Соціалізм і сучасна соціал-демократія
Розгляд першого питання - поняття політичної ідеології – слід розпочати з її визначення як доктрини, що обґрунтовує домагання якої-небудь групи на владу або її використання, передбачаючи ту або іншу стратегію політичних дій.
Функції ідеології, зводяться до оволодіння масовою політичною свідомістю населення, до втілення у неї своїх критеріїв оцінки теперішнього й майбутнього розвитку суспільства, визначення мети й завдань, за якими люди повинні орієнтуватися у просторі. Володіючи яскраво вираженим характером, ідеологія повинна створювати позитивний образ політичної лінії, що проводиться, її відповідності інтересам того чи іншого класу, нації, держави. При цьому ідеологія повинна не стільки займатися пропагуванням, поширенням тих чи інших ідеалів і цінностей, скільки стимулювати цілеспрямовані дії і вчинки громадян, партій і інших політичних асоціацій.
Виконуючи свої політичні функції, ідеологія намагається згуртувати, інтегрувати суспільство або на базі інтересів якої-небудь соціальної чи національної групи (наприклад, середнього класу, громадян корінної національності тощо), або на ґрунті свідомо сформульованої мети, що не опирається на певні соціально-економічні страти чи групи населення (наприклад, ідеологія анархізму, нацизму). Здатність реально інтегрувати населення суспільства буде безпосередньо залежати від того, наскільки ідеї і положення ідеології відповідають буденним поглядам і уявленням людей про кращий стиль життя.
Розглядаючи ідеологію як форму мотивації політичної поведінки групових суб'єктів, треба відзначити, що у демократичних системах вона використовується переважно лише на етапах, пов'язаних з концептуалізацією групових інтересів і їх введенням у політичне життя. Намагання ж абсолютизувати її роль, тобто підкорити їй моральні, правові, культурні та інші духовні регулятори політичних відносин на постійній основі, по суті породжує так зване "ідеократичне" (тоталітарне) суспільство, що намагається насильницьки створити ідеали пануючої ідеології у свідомості громадян і в практичному житті.
Оскільки політична ідеологія являє собою духовне утворення, спеціально призначене для цільової і ідейної орієнтації політичної поведінки, слід розрізняти рівні її функціонування:
· теоретико-концептуальний, на якому формулюються головні положення, що розкривають інтереси і ідеали того чи іншого класу, верстви, нації, держави;
· програмно-політичний, де соціально-філософські принципи й ідеали переводяться у програми, гасла й вимоги політичної еліти і являють собою ідейну основу для прийняття управлінських рішень та стимулювання політичної поведінки мас. Цей рівень пов'язаний з діяльністю партій, союзів, об'єднань, створених для трансляції політичних вимог прибічників даної ідеології.;
· актуалізований, який характеризує ступінь засвоєння громадянами мети та принципів даної ідеології і характер їх втілення в тих чи інших формах політичної участі.
Суб'єкти й носії політичних відносин, що взаємодіють і керуються ідеологічними цінностями та метою, створюють так званий комунікативний простір політики. Безперервний обмін тими чи іншими підходами, оцінками й судженнями, дебати з політичних проблем взаємодії держави і громадян сприяють народженню і розпаду ідеологій.
В сучасних умовах безумовний прогрес західних індустріальних суспільств, нова роль середніх класів вплинули на зміст комунікативного процесу та його характер. Так, падіння тоталітарних режимів у колишньому СРСР і ряді країн Східної Європи послужило могутнім поштовхом падіння авторитету й ролі "лівих ідеологій". Перш за все це торкнулось ідеології марксизму-ленінізму, яка особливу увагу приділяла революційним методам переходу від капіталізму до соціалізму, обґрунтуванню диктатури пролетаріату, розробці стратегії і тактики революційного робітничого руху.
На відміну від марксизму, соціал-демократична ідеологія виходила й виходить з пріоритету поступовості історичної еволюції суспільства в напрямку ладу соціальної справедливості й рівності громадян незалежно від їх суспільного становища, збереження при цьому соціального та міждержавного миру. Головну теоретичну платформу цієї ідеології складають категорії справедливості, свободи й солідарності. Соціал-демократична концепція "соціального партнерства", показала себе в умовах стабільного розвитку західних країн як більш дієва, ніж марксизм, програма політичного руху.
Завершуючи вивчення теми на другому питанні - основні ідейно-політичні течії сучасності, слід зазначити, що де ідеологізувати суспільство неможливо, оскільки різні форми власності, політичний плюралізм, багатопартійність передбачають й ідеологічне багатоманіття. Отже, розглянемо основні сучасні ідейно-політичні концепції:
· Анархізм (від грецького – безвладдя)– політична концепція, прихильники якої заперечують державну владу взагалі, велику приватну власність, при допущенні дрібної, проголошують крайній індивідуалізм і нічим необмежену свободу. Ідейне його коріння бере свій початок з античних часів. Ще у 5-му – 4-му сторіччях до н.е. грецький філософ Зенон заперечуючи будь-яку форму державного устрою, виступав за вільну солідарність громадян. Засади анархізму як політичної концепції закладені у 40-х рр. 19-го ст. П.Прудоном та М.Штірнером. Політична доктрина анархізму розроблялась М.Бакуніним та П.Кропоткіним. У праці П.Прудона “Що таке власність?” заперечувалась будь-яка політична боротьба і держава взагалі; як ідеал він змальовував суспільну асоціацію дрібних власників, які б мали рівну за розмірами власність; на його думку дійсна свобода не сумісна з будь-якою політичною владою, звідси - заперечення державність як основного суспільного зла.
Для німецького філософа М.Штірнера, який пропонує замінити суспільство союзом (асоціацією), де все добровільно, усі рівні, - притаманне заперечення всякої держави і політичної влади, які, як і право, обмежують свободу людини. Кожна людина має бути вільною, а держава це право забирає.
Теоретик російського анархізму М.Бакунін, автор твору ”Державність і анархія”, вважав, що революція повинна початися з “зруйнування всіх організацій і установ: церков, парламентів, судів, адміністративних органів, армій, банків, університетів”, що призведе до неможливості з боку держави оплачувати свої борги, вона розвалиться, і тоді общини оберуть своїх вождів, створять адміністративні і революційні суди, сформують комунальну міліцію. Він виступив з умовою економічного, соціального зрівняння класів і особистостей, але говорив: ”Ненавиджу комунізм, тому що він с запереченням свободи; комунізм призводить до концентрації власності у руках держави, а я хочу знищення держави”.
У працях ”Сучасна наука і анархізм”, “Записки революціонера” російський революціонер-анархіст П.Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, яке має на меті “ тримати в покорі інших і примушувати їх на себе працювати”. Закони, які діяли у державі і регулювали суспільне життя, він вважав виключно новочасним утворенням, бо людство сторіччями існувало без писаного законодавства й його поведінка нормально врегульовувалася звичаями і традиціями, тому суспільство не потребує держави з її регулюючою функцією, державну владу потрібно ліквідувати. Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціацій вільно об’єднаних комун та виробничих общин, у яких не може бути жодної форми зовнішнього примусу щодо людини. Усі рішення мають прийматися на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Щоб встановити таке суспільство, потрібно здійснити революцію, у результаті якої ліквідується держава. Періоди піднесення, спалахи анархізму були, як правило, недовготривалими, масового характеру рух анархізму не набув і його теоретичні настанови в жодній країні не були реалізовані. В останні десятиріччя 20-го ст. активізація анархізму спостерігалась у Франції, ФРН, США, Голландії, деяких інших країнах, головним чином в обмежених молодіжних колах. У 90-ті рр. 20-го ст. окремі анархістські організації відродилися в Росії, Україні, деяких інших країнах СНД, але значного характеру вони не набули.
· Консерватизм (від лат. сonservo – охороняти, зберігати) –політична ідеологія, яка орієнтується на збереження, підтримання існуючих форм економічного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей. Вперше термін “консерватизм” був вжитий французьким письменником Ф.Р.Шатобріаном на позначення ідеології Великої Французької революції, а оформлення ідей консерватизму у цілісну систему поглядів здійснили англійський політичний діяч Е.Берк, французькі дослідники Ж.Местр та Л.Бональд. Праця Е.Берка “Роздуму про Французьку революцію” (1710р.) – одне із найфундаментальніших досліджень про ідеологію консерватизму та систему його цінностей:
· Релігійні і духовні цілі політичної діяльності;
· Культ моралі, традицій, національної культури, патріотизму;
· Авторитет церкви, сім’ї, школи, свобода і відповідальність;
· Пріоритет інтересів держави над інтересами індивіда;
· Сильна ієрархічна держава, прагматизм, здоровий глузд, скептизм;
· Поступовість, обережність процесу соціальних змін, наслідуваність розвитку;
· Історична єдність минулого, сьогодення, майбутнього.
У розвитку консерватизму можна виділити 2 етапи: класичний консерватизм і неоконсерватизм.
Основні ідеї класичного консерватизму:
· визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні суспільства та недосконалості людської природи;
· в економічній сфері акцент робиться на розвитку приватного підприємництва, запереченні жорсткого контролю держави за функціонуванням економіки;
· недоторканість, святість приватної власності;
· ефективна державна влада, основним завданням якої є підтримка законності та правопорядку в суспільстві;
· ставлення до Конституції як до Богом данного порядку;
· переконаність про вроджену нерівність людей;
· держава вторинна щодо громадського суспільства, яке має морально-релігійні засади;
· функціонування суспільства врегульовують не лише закони, але й звичаї;
· існування аристократії, еліти є запорукою розумного суспільного устрою;
· політика підпорядкована релігійній моралі.
Серед консерваторів можна виділити:
1. Прихильників такого порядку речей, який вже склався у суспільстві;
2. “Реформаторів”, котрі виступають за обережні зміни в суспільстві;
3. “Реакціонерів”, які вимагають повернення до певної політичної ситуації минулого.
4. У середині 70-х рр. 20-го ст. починає формуватися неоконсерватизм, який виник у процесі перегляду ідей, цінностей класичного консерватизму та лібералізму, і можна вважати, що він є їх своєрідним синтезом.
Неоконсерватизм – це сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс багатьох країн світу наприкінці 20-го ст. (“рейганоміка”, “тетчерізм”). Він являється потужною ідеологією у багатьох державах світу: республіканці у США, торі у Великобританії, голісти у Франції, християнські демократії у Італії, ФРН та ін. У теоріях неоконсерватизму виділяються таки дві важливі думки: необхідність обмеження індивідуалізму сучасної людини та ідея зміцнення політичної та духовної єдності нації, збереження її самобутності. Неоконсерватори вважають, що пріоритетними в соціальному розвитку є інтереси держави та нації, а не окремого індивіда.
Основні ідеї неокосерваторів:
· формування сильної влади, збереження в суспільстві сильної позиції держави;
· допуск до політичної влади лише представників еліти суспільства;
· сила державної влади – в її професіоналізмі та моральності;
· у міжнародних відносинах на першому плані повинні бути національні інтереси, насамперед економічна зацікавленість.
В цілому, консерватизм, як і неоконсерватизм не суперечить ідеї розвитку, а лише прагнуть, щоб розвиток був органічним і майбутнє не знищувало минулого. Російський мислитель М. Бердяєв писав: “Нещасна доля тієї країни, в якій немає здорового консерватизму, закладеного в самому народі, нема вірності, нема зв’язку з пращурами”.
• Лібералізм (від лат. liberali – вільний) – політична та ідеологічна течія, яка об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод.У широкій суспільно-політичний вжиток термін був введений на початку 19-го ст. французькими просвітниками, а на середину 19-го ст. сформувався як ідеологія та філософія. Засновниками лібералізму є Б. Констан та А. де Токвіль. До фундаторів ліберальної ідеології відносяться англійські мислителі Т. Гоббс, Дж. Локк, А. Сміт, І. Бентам, французькі вчені – Ш.Л. Монтеск’є, Ф. Гізе, німецькі – І. Кант, В. Гумбольт, американські – Т. Джеферсон, Д. Медісон. Серед українських мислителів ідеологію лібералізму розвивали М.Драгоманов, Б. Кістяківський та ін.
Виникнення лібералізму пов’язано з розвитком капіталістичного способу виробництва, буржуазними революціями. Основні ідеї лібералізму:
· Можливості людського розуму необмежені;
· Рівність усіх громадян перед законом, свобода вибору роду занять;
· Індивідуальна свобода-найважливіша умова реалізації творчого потенціалу особи;
· Політичний плюралізм, свобода думок, поглядів, переконань, совісті, слова;
· Розподіл влади на законодавчу, судову, виконавчу;
· Приватна власність, конкуренція, вільне підприємництво – найважливіші рушії суспільного прогресу;
· Ліквідація будь-якої регламентації державою економічного життя;
· Запровадження загального виборчого права.
На початку 20-го ст. у багатьох державах, в основі політики яких була ліберальна ідеологія, відбулася гостра економічна криза, в умовах якої ліберали переглядали деякі теоретичні положення і принципи свого вчення. Виник новий тип лібералізму – неолібералізм – сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувалася як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя; різновид лібералізму з збереженням принципу демократії, вільної конкуренції, приватного підприємства.
В основу новоутвореної форми лібералізму – неолібералізму – покладені ідеї англійського економіста Д. Кейнса. Серед неолібералів – Ф. Хайек, Дж. Гелбрейт, Р. Даль, Ф. Д. Рузвельт. Основні ідеї неолібералізму:
До функції держави відносяться захист підприємництва, ринку і конкуренції від монополізму, розробка загальних статей економічного розвитку;
Соціальний захист громадян: безплатна освіта, державна медична допомога, створення системи соціального забезпечення;
Забезпечення рівних соціальних можливостей у здійсненні основних прав людини.
Вищою метою лібералізму була ідея індивідуальної свободи, яка включає гарантію прав особи, захист від сваволі влади, можливість впливати на рішення влади. У бачені лібералів, людина е вільною істотою, яка підкоряється лише собі, а завдання держави – забезпечити умови для самореалізації особи. Країною класичного лібералізму вважають США.
У політичній науці існують різні тлумачення соціалізму:
Марксистський підхід розглядає соціалізм як першу, нижчу фазу комунізму, як суспільно-економічну формацію, яка приходить на зміну капіталізму після завершення революційного підходу і характеризується: ліквідацію приватної власності й експлуаторських класів; утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу; здійсненням принципу “від кожного – за здібностями, кожному – за працею”; забезпечення на цій основі соціальної справедливості та необхідних умов для всебічного розвитку особистості. Соціалізм як суспільний лад протиставив себе свободі й демократії, що призвело або до його повної ліквідації (СРСР, країни Центральної та Східної Європи), або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея) чи ринкового реформування (Китай, В’єтнам) відповідно це спричинило і кризу уявлень про соціалізм.
Соціал-демократичний підхід розглядає соціалізм як суспільний лад, який досягається не в результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом його реформування з збереженням росту середнього класу, досягнення вищого рівня політичної, соціальної, економічної свободи, соціальної рівності та справедливості.
Одним з перших розгорнуте обґрунтування соціал-демократичної ідеї здійснив німецький вчений Е.Бернштейн(1850-1932), який вважав, що перехід до соціалізму може відбутися не в наслідок революції, яку Бернштейн називав ”політичним атавізмом і ознакою варварства”, а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні і політичні права.
Бернштейн давав перевагу стихійному, еволюційному розвитку економіки, основою організації якої є споживча ї виробнича кооперація, здатна вдосконалюватися за ініціативи ”знизу”, утверджувати справжню демократію, за якою жоден клас не користується привілеями. Щоб досягти такого суспільного стану, необхідний певний рівень правосвідомості громадян – уміння жити за законами, контролюючи свої пристрасті. Адже демократична форма правління передбачає високий ступінь не лише свободи, а й відповідальності всіх. Бернштейн вважав, що між соціалізмом і демократією немає прірви. Демократія ґрунтується на визнані суверенітету особистості, а тому сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Для соціалізму як руху з удосконаленням виробничих відносин характерне гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його концепції – “демократичний соціалізм”.
Орієнтири соціал-демократії з плином часу доповнювалися новими концепціями:
Концепція якості життя - суть її полягає в спробі встановити тісний зв’язок між традиційними матеріальними інтересами і новими потребами трудящих (економічний захист, поліпшення умов праці, розвиток системи соціального забезпечення, охорони здоров’я, професійної підготовки, комунальної служби). Якість життя трудящих - найвища в соціальній державі.
Концепція самоврядного соціалізму передбачає залучення всіх громадян суспільства до процесу опрацювання й ухвалення рішень, керівництва різними сферами життєдіяльності суспільства, що активізує громадян, професійні спілки, громадські організації, місцеве самоврядування. Самоврядний соціалізм передбачає політичну демократію: багатопартійність, свободу діяльності опозиції, можливість перебування при владі кількох партій.
Концепція економічної (промислової) демократії - на мікрорівні реалізується через участь трудящих в управлінні підприємствами, на макрорівні – в управлінні суспільною економікою. А це передбачає наявність органів соціального партнерства (ФРН, Австрія) чи економічного самоврядування (Франція). Основним методом політики вважається реформа як певне коригування соціал-економічної сфери з метою забезпечення чіткого та ефективного функціонування суспільства.
Прагматична частина сучасної соціал-демократії визнає ефективними значні “ін’єкції” в економіку з боку приватного сектора, необхідність посилення механізмів ринкової економіки, знизивши прямі податки, що засвідчує її налаштованість на конструктивну, творчу діяльність.
Світова соціал-демократія – організована політична сила. Координатором діяльності соціал-демократів виступає Соціалістичний Інтернаціонал – об’єднання політичних організацій і партій, мета діяльності яких – демократичний соціалізм, новий світовий економічний порядок на основі рівноправності й партнерства між усіма країнами, що охоплює охорону навколишнього середовища, уникнення ядерної війни тощо.
Націоналізм –це процес національного відродження з усім його складним змістом, це ідеологія, що обґрунтовує стратегію і тактику цього руху та його необхідність.
Коли народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв’язок, свій історичний характер, свої традиції, своє ставлення і розвиток, свою долю і призначення, тоді, стверджують дослідники, у народі пробуджується національна ідея, національне пробудження.Американський політолог З. Бжезинський виділяє п’ять етапів національного пробудження:1) бажання відродити свою власну мову;2) вимога національно-культурної автономії;3)спроба національно-економічного самовизначення;4)боротьба за національно-політичну автономію;5) проголошення національного суверенітету.
Розрізняють такі основні види націоналізму:
-демократичний (ліберально-демократичний) націоналізм–конструктивна течія, яка поважає права людини, робить світ людини духовно багатим. Засновником українського демократичного націоналізму вважають М. Грушевського;
-національний екстремізм– його прихильники проявляють непримиренність до національних меншин, схильність до насильницьких дій;
-шовінізм – націоналізм панівної нації, що обґрунтовує або домагається на практиці панування над іншими народами в силу своєї умовної вищості; політична ідеологія і практична, спрямована на розпалювання національної ворожнечі, ненависті між народами, підкорення і поневолення інших народів. Термін „шовінізм” походить від прізвища капрала наполеонівської армії Шовена, якому приписують фразу: „Французи кращі за всіх, всі гірше за французів”.
• Фашизм (лат. fascio – пучок, в’язка)–ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.
Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувалася в Індії часів правління Беніто Муссоліні (1883-1945) та Німеччини за режиму Адольфа Гітлера (1889-1945). Ідеал суспільного ладу фашизму – тоталітарна держава, здатна до всеохопного контролю за особою й суспільством в ім’я єдності та процвітання “великої раси”, а також вести війну. Війна робить націю сильною і загартованою, запобігає її “гниттю”. Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не зможе завоювати собі життєвий простір, має загинути, - заявляв Гітлер. Бо “хто хоче жити, той бореться, а хто не хоче в цьому світі безкінечно змагатися, не заслуговує права на життя”. Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологією на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу.
Безславно впали фашистські режими в Італії, Німеччині, Іспанії, інших європейських країнах, але як ідеологія він не зник, а, пристосувавшись до нових історичних умов, трансформування в різноманітні модифікації неофашизму.
Неофашизм –різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення. Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як невід’ємна складова фашизму, яка модифікувала гітлерівській расизм, відсунувши на задній план його тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами.
У західному суспільствознавстві функціонує напрям вайоленсологія – наука про насильство: визнаючи, що насильство стало невід’ємною частиною сучасного способу життя, ідеологи неофашизму намагаються подати його як фаталістичну тенденцію, притаманну як сучасній епосі, так і суспільству в цілому, вишукуючи аргументи в генетиці, психології, щоб довести ідею про вродженість, біогенетичну природу феномена насильства, успадковану людиною від своїх пращурів з тваринного світу, що передається з покоління в покоління через гени.
Нині неофашистські організації діють в усіх країнах Європи, Африки, Америки, більшості країн Азії та в Австралії. Резиденция світового координаційного неофашистського центру – Всесвітнього союзу нацистів – знаходиться у США.
Людство вже виробило потужні політичні та правові важелі для боротьби з насиллям, тому неофашизм як реакційна та ідеологічна течія приречена на поразку.