелюдськість тогочасного суспільного ладу підкреслюються в повісті особистою трагедією Василини. Знеславлена паном, вона кидає село і йде на заробітки. Горе і відчай штовхають її на слизький шлях. Але дівчину рятує від остаточної загибелі Іван Михалчевський, освічена й чесна людина, фабричний робітник. Цей щасливий кінець особливо підкреслює сумну долю інших бурлак і бурлачок, які так і не знаходять виходу з суспільного "дна" - цього огидного породження капіталістичного ладу.

Доля Василини має певний зв'язок з одною із традиційних тем української літератури, але перед нами вже новий суспільний етап, інші соціальні відносини, оригінальний, глибоко розроблений образ жінки-робітниці, що постає на тлі фабричного побуту. Образ Василини став значним здобутком української прози завдяки своїй соціальній визначеності та психологічній розробці.

Сумні картини повістей "Микола Джеря" та "Бурлачка" освітлені вірою письменника в здорові начала народної душі. Про цю віру свідчить незламність, нескореність волелюбного Миколи Джері, здатність до відродження морально знівеченої, зневаженої, але ще духовно живої Василини. В інших творах цього періоду Нечуй-Левицький виступає як неперевершений майстер своєрідного, яскравого гумору. Гумор взагалі є однією з характерних ознак його творчої індивідуальності. Природжений гумор письменник вважав невід'ємним елементом народної української психіки, на його думку, він "затаївся в усіх звивках розуму й фантазії щирого українця".

Зірке око письменника добре бачило негативні риси селянського побуту й психології, які виразно визначались у пореформений час. Народницька ідеалізація селянства була чужа Нечуєві-Левицькому. Індивідуалізм, забобонність, заздрість - весь той "ідіотизм селянського життя", в основі якого лежить приватна власність на землю, став предметом аналізу й висміювання в оповіданнях про бабу Параску та бабу Палажку, в чудовій повісті "Кайдашева сім'я". І досі вражають правдивістю та соковитістю образи "бабів" - Параски та Палажки.

Їх взаємні образи й дорікання - "дискусії" та бійки сповнені гострого комізму. Оповідання ці написані в формі безпосередніх, живих монологів. Мова їх виразна, жива, пересипана численними приказками, прислів'ями, влучними афоризмами й несподіваними порівняннями. "Вчений чоловік, - писав І. Нечуй-Левицький, - безпремінно буде сукати по книжному звичаю, а сільська баба так чесне язиком, як кресалом, що аж посиплються іскри поезії. Синтаксис її мови буде шматкований, повний викриків, не розвитий граматично, але живий, іскряний". Саме такими є монологи Параски й Палажки в згаданих оповіданнях. Типові процеси в пореформеному селі - розшарування селянства, розпад патріархальної сім'ї під тиском нових суспільних відносин - з великою майстерністю показані у повісті "Кайдашева сім'я". У творі багато яскравих, виразних діалогів, у яких виявляється, з одного боку, ліризм і природний гумор українських селян, а з іншого - обмеженість їх світогляду, забобонність і мотивізм понять, що зростають на грунті дрібновласницької психології. Та гумор І. Нечуя - не сміх заради сміху.

Характерною рисою його є поєднання сміху з сумом, з теплим співчуттям.

Оригінальні типи й суттєві сторони соціального життя українського селянства постають і в пізніших творах І.Нечуя, хоча вже не в такому широкому обсязі.

Проникливе око письменника помічає й такі глибинні процеси на селі, як класове розшарування, моральне здичавіння сільських багатіїв. У сатиричні тони забарвлені твори Нечуя-Левицького з життя духівництва, такі, як "Старосвітські батюшки та матушки", "Афонський пройдисвіт". З власного досвіду знав письменник облудну мораль ченців і попів. Ще змалку він спостерігав їх звичаї. Бурса, семінарія не лише поповнили враження дитинства, але й збудили в нього глибокі антиклерикальні настрої.

Широкі картини попівського побуту зустрічаємо у великій повісті - хроніці "Старосвітські батюшки та матушки". З її сторінок постають повнокровні реалістичні типи духівництва, змальовані з гумором, а частіше з сатиричною гостротою. Позірна безсторонність авторського викладу не приспала царські цензури, вона досить підозріливо зустріла повість, не без підстави вбачаючи антиклерикальну тенденцію в майстерних описах побуту та суспільних стосунків сільського попівства.

У пізніших антиклерикальних творах Нечуя-Левицького гумор та іронія дедалі більше переростають у гостру соціальну сатиру.

Гумор і сатира в антиклерикальних творах письменника спираються на народні казки та анекдоти про зажерливих попів. Серед антиклерикальної української прози минулого століття розглянуті повісті Нечуя-Левицького займають одне з найпочесніших місць. Вони відзначаються повнотою зображення своєрідної сфери суспільного буття, яскравістю образів та викривально-сатиричною спрямованістю. Цікаву сторінку творчості письменника відкриває й списане з натури оповідання "Київські прохачі". Це - спостереження автора над типами численних жебраків та різноманітних прохачів, що колись сотнями юрмились попід Лаврою, Михайлівським монастирем та різними київськими церквами.

Позитивна програма виведених у романі українофілів-культуртрегерів була досить вузька. Герої твору протестують проти соціального й національного гноблення, хочуть бачити Україну "вільною й просвіченою", але обирають для цього нереальні "культурницькі" шляхи, далекі від активної політичної боротьби проти соціального лиха. Впадає тут в око й певна суперечливість позицій Нечуя-Левицького. З одного боку, він явно милується Радюком, його палкими промовами, а з іншого - життєвий досвід та прагнення бути вірним правді дійсності часом викликають у нього іронічну посмішку над зовнішнім "народолюбством" героя. І в цьому романі виявилась майстерність письменника, його вміння через портрети, діалоги, описи відтворити атмосферу епохи.

Розглянуті твори складають найвагомішу частину великої спадщини І.Нечуя-Левицького.

Письменник неодноразово виступав і з літературно-критичними та публіцистичними статтями. Ці праці містять цікаві думки, зокрема, щодо розширення тематики української літератури, важливості звернення до джерел народної творчості, розвитку реалістичного напряму в мистецтві.

 

Слід відзначити, що Нечуй-Левицький не завжди дотримувався хибних думок. Та, найважливіше, мабуть, те, що в художній практиці українського письменника, в самому ставленні його таланту чимало важив досвід і Гоголя, Тургенєва, інших російських реалістів, хоч це й не виключає необхідність критично підходити до публіцистичної спадщини Нечуя-Левицького, відмітати в його поглядах все ідейно незріле, а то й просто хибне. Усе життя І. Нечуя-Левицького було сповнене напруженої творчої праці. З 1885 року після виходу у відставку письменник оселяється в Києві і займається виключно літературою. Тісні зв'язки єднали його з видатними діячами української культури - М. Старицьким, М. Лисенком, М. Кропивницьким. У 80-х рр. він зближається з І. Франком, І. Беляєвим. Останніми літературними працями І. Нечуя-Левицького були нариси "Призва запасних москалів", "Мар'яна Погребнячка й Бейліс", "Апокаліпсична картина в Києві".

Важко склалось життя письменника в роки імперіалістичної війни: старий, самотній, він хворіє, часто голодує, твори його зовсім не друкуються. Під час кайзерівсько-німецької окупації Києва він потрапив до жахливої київської Дігтярівської богадільні на Лук'янівці, де й помер 15 квітня 1918 р., не доживши кількох місяців до останньої перемоги Радянської влади на Україні.

Реалістична творчість І.Нечуя-Левицького мала велику вагу в історії розвитку української літератури.

Ліризм, соковитий гумор, поєднання серйозного й навіть трагічного з комічним складають одну з історичних сторін творчості письменника.

М.Драгоманов.«Перший український політолог» піддавався жорсткій критиці з боку штатних радянських ідеологів водночас і за «національну обмеженість», і за «буржуазний лібералізм» - та ще й за «анархічні помилки» (через це за часів СРСР твори публіциста друкували вкрай рідко та неохоче). З іншого боку, рішуче відмежовувалася від Драгоманова та його спадщини радикал-націоналістична течія в українській суспільній думці, репрезентована передусім Дмитром Донцовим - бо вважала погляди Михайла Петровича «космополітичними» та «народницькими».

Окрім блискучої форми викладу думки (стиль Драгоманова гармонійно поєднує в собі високий ступінь емоційної наснаженості, переконаності та бездоганну логічність висновків), багато важить те, що цей майстер публіцистичного слова працював «на зламі» реальних, болісних, трагічних протиріч тогочасного суспільства.

Йдеться про суперечності між об’єктивною потребою національно-державного самовизначення України (цю потребу Драгоманов не тільки визнавав, а й історично обґрунтував - читаймо «Пропащий час») та «громадівською» самоврядною демократією, в ідеали котрої свято вірив письменник, наголошуючи на тому, що держава спирається на відповідну високорозвинену громадську та національну інфраструктуру на місцях (оце є для нас завдання на сьогодні!); про суперечність між загальноросійською демократією, з якою Драгоманов щиро прагнув співпрацювати, та її тоталітарно-шовіністичними нахилами, які він бачив уже тоді. Ось суть його застереження: і теорія революційної диктатури, і практика революційних організацій в Росії змушують із «жахом дивитися на будучність тієї країни, де різні елементи, як ретроградні, консервативні, так і революційні, настійливо проповідують і практикують теорію надзвичайних заходів та військових станів. Бо ж, засадничо, це - єзуїтська теорія виправдання засобів ціллю, що, кінець кінцем, призводить до деспотизму особи. Історія показує, що довготривала проповідь і практика цих устремлінь ніяку країну до добра не може довести» (написано 1882 року!).

Реаліст і провидець, переконаний прихильник глибокого синтезу національного та інтернаціонального (від свободи й автономії особистості до автономії та свободи нації) на ґрунті послідовного демократизму, Драгоманов у своїх інтелектуальних пошуках є цікавим і необхідним нині.

Михайло Драгоманов (1841—1895) був однією з найвидатніших постатей в українській суспільній думці після Т. Шевченка. Учений — енциклопедист, історик, етнограф, соціолог, літератор, публіцист, він підняв «українські студії» до європейського рівня як за методом наукового мислення, так і за широтою аргументації, глибиною теоретичних узагальнень.

У 35 років він уже мав солідний досвід редакційної й організаторської роботи, «амбасадорської місії», блискуче виконаної під час закордонних відряджень (1870-1873), в результаті яких було встановлено контакти з представниками галицької, буковинської, угорської, західноєвропейської інтелігенції та російської еміграції.

Знайомство з галичанами відбулося 1871 р. у віденському клубі українських студентів товариства «Січ» під час першого закордонного відрядження. Низький інтелектуальний рівень, провінціалізм, дріб'язковість галичан вразили Драгоманова. «Я замітив, — писав він, —- крім того, що галичани, не дивлячись на своє більш західне становище, в ідейному відношенні більш відстали від Європи, ніж росіяни, і що в цьому відношенні партія «московська» більш відстала, ніж українська, котра запозичила деякі західноєвропейські стремління».

Через галичан Драгоманов краще вивчив галицько-руське письменство і партійні стосунки, результатом чого стали статті «Русские в Галиции», «Литературные стремления русских в Галиции», «Восточная политика в Германии и обрусение», «Новокельтское и провансальское движение в современной Франции» та ін.

На основі багатого матеріалу Драгоманов показав зростання анти-центристських рухів недержавних західноєвропейських народностей. Аналогія з українцями, які перебувають під владою трьох держав, напрошувалась сама собою і втілилась у статті «Література російська, великоруська, українська і галицька», вміщеній у Львівському часописі «Правда» (1873—1874).

Драгоманов поставив перед собою мету — довести можливість окремого розвитку локальних українських літератур «під одним спільним, російським дахом» (І. Франко); через російську літературу розширити український напрям і, отже, підірвати галицький клерикалізм і бюрократизм, обернути молодь до демосу, а оскільки демос там український, то українська національна самосвідомість постане сама собою.

Це була перша літературознавча стаття М. Драгоманова, до того ж написана українською мовою.

Зупинившись на питаннях суспільно-політичного і літературного руху в Росії, Україні та Галичині, Драгоманов робить стислий огляд російської літератури XIX ст.; міркує про панславізм, слов'янофільство й українофільство; про діяльність москвофілів і народовців, різко критикуючи їх.

Він прагне з'ясувати, «що таке була і єсть українська література щодо ідей, т. є., які потреби і які обставини суспільно-політичні викликали до життя цю літературу і давали їй той чи другий напрямок і характер? Які шанси може мати для будучого розвиття україн-ська література і яка, при тих обставинах, у котрих вона находиться, може бути дорога, котрою мусить іти українська література, одвічаючи тим потребам і цілям, що її викликали, і щоб послужити на користь нашому народові!».

Визнаючи право українського народу на розвиток своєї власної літератури і мови, Драгоманов, як і Костомаров, не бачить ні можливості, ні потреби розвивати її за межами «простонародної», «домової», «для домашнього вжитку» літератури. Російські українці здавна зжились з російською літературою і самі працюють у ній, то вони, на думку Драгоманова, майже не мають шансів виробити поряд з російською літературою не лише рівну з нею, а й слабшу від інших, віддаленіших від Росії, слов'янських племен.

Бо хто з українців російських задумав би перекласти Бокля або Дарвіна українською мовою, то витратив би на це вдвоє — втроє більше часу, ніж на таку роботу російською, та й не знайшов би і третьої частини читачів і мусив би збанкрутувати. «Ось де основний ре-зон, — пише він, — од чого д. Куліш переводив Маколея на російську мову, а п. Костомаров писав свої «Две русские народности» теж не по-українському; а другий резон — що, значиться, не тільки українська публіка, але й самі українофіли тепер не дуже — то журяться тим, що пишуть не чисто по-українському» .

Це було нігілістичне ставлення Драгоманова до української літератури, коріння якого — в його космополітизмі. В листі до М. Бучинського, визначаючи розвиток української культури, він підкреслював, що в цьому питанні не буде успіху, «поки не підведемо наших національних тенденцій під широкий космополітичний грунт».

Підкреслюючи оригінальність і високий ідейно-художній рівень російської літератури: Рилєєва, Грибоєдова, Лермонтова, Пушкіна, Герцена, Гоголя, Чернишевського, Тургенєва, Драгоманов принижує українську літературу. Із стислого огляду української літератури першої половини XIX ст. Драгоманов доходить висновку, що всі українські твори залежать від літературного процесу Росії: поява «Енеїди» І. Котляревського завдячує бурлескно-травестійному жанру в російській літературі; розвиток українського романтизму і сентименталізму не відбувся б за відсутності їх у російській літературі. «Українська ж література, — писав він, — або живуща без критики, інстинктивно, або тільки з критикою з погляду націоналізму, — не могла вислідити за цим прогресом російської і великоруської літератури — і то, плетучись за віком, більш інстинктивно, ніж свідомо, потрапляла в такт новішому соціальному реалізму, то знов закидала не тільки романтизмом, але й сентименталізмом і Кармазін» .

Визначивши українську літературу як «дитину Росії XIX віку», котра «через те мусить жити і рости, поки Росія є Росією» , Драгоманов стосовно української літератури припускається поблажливо-батьківського тону, як личить говорити до дітей і про дітей. Такого ж тону дотримується автор статті і щодо Шевченка.

Досить сміливо він дорікає Шевченкові за «брак освіти», «європейської школи, звужений погляд на Україну», що зводиться до: «ревіли гармати», «танцювало лихо!», «воля козацька» у ранній творчості; за «недостатнє обрамлення своїх творів, особливо в «Тарасовій ночі» і «Гайдамаках», в яких Шевченко нібито поступається М. Гоголю з його «Тарасом Бульбою». Тому, на думку Драгоманова, і В. Бєлінський, який дотримувався тоді гегеліанської державної доктрини і, «як чоловік тонкого естетичного чуття, не міг, не будучи українцем, находити смаку у — скажемо правду — дуже необроблених і часом безпорядочних писаннях нашого великого Кобзаря і, яко гуманіст і мало знаючий історію відносин поляків і русинів, трохи жахавсь кровавих картин, котрі, як здавалось йому, з дуже великою суб'єктивністю змалював Шевченко» .