Основні літературні угрупування 20-30-х рр. ХХ ст. 2 страница

У Києві Косинка працює чистильником чобіт, канцеляристом і відвідує вечірні гімназіальні курси.

Творчий дебют прозаїка відбувся 1919 року, коли в одному з літніх чисел київської газети "Боротьба" з'явилося його перше оповідання - "На буряки".

Публікації 1920-го року чисельніші: в київському альманасі "Гроно" з'являються оповідання "Під брамою собору", "Мент", "За земельку".

1922-го року з’являється перша книжка новел та оповідань "На золотих богів".

Ця збірка - коротка, прагматично об'єктивна історія страдницького народу, який втягнуто в вир революції та громадянської війни, що стає жертвою завойовницьких погромів, розперезаних хижацьких інтересів". Григорій Михайлович, як художник "від Бога", виступає водночас "за всіх" і "проти всіх", йому болять і рани бідності найбільш окраденого селянина ("На буряки"), і кров переконаного партійця ("Десять", "Темна ніч"), і безпросвітність декласованих спекулянтів та "вічних" міщан ("Місячний сміх"). Обраний Григорієм об'єктивно-драматичний загальнолюдський погляд на відтворювану дійсність не обіцяв йому, звичайно, спокійного життя в літературі, яку новонароджена офіційна критика (за допомогою цензури) дедалі активніше штовхала на шлях ортодоксальної одновимірності. Зовсім не випадково Євген Григорук лякав письменника, що коли той буде пропонувати більшовицькій пресі новели такого плану як "На золотих богів", то "рукопис піде до ЧК".

На початку 1920-х молодий письменник навчається у Вищому інституті народної освіти - таку назву мав тоді Київський університет. Його ім'я стає відомим, особливо полюбляють слухати оповідання письменника в авторському виконанні: дзвінко, чітко карбуючи слова, письменник емоційно збагачує своєю дикцією діалоги. Через матеріальні нестатки Косинка не зміг закінчити повний курс навчання, але студентські роки (1921-1923) важили для нього дуже багато: він здобув певні історико-філологічні знання, чітко визначився у своїх світоглядних орієнтаціях.

Другу книгу письменника - "Новели дезертира" - 1924 року вже відмовилися друкувати. Це стало предметом занепокоєння автора та літературної громадськості Харкова. Микола Хвильовий у листі до Миколи Зерова писав про цей факт, як про кричуще порушення літературної етики, а Григорію Михайловичу Косинці не залишалось нічого іншого, як працювати над новими творами.

До наступної книги новел - "В житах" (1926) - увійшли кілька творів з першої збірки, однак більшість з них була написана протягом 1923-1925 років. В новій книзі Косинка постає перед читачем вже сформованим майстром реалістичного стилю. Об'єктивність художнього письма Косинки і гострота відтворюваних ним життєвих конфліктів викликали здивування серед критиків, а відверті вульгаризатори з-поміж них навіть публічно звинуватили письменника в поетизації ворожих радянській дійсності сил, в прихильності до куркульства, бандитизму і т.п. Володимир Коряк писав, що з новел Косинки не ясно, з ким він і проти кого. Я.Савченко вважав, що з усіх сучасних йому письменників Косинка є "найкривавіший", а Степан Щупак та Олександр Полторацький кваліфікували Григорія Косинку як куркульського агента в радянській літературі.

Натомість високу оцінку творам письменника дали Мирослав Ірчан, Максим Рильський, Сергій Єфремов та ін. М.Рильський наголошував, що новели Косинки "з часом у певну гармонію злившись, дадуть епопею революції". Цензура раз-у-раз затримує його твори, а в пресі чимдалі більше лунають погрози. Не маючи змоги жити з літератури, Косинка заробляє на життя у сценарному відділі Київської кінофабрики.

1929 р. «Вибрані оповідання».

1933 р. Гр.Косинка випускає збірку "Серце", яку в останній момент затримав Головліт. "Цькування, мислю я, повинно мати якісь межі, а виходить, що ні, що я помиляюсь…Все-таки я держуся. Не втрачаю ґрунту під ногами, хоч його давно вже можна було б згубити, бувши на моєму місці", - пише Косинка 16 квітня 1932 року.

1934 року в харківському будинку письменника була проголошена "настановча" доповідь Івана Кулика, який говорив про завдання письменників у зв'язку з перемогою Сталіна. В дискусії виступив і Косинка. Замість того, щоб обмежитися трафаретними словами вимушених заяв, як це робили інші, він вибухнув зливою скарг, нарікань, протестів. З різкою і запальною люттю він говорив, що в умовах "соціального замовлення", коли людину взяли за горлянку, вона не може творити. То була не промова, то був крик відчаю в самотній порожнечі пітьми. Зала завмерла від страху; кінець промови комуністи вкрили свистом, вигуками обурення, погрозами, а гальорка аплодувала.

4 листопада 1934 року письменника було заарештовано. З в'язниці він писав до дружини: "Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши - прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передавай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий!"

15 грудня 1934 року, "виїзна сесія Військової колегії засудила Григорія Косинку-Стрільця до розстрілу". Косинка гордо зустрів вирок у якому говорилося, що "більшість обвинувачених (письменника засудили разом з 28 іншими представниками української інтелігенції) прибули в СРСР через Польщу, а частина через Румунію, маючи завдання по вчиненню на території УРСР ряду терористичних актів. При затриманні у більшості обвинувачених забрані револьвери і ручні ґранати". Зрозуміло, що судова аргументація була повною нісенітницею. Ніхто з розстріляних за цим вироком - ні Григорій Косинка, ні Дмитро Фальківський, ні Олекса Влизько або Роман Шевченко, за винятком Крушельницьких (батька й синів) ніколи в житті не були ані в Польщі, ані в Румунії. Що ж до Крушельницьких, то вони стали жертвою своєї довірливості. Вони були комуністами, й прибули в Україну за запрошенням совєтського уряду.

Посмертна реабiлiтацiя письменника вiдбулася 19 жовтня 1957 року. У копiї довiдки за формою № 30, що зберiгається в архiвних фондах ЦНБ iм. Вернадського АН України, зазначається: "Дело по обвинению Косынки-Стрелец Г.М., арестованного 5 ноября 1934 года, пересмотрено военной коллегией Верховного суда СССР 19 октября 1957 года. Приговор военной коллегии от 13-15 декабря 1934 года в отношении Косынки-Стрелец Г.М. по вновь открывшимся обстоятельствам отменен и дело за отсутствием состава преступления прекращено. Косынка-Стрелец реабилитирован посмертно".

Тематично творчiсть Косинки тiсно пов'язана з проблемами дореволюцiйного села. Iдейно-стильове спрямування її розвивалось у дусi традицiй модерної української новели рубежа XIX-XX столiть, найяскравiшим представником якої був Василь Стефаник. З ним Григорiй Косинка пiдтримував творче листування, одержуючи вiд нього вiдгуки про свою новелiстику i по-батькiвськи щирi творчi поради. В. Стефаник називав Косинку "своїм сином з Дiвич-гори" (назва гори над Днiпром поблизу Києва).

Риси індивідуального стилю Гр.Косинки: неореалістичний, такий, що несе в собі риси модерністських тенденцій, зокрема імпресіоністичної. Імпресіонізм особливо виявився у ранні новелах («За земельку», «Перед світом», «Під брамою собору» тощо), де йде не описування чого, а фіксація вражень від чогось. У пізніших новелах посилюється реалістичне начало, переважає опис, розповідь.

Новела «На золотих богів» (1920 р.) За жанром – це новела-шкіц – твір, в основі якого одна, напружена, драматична подія, одне сильне враження, потрясіння.Назва і початок новели ніби свідчать про симпатії автора до селян-бідняків. Але ця новела – не пафосне оспівування революційних подій, а спроба їх осмислити. Кольорова гама – червоно-чорна. У переможців села – песимістичні настрої, радості від перемоги немає. Нерівний бій бідняків з армією «золотих богів» скінчився, забравши багато жертв, не вартих того. Письменника намагається оцінити події з висоти високих вартостей. Образ чорної обсмаленої сохи в клуні – символ краху селянських ілюзій. Образ сонця – вічне, недосяжне світило, основа життя на землі та підтримка високого духу. Образ легенького вітру, який з’являється наприкінці – образ автора.

Новела «Постріл» (1924 р.) Тема: трагічне порушення гармонії світу відреченням від законів загальнолюдської моралі в ім’я нового життя. У «Пострілі» розповідається про розстріл комуніста Матвія Киянчука, свідком чого став товариш дитячих літ Корній. Обидва з бідняцьких родин, разом наймитували в пана, тепер опинилися по різні боки революційної барикади: Корній серед вояків отамана Гострого, а Матвій став комунаром. Типова ситуація. «Куди бігти і що далі робити?» —запитує себе Корній після розстрілу товариша. Якраз він є уособленням того заблукалого українського селянства, яке шукало шлях у ті непрості роки. Поведінка Матвія, той страшний постріл у нього став поворотним у свідомості Корнія, вніс у неї сум'яття і зневіру. Зрозуміло тільки одне: йому ненависне плазування перед кимось. Новела закінчується болючим запитанням Корнія: «Що жде нас далі? А-ах!..» Тобто, яким же буде те майбутнє, якщо воно здобувається таким жорстоким способом? Де знайти праведний шлях, як відновити порушену гармонію? А душа митця так прагла її побачити, відчути хоч на мить.

Новела «В житах» (1922 р.) У 1922 р. друкувалася у львівському часописі «Нова культура». Перероблена, 1925 р. з'явилася в журналі «Життя й революція», що виходив у Києві.То була одна з найулюбленіших новел Григорія Косинки. Це найбільш життєлюбний, пронизаний світлим, оптимістичним настроєм імпресіоністичний малюнок. У новелі знову зустрічаємося з Корнієм. Другий рік «проходить житами тінь розстріляного на городі Дзюби комуніста Матвія Киянчука». Минуле невідступно його переслідує, а майбутнє неясне і тривожне. Але ми бачимо Корнія в особливий ранок, в імпресіоністично-пантеїстичному сприйманні —як невинну дитину праматері-землі, що серед розкішної, ніби незайманої недавніми кривавими подіями природи веде своє нехитре, неспішне існування. Корній прислухається до «пісні поля», милується різнобарвністю степу, розмовляє із сонцем, що наче цілує його. Для нього сонце живе, як брат. Здається, в цьому безмежному світі лагідної природи ніщо не віщує небезпеки. Все настроює на спокійний меланхолійний лад. Тільки душа в якомусь німому чеканні, жде перемін, чогось несподіваного, але світлого. Картина цілком ідилічна. Бракує якогось різкого штриха.

Як апофеоз «пісні душі» Корнія (і автора теж) —кульмінація цього монотонного нехитрого сюжету (зустріч героя з колишньою коханою, яку називає «загубленою в житах своєю долею»). Уляна—жінка сільського багатія Дзюби, причетного до розстрілу Матвія. Отож, інша реальність у такий спосіб нагадує про себе. Але це негучне протиставлення не змінює загального оптимістичного настрою новели, лише підкреслює щемливо-радісне сприймання довколишнього світу, який є та буде вічно, разом із сонцем. А степ дзвенить, Корнію теж співати хочеться, бо він «п'яний сьогодні в житах». Мить радості коротка, минуща.

Новела «Мати» (1925 р.) Образ матері є не лише центральним, довкола якого відбуваються всі події. По-перше, письменник відійшов від фольклорно-народницького його трактування. В новелі він сприймається двояко: як реальна мати, хоч існує лише в думках, переживаннях, спогадах, видивах сина, і як наскрізний образ-символ материнства — основи всього життя на землі, уособлення вічного спокою, стабільності, захисту душі й тіла. По-друге, Косинка сміливо і впевнено перекреслив уже домінуючі в мистецтві тодішні стереотипи, накинуті панівною ідеологією: надавати перевагу суспільному, класовому перед особистим, власним. Більшовицька мораль вимагала захищати інтереси класу, а не родини: стріляти в кохану, матір, брата, якщо вони були з ворожого табору, залишати вдома хвору дитину, якщо того потребувало виконання виробничого плану і т. ін. І те розцінювалося як подвиг, найправильніший вибір. Головний герой Косинки діє зовсім по-іншому. Його поведінка є природною, закономірною, власне, нормальною, а не сконструйованою автором задля втілення певної ідеї. Дія відбувається в короткому часі - вечір, ніч, ранок. У бідній селянській родині помирає хвора мати, найстарший син лаштується привезти із Зеленогаївки лікаря, хоч надій на порятунок мало. Все ускладнюється тим, що довкола ідуть бої між білополяками, гайдамаками, червоноармійцями. В цю криваву фантасмагорію потрапляє Андрій. Усе в природі ніби передчуває неминучість фатального кінця: смерті матері. Перед від'їздом Андрій, наче у мертвої, просить у матері прощення.

І ось перша зустріч хлопця з небезпекою. Йому наказують возити на позицію снаряди. Андрій мимоволі стає учасником подій у польському війську, але те його не обходить. Образ матері заступає йому весь світ, наче існують лише двоє: син і мати. Щоб не порушити ту недоторканну святість, Андрій не зізнається полякам про мету своїх мандрів на полі бою. Усіх довкола він сприймає як ворогів матері (ворогів усього святого і світлого), і вирішує помститися — вбити «хоч одного з армії, що носить житній колір шинелі». Звернімо увагу: вбити не ідеологічного противника, а ворога, який заважає порятувати маму. Вже вертаючи додому без лікаря, в немилосердній люті він так і зробить, і від того стане «п'яний якоюсь великою радістю перемоги». Андрій розуміє: з поразкою білополяків він зможе швидше вернутися до матері. А коли вже буде вдома і довідається про смерть матері, бажання помсти знову заполонить його. Він захоче вбити пораненого польського графа як уособлення тих темних сил, які призвели до родинної біди.

Отже, з образом матері в новелі безпосередньо пов'язаний головний мотив —мотив тривоги, що з'єднує реальні події, хаотичні видива, почування, враження героя. Це тривога за хвору, яка от-от помре, за батька, братів, сестер, за життя всіх, бо мати є найпершою опорою. Це і тривога за довколишній світ, гармонію якого остаточно порушено цією кривавою бійнею, від якої люди так стомилися (а чи змирилися), що й сприймають їх якось байдуже-механічно. Селянам давно хочеться спокою. Наші, ваші, свої, чужі - вже все сприймається насторожено, як нова невідомість. Зараз відступають поляки, але всіх то обходить лише як небезпечний факт: можуть конфіскувати коня, забрати підводу, хліб, а то і вбити.

Треба звернути увагу на епізоди, пов'язані з рядовим польської армії, одним із тих, що не хотіли коритися наказу і знову йти під кулі. Вони підсилюють звучання авторської ідеї. Ось він перед боєм, стоячи на колінах коло кулемета, божевільно вигукує назустріч «криваво-огненного диску сонця»: «Смерть!» Трохи згодом він ще безрадісніше кричатиме: «Я —бідний! Не рубай...» Власна тривога вирізняє це слово у враженнях Андрія: «Ні, не привезу я лікаря до матері... Смерть—кажу я вголос ці слова, а Зеленогаївська лікарня горить у цей час так само тихо та ясно». Андрієві покладуть на воза того самого, але вже тяжко пораненого солдата, і він привезе його додому. А готуючись до похорону матері, хлопець мучитиметься від божевільного внутрішнього запитання: «Чому моя мама зціпила губи, як мертвий солдат?» Ця деталь підкреслює думку про те, що всі люди однакові перед стражданням, неминучістю, всі одинокі та безпорадні перед нею. Смерть усіх рівняє: і ворогів, і рідних.

Поведінка всіх дійових осіб невимушена й закономірна: поляки, що прийшли визволяти цей народ від більшовизму, грабують його: забирають коней і підводи, зривають із грудей Андрія мамин хрестик; прості солдати хочуть додому; українські селяни стомилися від війни.

Борис Антоненко-Давидович (1899 - 1984)

Антоненко-Давидович Борис Дмитрович народився 5 серпня 1899р. в передмiстi м. Ромни - Засуллi (тепер Сумськоï обл.) у сiм'ï машинiста-залiзничника Дмитра Олександровича Давидова i Юлiï Максимiвни Яновськоï. "Антоненко-Давидович" є водночас i псевдонiм, i прiзвище його прадiдiв - реєстрових козакiв Антоненкiв). Закiнчивши в 1917р. Охтирську гiмназiю, майбутнiй письменник вступив на природничий вiддiл Харкiвського унiверситету, але невдовзi перевiвся на iсторико-фiлологiчний факультет Киïвського унiверситету. Через матерiальнi нестатки та безперервну змiну влад офiцiйноï вищоï освiти так i не здобув; довелося опановувати науку самотужки "в бiблiотеках та з великоï книги життя".

У 1920-1921рр. ще зовсiм юним членом КП(б)У Б.Антоненко-Давидович завiдував Охтирською наросвiтою, ходив у загонi ЧОНу проти Махна та мiсцевих повстанських ватаг, збирав продрозкладку й органiзовував вибори до Рад. Не зрозумiвши сутностi НЕПу й не погоджуючись iз практикою розв'язання нацiонального питання на Украïнi, восени 1921р. вийшов iз КП(б)У i вступив до УКП. Та, переконавшись у марностi ïï дiяльностi i не бажаючи "помножувати дякiвський хор у московськiй церквi з фiлiалом в Украïнi", восени 1923р. вийшов з УКП.

У 1923р. в киïвському журналi "Нова громада" надрукував перше оповiдання "Останнi два", яке й поклало початок його творчостi. Своє лiтературне "хрещення" письменник одержав у лiтературнiй органiзацiï "Ланка" (згодом - "Марс", що вiдокремилась од строкатого "Аспису" (асоцiацiï письменникiв), яка об'єднувала невеличку, але творчо дуже сильну групу молодих "попутникiв": Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка, В.Пiдмогильний, Є.Плужник, Б.Тенета, Т.Осьмачка, Д.Фалькiвський та iн. Б.Антоненко-Давидович - автор бiльше двох десяткiв оригiнальних книг оповiдань, повiстей, роману, лiтературно-критичних нарисiв та портретiв.

Найвiдомiшi його книги, якi й визначають творче обличчя письменника, це повiсть "Смерть" (1928), збiрка лiтрепортажiв "Землею украïнською" (1930), роман "За ширмою" (1963), цикл "Сибiрських новел" (1989) та мовознавча праця "Як ми говоримо" (1970, 1991).

Та пiсля вбивства Кiрова по всiй краïнi почалися жорстокi репресiï. Вже 5 грудня 1934р. заарештовано Є.Плужника, а 17 грудня розстрiлянi як "вороги народу" i "терористи" друзi Антоненка-Давидовича Г.Косинка, Д.Фалькiвський, К.Буревiй, О.Близько. Цунамi терору докотилася й до Казахстану. 2 сiчня 1935р. Антоненка-Давидовича заарештовано й пiд конвоєм вiдправлено до Києва.

На допитах письменник тримався гiдно й мужньо. Коли слiдчий НКВС Хаєт вимагав зiзнатися в приналежностi до терористичноï органiзацiï й обiцяв зберегти йому "мерзенне" життя, якщо покається i видасть своïх спiльникiв по УВО, Б.Антоненко-Давидович вiдповiв: "Я не знаю, якi у вас є засоби впливу на в'язнiв пiд слiдством. Та навiть коли б, припустимо, якимись невiдомими способами вам пощастило зламати мене i я виказав би вам на себе й на iнших оцю фантасмагорiю, i коли б ви не тiльки дарували менi моє "мерзенне", як ви кажете, життя, а навiть випустили на волю, то я повiсився б на першому ж сучку. Тому, що таким людям, як я, можна жити з переламаним хребтом, але з переламаним моральним хребтом я жити не змiг би. На це ви зважте." Отож Хаєт змушений був визнати, що в особi Антоненка-Давидовича вiн зустрiв "закоренiлого ворога, але стiйкого".

Сталiнськi опричники звинуватили письменника у "приналежностi до контрреволюцiйноï нацiоналiстичноï органiзацiï" (УВО), яка нiбито силою зброï "прагнула повалити Радвладу на Украïнi i готувала iндивiдуальний терор проти Компартiï i Радянськоï держави". На пiдставi цiєï фальшивки Б.Антоненка-Давидовича було засуджено на 10 рокiв концтаборiв, де письменник пройшов усi кола ГУЛАГiвського пекла, а пiсля того був вiдправлений на довiчне заслання в село з промовистою назвою Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.

Лише 1956р. був реабiлiтований, а наступного року повернувся до Києва i спрагло взявся до творчоï роботи. Та з виходом у свiт роману "За ширмою" на нього знову посипалися звинувачення у всiляких грiхах. У роки брежнєвсько-сусловськоï стагнацiï письменник був ошельмований, зацькований i зловiсно замовчаний, але морально не зломлений. Вiн помер 9 травня 1984 р.

Увесь творчий шлях Антоненка-Давидовича саме життя поділило виразно на два періоди. Перший — від 1923 року до 1933-го, тобто від появи першого його оповідання «Останні два» («Нова громада», Київ, 1923, ч. 3 — 4) до публікації останньої перед засланням збірки оповідань «Паротяг ч. 273», що вийшла в видавництві «Молодий більшовик», 1933. Другий — від червня 1957 року, тобто від року, коли Антоненко-Давидович після 22 років ув'язнення повернувся до Києва й відновив свою творчу працю.

Двадцять чотири роки, що відокремлюють собою ці два періоди творчості, тобто роки від 1934-го по 1957-й, вважаються мертвими чи втраченими роками в творчій біографії письменника.

Перший період творчості. Писати Антоненко-Давидович почав ще в гімназійні роки: писав поезії, фейлетони, сатиричні нариси, а 1916 року в шкільному друкованому журналі з'явився його нарис під назвою «Моя поездка на Кавказ», що, як зізнається сам автор, був якоюсь мірою прообразом того цікавого мандрівного жанру, який пізніше приніс йому славу збірками «Землею українською», «Збруч» та ін. Роки революції на деякий час загальмували були цю пристрасть, але вже від 1920—1921 років він пише багато. Із цих писань 1923 року з'явилися друком дві речі: згадане оповідання «Останні два» і драма на чотири дії «Лицарі абсурду», в харківському журналі «Червоний шлях» (1923, ч. 8) — цими публікаціями й датується початок першої доби його літературної творчості.

За першу добу творчості Антоненко-Давидович опублікував 14 книжок і велику кількість окремих нарисів, рецензій, заміток, розкиданих по всій тогочасній періодичній пресі. Були це збірки оповідань — «Запорошені силуети» (1925), «Тук-тук» (1926), повісті «Синя волошка» (1927), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік» (1929), «Печатка» (1930), збірка нарисів «Землею українською» (1930) і багато інших. Крім цього, між 1926-м і 1933-м він писав роман-трилогію «Січ-мати», що уривками друкувалась у журналах «Глобус» і «Життя й революція». 1933 року перший том трилогії під назвою «Нащадки прадідів» Антоненко-Давидович подав був до видавництва «ЛіМ». Але ані ця частина, ані інші вже не побачили світу і трилогія в цілому, правдоподібно, пропала назавжди. Одночасно писався роман з життя технічної інтелігенції під назвою «Борг», уривок з якого з'явився в січневому числі «Життя й революція» за 1933 рік — але й цей роман уже світу не побачив: після арешту автора також пропав. Безперечно, із цих публікацій першої доби творчості центральне місце посідають його оповідання й повісті: «Печатка», «Синя Волошка», «Смерть» і збірка репортажів «Землею українською». Вдалося й дещо опублікувати, поки на політичному обрії згромаджувалися лиховісні хмари терору.

Спалах арештів весною 1933 року та самогубства Хвильового 13 травня і М. Скрипника 7 липня — та після цього нова хвиля арештів українських письменників і культурних діячів створили пекельні умови життя і праці для письменників — а серед них і для Антоненка-Давидовича. Від природи активний і здатний політично мислити, він пробує знайти вихід із смертельної ситуації: їде на Далекий Схід до столиці Казахстану Алма-Ати, влаштовується на працю при державному видавництві Казахстану, заплановує дві великі праці — антологію казахської літератури українською мовою й подібну ж антологію української літератури казахською, як задум великого братерського спілкування двох далеких народів.

Але доля не судила здійснити ці шляхетні плани: 5 січня 1935 року — арешт, безглузде слідство, комедія суду, беззаконний і безпідставний вирок смерті, заміна його на 10 років таборів, що практично протягнувся аж 22 роки, дарма що цей засуд мав тягтися все його життя. Лише смерть Сталіна й короткотривала доба відлиги врятувала життя письменника: несподівано у червні 1957 року Антоненко-Давидович повернувся до Києва.

Другий період творчості. Машина терору вирвала із активного життя письменника, коли йому минуло 35 років, а повернувся він із заслання з надломленим здоров'ям, виснажений фізично, але морально і духовно — незламний що й зберегло його як митця і громадянина, коли сповнилося йому 58.

У минулі каторжні роки він утратив був усяку надію повернутися будь-коли до літературної праці. Але після смерти Сталіна його несподівано охопив потяг до писання, якого, як він сам пише, «не зазнавав, мабуть, з того часу, як перестав ходити в початківцях». І він у найнелюдяніших умовах на випадкових клаптиках паперу, в кожну вільну хвилину писав. Унаслідок цієї довгої і впертої праці вийшов солідний рукопис. Коли таки прийшла воля й Антоненко-Давидович повернувся до Києва, то він привіз із собою вже першу чорнову редакцію свого роману «За ширмою». А поки роман солідно допрацьовувався, Борис Дмитрович своє нове життя на волі розпочав знову мандрівкою по рідній, давно не баченій батьківщині. Закінчив цю мандрівку відвідинами Буковини, Покуття, Галичини і Закарпаття. У кількох прегарних, таких же свіжих і бентежних, як і колись, нарисах зафіксував він враження своєї надзвичайної мандрівки. Додавши до них дещо зі своїх старих нарисів, 1959 року він видав їх книжкою під назвою «Збруч». Того ж 1959 року з'явилося перевидання одного з його давніших оповідань «Крила Артема Летючого». І цим, власне, відзначено його шістдесятиріччя. Л. Серпілін, В. Півторадні, Є. Гриднева, О. Ставицький і навіть О. Полторацький тепло вітали ці нові його публікації, а В. Іванисенко у статті «Скромність і сумління» («Літературна газета», 1959, 4 серпня) щиро вітав письменника з 60-річчям і висловлював радість з нагоди повернення його до літератури.

Для Антоненка-Давидовича справді настала ніби друга творча молодість. З-під його пера виходять нові твори. Крім згаданої збірки «Збруч» і оповідання «Крила Артема Летючого», він пише й публікує багато нових оповідань, окремих збірок, повістей і романів: «В сім'ї вольній, новій» (1960), «Золотий кораблик» (1960), психологічно-побутову повість з студентського життя 1920-х років «Образа», соціально-психологічне оповідання з доби революції «Так воно показує» і, нарешті, повісті та романи: «Слово матері» (1960), «За ширмою» (1963), «Семен Іванович Пальоха» (1965) та багато інших оповідань, які й досі ще не зібрано в окрему збірку. 1967 року вийшов том його вибраних творів з досить вдумливою і прихильною до автора передмовою критика Леоніда Бойка.

Крім художніх творів, автор видав кілька цінних книжок про літературне життя, про літературу і мову. Свої спостереження над творчим процесом і свій досвід він виклав у збірках статей: «Про що і як» (1962) та «В літературі й коло літератури» (1964). Літературні силуети про класиків української літератури: Шевченка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Степана Васильченка, літературно-критичні й теоретичні нариси і, нарешті, спогади про своїх сучасників (В. Еллана-Блакитного, В. Сосюру, М. Рильського, Є. Плужника та Б. Тена) — виповнюють книжку «Здалека й зблизька» (1969). Нарешті знамениті його роздуми й спостереження над українською літературною мовою, що з'явилися під назвою «Як ми говоримо» (1970). На жаль, ця книжка стала останньою публікацією творів Антоненка-Давидовича. Від 1971 року двері видавництв і журналів радянської України для цього видатного й заслуженого майстра слова знову закриті.

Ясніше й трагічніше трудно висловитись. І живе в таких поліційних умовах силою ізольований від літературного процесу, фактично з кляпом у роті, видатний письменник і чесний син свого народу ось уже десятий рік. Лише коли-не-коли приходить йому потіха десь здалека: то, прогавлена наглядачами, позитивна оцінка книжки «Як ми говоримо» в серйозному російському журналі «Вопросы литературы», то похвальна оцінка в журналі Польської Академії наук "Slavia orientalis" (1972), то переклад польською мовою роману «За ширмою (роман)», з найкращою рекомендацією для читачів («Za parawanem», 1974), у чудовому перекладі Станіслава Рихліцького, то перевидання в Австралії нашою філією ОУП «Слово» роману «За ширмою», то підготовка його перекладу англійською, то, нарешті, вже 1979 року у варшавському «Українському календарі» у статті «Вірний син свого народу» названо його «прекрасним знавцем і палким шанувальником нашої солов'їної мови». Для нього, без сумніву, це були промені сонця серед темної ночі його щоденного буття.

У творах Антоненка-Давидовича, як висловився колись теоретик активно-романтичного (вітаїстичного) напряму, «глибина думки поєднана із витонченим словом, каламбур з оригінальністю, сльозина із теплою пародією на саму себе і велика та глибока радість із тією журбою, що так прикрашує чоло мислителя».

Антоненко-Давидович організаційно не належав до групи вітаїстів, але духово і творчо він ішов у цьому загальному відродженському річищі 1920-х років. «Белетрист і публіцист гостросуспільного інстинкту і зору» — так слушно колись визначив Антоненка-Давидовича Юрій Лавріненко. Я б волів до цього ще додати: письменник глибокого вгляду в суспільні процеси й людські душі, реаліст і гуманіст в зображенні найболючіших життєвих і загальнонаціональних проблем, вникливий психолог і гострий аналітик людських учинків, вимогливий до слова й образу і, нарешті, усією своєю творчою духовістю письменник глибоконаціональний і саме тому — загальнолюдський.