Економічне становище українських земель у литовсько-польські часи

Економічний розвиток України в другій половині XIV — XVI ст. був зумовлений її бездержавним статусом, перебуван­ням українських земель у складі сусідніх держав: Великого князівства Литовського та Польського королівства, а з 1569 р. — Речі Посполитої.

Аграрні відносини в цей час визначалися наближеністю українських земель до країн Центральної та Західної Європи, в яких формувалися нові індустріальні суспільства.

Становлення економічних основ новоєвропейської христи­янської цивілізації втягувало економіку багатьох країн, в т. ч. й Польського королівства, Великого князівства Литовського у загальноєвропейський ринок, прискорювало процес феодалі­зації земельної власності, розвиток ремесла, промислів, ману­фактур на українських землях.

Суспільно-економічний розвиток Західної Європи вимагав постачання багатьох видів сировини і готових товарів. Вони надходили з різних регіонів та країн світу. Благородні мета­ли, наприклад, — з країн Центральної та Латинської Америки. Сільськогосподарська продукція дедалі активніше надходила з українських земель. Західноєвропейський попит породжу­вав відповідну пропозицію, стимулював відповідні галузі ви­робництва — так само, як і прагнення панівних верств Польщі та Литви користуватися престижними західноєвропейськими промисловими товарами, предметами розкоші, книгами, напо­ями тощо. Це спонукало збільшувати виробництво продукції і призводило до посилення експлуатації аграрно-сировинних придатків новоєвропейської цивілізації, одним із яких були українські землі у польсько-литовську добу і, пізніше, у складі Російської імперії.

Процес феодалізації земельної власності полягав у розподілі землі та її юридичному закріпленні за власниками. Земельна власність зосереджувалася в основному в руках королів, маг­натів, шляхти, церкви, а з середини XVI ст. почало формува­тися козацьке землеволодіння.

Значна частина земель була державною чи королівською і об'єднувалась у староства — великі господарські комплекси, які складалися із адміністративне сполучених фільварків і окремих груп поселень. У першій половині XVII ст. в Речі Посполитій накоролівські маєтки припадало майже 10% від усіх поселень. Королівська земля орендувалася шляхтою та магнатами на вигідних для них умовах. Саме вони були її фактичними власниками.

Найбільше землі було сконцентровано в руках магнатів, серед яких виділялися роди Замойських, Потоцьких, Жолкевських, Конецпольських та ін. На початку XVII ст. нараховува­лося майже 250 магнатських маєтків. Серед них було чима­ло магнатів українсько-литовського походження: Острозькі, Вишневецькі, Чорторийські, Корецькі та ін. Магнатське зем­леволодіння швидко збільшується після Люблінської унії (1569 р.) та сеймової постанови 1590 р., за якими магнатам відкривалися простори Наддніпрянщини.

У 30-х роках XVII ст. у володіннях князя Вишневецького було 50 міст і містечок, 40 тис. селянських дворів, майже 230 тис. селян.

Певну роль в господарському житті відігравалошляхетське землеволодіння. У 1522 р. сейм Польського королівства прийняв ухвалу "Про вивід шляхетства", за якою було визна­чено, хто належить до стану шляхти. У 1528 р. було проведе­но перепис шляхти. На початку XVII ст. в Україні налічува­лася майже тисяча шляхетських маєтків. Часто шляхтичі виступали орендарями державної чи магнатської землі. Пе­реважна їх більшість — це дрібні та середні власники. Були серед них шляхтичі українського (із бояр) походження: Кульчицькі, Крушельницькі, Витвицькі, Чайковські, Попелі та ін.

У даний період продовжувало зростатицерковно-монас­тирське землеволодіння. До кінця XVI ст. великим земле­власником в Україні залишалася православна церква та її монастирі. Однак після підписання Брестської унії у 1596 р. її володіння поступово зменшуються. Натомість зростає земель­на власність уніатської і особливо католицької церкви. Напере­додні Хмельниччини на Волині, Брадлавщині та Київщині май­же 50 маєтків належало католицькій церкві та монастирям.

Упродовж XVI ст. виникає і розвиваєтьсякозацьке земле­володіння. Воно поділялося на маєтки реєстрових і запорозь­ких козаків. Реєстрові козаки отримували земельні наділи за службу королю, а запорожці, що також були на службі, освою­вали степи за дніпровськими порогами. Поступово їхня земель­на власність зростає, особливо під час Хмельниччини.

Зберігалася тривалий часселянська земельна власність. З розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків, ростом попиту на сільськогосподарську продукцію в Західній Європі відбував­ся поступовий процес обезземелення селян та їхнє закріпачення.

Аграрні відносини польсько-литовської доби регулювали­ся правовими актами: Литовськими статутами та іншими, які поширювалися й на українські землі. За Литовським статутом 1529 р., шляхтич мав право лише на рухоме майно, якщо во­лодів маєтком на основі військової служби магнатові. При­вілей 1529 р. великого князя Сигізмунда II Августа гарантував недоторканість шляхетських володінь на державних землях, якщо їхні власники не були феодально-службово залежними від великого князя чи магната. Перший Литовський статут вводив ряд обмежень для селян: їм заборонялося без дозволу панів купувати або брати землю у заставу.

Литовський статут 1566 р. скасував основне обмеження щодо шляхетської земельної власності. Так, шляхетська вот­

чина могла відчужуватися (продаватися, обмінюватися тощо) без дозволу великого князя. Деякі обмеження зберігалися щодо земель, наданих за службу. Однак вже Люблінська унія 1569 р. підтвердила звільнення шляхетського землеволодіння від усіх обмежень. Литовський статут 1566 р. визнавав за селянами право лише на рухому власність, а продаж селянської землі дозволяв лише в межах одного маєтку.

Важливу роль у розвитку аграрних відносин польсько-ли­товської доби відіграла"Устава на волоки" 1557 р. Під та­кою назвою відома аграрна реформа польського короля і ве­ликого князя литовського Сигізмунда II Августа, яка прово­дилася спочатку лише у його маєтках, а згодом поширилася на всю державу. Згідно з "Уставою", всі землі (дворові та се­лянські) перемірювали і ділили на волоки. Кожне селянське тяглове господарство отримало (за точно встановлену ренту) волоку землі. Категорію тяглових селян було збільшено за рахунок селян-данників, службових та челяді. Селянські на­діли вважалися спадковими, але купівля-продаж їх була забо­ронена. Крім того, селяни отримали землю на окраїні маєтків і гіршої якості. Волочний переділ зруйнував громадські по­рядки, що перед тим існували в Україні (кругова порука, спіль­ні відробітки тощо). Він юридичне закріпив належність селян феодалам. Для тяглових селян встановлювалася панщина (2 дні на тиждень), крім цього, вони повинні були виконувати різні повинності (шарварки, толоки тощо) та платити грошові й на­туральні податки.

"Устава на волоки" створила найсприятливіші умови для розвитку фільваркових господарств.Фільварок — це багато­галузеве товарне господарство, в якому, крім землеробства, займалися також різними промислами. Продукція фільварків була орієнтована на ринок — внутрішній і зовнішній. Саме на фільварках вироблялася чи вирощувалася основна маса продуктів і товарів держави. "Устава на волоки" закріпила за фільварками кращі землі, створила умови для ефективного використання на них праці селян.

"Артикули" польського короля Генріха Валуа 1573 р. і третій Литовський статут 1588 р. остаточнозакріпачили се­лян. Їм заборонялося самостійно брати участь у судочинстві, свідчити про своїх панів. Унеможливився перехід від одного до іншого маєтку. Селяни втрачали право розпоряджатися

своїм майном. У першій половині XVII ст. у Галичині, на Волині і на Поділлі для багатьох категорій селян стала нор­мою щоденна панщина. Обтяжливими були різні повинності.

Отже, внаслідок розширення внутрішнього та зовнішнього ринків на українських землях ускладнилися аграрні відносини, почала формуватися і утверджуватися фільваркова система госпо­дарства. Зросло магнатсько-шляхетське землеволодіння. Звер­шилося юридичне закріпачення селян, зросла їхня експлуатація.

Міста. Важливу роль у господарському житті України XIV—XVI ст. відігравали міста, які були центрами товарного виробництва й обміну. Міста були носіями суспільно-еконо­мічного прогресу. У даний період зростає значення старих міст України, відбудованих після монголо-татарської навали. Про­цеси прискореної урбанізації проявилися спочатку на Заході — у Червоній Русі, на Волині. Так, у Червоній Русі число міст за період з 1500 до 1648 рр. зросло в 2,5 рази. Всього міст тут у 1648 р. нараховувалось 253.

Значна частина міст України виникла у другій половині XVI ст., коли відбувалася колонізація та заселення Наддні­прянщини і з'явилася потреба у зміцненні кордону перед та­тарськими нападниками. Більшість міст та містечок виросли на південних окраїнах заселеної території, на краю "дикого поля" — на Брацлавщині, Уманщині, Полтавщині. Часто у створенні міст ініціатива належала польським магнатам, але будували і проживали у містах переважно українці. У 40-х роках XVII ст. в Україні була майже тисяча міст і містечок. Більшість з них були невеликими, число їхніх мешканців стано­вило від 600 до 3 тис. чоловік. Найбільшими були Львів (понад 20 тис. жителів), Кам'янець-Подільський, Умань, Біла Церква, Острог, Меджибіж (кожне з них налічувало майже 10 тис. меш­канців), а також Луцьк, Кременець, Перемишль, Самбір, Жито­мир, Ярослав та ін. Важливішу роль починає відігравати Київ.

Прискореному розвитку міст України сприяло самовряду­вання, прийняте у відповідності з магдебурзьким правом і яке отримали чимало міст.

Специфічною рисою українських міст був їхній аграрний ха­рактер. У1646 р. міста і містечка ділилися на 2 головні типи — міста із землеробським характером господарства і міста із розвинутим ремеслом і торгівлею. Але сільське господарство не було головним заняттям міського населення.

Ремесло. Виробничу основу більшості міст складало ремесло — дрібне ручне виробництво промислових товарів. Міський ремісник мав свої знаряддя праці, самостійно вів власне гос­подарство, що базувалося на особистій праці з метою не одер­жання прибутків, а добування засобів для існування. Міське ремесло, на відміну від сільського, мало професійний харак­тер. До провідних галузей ремісничого виробництва в Україні належали ковальське, шевське, кравецьке, а також деревооб­робні та харчові ремесла. У середині цих галузей поглиблювалася спеціалізація ремісників за вужчими спеціальностями. Так, у харчовій галузі були: різники, м'ясники, сальники, ков­басники; мельники, мірошники, крупники, гречаники; олійники, маслянники; пекарі, перепічники; хлібники, калачники, пирожники, сластьоники; пивовари, солодовники, винники, браж­ники, медівники та ін. На думку дослідників, у містах Украї­ни першої половини XVI ст. існувало майже 120 ремісничих спеціальностей.

Цехи. Для міського ремесла України тривалий час була характерна цехова організація — об'єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки — цехи. Поява цехів в Україні пов'язана із поширенням тут магдебурзького пра­ва. Певна річ, мало місце і запозичення елементів цехової організації в Західній Європі.

Наявність цехів в українських містах вперше документаль­но засвідчено у кінці XIV ст. Саме у цей час було даровано цехові права ремісничим об'єднанням Львова та Перемиш­ля. Перша половина XVI ст. ознаменувалася створенням це­хових організацій в більшості великих міст України. У першій половині XVII ст. кількість цехів у Львові досягла вже 30, вони об'єднували більше 500 майстрів 133 спеціальностей.

У тих містах, де ремесло було менш розвинутим, існували цехи споріднених і навіть неспоріднених спеціальностей. Іноді, коли місто було невеликим, у ньому існував всього один цех, що об'єднував усіх ремісників. Крім цехового, в українських містах існувало й позацехове ремесло.

У XVI ст. з'являються складніші виробництва мануфактур­ного типу, яких, однак, було небагато. Їхнє виникнення та розви­ток були пов'язані зі становленням індустріальних суспільств у Західній Європі, формуванням національного ринку.

Торгівля. Зростання обсягів виробництва, як сільськогосподарського, так і ремісничого, зумовив появубазарів і торгів. Вони проводилися раз або двічі на тиждень у визначені, як правило, святкові дні. Право на влаштування торгів і базарів надава­лося містам і містечкам спеціальними привілеями. Торги відрізнялися від базарів тим, що на них продавались товари певного виду. Асортимент товарів свідчив про господарську спеціалізацію окремих регіонів.

Міські власті здійснювали контроль за торгівлею і за які­стю продукції, здавали в оренду міри і ваги, які були їхньою власністю.

Ярмарки (дослівно — щорічний ринок) — регулярний торг широкого значення; базар, періодично організовуваний в тра­диційно визначеному місці; сезонне розпродування товару одного чи кількох видів. Ярмарки — це основні центри форму­вання національного ринку, основна ознака складання внутріш­нього ринку. Торги і базари з'єднували в основному виробників і споживачів міста і села. Ярмарки, на відміну від них, зв'язу­вали між собою різні регіони України.

Павло Алепський, арабський мандрівник, який побував в Україні у 1654—1656 рр., писав: "У козацькій країні ярмар­ки відбуваються безперервно, від початку до кінця року, кож­ного свята, кожної пори року буває ярмарок в тому чи іншому місті". За його словами, найбільший ярмарок був у Печерському монастирі. Поступово склалася певна періодичність ярмарків, вони проходили у різних містах впродовж року. На ярмарках не тільки торгували, а й укладали угоди на виробництво окре­мих товарів.

Ярмарки спочатку були універсальними, згодом посилюва­лася їхня спеціалізація. Так, відомо, що на ярмарках Тернопо­ля і Бродів торгували кіньми, у Станіславі та Чернівцях — по­лотном і худобою.

Ярмаркова торгівля, часті переїзди купців з одного міста в інше — пожвавлювали взаємообмін між різними регіонами України, торговельні шляхи з'єднували найвіддаленіші тери­торії. Внутрішній ринок України поступово набував загаль­нонаціонального характеру.

Підносилась і зовнішня торгівля. Із Західною Європою вона здійснювалася через Польщу і Прибалтику. Особливо велику роль в експорті українських товарів (хліба, поташу, вовни, вос­ку тощо) відігравав Гданськ. Через нього ж в Україну йшов європейський і східний імпорт. Щоправда, всі ці зовнішньоторгівельні зв'язки стримувалися приписами середньовічної регламентації та численними митами.

Отже, V — XVI ст. в економіці України – це період заро­дження та розвитку феодального господарства. З втратою дер­жавності соціально-економічний розвиток українських земель визначався русько-литовським й польським правом. Одно­часно українські землі колонізувалися польськими, литов­ськими, угорськими, молдавськими феодалами. З кінця XV ст. в Україні, як і в європейських країнах на схід від Ельби, роз­почалося юридичне оформлення кріпосного права, фільварко­вої системи.