Основні літературні угрупування 20-30-х рр. ХХ ст. 5 страница

Вони живі, дива Архіпелага –

Орестів жах, Піладова звитяга

І смертний Іфігенії привіт.

Або ж:

І довго ще, купаючись у морі,

Поети увижатимуть в просторі

Ахейські весла та низькі човни.

Напевно, недарма М. Зеров звертає увагу на храм Артеміди. Адже досліджуючи античність, а особливо VІІ-VІ ст. до н.е., час, коли на узбережжі Чорного моря виникають еллінські поселення, він, можливо, саме там шукав суголосся своїм думкам. І храм, споруджений на честь Артеміди, був ключем до розуміння суспільного життя. Так, Артеміда була не тільки богинею полювання, а й втіленням дівочої чистоти та помічницею жінок під час пологів. Можливо, і неокласик, звертаючи увагу сучасників на історичні образи, чекав від них розуміння, чистоти та порядності як у літературній, так і громадській роботі.

М. Зерову в одному сонеті вдалося подати фрагменти вікової історії розвитку еллінської культури: фразою "І смертний Іфігенії привіт" автор ще раз доводить багатство міфів давньої Греції. Згадує поет ім'я доньки царя Агамемнона, яку той приніс у жертву богині Артеміді заради Троянського походу (поет розкриває різноплановість образних систем). Про помсту за вбивство невинної сестри нагадують слова "Орестів жах". Використовуючи ці образи, поет проходить із своїми героями процес своєрідного духовного очищення від ідеологічного бруду, в який М. Зерова намагалася затоптати ортодоксальна критика. А звідси, можливо, й античні герої, чиї вчинки й нині часто лишаються незрозумілими, а нерідко й неприйнятними для сучасного читача.

Проте культура минулого – це нерозкрита таїна, яку можуть з‘ясувати і дослідити лише справжні романтики. Тільки в їхній багатій уяві виринатимуть "Ахейські весла та низькі човни", образи-символи, здатні дарувати справжнім митцям натхнення й силу у протистоянні опонентам, що відповідатимуть на їх співучі сни: "Крізь зуби витисненим: "Трубадури!..".

Створюючи нові сюжети, М. Зерову вдавалося наповнювати їх живими образними системами, що несли в собі весь потенціал естетичної та суспільної думки. Переосмислюючи античність, письменник тонко відчуває сучасність. Знання латини та античної культури допомагало М. Зерову у виробленні творчих засобів, що сприяли більшим можливостям у відтворенні власних думок та почуттів. У творчому потенціалі поета відчутний великий запас традиційних образів і форм, взятих із античної культури: Артеміда, Орест, Іфігенія, Пілад, або ж "давня грецька сага", "партеніт", "ахейські весла" тощо. Антична міфологія, даруючи М. Зерову ціле ґроно "вічних образів", сприяє у відтворенні тонкощів емоційного стану, що, в свою чергу, висвітлюють сутність лірич-ного героя.

Образи античних, зокрема грецьких міфів у творчості М. Зерова, зазнають деякої трансформації. Для поета античні міфологічні герої були лінзою, крізь яку неокласик відстежував сучасність. Підтвердженням цієї думки може слугувати цикл сонетів, названих автором "Мотиви "Одіссеї". У цих творах, написаних за мотивами Гомерової "Одіссеї", спостерігаємо синтез образних систем античності та сучасності. Так, щодо поезій "Лотофаги" (Одіссея, ІХ, 82-104) та "Лестригони" (Одіссея, Х, 80-134) Микола Зеров зазначав: "Поезії, які я в свій час мало кому й читав. Наші критики можуть доглянути в першій аналогію примусової українізації, а в другій під лестригонами побачити себе самих".

Завдяки авторським коментарям чітко та виразно виділяється культурно-історичне та історико-літературне значення використаних в оригінальній поезії міфологічних сюжетів та образів. Погляд митця на античність позбавлений романтичної ідеалізації. М. Зеров часто підкреслює характерні особливості суспільного устрою тієї пори. Це вкотре демонструє бажання поета довести нерозривність минулого і сучасного.

Античність поет сприймає як цілісне, але неоднорідне явище. Звертаючись до античності, М. Зеров пропагував культурні досягнення тієї епохи. Так, прославляючи, з однієї сторони, міфологічну базу античності, поет наголошував і на темних сторінках тієї епохи. Сонет "Oi triakonta" відтворює усі жахи панування "тридцяти тиранів".

І поряд з цим спостерігаємо чіткі паралелі між часами античності й сучасними поету подіями, пов'язаними з приходом нової ідеології. Поет у пошуках відповіді на питання звертається до античності:

А ми? Де ж заступ нам на нашу гич,

І сапка на бур‘ян, і лік на рани?

Дитяча сліпота? Сократів бич?

Чи невтишимий сміх Аристофана?.

Негаразди демонструються через промовисті образи: гич, бур’ян, рани. Вони підносяться до рівня символів. Завдяки їм відбувається потужний вплив на свідомість реципієнта. Посиленню впливу слугує група питальних речень з використанням імен митців античності, чиї постаті стали етапними у розвитку світової культури.

Давньогрецькі мотиви наповнюють поезію М. Зерова особливими, неповторними картинами. Звернути увагу, на наш погляд, доречно на сонет "Олександрія". В першому катрені постає дивовижний світ, що чекає на мандрівника:

Згасає день, і море вечоріє,

Пасатий вітер нам вітрило рве,

І чорний корабель спішить – пливе

До портових огнів Олександрії.

Пейзажна замальовка репрезентує місце та час дії твору. Епітет "пасатий вітер" доповнює барвистість морської картини. А займенник "нам" наближає реципієнта до основоположної глибини авторської думки. Кожен рядок твору цілеспрямовано проектує процес зростання психологічних переживань, пов'язаних з поверненням до рідних берегів. Метафора "вітрило рве" відтворює не тільки нестримність бажань ліричного героя, а й нетерплячість та хвилювання. Цікавим, на наш погляд, є образ корабля, який завдяки епітету "чорний" та попередньому змісту набуває символічного значення. Адже його можна трактувати як символ далеких морських походів, від яких деревина, що слугувала матеріалом для будівництва корабля, почорніла, а також втому мореплавців. У той же час можемо інтерпретувати цей образ як складову дивовижної пейзажної замальовки, подарованої вечоровою порою. Наступний рядок є логічним завершенням цієї картини, коли берегова лінія вже покрита мороком ночі, а море ще деякий час відсвічуватиме залишками сонячного дня. Цю мить і закарбував у рядках сонета М. Зеров, показавши з однієї сторони "чорний корабель", з іншої – "портові огні Олександрії".

Весь мікросвіт, що оточує митця, перебуває в очікуванні дива, яке має з‘явитися за лічені хвилини. І вже наступний катрен ніби вибухає ось тим чарівним, античним дивосвітом:

Он в сутіні велике місто мріє,

Двигтить і дихає, немов живе.

Саме таким постає місто міфів, легенд, образів-героїв. І не дивно, що, вималювавши його в своїй уяві, поет не в силі стримати захоплюючі вигуки:

О серце світу, муз житло нове,

Наш Геліконе, наша Пієріє!.

Так, вважає М. Зеров, вітали місто давньогрецькі мореплавці, що після тривалих скитань поверталися додому. Таким перед ними поставав древній маяк на острові Форос та відкривався перед очима Гептастадіємський мол.

Проте почуття людини, яка повернулася на рідну землю, не заважають поету бачити реальність, і він, вже вкотре, виступає суворим аналітиком минулої і сучасної йому пори. Неокласик не намагається ідеалізувати античність. Він сприймає та трактує минуле з позицій історичної перспективи культурних та технічних цінностей, часто в світі античності знаходячи витоки сучасних проблемних питань.

Зразковим із цієї групи творів є, на наш погляд, сонетоїд "Арістарх", в якому М. Зеров вимальовує реальну картину літературних баталій, прозоро і точно, через античні образи, репрезентуючи реальність свого часу. Так, угодні ідеологічній системі мистецькі пошуки сучасників неокласик трактує як "торжище ідей", а носіїв червоної ідеї, що впроваджували політичні заклики в літературі, зображає як "олександрійських муз нащадків і по-слідків". Використовуючи дієслово "роїлися", М. Зеров кепкує з їхньої гонитви за швидкоплинною літературною модою, відстоюючи деідеологізацію літературного життя з проекцією на справжню, перевірену віками, творчу працю, визначає справжні літературні орієнтири:

І був один куток, де їх невтомний галас

Безсило замовкав: самотній кабінет,

Де мудрий Арістарх, філолог і естет,

Для нових поколінь, на глум зухвалій моді,

Заглиблювався в текст Гомерових рапсодій.

Неважко відчути симпатії М. Зерова до зваженої та мудрої поведінки Арістарха, який, будучи незрозумілим для сучасників, творив для майбутніх поколінь. Маємо відзначити цілий ряд рис, що є спільними для цих двох митців: а) повага до вивірених часом здобутків літератури; б) відчуття та розуміння справедливості власних поглядів; в) нерозуміння, а то й невизнання суспільством їхнього таланту; г) ігнорування вимог щодо фанфарної творчості тощо.

Давньогрецькі мотиви у творчості М. Зерова вказують не тільки на глибину його знань, а й підводять до висновку про роль і значення класичної культури в особливому, зеровському способі мислення.. Давня Греція з її світом міфів та легенд знаходить у творчості М. Зерова найбільш важливе функціональне застосування. Варто відзначити майстерне використання давньогрецьких мотивів та образів у циклі "Мотиви", "Одіссей", "Олександрійські вірші" тощо. Антична тема утвердилася у поезії митця тільки завдяки неослабному інтересу до історії та культури Греції.

Досліджуючи зразки мистецької досконалості, М. Зеров відкрив для себе античну культуру, що виділяється своєю глибиною, красою і неповторністю. Неокласик шукав і знаходив у цій літературі відповіді на власні запитання, а міфологічні образи нерідко ставали художньою основою для зображення українського життя 20-30-х років ХХ століття. Використовуючи в своїх творах античні духовні ідеали, М.Зеров намагався сприяти формуванню світобачення молодого покоління українських літераторів.

Сонети М. Зерова є зразком нерозривних зв‘язків класичної культури й сучасності. Поетичними творами він прагнув досягнути гнучкості й точності у виявленні своїх думок та почуттів, досить вибагливо підходив до добору лексики, виявляв винахідливість у передачі смислових відтінків. У роботі над сонетними формами М. Зеров постійно орієнтувався на вивірені віками закони поетичної творчості. Проте орієнтація на класичні канони не заважала М. Зерову творчо підходити до осмислення традиційних рис сонетописання. Дотримуючись формальних параметрів сонета і подаючи художній твір як зразок єдності форми і змісту, поет намагався узако-нити "саме недодержаність і зрив". "Я знаю, Ви скажете: "Але ж при чому тут форма сонета?" Одповідаю: при тому, при чому фрак на молодих джентльменах в Ітон-коледжі. Джентльмен повинен носити фрак, немовби виріс і народився в ньому. Поет повинен писати сонет, немовби зрісся з його вимогами і трудністю". Сонети стали справді серйозним кроком у творчих пошуках неокласика. Завдяки М. Зерову була розширена тематика творів, підсилена психологізація змісту. Розвиваючи можливості канонічної строфи, автор дає заголовки своїм творам, використовує епіграфи, що відтворюють головну думку твору. Епіграфи, як правило, використовує із поезій інших авторів, із фольклорних, античних та біблійних дже-рел, частину творів присвячує своїм друзям, зокрема неокласикам. Також бачимо, що поет використовує еле-менти гумору, іронії, сатири та сарказму, завдяки яким розкриває і висміює негативні явища в житті суспільства. Автор наповнює класичний жанр новим, неповторним звучанням, об‘єднуючи більшість творів у тематичні цикли. Завдяки змістовому багатству, М.Зеров далеко вийшов за межі класичного сонета. "Для мене сонет не жанр, а тільки логічна схема". "Наш теперішній сонет мало подібний до сонетів найстар-ших майстрів – де в ньому Петрарка, дю Белле? Все інше: змінилися думки, теми, образовий добір, ритміка навіть, хоч тут лишаються ті ж чотирнадцять рядків, ті самі катрени і терцети. В листі до Р. Олексієва М. Зеров стверджує, що "можливості сонета сильно обмежені чотирнадцятьма рядками та традиційною його тематикою. Проте безперечно і те, що сонет належить до жанрових форм "растяжимых". Чотирнадцять рядків сонета, при різному тематичному виповненні та різній синтаксичній організації, справляють враження то довгого, то короткого вірша".

Відзначимо вміння автора поєднувати стислість та чіткість форми із змістом. Поету вдавалося у першому творі сонетних циклів зосереджувати увагу рецsпієнта на мотивах та настроях, що розкриватимуться в наступ-них поезіях. Так, у циклі творів "Ars poetica" М. Зеров розкриває власне розуміння мистецького процесу, а пер-ший сонет "Класики" символізує поетичні настрої, симпатії та впевненість у правильності обраного творчого шляху. Наступні сонети актуалізують увагу на різних гранях мистецького пошуку. Сонетописання свідчить про відповідальне ставлення М. Зерова до розвитку жанру канонічної структури. По-своєму розуміючи проблему традиційності та новаторства, поет змістом своїх творів доводить нерозривність культурних зв‘язків минулого і сучасного. Дотримуючись загалом вимог складної класичної строфи, М. Зеров одночасно вдається до нових тем, ідей та образів, а також наповнює їх новим змістовим навантаженням. Сонет неокласика є строгою формою, що складається з чотирнадцяти рядків. Складовими сонетної форми, як і класичних зразків, є два катрени та два терцети.

Зміст сонета будується також за класичним взірцем, що відтворюється у внутрішній композиції сонета. Підходячи до характеристики твору з погляду його змістової будови, зазначимо: І катрен – утверджує основну тему твору; ІІ катрен – теза, що була визначена в першому катрені, розвивається по висхідній до найвищої точки.

Отже, у двох катренах по наростаючій розкривається тема, спрямована на з‘ясування психологічного стану ліричного героя або ж певної ситуації, оцінку якій намагається дати автор. Перший терцет визначає розв‘язку, яка знаходить своє підтвердження в перших рядках другого терцета і завершується сильним та довершеним щодо експресивності останнім рядком-висновком – замком сонета. Це орієнтир, який М. Зеров під час творчого процесу постійно тримає у своєму полі зору. Проте відзначимо власний підхід до сприйняття класичного жанру поетом. М. Зеров вкладає головну думку в останній терцет, чим досягає закономірного і повного обгрунтування висновку. Так, наприклад, у сонеті "Finale" автор у останніх рядках зумів сконденсувати всю глибину батьківської трагедії:

Стою німий і жити вже безсилий:

Вся думка – з білим і смутним горбом

Немилосердно ранньої могили.

Подібну конденсацію думок, вражень і почуттів можемо простежити в інших сонетах – "Вергілій", "Чупринчин сад в Оглаві" та ін.

Як бачимо, М. Зеров не намагався в останньому терцеті повністю підкорятися законам сонетної форми. Поет сміливо використовував вище згадані новації, тим самим утверджуючи в традиційному сонетописанні свої штрихи в неокласичному стилі. Та в цілому М. Зеров дотримується канонічної форми. Катрени мають чітке кільцеве римування (АББА АББА). Терцети, як правило, римуються за схемою французького сонета (ВВГ ДГД). Наприклад, сонет "Визволення". Проте зустрічаються випадки, коли автор дещо зміщує позиції у римуванні рядків терцетів і наближається до італійської схеми (ВВГ ДДГ). Наприклад, сонет "Скорпіон".

М. Зеров не був копіювальником стилю французьких чи італійських поетів. Заслугою українського сонетяра є те, що він зумів гармонійно поєднати у своїй творчості основні здобутки класичних шкіл і реалізувати їхні вимоги на українському грунті. Неокласик надавав особливого значення дзвінкості й точності рим. "Найкраща комбінація рим у терцетах. Для мене – ccd + ede. При такому порядкові забезпечується чоловіче закінчення при жіночій римі в початковому рядку, і навпаки: жіноча клаузула останнього вірша при чоловічій у першому". Так, закінчуючи другий катрен жіночою римою, М. Зеров завершував перший рядок першого терцета чоловічою римою. Для прикладу можна використати сонет "Діва". Схема римування катренів, як правило, лишається незмінною в сонетах неокласика. Щодо римування терцетів, М. Зеров застосовує певні варіації, спричинені звуковими та смисловими навантаженнями слів, як, наприклад, у сонеті "Скорпіон". Згадувані сонети ілюструють майстерність та вправність М. Зерова у володінні звуковим багатоголоссям української мови, а також прагнення не відступати від класичних канонів. Проте подальший розгляд творів засвідчує нові можливості авторського письма. Так, звернувшись до поезій, написаних протягом тридцятих років, відзначимо деякі відхилення від вимог звукових закінчень у рядках. Це можемо помітити на прикладі сонета "Finale". Можливо, підвищуючи майстерність сонетописання, поет вийшов на рубіж глибшого смислового дослідження слова, чим сприяв новому розвитку і певній модернізації класичного жанру.

Дотримуючись класичних вимог, М. Зеров кожну строфу сонета, як правило, завершує крапкою, не використовує повторення слів. Але в той же час констатуємо: "щодо заборони повторюваних слів і неточних рим мушу сказати: "серці" і "терцій" – рима точна, а повторення: "Poor Yorick" у першому терцеті сонета не псує. Поняття точної рими в українській поезії – при неопрацьованості теоретичній і практичній цієї ділянки – евфонії – мусить бути трохи поширене, порівняно до російської. У сонеті Бажана "Залізнякова ніч" "третіх" – "кетяг", на мій погляд, рима цілком сонетна". Варто відзначити й закінчення строф риторичними запитаннями, що створює атмосферу неперервного авторського пошуку відповіді на поставлені питання. Так, у сонеті "Таємничий острів" другий катрен завершується питальними реченнями, що сприяють загостренню загадкової ситуації в житті героїв:

Під дахом гранітової світлиці

П‘ять колоністів мучаться – хто ж він,

Що доглядає їх серед нуртин?

Існує він чи, може, тільки сниться?.

Крім цього, зустрічаються й випадки завершення строф крапкою з комою, що екстраполює неперевершеність мистецької думки. Наприклад, сонет "Poor Yorick!" Не менш цікавою є авторська спроба означити закінчення строфи трьома крапками. Завдяки цьому прийому, М. Зеров передає незакінченість думки. Так, у сонеті "Kosmos" зустрічаємо:

Зринає він, дзвінкий і розмаїтий,

На шістдесят земних коротких літ

З грузького дна – латаття ніжний цвіт,

Щоб нам жагу безмежну напоїти.

Постійний творчий пошук, спрямований на реалізацію думок, мрій у сконденсованій формі сонета, сприяв утвердженню нових мистецьких підходів. М. Зеров постійно наповнював класичний сонет рисами власного поетичного стилю. Завдяки осмисленню вимог класичної форми, поету вдалося виявити нові відтінки цієї форми в сучасній поезії. М. Зеров справді постає перед нами в ролі модифікатора сонета. Свіжість та оригінальність авторського мислення спостерігається в нових ідеях, чистоті та милозвучності мови. Базою евфонії є майстерне використання багатогранного природного звучання українських фонетичних груп, внаслідок чого всі звуки вимовляються чисто, чітко та ясно. Серйозна робота над сонетами сприяла уникненню збігу приголосних, повторів слів та висловлювань. Слова у реченнях об‘єднуються за вимогами звукової структурності, фонетичної злагодженості мови. М. Зеров постійно прагнув до милозвучності, звукової гармонійності при доборі слів, ураховуючи не тільки смислову сторону слів, а й ступені їх музикальних відтінків. При цьому поет постійно намагався зберігати в сонетах звичайну розмовну інтонацію, чим досягав неповторного звучання творів.

Широке використання фонетичних, лексичних, морфологічних та синтаксичних засобів мови помітне у всій поетичній творчості М. Зерова. Так, сонет "Суниці" на фонетичному рівні відтворює колорит пейзажних картин, що оточують ліричного героя. Завдяки засобам звукозапису, автор інтонаційно виділяє слова із цими звуками, підкреслюючи їх значимість та емоційну напругу. Звукові повтори сприяють повнішому та виразнішому відтворенню психологічних переживань ліричного героя, який намагається знайти хвилини спокою для своєї душі. Переважаюча алітерація звуку [с] передає моменти психологічного тиску суспільства на авторську свідомість та наростаюче бажання усамітнення з природою:

Од псів гавкучих солодко спочить,

Од ницих душ, підступства і тривоги.

Розкриттю психології людей сприяє й асонанс [і], [о],[и].

На лексичному рівні відзначимо епітети: "шум розлогий", "хмаркою пухнатою", "високий день", "веселих запашних суниць", "соків земляних". Епітети, підкреслюючи характерну рису певних предметів, сприяють більш глибокій передачі думок та мрій ліричного героя. Для підсилення емоційного звучання авторської думки поет використовує в сонеті "Суниці" персоніфікацію ("шум іде") та метонімію ("шум хмарою темнить").

Із морфологічного боку – основними рушійними силами авторського творчого процесу є застосування іменників та прикметників, що найбільш точно віддзеркалюють почуття ліричного героя.

На синтаксичному рівні зазначимо використання автором складних речень, а також дієприслівникових зворотів: "примкнувши вії", "соків земляних відчувши міць". Заслуговує на увагу і думка М. Зерова стосовно архітектури терцетів. "По-моєму, терцети можуть бути і окремими реченнями, і інтонаційними, замкнутими у собі кусками одного речення".

Розвиваючи сонетний жанр в літературі 20-30-х років, М. Зеров довів невмирущість сонета. Поезія неокласика сповнена особливими принадами гармонійного поєднання минулого і сучасного. Сам термін "неокласичне" є зразком цього вдалого поєднання, адже, застосувавши канони минулого, поет наповнив українську культуру класичною неповторністю. При цьому М. Зеров ретельно дбав про урізноманітнення тематичного наповнення сонета.

М. Зерову вдалося, застосовуючи традиційні чинники сонетного жанру, використати багаті елементи українського фольклору. Звукова система нашої мови була широко застосована поетом як своєрідний процес пізнання світу, а полісемантика слова, відповідно, переросла в глибокий та осяжний резервуар образності.

 

 

Володимир Сосюра (1898 - 1965)

В. Сосюра народився 6 січня 1898р. на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.). Мати поета, Марія Данилівна Локотош, робітниця з Луганська, працювала в домашньому господарстві, батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною непосидющою, перемінив багато професій: вчителював по селах, був сільським адвокатом, шахтарем, добре малював і співав.

Дитинство поета минає на Донбасі. Родина Сосюр оселяється в старій хворостянці над берегом Дінця, в єдиній кімнаті якої туляться восьмеро дітей і батьки. Від одинадцяти років хлопець іде працювати — спершу до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкового заробітку. Початкову освіту здобуває під наглядом батька, зачитується пригодницькою літературою (Жюль Верн, М Рід, Ф. Купер), віршами О. Кольцова та І. Нікітіна. Від 1911р. в с. Третя Рота (нині м. Верхнє) навчається в міністерському двокласному училищі. Маючи блискучу пам'ять, легко виходить у кращі учні, захоплюється співом і художньою літературою. Лектуру поета становлять твори Гомера, Шіллера, Гоголя, Пушкіна, Шевченка, Лєрмонтова, Некрасова, Лесі Українки, Франка. У цей період він захоплюється й лірикою А. Бєлого, О. Апухтіна, С. Надсона; від 1912р. сам пробує писати вірші російською мовою. Продовжує навчання в Кам'янській сільськогосподарській школі, після смерті батька (1915р.) йде працювати на шахту, потім знову повертається до школи. Тут в 1916 — 1917 pp. В. Сосюра пише поезії, які вперше публікуються в бахмутській «Народной газете» та лисичанських газетах «Голос рабочего» і «Голос труда». Більшість поезій («Гроза», «Бокал», «Вновь один») сповнена традиційними мотивами російської романсової лірики. Разом з тим деякі створені під впливом поетики Некрасова («Много в душе еще песен неспетых», «Товарищу»).

У 1918р. В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських і гетьманських військ. Невдовзі потрапляє на кілька місяців до петлюрівських загонів, тікає до червоних, восени 1919р. опиняється в полоні денікінців. У 1920 р. хворого на тиф В. Сосюру звільняють бійці Червоної Армії. Його розстрілювали денікінці, він стояв перед трибуналом, але мудрість голови трибуналу врятувала йому життя. У 1920р. В. Сосюра вступає до Комуністичної партії. Продовжує писати.

1920р. в Одесі В. Сосюра — політкурсант 41 стрілецької дивізії — знайомиться з Ю.Олешею, Е.Багрицьким, К. Гордієнком, з поезією В. Чумака. В дружньому колі, а часом і в «Кафе поетів» читає власні вірші. Літературне товариство одностайно визнає його поетом, а за образно-інтонаційним ладом, тематикою і традицією — поетом українським. 20 травня в газеті «Одеський комуніст» за підписом «Сумний» з'являється вірш «Відплата», що вважається одним із перших опублікованих українських поезій В. Сосюри. Поет дедалі більше (а від 1921р. майже виключно) пише українською мовою.

Вже добре знаного читачам талановитого поета відкликають з фронту до Харкова, де 1921р. В. Сосюра призначається інспектором преси при агітпропі ЦК КП(б)У. Починається період напруженого творчого життя в колі таких тогочасних молодих майстрів, як В. Блакитний, О.Копиленко, О. Довженко, І. Сенченко, О. Вишня, М. Йогансен, П. Усенко.

1921p. виходить у світ перша збірка В. Сосюри «Поезії». 1921 р. також виходить у світ поема «Червона зима».

1922p. виходить друга збірка В. Сосюри — на той час студента Харківського комуністичного університету — «Червона зима».

Поет вільно почувається в складному, повному багатьох течій літературному процесі, не приєднуючись остаточно до якогось одного угруповання і не надаючи цьому особливої ваги. Протягом десятиріччя (1922 — 1932) поет побував у багатьох літературних організаціях, наприклад, у «Плузі», «Гарті», ВУАПі, ВАПЛІТЕ, ВУСППі та інших. В ці роки з'являється ряд ліро-епічних поем В. Сосюри, серед яких засновані на поетиці документалізму діорами «1917 рік», «Навколо».

Пристрасну чуттєву лірику приносять книги 1924p. «Осінні зорі» і «Місто». Народжуються такі перлини новочасної лірики, як «Ластівки на сонці...», «Магнолії лимонний дух...», «Вже в золоті лани...», «Такий я ніжний...» та ін.

Митець постійно звертається до великих поетичних форм. Після поем 1923р. «Віра» і яскраво експресіоністичного «Золотого ведмедика» він пише епопею «Залізниця» (1923 — 1924), яка складається з п'яти сюжетно пов'язаних поем.

З 1923p. після короткочасного навчання на робітфаку Харківського інституту народної освіти (тут поет опинився в рідкісній ситуації, коли він вивчав історію літератури, а вся молодь України за хрестоматією Плевако студіювала його власну творчість) В. Сосюра повністю віддається літературній праці. Пише ряд великих соціальних портретів — це ліро-епічні поеми «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня» (1924), а також складений з кількох сюжетних ліній (багатих на неймовірні збіги обставин) віршований історичний роман «Тарас Трясило» (1925), витриманий у романтичних барвах, видає збірки поезій «Сніги», «Сьогодні» (1925), «Золоті шуліки» (1927), «Юнь» (1927).

У 1928 — 1929 pp. виходять поеми В. Сосюри «Вчителька», «Поет», «Заводянка», «ГПУ», публікуються збірки віршів «Коли зацвітуть акації», «Де шахти на горі» (1926), «Серце» (1931), «Червоні троянди» (1932). Поет бере активну участь у літературному житті — багато виступає перед робітниками, на творчих дискусіях і вечорах.

В 30-х роках поет багато працює в галузі художнього перекладу (поезія О. Пушкіна, М.Лєрмонтова, О. Блока, Христо Ботева, І. Петникова). Здобута в багатьох роздумах філософічна ясність мислі вносить у книжки поета («Нові поезії», 1937; «Люблю», 1939) почуття творчої впевненості й оптимізму.

Трагедія Сосюри подібна до трагедії М. Хвильового, котрий не витримав такого внутрішнього конфлікту й закінчив життя самогубством. Різниця тільки в тому, що Сосюра-українець не дійшов до заперечення Сосюри-комуніста й лишився жити далі з тягарем своєї двоїстості. Цікавим при цьому є один надзвичайно характерний для Сосюри момент: два Сосюри — українець і комуніст — живуть в одному Сосюрі-поеті поруч, але зовсім окремим життям. До певного часу вони між собою боролись, змагаючись за першість, але потім знайшли компроміс. Цей компроміс знайдено на базі своєрідного поділу між ними сфер їхнього вияву і взаємного невтручання в ці сфери. Сосюра-комуніст має в своєму володінні виключно сферу свідомості, розумового сприйняття дійсності, в той час коли Сосюра-українець неподільно панує в сфері почуття, так би мовити сердечного сприйняття дійсності. Тому в кожній книжці Сосюри можна відразу одним оком відокремити «кесареве кесареві» від «Божого Богові», так само, як це можна дуже легко відокремити і в кожному з тих його віршів, де обидва ці елементи є поруч. Вони не тільки взаємно не про-никаються, а навіть взаємно й не доторкаються. Хоча водночас обидва Сосюри цілковито щирі, бо взагалі щирий Сосюра — поет і людина. І зовсім ясно, що совєтська влада не має жодних підстав серйозно обвинувачувати Сосюру в зраді їй, бо ж зовсім ясно, що своєю свідомістю він належить їй. А що серцем він українець, то це ж не його провина, а його... нещастя. Інша справа, що в сфері серця він більше на своєму місці, ніж в сфері розуму, але це знову ж таки не його провина, а його нещастя як поета за покликанням.