ПРОЦЕСІВ ТА ЯВИЩ 1 страница

ТЕОРІЇ

ПЛАН

ЕЛЕКТРОННА ВЕРСІЯ

КОНСПЕКТУ ЛЕКЦІЙ З ДИСЦИПЛІНИ “ЕКОНОМІЧНА

ТЕОРІЯ” ДЛЯ СТУДЕНТІВ МЕХАНІЧНОГО

ФАКУЛЬТЕТУ

(розраховано на 17 год. лекцій)

Доц. Лех Г.А.

Львів - 2014

ТЕМА 1. ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ ЯК НАУКА

§1. Становлення та основні етапи розвитку економічної теорії як науки.

§ 2. Предмет та структура сучасної економічної теорії.

§ 3. Методи пізнання економічних процесів та явищ.

§ 4. Економічні категорії, закони та принципи.

§ 5. Основні функції економічної теорії.

Література

§ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ ЯК НАУКИ

Сучасна економічна наука є результатом її тривалого історичного розвитку. Перша постановка економічних проблем міститься ще у письмових джерелах Стародавнього Сходу, де існував деспотичний лад, заснований на особливій ролі держави. Тому у них, у першу чергу, піднімаються питання, пов’язані з організацією державного господарства і управління ним, звідси беруть початок статистика, облік, аграрно-економічна наука.

Помітний слід в історії економічних знань залишила античність. Спроби вивчення окремих сторін економічних процесів знаходимо у працях стародавніх грецьких та римських мислителів Ксенофонта, Арістотеля, Платона, Катона, Варрона та інших. Вони досліджували проблеми ведення домашнього господарства, торгівлі, багатства, податків, розподілу землі, тощо.

Серед світових мислителів давньогрецький мислитель Ксенофонт(близько 430 – 355 р. до н.е.) уперше ввів термін “oiconomia“, вважаючи її наукою про господарство, управління домом і майном. Дещо пізніше Арістотель (384 – 322 до н.е.) розділив науку про багатство на економіку(під якою розумів виробництво благ для задоволення людських потреб) і хремастику(від “хрема“ - майно, володіння; мистецтво наживати достаток або діяльність, спрямовану на нагромадження багатства). За допомогою цього терміну він описував організацію багатства у маєтку рабовласника.

Економічні погляди Арістотеля та його сучасників відображали натуральні системи господарства, а тому не могли обґрунтовувати теорії грошей, економічного зростання та інших елементів економічної думки у сучасному розумінні.

Названі першоджерела були початковими етапами становлення економічних знань, оскільки можливості тих епох були обмежені. Знання про економічні відносини носили розрізнений характер, не мали самостійного значення, складали побічний продукт філософських, історичних та політичних поглядів. Тому названий період слід розглядати як передісторію економічної науки.

Дійсна історія економічної наукипочинається з того моменту, коли з окремих представлень про економічні явища почало складатись системне (теоретичне) знання про них. Об’єктивною основою формування дійсної економічної науки став розклад феодальних (аграрно-натуральних) і розвиток буржуазних (індустріально-ринкових) виробничих відносин. Занепад феодальних суспільства починається у ХIУ-ХУ століттях. Феодали замість панщини (оброку) запроваджують грошову ренту. Це змушує селян продавати частину виробленої продукції на ринку. Так поступово долається замкнутість феодальних господарств і формується єдиний національний ринок. Об’єктивною основою дійсної економічної науки був розклад феодальних (аграрно-натуральних) та розвиток буржуазних (індустріально-ринкових) виробничих відносин, що супроводжувалось становленням економіки як єдиного організму.

Оскільки історично економіка починається з торгівлі, то першим напрямом в історії економічної науки був меркантелізм.Термін “меркантелізм“ походить від італійського слова “мерканте“, що означає торговець, купець. Представниками раннього меркантелізму були У.Стаффорд (Англія), Г.Скаруффі (Італія). Пізній меркантелізм представляли – Т.Манн, Д.Юм (Англія), А.Серра (Італія), А.Монкретьєн (Франція). Представники меркантилізму були теоретиками сфери обігу. Головне джерело багатства нації вони бачили у вдалій торгівлі, яку зводили до принципу «багато продавати, мало купувати».

Це вчення відображало інтереси торговельної буржуазії у період первісного нагромадження капіталу. Оскільки основною формою багатства представники меркантелізму вважали золото і срібло, то таке багатство, на їхню думку, нагромаджується за рахунок зовнішньої торгівлі.

На першому етапі свого розвитку (ХУ – початок ХУI ст.) меркантилізм набув форми монетаризму, який ідеалізував благородні метали і вважав їх єдиною формою багатства. Тому його представники виступали проти вивезення грошей з країни, за обмеження імпорту та інші аналогічні заходи.

Для другого етапу розвитку меркантелізму характерне те, що його прихильники обстоювали розширення зовнішньої торгівлі, не забороняли вивезення грошей з країни. Деякі з них вимагали обкладення іноземних товарів високими митами, виступали за досягнення позитивного торговельного балансу через розвиток національного виробництва та вивезення частини товарів за кордон, за посилення ролі держави.

З меркантелізмом пов’язана поява терміну «політична економія». Він був введений в економічний лексикон французьким вченим Антуаном де Монкретьєном, який у 1615 році випустив книгу “Трактат політичної економії“ (від грецького “politicos“ - державний, суспільний та вже відомого “oiconomia“). Тобто, політична економія – “мистецтво державного управління господарством“.

Основними недоліками меркантилізму були, по-перше, неправильне визначення джерела багатства, прибутку та їхніх основних форм, по-друге, помилкове визначення вартості грошей (меркантелісти вважали, що ця вартість зумовлена природними властивостями золота та срібла), по-третє, предметом політичної економії вони вважали сферу обігу.

Оскільки ця школа відображала, переважно, інтереси торгівельної буржуазії, то вже наприкінці ХУI – на початку ХУII ст. її ідеї почали суперечити інтересам промислової буржуазії. У період становлення і розвитку промисловості на зміну меркантелізму приходить класична політична економія.

Цей напрям світової економічної думки розвивався до першої половини ХIХ ст. Його засновники – У.Петті (Англія), П.Буагільбер (Франція), які започаткували теорію трудової вартості. Свого розвитку класична політична економія набула у працях фізіократів Ф.Кене та Д.Тюрго (Франція). Найвище її досягнення – праці англійських економістів А.Сміта (1723-1790) та Д.Рікардо (1772-1823). Класичній політичній економії належить низка важливих наукових відкриттів. Вона зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва та на вивченні його об’єктивних закономірностей. Класики, як уже зазначалося, започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою людська діяльність є єдиним джерелом вартості, аналіз капіталу та процесу відтворення. Класична політична економія вперше висунула проблему економічних законів, досліджувала їх об’єктивний характер, механізм дії, необхідність врахування та використання у господарській практиці та політиці.

Ринок вони розглядали як саморегульовану систему, що «невидимою рукою» ефективно розподіляє ресурси. Згідно з висновком А.Сміта, ринкова економіка за умов конкуренції забезпечує найкращий результат для всіх. Держава не повинна втручатися, або повинна мінімально втручатися у ці процеси, що відповідає принципам лібералізму – основній ідеї вчення А.Сміта. Але вона мусить захищати конкуренцію, не допускаючи її обмеження, а також створювати сприятливі умови для виробництва, розвивати освіту, будувати дороги, мости, забезпечувати зв’язок. Приватний інтерес людини як основний стимул її економічної діяльності, за А.Смітом, реалізується в результаті обміну з іншими людьми, тобто у процесі поділу праці. Принцип вільної конкуренції, на думку А.Сміта, найповніше реалізується у процесі вільного переміщення робочої сили, вільної купівлі-продажу землі, наявності свободи вільної торгівлі та скасування державних регламентацій функціонування промисловості і внутрішньої торгівлі.

Значно поглибив і розширив ідеї А.Сміта Д.Рікардо – ідеолог промислової революції. Він вважав, що вартість товарів, джерелом якої є праця, лежить в основі доходів різних верств суспільства – заробітної плати, прибутку, відсотка і ренти. У теорії розподілу Д.Рікардо виявив протилежність економічних інтересів підприємців та робітничого класу. Ним сформовано закони обернено пропорційні залежності між величиною заробітної плати і прибутком, з’ясовано механізм диференціальної ренти.

Основні засади класичної політичної економії викладаені у працях У.Петті “Трактат про податки та збори“, “Політична економія Ірландії“, “Політична арифметика“, А.Сміта – “Дослідження про природу і причини багатства народів“ (1776), Д.Рікардо “Засади політичної економії та оподаткування“ (1817).

У Франції відгалуженням класичної школи був фізіократизм(“фізіократія“ у перекладі з грецької – влада природи). Засновником і главою фізіократичної школи був відомий французький політеконом Ф.Кене (1694-1774), інші представники – А.Тюрго, В.Мірабо, Д.Норе. Головна праця Ф.Кене “Економічна таблиця“ (1758) є геніальною спробою вперше в історії економічної думки розглянути процес відтворення сукупного продукту нації, здійснити кількісний макроекономічний аналіз натуральних та грошових потоків матеріальних цінностей у народному господарстві. Ці дослідження стали праобразом методів аналізу “витрати –випуск“.

Фізіократи виступили з рішучою критикою меркантелізму. На відміну від останніх, вони перенесли акцент досліджень безпосередньо на природу і виробництво. Фізіократи вважали, що джерелом багатства є виробництво, але лише одна його галузь – сільське господарство, де багатство виникає природнім шляхом і виглядає як дар природи. Промисловість, транспорт і торгівлю фізіократи вважали безплідними сферами, а працю робітників і підприємців у цих сферах – лише як таку, що покривала витрати на їхнє існування і не є прибутковою для суспільства.

Продуктивним у розвитку економічної думки було ХIХ століття. У ХIХ ст.. відбулась ще більше диференціація економічних поглядів, що сприяло виникненню нових напрямів досліджень та нових економічних шкіл. Одна з них сформувалась на базі класичної політичної економії, соціалістичних ідей та філософської діалектики - марксистський напрям.Він виник у 50-х роках ХIХ століття. Найбільш відомі представники цього напряму – німецькі вчені К.Маркс і Ф.Енгельс. Головним твором цієї доктрини був “Капітал“ К.Маркса, перший том якого вийшов у світ у 1867 році.

Засновники цього напряму досліджували систему економічних відносин з класових позицій, а саме, з позицій робітничого класу. В умовах економічних потрясінь і соціальних катаклізмів другої половини ХIХ ст. марксистська економічна доктрина здобувала щораз більше прихильників. Своїм спрощеним тлумаченням економічних відносин і закономірностей розвитку вона приваблювана ті соціальні верстви, які сподівались ще за життя позбутись всіх соціальних труднощів.

Продовжуючи дослідження теорії трудової вартості, К.Маркс і Ф.Енгельс зробили аналіз розвитку форм вартості, запропонували свої концепції додаткової вартості, грошей, відтворення, економічних криз, земельної ренти. Однак положення марксизму про заперечення приватної власності та ринку, посилення експлуатації і зростання зубожіння трудящих, про єдиний фактор формування вартості, неминучість краху ринкової економіки не мали належної наукової обґрунтованості і не знайшли практичного підтвердження.

Ще один напрям західної економічної думки цього періоду – історична школа політичної економії, яка виникла у Німеччині у другій половині ХIХ ст. Свою назву вона отримала від своєрідного тлумачення предмета політичної економії та історичного методу дослідження, відповідно до якого ця наука не вивчає економічні закони, а описує конкретні історичні форми господарювання у країні.

Вони, насамперед, акцентували увагу на тому, що економіка є політичною (поняття “політична економія“ вживалось як синонім поняття “національна економіка“), а це передбачає більшою мірою дослідження правил управління державою, ніж ринковими цінами. Державне втручання, на їхню думку, є єдиною умовою ефективного функціонування економіки. Густав фон Шмоллер (1838-1917), наприклад, писав, що політична економія повинна встановити необхідні наукові зв’язки з етикою, історією, соціологією, політичною наукою, Тоді вона матиме справу не просто із ставленням людей до речей, а з відносинами між самими людьми. Інший представник цієї школи Вернер Зомбарт (1863-1941) стверджував, що внаслідок суспільного характеру виробництва і розподілу продуктів між людьми неминуче встановлюються суспільні відносини, а існування законів і права власності вимагає залучення фактів із сфери політики та юриспруденції. Макс Вебер (1864-1920) та інші представники історичної школи підкреслювали, що першочергова роль належить не індивідууму, а суспільству, яке вони розглядали як зумовлену закономірностями сукупність автономних індивідуумів. Основою економічної науки, на думку Вебера, повинні стати розкриття закономірностей, кількісного аналізу та принцип раціоналізму. Отже, предметом політичної економії стає більш широке коло явищ і процесів, до якого включаються соціальні та політичні закономірності. Вперше в історії світової економічної думки представники цієї школи доводили, що політична економія повинна вивчати моральні й етичні аспекти господарської діяльності, ідеї та психологію людей у цьому процесі. Водночас, розширення предмета науки у цьому напрямі, супроводжувалось його звуженням в іншому, оскільки до нього не включались економічні закони, що керують виробництвом, обміном і розподілом матеріальних благ.

Ще один напрям економічних досліджень, що зародився в кінці ХIХ ст.– інституціоналізм.Представники інституціоналізму продовжили традиції історичної школи у визначення предмета політичної економії. Назва походить від латинського слова institim – установа. Цей напрям основне значення приділяв аналізу ролі інститутів в ухваленні економічних рішень та в економічній діяльності, їхній спрямованості та ефективності.

До інститутів його прихильники відносять конкуренцію, профспілки, податки, державу, корпорації, сталий спосіб мислення, юридичні норми, тощо, а економіку розглядають як систему відносин між суб’єктами господарювання, що формується під впливом економічних і неекономічних чинників. Такий широкий соціологічний підхід до предмета економічної теорії зближує їх з історичною школою.

Засновники інституціоналізму – американські науковці Т.Веблен (1857-1929), Д.Коммонс (1862-1945), англійський економіст Д.Гобсон (1858-1940)та інші. На думку інституціоналістів у процесі розвитку людства відбувається природній відбір інститутів, система яких створює своєрідну культуру та визначає тип цивілізації.

Розрізняють інституціоналізм соціально-технологічний (представники якого Дж.Гелбрейт, Р.Арон, Я.Тінберген та інші основою економічного розвитку вважають впровадження науки і техніки у виробництво і на цій основі обґрунтовують індустріальне, постіндустріальне та інші форми суспільства), соціально-психологічний (автор якого – Т.Веблен основою розвитку вважає інститути майстерності, родинного почуття та інші) і соціально-правовий (автор якого Дж.Коммонс основою розвитку суспільства називає право, юридичні відносини).

Представники інституціоналізму виступали з різкою критикою маржиналізму, неокласичної теорії ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності та продуктивності (вважали їх формалізованими абстракціями), обмеженості ринку та ринкової рівноваги як універсального механізму розподілу обмежених ресурсів. Вони стверджували, що класичне суспільство вільної конкуренції перестало відповідати реаліям сучасності, а ринок перетворився лише на один з економічних інститутів. Головним економічним інститутом і основою сучасного їм суспільства, нової системи представники інституціоналізму вважали державу, що проводить активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя. А ідеалом суспільства вони проголошували державу соціального благоденства, для чого, на їхню думку, потрібен соціальний контроль.

У середині ХIХ ст.. виникає і у 70-ті роки набуває поширення новий напрям політичної економії – маржиналізм(від французького marqinal – граничний). Засновниками маржиналізму були австрійський економіст К.Менгер (1840-1921), англійський економіст У.Джевонс (1835-1882), швейцарський науковець Л.Вальрас (1834-1910). Основою маржиналізму є теорія граничної корисності, згідно з якою ринкова ціна товару, на відміну від класичної школи, визначається не витратами і взаємодією попиту і пропозиції,а ступенем насичення потреби у ньому, корисністю останньої одиниці запасу певного виду товарів. Отже, маржинальний підхід ґрунтувався на тому, що цінність товарів встановлюється не у виробництві, а у сфері обігу, а саме, суб’єктивно-психологічними особливостями сприйняття цінності товару покупцем.

Сприйняття цінності товару індивідуальне для кожного покупця і залежить від корисності, яку дасть покупцеві купівля цього товару. Корисність залежить, по-перше, від системи потреб, по-друге, від запасу товару у споживача. Потреби ж бувають першого, другого, третього та наступних рангів, з огляду на їхню важливість для покупця. Щодо запасу, то кожний наступний товар є менше корисний для споживача (у чому переконатися не важко на власному прикладі). І що більший запас цього товару, то меншу корисність має кожний з них. У цьому і полягає суть закону спадної граничної корисності –фундаментального принципу маржиналізму.

Оскільки кожний наступний товар щораз менш корисний для споживача, то споживач купуватиме його за умови зниження ціни. Отже, незалежно від затрат праці, ціна товару знижуватиметься іх збільшенням запасу цього товару. Тому ціна товару залежить не від затрат, а від його граничної корисності. Таким чином, маржиналісти повністю заперечували теорію трудової вартості, вважаючи основою ціноутворення суб’єктивну корисність.

Застосований до аналізу різних економічних проблем принцип граничної корисності був теоретично продуктивним, хоча практичні результати були не такі вражаючі. Важливість маржиналізму полягає у застосуванні ним математичного апарату, зокрема, граничного підходу до аналізу економічних проблем, а також у стимулюванні інтересу до психологічних аспектів поведінки споживача.

Завершуючи розмову про розвиток економічної теорії у ХIХ ст., варто зупинитись на ще одному важливому моменті. Термін “політична економія”, найуживаніший у економічній науці в кінці ХIХ ст.. почав витіснятись терміном “економікс“, який з’явився в 1890 році після виходу в світ однойменної праці англійського економіста А.Маршалла (1842-1924). І з цього часу переважна більшість економічних досліджень, особливо на Заході, асоціюється з терміном економікс.

У першій третині ХХ ст. відбулись суттєві політичні та соціально-економічні зміни в економіці індустріально розвинених країн - перша світова війна, більшовицький переворот 1917 р. в Росії, велика економічна криза 1929-1933 рр. Це, звичайно, вплинуло на розвиток економічної теорії. Якщо в Радянському Союзі та його сателітах продовжували панувати марксистські погляди, то у країнах з розвиненою ринковою системою економічна теорія постійно шукала нові рецепти для забезпечення економічної рівноваги динамічних господарських систем. Це привело до появи однієї з провідних течій сучасної економічної теорії – кейнсіанства. Засновником цієї теорії є видатний англійський економіст Дж.Кейнс (1883-1946).

Дж.Кейнс та його прихильники визнали серйозні хиби у механізмі вільної конкуренції, обґрунтували потребу державного регулювання економіки, на противагу традиційному мікроекономічному аналізу ввели в економічну теорію новий – макроекономічний аналіз, з позицій якого досліджували кількісні функціональні залежності в економіці таких сукупних економічних величин, як ВВП і національний дохід, інвестиції і зайнятість населення, споживання і заощадження, змістили увагу з проблеми пропозиції ресурсів на проблему ефективного попиту.

Ідеї кейнсіанців з найбільшою повнотою викладено у праці Дж.Кейнса “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей“ (1936).

В умовах гострої соціально-економічної кризи кінця 20-х і початку 30-х років ХХ ст. рекомендації кейнсіанців, зокрема щодо потреби державного регулювання економіки, мали важливе практичне значення. Теорія Дж.Кейнса істотно вплинула на загальний розвиток економічної теорії та економічної політики. З нею небезпідставно пов’язують початок нового етапу в розвитку економічної науки.

Сучасна економічна теорія характеризується різноманіттям напрямів та шкіл, типологія яких відрізняється як за методами аналізу, так і за розумінням предмета і мети дослідження. Однак, цей поділ є значною мірою умовним, тому всю сукупність сучасних течій і шкіл можна згрупувати у такі чотири напрями: неокласицизм (неоконсерватизм), неокейнсіанство, інституціоналізм і неокласичний синтез.

З початком світового економічного спаду (1974-1975) кейнсіанство перестало бути провідним напрямом економічної теорії та економічної політики. На чільне місце вийшов неокласичний, неоконсервативний напрям,представники якого звернулися до нових об’єктів аналізу і визнали, що потрібно обмежити втручання держави в економіку для забезпечення свободи дій ринкових сил. Суттєвої еволюції зазнала теорія граничної корисності, де аналіз перемістився на комплекс ціноутворювальних факторів. Теорія граничної продуктивності дала поштовх розвиткові у повоєнний період неокласичних теорій зростання, у яких головна увага зосереджена на проблемі потенційно можливого зростання, зважаючи на фактори виробництва та їхнє оптимальне використання (виробнича функція Коба-Дугласа, багатофакторні моделі Р.Солоу, Я.Тінбергена).

Найважливіші напрями “новітньої“ неокласичної концепції у сучасних умовах такі:

- монетаризм –економічна теорія, згідно з якою грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон’юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв’язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту. Виникла у середині 50-х років ХХ ст. у США. Її засновник – глава чиказької школи політичної економії М.Фрідмен – виступає проти активного і широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних методів стимулювання попиту. На його думку, державне регулювання економіки недостатньо ефективне через затримки між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним приростом грошової маси в обігу або обмежити контролем за грошовим обігом. Засобом регулювання економіки, за монетаристами, також є досягнення збалансованості державного бюджету, встановлення високих відсоткових ставок. Позитивна сторона монетаризму – всебічний аналіз механізму дії грошей на ринок товарів, обґрунтування впливу монетарної політики на розвиток економіки. Разом з тим, монетаризм розглядає роль грошової маси як визначальної ланки господарського механізму. Він намагається ліквідувати або вкрай урізати соціальні програми держави, обстоює безробіття як засіб боротьби з інфляцією. Рецепти монетаристської школи значною мірою втілені в програмах Міжнародного валютного фонду;

- неолібералізм –сучасні послідовники економічного лібералізму – неоліберали (американські вчені Л.Мізес та Ф.Хайєк) – виступають за мінімальне втручання держави в економіку, за надання максимальної свободи підприємцям. Л.Мізес абсолютними основами цивілізації називав приватну власність, вільний обмін і поділ праці, на якому базується такий обмін. Водночас регульовану в командній системі економіку він вважав запланованим хаосом, оскільки ціни не відображали співвідношення попиту та пропозиції. Ф.Хайєк також обстоював ідею максимальної свободи людини, переваги ринкової системи над змішаною, вважав капітал вічною категорією. На його думку регулювання господарської діяльності порушує механізм передання інформації.

Ідеї неолібералізму були покладені в основу теорії соціально орієнтованого ринкового господарства,що проголошує необхідність вільної конкуренції, вільних цін, гарантування державою цих умов і соціальної справедливості їхнього розвитку. Авторами цієї ідеї були відомі німецькі економісти А.Мюллер-Армак, Л.Ерхард та В.Ойкен. Економісти цього напряму мали особливу популярність після другої світової війни в країнах Західної Європи, зокрема у Німеччині;

- економіка пропозиції (А.Лаффер)орієнтує на пропозицію через перерозподіл національного доходу на користь великого та середнього бізнесу, зниження податків на корпорації, щоб використати частину прибутку для прискорення науково-технічного прогресу і зменшити державні видатки на соціальні програми. Особлива увага приділена застосуванню у державному регулюванні податкових інструментів, пошукам оптимальної ставки податків, яка б забезпечувала максимальні надходження до бюджету і не зменшувала стимулів приватного підприємництва (крива Лаффера);

- теорія раціональних сподівань (Р.Лукас)обгрунтовує тезу, що економічні суб’єкти (корпорації, споживачі) за допомогою комп’ютеризації можуть раціонально використовувати інформацію і оперативно реагувати на зрушення в економічній діяльності та ринкових відносинах.

У цих неокласичних та неоконсервативних теоріях домінує практична функція економічної теорії, спрямована на саморозвиток та вдосконалення економічних систем.

Неокейнсіанство -один із провідних напрямів сучасної економічної теорії. Прихильники Дж.Кейнса обстоювали активізацію процесів перерозподілу доходу, збільшення соціальних програм, антикризове та антициклічне регулювання. Сучасні послідовники Дж.Кейнса відмовляються від ортодоксальних положень, обстоюють необхідність державного регулювання сукупного попиту в органічному взаємозв’язку з пропозицією і доходами, посилення методів монетарного регулювання (Дж.Робінсон, П.Сраффа та ін.). У політиці доходів вони вбачають засіб розв’язання таких найболючіших проблем економіки, як інфляція та зайнятість.

Чимало послідовників Дж.Кейнса виступають за необхідність довготермінового регулювання економіки у формі національного планування, за активнішу участь держави у структурній перебудові економіки, в координації економічної політики у міжнародному масштабі. Інфляцію вони пов’язують з особливостями монополістичного ціноутворення та іншими чинниками, пов’язаними з витратами виробництва, а фінансову нестабільність – із очікуваннями за умов невизначеності, що виливають на динаміку відсоткових ставок, на оцінку майбутніх прибутків та цін різних фінансових активів. Щоб подолати інфляцію необхідно, на їхню думку, традиційні методи бюджетної політики доповнити політикою доходів, що передбачає добровільну угоду профспілок, монополій та держави про темпи зростання своїх доходів відповідно до певних орієнтирів у зростанні продуктивності праці. З цією метою неокейнсіанці розробили теорію акселератора, у якій розкрито залежність приросту інвестицій від приросту доходу. При цьому кожний відсоток приросту доходів зумовлює більший відсоток приросту інвестицій.

Чимало прихильників цього напряму виступають за розробку довготермінової стратегії регулювання економіки, проведення глибоких структурних реформ, за впровадження системи національного планування економіки з метою активнішого втручання держави в макроекономічні процеси.

В останні десятиріччя виник новий різновид інституціоналізму – неоінституціоналізм,що основою економічного розвитку в постіндустріальному суспільстві вважає людину, а метою економічної системи – всебічний розвиток людини. Зокрема, ХХI ст. неоінституціоналісти проголошують століттям людини. З цією метою вони розробляють економічну теорію прав власності ( в якій власністю є не певне економічне благо, а частка прав щодо його використання), теорію суспільного вибору (яка досліджує взаємозв’язок економічних і політичних явищ), передбачають розширення соціальних програм.

Заслуговує на увагу такий аспект методології в сучасному інституціоналізмі, як необхідність вивчення не стільки процесів функціонування економіки, скільки її розвитку, трансформаційних змін, які при цьому відбуваються. Опису та з’ясуванню цих змін присвячені такі теорії, як “суспільство послуг“ К.Кларка та Ж.Фурастьє, “суспільство масового споживання“ У.Ростоу, “планова система“ Дж.Гелбрейта, “постіндустріальне суспільство“ Д.Белла, “суспільство третьої хвилі“ Е.Тофлера, “суспільство високої технології“ Дж.Нейсбита, “інформаційне суспільство“ Є.Масуди та ін.

Теоретики цього напряму враховують дію таких нових явищ сучасного суспільства як регулювання, орієнтація внутрішнього ринку на масове споживання, значний розвиток соціальної сфери, їхні зусилля спрямовані на розробку форм соціалізації суспільних відносин, пошук певних соціальних амортизаторів, покликаних нейтралізувати соціальні суперечності. Найпрогресивнішими ідеями сучасного інституціоналізму є необхідність участі працівників у власності та управлінні виробництвом, надання їм соціальних гарантій. Заслуговують також на увагу їхні думки про еколого-економічне виживання людства, про доцільність державного контролю за екологічними процесами, освітою, медициною. В методологічному аспекті заслуговує уваги їхня ідея про обмеженість аналізу економічної системи лише з боку раціонально-мислячого індивіда (людини економічної) і необхідність враховувати дії організацій людей (профспілок, товариств споживачів та ін.).