ЇХ ЕВОЛЮЦІЯ
ТЕОРЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ НА РОЛЬ ДЕРЖАВИ ТА
ПЛАН
ТЕМА 9. ДЕРЖАВА ТА ЇЇ ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ
§ 1. Теоретичні погляди на роль держави та їх еволюція.
§ 2. Економічні функції держави в сучасній економіці.
§ 3. Сутність, методи та форми державного регулювання економіки.
§ 4. Державний сектор як фактор сталого розвитку національного економіки.
§ 5. Бюджетно-податкова політика держави.
§ 6. Грошово-кредитна політика держави.
Економічна роль держави – одна з найважливіших і давніх проблем економічної науки. В широкому розумінні цього терміну вона відображає роль свідомої координації господарської діяльності. Важливість цієї проблеми з часом зростає, і в сучасному глобалізованому світі інститут держави, його економічна роль, перебувають у центрі суспільної уваги.
Про необхідність державного регулювання економіки говорить весь світовий досвід. Держава через свою особливу роль у суспільстві за всіх часів тією чи іншою мірою втручалася в економічні процеси. Але спочатку це втручання було зумовлене її власним виникненням і необхідністю вилучення на свою користь певної частини суспільного продукту для утримання державної машини і апарату чиновників державної влади, армії, поліції, судів та ін. Таке вилучення і перерозподіл вимагали від держави створення відповідного законодавства, яке б стояло на сторожі державних інтересів і визначало обов’язки всіх членів суспільства. Зазначені суто управлінські інтереси держави визначали її обмежену пасивну роль у регулюванні економіки.
За цих умов активну роль відіграв ринковий механізм. Ринкова конкуренція, впливаючи на ціни і доходи, автоматично і досить оперативно пристосовувала розрізнені дії господарських суб’єктів до економічної ситуації, що постійно змінювалася, регулювала рівновагу між попитом і пропозицією, забезпечувала макроекономічну стабільність.
Проте в міру розвитку товарного виробництва, його монополізації і ускладнення відтворювальних процесів стали виразно проявлятися обмеження у регулюючих можливостях ринкового механізму. В економіці стали виникати істотні вади: тривалі порушення рівноваги між сукупним попитом і сукупною пропозицією, інфляція, безробіття. За зазначених умов виникла об’єктивна необхідність активізації ролі держави у регулюванні економіки. Особливо переконливо підвела до цього висновку велика криза 1929-1933 рр., яка остаточно розвіяла авторитет ринкової конкуренції і показала, що в суспільстві сформувалася нова суперечність, яка вийшла за межі економіки. Такою суперечністю стало протиріччя в суспільстві між розвитком його економічної та соціальної сфер.
Усвідомлення суспільством суперечності економічного і соціального розвитку йшло не тільки через потребу подолання руйнівних наслідків кризи, а й через усвідомлення необхідності кардинальних змін, щоб стабілізувати економіку й суспільне життя і не допустити повторення катастрофи подібних масштабів у майбутньому.
Потреба в економічній стабільності оволодіває основними суб’єктами економіки – монополіями, акціонерними товариствами, приватними капіталістами, дрібними товаровиробниками, найманими працівниками, стає частиною їхнього економічного інтересу. Потреба в збереженні та нормальному функціонуванні виробництва входить у суспільну свідомість, перетворюється на загальний інтерес, стає суспільною потребою.
Отже, у ринковій економіці поступово формується нова суспільна функція. Вона полягає у регулюванні економіки заради соціальної сфери. Зрозуміло, що ця нова суспільна потреба не може бути реалізована автоматично, вона передбачає свідоме регулювання. Механізм ринкового регулювання не може забезпечити такого регулювання.Повинен був з’явитися і сформуватися новий економічний суб’єкт. Водночас він не міг бути абсолютно новим, адже він мав накопичити до того часу достатній досвід регулювання відносин – і певною мірою економічних – у національному масштабі. Такий суб’єкт у системі суспільних інституцій дійсно вже існував. Це була держава.
З певних обставин держава найкраще відповідала суспільним потребам у новому економічному суб’єкті. Діяльність держави здійснювалась на національному рівні. Економічні питання не були для держави новиною: адже вона була завжди пов’язана, по-перше, з оподаткуванням і витрачанням зібраних податків і, по-друге, з регулюванням зовнішньоекономічної діяльності. Держава накопичила також досвід регулювання на національному рівні й інших суспільних відносин, насамперед політичних.
Водночас держава, перетворившись на економічний суб’єкт, мала суттєві відмінності від усіх інших економічних суб’єктів.
Тільки могутні економічні потрясіння змусили носіїв приватних економічних інтересів усвідомити свій загальний економічний інтерес і наділити державу економічними функціями, доручивши їй забезпечення реалізації кожного приватного економічного інтересу (проте не на шкоду іншим), практичну турботу про підтримання рівноваги між приватними економічними інтересами.
Отже, держава як економічний суб’єкт є носієм загальних економічних інтересів та реалізує їх, а всі інші економічні суб’єкти – носіями приватних економічних інтересів.
Інша суттєва відмінність держави як економічного суб’єкта, що випливає з попередньої, полягає в тому, що всі інші економічні суб’єкти є власниками тих чи інших чинників виробництва і метою своєї діяльності вважають отримання доходу, що виступає формою реалізації їхньої власності. Головне ж призначення держави як економічного суб’єкта – не отримання доходу від власності, а регулювання діяльності всіх інших економічних суб’єктів. Саме в цьому регулюванні полягає економічна діяльність держави.
Особливості регулювання національної економіки ринковим механізмом в умовах досконалої конкуренції досліджували представники класичної політекономії (А.Сміт, Ж.-Б.Сей, Дж.- С.Мілль), які створили так звану класичну теорію ринкової рівноваги.
Фундаментальним постулатом класичної теорії було твердження про те, що економіка завжди прагне до природного рівня випуску продукції, тобто є саморегульованою. Вважалося, що цей рівень визначається допустимими ресурсами, технологією, а також бажанням працювати. Саме ці фактори зумовлюють межу виробничих можливостей економічної системи.
Прихильники класичної теорії були впевнені, що недостатня величини сукупного попиту не може бути причиною падіння реального обсягу виробництва нижче природного рівня. Вони вважали, що попит завжди буде достатнім, для того щоб спожити всю продукцію, вироблену на базі наявних ресурсів і сучасної технології. Це положення ґрунтується на законі Сея, за яким пропозиція товарів створює власний попит. Тому не може існувати розрив між сукупним попитом та сукупною пропозицією, отже, загальне надвиробництво неможливе. Зміна сукупної пропозиції породжує такий самий сукупний попит. Класики твердили, що коли рівновага під впливом якихось факторів порушується, то вона автоматично відновлюється через механізм гнучких цін.
Таким чином, класичний підхід полягає в тому, що ринкова економіка має внутрішній механізм саморегулювання, складовими частинами якого є попит, пропозиція і гнучкі ціни на ресурси (включаючи працю) на готову продукцію. Згідно з класичною теорією, головна спонукальна сила розвитку у ринковій системі – є особистий інтерес, пов’язаний з одержанням прибутку. Одна з центральних ідей класичного підходу полягає в тому, що економіка функціонуватиме ефективно, якщо держава не втручатиметься в неї. Втручання держави може лише зашкодити. Оскільки головним результатом економічного розвитку виступає ринок, то йому треба надати повну свободу.
В умовах високорозвиненої ринкової економіки, яка характеризується наявністю великої кількості не лише дрібних і середніх підприємств, а й великих виробничих комплексів, про “вільну гру” економічних сил не може бути й мови. Щодо діалектики розвитку економіки країн Заходу та еволюції механізму її регулювання американський економіст П.Самуельсон писав, що мабуть, Америка Х1Х ст. підійшла ближче, ніж будь-яка інша країна, до стану Iaissezfaire (невтручання – авт.), який Карлейль назвав “анархія плюс констебль”. Результатом цього виявилося ціле століття прискореного економічного розвитку та обстановка індивідуальної свободи. Однак це призвело також до періодичних економічних циклів, виснаження природних ресурсів, які не відновлюються, до бідності й багатства, розладу державного апарату, які переслідують різні цілі, і часом до витіснення монополією само регульованої конкуренції.
Головні причини збоїв у ринковому механізму можна об’єднати в такі чотири групи: зовнішні економічні ефекти, суспільні блага, факти неподільності, монополізм.
Зовнішні економічні ефекти –це витрати що є зовнішніми для учасників процесу виробництва, які платять за товар. Пояснимо це на такому прикладі. Підприємство виробляє метал і скидає у річку виробничі відходи, викидає в атмосферу отруйні речовини. В результаті забруднюється екологічне середовище, що спричиняє захворюваність населення. При визначенні ціни металу враховують витрати на сировину, оплату праці, амортизаційні відрахування. На електроенергію, воду, які є внутрішніми для виробництва. Водночас за ринкових умов не враховуватимуться витрати на захист навколишнього середовища. Отже, якщо не вживати ніяких заходів щодо даного підприємства, воно продовжуватиме забруднювати річку і атмосферу. Для того щоб запобігти цьому, держава вводить спеціальний закон, що обмежує припустимі межі забруднення.
Суспільні благаспоживаються всіма членами суспільства порівну і часто колективно. До них належать оборона, охорона суспільного порядку, державне управління, енергетична система тощо. З моменту їх вироблення вони автоматично споживаються кожним членом суспільства незалежно від того, заплатила за них людина чи не заплатила. Суспільства виробляє такі суспільні блага, незважаючи на те, є їх виробництво прибутковим чи збитковим. Адже важко уявити, щоб охорона громадського порядку здійснювалася на суто ринкових засадах. Отже, для забезпечення суспільних потреб уряд має оподаткувати все населення.
Факти неподільності.В умовах ринку економічно і соціально не завжди доцільно, щоб у певних галузях, сферах діяльності існувала конкуренція. Це зумовлено тим, що остання дає свободу вибору обсягів підприємств. Якщо ж потужності у суспільстві доцільно з економічної точки зору довести до мінімуму, виникають факти неподільності. Наприклад, електростанція і мережі електропередач можуть у мінімальних розмірах задовольняти попит на ці товари на ринку. Інакше кажучи, якщо економічно доцільно, щоб попит на певний товар чи в певній потребі задовольняв один виробник, виникає “природна монополія”.
Монополізмспотворює ринок, призводить до того, що ціни зростають при штучному зменшенні обсягів виробництва. У зв’язку з цим потрібне втручання уряду з метою зменшення впливу монополії, що здійснюється ліквідацією монополії або регулюванням її діяльності.
Як бачимо, причини, що протидіють розвитку вільного ціноутворення, конкуренції на ринку, є невід’ємною складовою сучасної розвиненої економіки і можуть бути усунені втручанням держави у процес відтворення. Через ці обставини сучасний ринок є ринком, що регулюється державою.
Досить струнка і логічна класична теорія давала змогу успішно аналізувати економічне становище. На ній ґрунтувалась державна політика до 30-х років ХХ ст.. Але на початку 30-х років позиції класичного підходу були помітно підірвані. Велику депресію в США, економічний спад в інших країнах, величезні масштаби тривалого безробіття важко було пояснити на основі класичної концепції. Настала нагальна потреба в новій теорії, яка б висвітила причини кризових явищ, пояснила б незрозумілі факти і послужила б підґрунтям для державної політики.
Така теорія була створена англійським економістом Дж.М.Кейнсом.
Дж.Кейнс обґрунтував необхідність діяльності держави для забезпечення повної зайнятості заради стабілізації капіталу. На відміну від класичної політекономії, яка вважала чинником збільшення зайнятості зниження заробітної плати, Кейнс доводить необхідність дотримання стійкого рівня грошової заробітної плати або його підвищення. Основним чинником підвищення рівня зайнятості Кейнс вважає збільшення інвестицій та зазначає два інструменти регулювання інвестицій:
а) грошово-кредитна політика держави. Кейнс виступає за державну підтримку низького відсотка на довгострокову перспективу та інші заходи держави в цій сфері;
б) бюджетна політика держави, тобто збільшення витрат самої держави з бюджету на інвестиції.
Ці та інші ідеї Дж.Кейнса були використані при розробці механізму державного регулювання економіки.
Таким чином, підсумовуючи, можна сказати, що роль держави в сучасній ринковій економіці урізноманітнюється:
- держава стає суб’єктом, який несе грошові витрати;
- усуває причини відмови ринкового механізму;
- виступає як покупець продукції;
- відтворює умови конкуренції.
Відтворення умов конкуренціїзводиться до того, що сотні тисяч підприємств, які виробляють величезну номенклатуру товарів і послуг, мають доповнюватися рухом грошей, цінних паперів, інформацією, знаннями, що можливо лише за умов дії відповідальних юридичних законів, нормативних документів, інструментів. Ще А.Сміт зазначав, що “невидима рука ринку” функціонує лише тоді, коли добре видна “грузна рука закону”.
Виходячи з цього держава створює юридично-інституціональні засади ринкової економіки:
- захист прав власника (ст..41 Конституції України);
- антимонопольне законодавство (ст..42 Конституції України);
- соціальний захист населення (ст..46 Конституція України);
- захист покупців (ст..42 Конституції України).
Відповідно до цих юридично-інституціональних засад держава видає закони, порушення яких може призвести до спотворення ринкового ціноутворення та дії законів ринку.
Як покупець продукції від імені держави виступає уряд, який закуповує зброю, поштові, транспортні послуги тощо.
Як суб’єкт, що несе грошові витрати,держава виступає як агент для перерозподілу доходів. Такі витрати називаються трансферними і є соціальним забезпеченням. Трансферні платежі нічого не додають до ВВП. Вони свідчать про роль, яку відіграє уряд як агент для перерозподілу доходів у суспільстві на користь тих, хто потребує допомоги.
Незважаючи на різноманітність теоретичних поглядів на економічну роль держави, нині всі вони сходяться на тому, що “невидима рука” ринку має доповнюватися“видимою рукою” держави.
Потреба державного втручання в ринкову економіку пов’язана передусім з видами та обмеженнями ринку:
1. Ринкова система не забезпечує загальної рівноваги між суспільним попитом і суспільною пропозицією. Іншими словами, ринкова економіка – недостатньо стабільна система, що виявляється у:
- нестійких темпах економічного зростання;
- циклічному характері розвитку;
- недовикористанні ресурсів;
- неповній зайнятості;
- нестабільності загального рівня цін;
- інфляції.
Справді, це вади ринку, які випливають з його внутрішньої суті. Вони не привнесені ззовні.
2. Ринкова економіка не забезпечує виробництва громадських благ (національна безпека, охорона порядку, фундаментальна наука, виробнича та соціальна інфраструктура).
3. Ринковий механізм не розв’язує регіональних проблем (у межах країн є розвинуті й запущені регіони; у межах світової економіки – розвинені і слаборозвинені країни).
4. Ринковий механізм супроводжується зовнішніми (побічними) наслідками діяльності (витратами переливу, екстерналіями);
5. Ринковій економіці властива тенденція до монополізації, тому для забезпечення конкуренції потрібне втручання держави (антимонопольна політика).
6. Ринок інертний (індиферентний, нейтральний) до забрудненого довкілля.
7. Ринок не може розв’язати багато соціальних проблем (справді ринок соціально нейтральний механізм, хоч він і забезпечує економічні передумови їх розв’язання).
8. Ринок не в змозі забезпечити повної зайнятості та стабільного рівня цін.
Таким чином, на сучасному рівні розвитку вкрай важливим і необхідним є симбіоз і гнучке поєднання ринкового та державного регулювання економіки. І це має стати одним з головних пріоритетів економічної політики. Причому слід зазначити, що абсолютизація як ринкового, так і державного компоненту в економічній системі рано чи пізно ведуть до занепаду держави. Мистецтво економічної політики і полягає саме у гнучкому та неупередженому поєднанні ринкових та державних механізмів регулювання. Разом з тим, їх структура та питома вага не є чимось раз і назавжди незмінним. Вони дуже динамічні і можуть змінюватися під впливом економічних, політичних, соціальних, міжнародних, екологічних, ментальних та ряду інших факторів. На одному етапі більшою мірою можуть використовуватися державні механізми регулювання, а на іншому ринкові. Для країн, які стали на шлях трансформаційних змін від директивної економіки до змішаної дуже важливим є врахування саме ментальних факторів, які можуть ефективно здійснюватись тільки завдяки формуванню відповідної суспільної свідомості. За словами лауреата Нобелівської премії Д.Норта: “Хоча офіційні правила можуть змінитися за одну ніч внаслідок політичних або юридичних рішень, неофіційні обмеження, пов’язані зі звичаями, традиціями й кодексами поведінки, набагато менше піддаються впливу цілеспрямованої політики. Ці культурні обмеження не лише пов’язують минуле із сучасним і майбутнім, але й дають нам ключ до пояснення шляху історичної зміни”. На жаль, Україна приступила до трансформаційних змін не маючи власної концепції регулювання економіки у нових умовах, а покладалася на неоліберальну модель у її революційно-радикальному варіанті, базовими принципами якої є звуження економічних функцій держави і практичне усунення її з економіки, прискорена приватизація в інтересах кланово-олігархічних і регіональних “еліт”, сліпе виконання рекомендацій МВФ, ставка на зовнішні запозичення як головний інструмент політики економічного зростання. Фактично це означало швидке руйнування основ національної економіки та пристосування її “до потреб західної експансії”, причому зумовило “не європейську, а латиноамериканську модель ринкової економіки” за відсутності адекватних змін у масовій і, насамперед, політичній свідомості, достатніх демократичних перетворень та ефективного інституціонального середовища.
Для того, щоб більш детально розглянути роль держави в регулюванні економіки треба розглянути її економічні функції.