Публіцистична творчість Г.Квітки-Основ’яненка. 2 страница

У «Конотопській відьмі» письменник дбав не стільки про виразність історичного колориту, скільки про створення соціальної сатири, спрямованої проти характерних породжень тогочасного несправедливого устрою. У переродженій старшині він показує сучасне йому українське панство, утворене з колишньої соціальної верхівки шляхом «агромадження нею маєтностей та одержання від царського уряду дворянських привілеїв.

Серед сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка — повісті «Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов». Центральним персонажем кожної з них виступає сільська дівчина. Ідейну основу повісті «Маруся» (1832) становить реальний життєвий конфлікт соціально-побутового змісту: на перешкоді до одруження закоханих стоїть перспектива важкої двадцятип'ятирічної солдатської служби для нареченого й злиденної долі жінки-солдатки для нареченої. Квітка-Основ'яненко намагається полегшено розв'язати цей конфлікт, «знаходячи» нереально доброчинного хазяїна, який обіцяв героєві повісті Василю за чесну одно-дворічну роботу знайти йому за гроші заміну при рекрутському наборі. Поки Василь заробляв гроші, Маруся застудилась і померла. Повернувшись із заробітків і не заставши живою коханої, Василь іде в монастир і там з горя помирає. Отже, сюжет повісті — опоетизована історія чистого й вірного кохання сільської дівчини Марусі та парубка з міських ремісників Василя; завершення сюжету трагічне.

Бажаючи показати кращі духовні риси українського трудового народу й продемонструвати високу естетичну спроможність української літературної мови на народній основі, Квітка-Основ'яненко створює яскраву картину життя, побуту, взаємин душевно багатих простих людей. Головні персонажі уособлюють ідею про високі моральні чесноти трудового народу, ідучи за традиціями сентименталізму, письменник наділяє Марусю й Василя надмірною чутливістю й душевною вразливістю, вводить у повість мотиви віщування серця, смерті з туги за коханою.

В зображенні Марусиного батька, заможного селянина Наума Дрота, виявилося прагнення Квітки показати життя кріпака в прикрашеному вигляді. Василь, як і Маруся, змальований ідеалом як зовні, так і внутрішньо. Він чесний, скромний, щирий у почуттях, добрий, " працьовитий, розумний. А що вже дотепний: «на вигадки, на прикладки — поперед усіх: тільки його й чути, від нього весь регіт іде». Проте лукавства в жартах Василя нема. І до танців, і до розмов, і до роботи — до всього він здатний. Такого хлопця поважають дорослі (бо й він їх шанує), з таким хочуть дружити молоді, такого наслідують дітлахи. Василь — сирота, бідний, працює в місті свитником. Його воля й розумові здібності виявилися в тому, що він швидко навчився в купця грамоти. І натурою своєю цей парубок надзвичайно чутливий. Як побачив він Марусю під образами у труні, «закричав жалібно, застогнав, поблід як смерть та тут же і впав, мов неживий...». Надмірна вразливість мало не довела його до самогубства, коли він довідався про смерть коханої. Мова Василя перенасичена пестливими словами: «Марусенько, моя лебідочко, зіронько моя, рибочко, перепілочко!».

На образах Марусі та Василя позначився вплив сентименталізму. Сентименталізм (з французької — чутливість) — літературний напрям другої половини XVIII — початку XIX ст., що характеризувався особливою увагою до духовного світу людини й відзначався ідеалізацією дійсності та перебільшенням почуттів. Сентименталісти вважали своїм завданням розчулити читача, викликати в нього співчуття до нещасної долі героїв. В українській літературі сентименталізм поєднувався з реалізмом у повістях Квітки-Основ'яненка «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Маруся»; деякі елементи сентименталізму знаходимо в «Енеїді» та «Наталці Полтавці» Котляревського, в «Гайдамаках» Шевченка.

Особливістю мови повісті «Маруся» є розчулений тон розповіді про зустрічі закоханих, розлучення, смерть Марусі, горе її нареченого та батька. Наприклад: «Зосталася Маруся сама, схилила головоньку на білу ручку, а слізоньки з очей так і капотять!» Ще один приклад: «Отак-то вони в останні часи розмовляли і обоє плакали безперестанно! А як же прийшло зовсім прощатись, так що там було!.. Коли вже і старий Наум так і хлипа, як мала дитина, а мати, глядячи на сльози та на тугу Марусину, аж злягла, так що про молодих і казати!..».

Джерелами для написання повісті стала дійсність українського села та народна творчість: українські балади, ліричні, весільні пісні, фольклорні мотиви (любові, розлуки, смерті закоханих). Від народної поезії — образність повісті, від казки й переказу — її розповідний стиль. Завдяки пісенності «Маруся» швидко й назавжди полюбилася народові.

Квітка-Основ'яненко дуже багато зробив для наближення літератури до широких народних мас. Орієнтуючись на живомовну народну практику, спираючись на усну народну творчість і здобутки попередників, письменник виробив власний живописний, реалістичний у своїй основі стиль, збагатив українську літературну мову, а вплив його прози і драматургії позначився на творчості Тараса Шевченка, Марка Вовчка, пізніших українських прозаїків.

Квітка дебютував як російськомовний письменник, і це зрозуміло, враховуючи що можливість існування української літератури тоді заперечували всі високочолі критики на чолі з демократом В.Бєлінським «Нєістовий Віссаріон» Бєлінський українську мову вважав простонародною, нездатною для написання серйозних творів, та й взагалі не мовою, а «нарєчієм». Уже була написана «Енеїда» Котляревського (1798), але її сприйняли як підтвердження, що «по-малоросійськи» можна писати хіба для сміху. У приклад письменникам ставився Гоголь, який, «пристрасно люблячи Малоросію, усе-таки став писати по-російськи, а не по-малоросійськи». Бєлінський був не одиноким у своїх помислах: зокрема наш «землячок» М.Тихорський теж всіляко «просував» ці думки. Подібне ставлення до української, як і до будь-якої мови колоній, існувало довгий час, та й зараз, що там гріха таїти, подібні думки висловлюють деякі проросійські політики. Ясно одне – на той час окреслилася порожня ніша в літературі, довколо якої вже розпалилися пристрасті, і той, хто ризикнув би її заповнити, обов’язково отримав би лаври. І сміливець таки знайшовся.

Свої ранні фейлетони, статті, жартівливі вірші (10-ті-початок 20-х pp.) Квітка-Основ'яненко публікував переважно в харківській періодиці («Украинский вестник», «Харьковский Демокрит», «Харьковские известия»). З творів цього періоду найбільший інтерес читача викликали «Письма Фалалея Повинухина» — цикл сатиричних прозових фейлетонів, написаних у формі листів до видавців журналу від поміщика-невігласа («Украинский вестник», 1816 — 1817; «Вестник Европы», 1822).

За своїми поглядами на державний і громадський устрій письменник належав до ліберально-реформістського крила дворянства. Він поділяв ту думку, що сучасний йому суспільно-політичний лад, насамперед кріпосницька система, має чимало вад і тому потребує серйозного вдосконалення. І, за його переконанням, зробити це можна шляхом реформ та впливом на суспільство літератури і театрального мистецтва. Як відзначав 1. Франко, Г. Квітка-Основ’яненко стояв «на тій ідейній основі, що панщина — стан зовсім оправданий, при якому можливе щасливе життя селянина, коли тільки він має доброго пана». Іншими словами, Г. Квітка-Основ’яненко був типовим представником досить прогресивного для тієї доби просвітительського руху. Ідея вдосконалення суспільства знайшла відбиток у більшості його творів.

Квітка активно пропагував творчість українських письменників — І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки. Уже в перших своїх творах, написаних українською мовою, він спростовує поширену в ті часи думку про обмеженість української літератури, обстоює незаперечне право на її існування, і це в умовах, коли по відношенню до української культури відверто вороже було налаштовано чимало відомих політичних, культурних і громадських діячів (зокрема таких, як М. Греч, Ф. Булгарін, О. Сенковський), періодичних видань (газета «Северная пчела», журнали «Русский вестник», «Библиотека для чтения» тощо). Не оминув цієї чаші навіть визначний російський літературний критик Віссаріон Бєлінський. Цей останній загалом теж не бачив перспектив розвитку української культури. Втім, подібна думка була поширена не лише в середовищі російської інтелігенції, а й серед українського дворянства, тобто, по суті, еліти нації, яка на той час уже майже повністю була зрусифікованою, а тому вважала мову свого народу «мужицькою», а отже, невартого серйозної уваги.

У більшості своїх творів, написаних як українською, так і російською мовами, Квітка орієнтується на читача з народу. Це, зокрема, фейлетони («Письма Фалалея Повинухина»), в яких він висміює галоманію та невігластво поміщиків, розповідає про тяжку долю селян-кріпаків, художні обробки народних витворів («Малороссийские анекдоты», «Еще малороссийские анекдоты», українські народні казки), романи («Пан Халявский», «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова, помещика в трех наместни- чествах. Рукопись ХVІІІ века»), повісті («Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Ярмарка»), оповідання («Салдацький патрет», «Підбрехач», «Конотопська відьма», «Панна сотниковна»), історичні й етнографічні статті («О Харькове и уездных городах Харьковской губернии», «О слободских полках», «Украинцы») тощо.

Письменник майже безвиїзно жив у Харкові, а відтак нерідко публікував свої твори на сторінках місцевої періодики («Харьковский Демокрит», «Украинский вестник», «Харьковские известия»), а також у столичних журналах «Московский вестник», «Вестник Европы» та ін.

На особливу увагу заслуговують сатиричні комедії Квітки-Основ’яненка - «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (написана в 1827 р., опублікована 1840 р.), «Дворянские выборы» (написана в 1828 р., опублікована 1829), «Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника» (1830), «Шельменко — волостной писарь» (написана в 1829, опублікована 1831 р.), «Ясновидящая» (написана в 1830 р., неопублікована через цензурну заборону) і, звичайно ж, «Сватання на Гончарівці» (1836) і «Шельменко-денщик» (1840).

У комедії «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», що стала попередницею гоголівського «Ревізора», драматург висміює неуцтво, невігластво та хибні звичаї провінційного чиновництва, яке в гонитві за чинами й багатством зовсім забуло про свої службові обов’язки і з презирством ставиться до пересічних людей. Усі ці городничі, судді, пристави, поштові експедитори, наглядачі повітових училищ настільки впевнені у своїй безкарності, що, крім ревізора зі столиці, вже нікого й нічого не бояться. Своєрідною є й підготовка до зустрічі з високим гостем. Всі помисли і зусилля місцевих чиновників спрямовані лише на те щоб утриматись на своїх посадах.

Театральний цензор Є. Ольдекоп у своєму рапорті зауважував, що друга частина «Дворянских выборов» за змістом близька до забороненої першої частини і що окремі її сторони можуть бути приємні «чорному народові». Цього було досить, щоб 31 березня 1831 року було заборонено і «Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника» [61, с. 486]. Щоправда, є свідчення про те, що заборонена комедія все ж таки побачила світло рампи ще за життя Квітки-Основ’яненка. На спектаклі була присутня дружина автора. Про це він сам повідомляє в листі до Ф.О. Коні від 20 липня 1840 року [63, с. 255].

У більшості своїх драматичних творів Квітка пропагує думку, що з суспільними вадами можна й потрібно боротися. На посади, що обіймають продажні чиновники, потрібно обирати чесних, відданих справі людей. Ненаситіних і Староплутових слід заміняти на Скромових, Благосудових, Твердових, і справи підуть значно краще. Крім того, чиновники мають перебувати під наглядом суворих, але справедливих начальників, що завжди готові покарати зло. Так, у п’єсі «Шельменко — волостной писарь» (1829) шахрайкуватого писаря Шельменка викриває й карає сам губернатор.

Зазвичай дійовими особами п’єс письменника є прості люди, зокрема, міщани чи селяни-кріпаки, яким притаманні такі риси характеру, як чесність, чуйність, безкорисливість. Характерними прикладами тут можуть бути герої комедії «Сватання на Гончарівці» (1835) — дочка бублейниці Одарки з харківської околиці Гончарівки Уляна і парубок-кріпак Олексій. Автор акцентує увагу на тому, іцо щастя не в гонитві за грішми, а в душевній красі. Уляна покохала Олексія не за багатство, а за розум, вроду, добре серце. Вона ладна вийти за нього заміж, незважаючи навіть на те, що коханий кріпак, а відтак після весілля їй теж доведеться стати кріпачкою. У свій час її матір Одарку батьки віддали за багатія, хоча й знали, що вона любить іншого. Чоловік її спився. Так Одарка й загубила свою молодість за багатим нелюбом-п’яницею.

У «Сватанні на Гончарівці» Квітка намагається донести думку, що сама по собі кріпаччина не є злом, що, коли пани добрі, то й селянам живеться непогано. Але цей мотив звучить у нього непереконливо, адже саме життя свідчить про інше. Незважаючи на це, Квітчина комедія «Сватання на Гончарівці» стала одним із найулюбленіших творів українського театру. її охоче брали до свого репертуару такі видатні актори, як М. Щепкін, К. Соленик, М. Кропивницький. Разом із комедією «Шельменко-денщик» «Сватання на Гончарівці» належать до золотого фонду української драматургії, і сьогодні ці дві п’єси не сходять зі сцени українського театру. Обидві вони були екранізовані.

5. П.Куліш і журналістика. Перший український історичний роман «Чорна Рада»

Пантелеймон Куліш – український письменник, публіцист, критик, етнограф, фольклорист, історик, перекладач, видавець і громадський діяч. Народився у сім’ї заможного селянина, вихідця з козацького роду. З 14 років Пантелеймон Куліш відвідував Новгород-Сіверську гімназію. Не закінчивши її, якийсь час навчався у заможних сім’ях. 1839 року вступив до Київського університету, де провчився два роки.

Залишивши навчання, на початку 40-х років учителював у Луцьку, Рівному та Києві. Крім цього, багато подорожував Україною, робив фольклорно-етнографічні записи. Від 1845 року працював у Петербурзі. У 1847 році за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві був заарештований і на три роки відправлений на поселення до Тули.

Під час заслання редагував неофіційну частину «Тульських губернських відомостей». Після звільнення працює редактором статистичних міністерських видань у Петербурзі (1850-1863 роки). 1864 року – від’їздить до Варшави, де живе та працює протягом трьох років. Протягом 1868-1871 років жив в Італії та Австрії, 1871 року працював у Відні, а з 1873 по 1876 роки знову повернувся до чиновницької служби в Петербурзі. Із 1877 року, відійшовши від державної служби, жив на хуторі Матронівка, де і помер.

Першим літературним твором Пантелеймона Куліша була оповідка «Циган», яку він створив на основі почутої від матері народної казки. Згодом про перші свідомі роки свого життя Пантелеймон Куліш розповів у повістях «История Ульяны Терентьевны» (1852 рік), «Феклуша» (1856 рік), «Яков Яковлевич» (1858 рік). Найважливішим же твором Куліша й одним із найпомітніших явищ української літератури стала історична хроніка «Чорна рада», що є першим українським історичним романом.

Чимало зробив Куліш у визначенні норм української літературної мови. Видана ним у Петербурзі«Граматика» 1857 року стала основою нового, фонетичного, правопису – «кулішівки», який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року, і для журналу «Основа». Пантелеймон Олександрович вважав, що українська літературна мова повинна увібрати в себе й елементи старої мови, наполягав на думці, що навчання у школах має бути рідною мовою.

Пантелеймон Куліш відіграв значну роль в організації українського книго- та пресовидання, у формуванні фаху редактора, видавця. Як зазначав Сергій Єфремов, саме він із кінця 50-х років ХІХ століття став «найбільш енергійним діячем», «душею видавничої справи» і розгорнув «кипучу, як для однієї людини, і – що найголовніше – систематичну вже до певної міри працю в сфері українського видавництва.

Заснувавши 1856 року в Петербурзі власну друкарню, Пантелеймон Куліш уперше здійснив багатотомне наукове видання творів Миколи Гоголя, відредагував і видав «Народні оповідання Марка Вовчка», двотомник творів Григорія Квітки-Основ’яненка, твори Івана Котляревського, «казання» (проповіді для народу) Василя Гречулевича.

Серйозним досягненням Куліша-видавця стала за початкова ним серія книжечок-«метеликів» під спільно назвою «Сільська бібліотека». Протягом 1860-1862 років вийшло 39 видань цієї серії, до якої увійши твори, що за словами самого Пантелеймона Олександровича, мали «показати народові, що він таке є, звідки він узявся і як йому подобає на світ жити».

«Перша спроба систематичного видавництва для народу, а коли не лічити листів Квітчиних, то й перша загалом спроба цілком популярної книги,» – відзначив Сергій Єфремов, даючи оцінку роботі Пантелеймона Куліша на серією. В друкарні Пантелеймона Куліша побачили світ і його власні «Записки о Южной Руси», «Чорна рада», український буквар і читанка «Граматка», а також альманах «Хата» і журнал «Основа».

У той час, коли тарас Шевченко ще чекав дозволу на повернення із заслання, а заборона друкувати його твори не була знята, Пантелеймон Куліш надрукував у «Граматці» значну частину «Давидових псалмів». Окрім цього, у «Записках о Южной Руси» (1856-1857 роки) ним була надрукована поема Шевченка «Наймичка», а в альманасі «Хата» 1860 року – десять Шевченкових поезій період заслання.

Ще з середини 40-х років ХІХ століття дуже актуальною для українства стала проблема створення національного періодичного видання. І вже тоді Пантелеймон Куліш із величезним ентузіазмом долучився до цієї справи.

Захопившись вивченням української етнографії та фольклору, він прийняв пропозицію Осипа Бодянського організувати при його виданні «Чтения в обществе истории и древностей российских» відділ для слов’янських літератур, насамперед української. Значного пожвавлення процес видання українського журналу зазнав у період діяльності Кирило-Мефодіївського товариства.Та після його розгрому всі спроби організації українського періодичного суспільно-політичного органу було призупинено.

Наприкінці 50-х років ХІХ століття Пантелеймон Куліш знову взявся за підготовку видання українського журналу. Додатковими поштовхами до цього стали попередній успіх його двотомника фольклорно-історіографічних та етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси» і пропозиція Тараса Шевченка перетворити це видання на журнал.

У жовтні 1858 року Пантелеймон Куліш офіційно звернувся до міністерства народної освіти з проханням дозволити видавати український журнал «Хата, южно-русский словарь словесности, истории, этнографии і сельского хозяйства». Та, попри відсутність провокації у самій назві, Кулішеві було відмовлено через його політичну неблагонадійність. Однак пізніше Пантелеймон Олександрович одержав дозвіл на видання альманаху під тією назвою, який було видано 1860 року у двох випусках.

До альманаху «Хата», крім науково-публіцистичних матеріалів, увійшли твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка, самого Куліша, його дружини Ганни Барвінок та інших українських письменників. «Хата» стала успішним видавничим проектом Пантелеймона Куліша, планувалося видання серії альманахів, цей задум не було реалізовано через заборону цензури.

Водночас Пантелеймон Куліш здійснює сприяння у публікуванні творів українських письменників. У зв’язку з припинення виходу журналу «Русская беседа», Куліш звертається до його редактора Івана Аксакаова з пропозицією реорганізувати видання в російсько-український часопис, обіцяючи при йому фінансову допомогу. До того ж, із 1850 року Кулішем планувалося видання додатку «Село» при журналі «Народное чтение», що було заборонено.

Пізніше, залучившись підтримкою українського громадсько-політичного і культурного діяча та журналіста, що мав бездоганну репутацію в очах уряду Василя Білозерського (брата Ганни Барвінок), Пантелеймону Олександровичу отримує дозвіл на видання журналу. Протягом 1861-1862 років за редакцією Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, Василя Білозерського й Олександра Кістяківського видавався перший український щомісячник «Основа».

Перших дванадцять книжок «Основи» вийшло у 1860 році, а решта – десять – у 1861-му. В цьому журналі Куліш умістив кілька своїх літературних творів та історичних розвідок із часів козаччини, зокрема один розділ «Історії України од найдавніших часів» (вона задумувалася як суто наукова праця, оперта на документальні джерела та забгачена науковим апаратом), а також популярні нариси «Хмельнищину» та «Виговщину», які було опубліковано 1861 року. Також сюди увійшли матеріали з підготовлені Кулішем, але не виданих альманахів «Левада», «Пасіка», «Гумно». «Основа» стала осередком згуртування провідних учених, діячів культури та літератури України.

Працюючи в «Основі», Пантелеймон Куліш опублікував значну кількість матеріалів про Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітку-Основ’яненка, декілька критичних публікацій щодо творчості Миколи Гоголя. Саме для «Основи» він відредагував низку відомих творів Тараса Шевченка, зокрема, друге видання «Кобзаря» (1860 рік), поему «Мар’яна-черниця» (1861 рік) та ін.

Суб’єктивність і волюнтаризм Куліша-редактора, його надміру опікунське ставлення до авторів та вільне втручання в їхні тексти викликало подеколи невдоволення письменників. Проте таким чином тексти ставали більш досконалими і тому здатними до функціонування в усіх сферах громадського та культурного життя. Принаймні Тарас Шевченко без остраху віддав свої твори Кулішеві на редагування. Хоча нині серед науковців широко поширення набула думка про те, що саме Куліш під час правки тексту «Заповіту» Шевченка додав до поезії рядок «Я не знаю бога», закріпивши за Тарасом Григоровичем клеймо атеїста.

Після закриття «Основи» Пантелеймон Куліш зосередився переважно на творчій – письменницькій та журналістській – роботі: активно співпрацював з галицькими («Мета», «Правда», «Галичанин», «Вечерниці», «Житє і слово», «Діло»), наддніпрянськими («Кіевская старина», «Днепр», «Южный край») і російськими («Русская старина», «Вестник Европы», «Русский Архив») часописами, де публікував історичні розвідки, літературні огляди, критичні статті, а здебільшого – прозові та поетичні твори.

У 1862 році виходить друком його поетична збірка «Досвітки. Думи і поеми». Тоді ж, чи не першим серед інтелектуалів Наддніпрянської України, він установлює і підтримує зв’язки із західноукраїнськими (галицькими) народниками («народовцями»). Із кризою українського національного (ширше – ліберально-демократичного) руху в 1863 році, у зв’язку з польським повстанням, у Петербурзі припиняється видання «Основи».

Як державний службовець Куліш за призначенням у 1864 р. переїжджає в утихомирену російськими військами Варшаву. Там він уважно знайомиться з польськими джерелами стосовно української історії, зокрема козацьких часів. Це сприяє остаточному відкиненню ним романтичного сприймання минулого рідної країни, зокрема й героїчних сторінок визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

У середині 60-х років Куліш активно співпрацював із галицькими народниками, друкуючи у львівських періодичних виданнях свої твори, зокрема «Руїну», присвячену страшним наслідкам гетьманських усобиць, а також польсько-російсько-турецьким війнам, що призвели до спустошення України після смерті Богдана Хмельницького. Критичне висвітлення минулого, тим більше – співпраця з галицькими демократами, які перебували в підданстві Австрії, спричинили різке невдоволення начальства. Але Куліш відкидає вимогу припинити спілкування із львівськими друзями й 1868 р. йде у відставку.

Звільнившись від посадових обов’язків, він вирушає за кордон і безпосередньо знайомиться з культурою західних країн, але значну частину часу мешкає у Львові, де співпрацює з місцевими журналами й публікує свої переклади біблійних текстів українською мовою. За прикладом чеських слов’янофілів минулих десятиліть, він прагнув цілком відтворити Біблію народною мовою, що іноді призводило до курйозних зворотів. Однак створення українського перекладу Святого Письма, доступного розумінню простого народу, стало знаменною віхою в історії національної культури.

До власне редакторської праці він повернувся ще лише раз, і то ненадовго, обійнявши 1873 року посаду редактора петербурзького «Журнала Министерства путей сообщения». Проте до останніх днів життя Пантелеймон Куліш не припиняв дбати прпо розвиток українського книговидання та періодики. Як редактор і літературний критики він добре розумів, що саме періодичні видання здатні виконати мобільну комунікативну функцію у спілкуванні автора з читачем, критика з опонентом, що в підсумку також слугує літературному поступові. Так, у 1893 році прибуток від збірки «Дзвін», виданої в Женеві, Пантелеймон Куліш передав на підтримку двотижневика «Народ», редактором якого були Михайло Павлик та Іван Франко, а також першої в Україні україномовної газети «Хлібороб».

Пантелеймон Куліш зробив великий внесок у розвиток української науки та культури. Рано усвідомлена ним власна «місія» – піднесення українського народу до рівня європейських, встановлення Божого порядку на рідній землі – подвигала Куліша на багатолітню невтомну працю, якай стала «знаряддям і засобом здійснення місії», а обсяг виконаної ним роботи є справді величезним: «проза, поезія, журналістика, вся на джерелах побудована, широкосяжне листування», як зазначає Юрій Шевельов.

І хоча суперечливість його особистих політичних поглядів та естетичних смаків, категоричність суджень часто призводили до непорозумінь із однодумцями («Куліш не був людиною послідовної політичної і навіть літературної програми. Він був людиною настрою», – Констатував Юрій Шевельов), відтак породжували негативні оцінки особи Пантелеймона Куліша і його діяльності, все ж місце його в українській культурі високе почесне, а у формуванні професії редактора та видавця – просто унікальне.

Роман П.Куліша «Чорна рада».Жанр: перший історичний роман в українській літературі (роман-хроніка; історико-пригодницький роман).

Тема: зображення історичних подій у Ніжині 1663 р. — доби Руїни.

Головна ідея: утвердження думки про необхідність національної зла­годи українців, про те, що провідною силою для розумної організації українського суспільства є його національна еліта (культурна, освічена, здатна до мудрого державотворення).

Головні герої: наказний гетьман Лівобережжя, переяслав­ський полковник Яким Сомко, правобережний гетьман Павло Тетеря, ніжинський полковник Васюта Золотаренко, кошовий гетьман Запо­розької Січі Іван Брюховецький, московський князь Гагін, запорозький козак, курінний отаман Кирило Тур; полковник і панотець Шрам (справжнє прізвище Чепурний), його син Петро Шраменко; колишній козак, господар хутора Михайло Черевань, його дружина Меланія і дочка Леся; Божий Чоловік.

Сюжет твору: приїзд батька й сина Шрамів на хутір Хмарище до Череваня, знайомство Петра Шрама з родиною Череванів, спілкування з Божим Чоловіком — бажання Шрама заручити Петра й Лесю — Шра­ми й Черевані в Києві, розмова з незадоволеними міщанами — зна­йомство Лесі з Кирилом Туром — зустріч Череваня й Шрама з Якимом Сомком у Києво-Печерській лаврі — вечеря Сомка, Шрама, Череваня, Тура й Лесі в Києві, натяк Тура на викрадення Лесі — нічне викраден­ня Лесі, двобій Кирила Тура з Петром Шраменком — гостини Шрама на хуторі в Гвинтовки, недалеко від Ніжина - зустріч Петра Шрамен-ка з Кирилом Туром, сніданок у нього вдома - покарання біля стовпа Кирила Тура в урочищі Романовський Кут, повернення Кирила й Петра додому — перипетії в Ніжині - Чорна рада в Ніжині - обурення обдуреної черні, розчарування її в Брюховецькому - пропозиція Тура порятувати ціною свого життя Сомка (у в’язниці) й відмова останнього - засудження Тетерею на смерть старого Шрама («як бунтівника») — одруження Петра ІІІраменка й Лесі.

Композиція: роман складається з вісімнадцяти частин, у ньому на­явні дві сюжетні лінії: головна — політична (вибори гетьмана) і другорядна (любовна). Оригінальним композиційним прийомом у творі є образ дороги, якою полковник Шрам і його син їдуть із Правобереж­ної України на Лівобережну до наказного гетьмана Якима Сомка.

Історичною основою твору є події, що відбулися після Переяславської угоди 1654 р. Боротьба за гетьмануван­ня після смерті Б. Хмельницького стала гострою, як ніколи до того. Від різних соціальних груп були висунутими на гетьманство Павло Тетеря, Яким Сомко й Іван Брюховецький. Отже, претендентів було троє, а булава одна. На Чорній раді гетьманом було обрано підступного Брюхо-вецького. Переможець скарав Сомка та його прибічників на горло…

Центральним у романі є образ соціальних низів, черні (звідси й на­зва «Чорна рада»). Це узагальнений демократичний образ українського народу - запорозьких козаків, міщан, селян тощо…

Усі історичні персонажі роману, крім Сомка, - Брюховецький, Васюта, Вуяхевич - позначені владою й користолюбством, зажерливістю й підступністю. Автор ставиться до них з неприхованою антипатією: «Мізерна пиха розгорнулась усюди по гетьманщині. Почали знатні козаки жити на лядський кшталт із великої розкоші… Запобігаючи царської ласки, кожен себе глядить, аби йому було добре. О, неситая жадоба старшинування! Гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби тільки вер­ховодити над іншими».

Брюховецький — це політичний авантюрист і безчесна людина, яка давно втратила елементарну гідність і ловить у свої сіті простаків, удаючись до лукавства й демагогії: «Усі будемо рівні!»; «Хліб та вода — козацька їда» тощо…