Об'єднання Німеччини. Країна на сучасному етапі.
У грудні 1989 р. постало питання про об'єднання двох Німеччин.
Спочатку керівництво НДР вважало, що цей процес буде тривалим. Але на виборах 1990 р. перемогу здобув ХДС, який виступав за негайне об'єднання Німеччини на основі закріпленої у конституції ФРН схеми входження земель на сході у федерацію. Уряд, сформований лідером ХДС Лотаром де Мез'єром, приступив до реалізації цього процесу.
1 червня 1990 р. у НДР було введено західнонімецьку грошову одиницю дойчмарку. 31 серпня проведено вибори і відновлено шість земель на території НДР. 12 вересня СРСР, США, Англія, Франція підписали договір про остаточне врегулювання німецького питання.
3 жовтня 1990 р. відбулось об'єднання Німеччини, столицею якої став Берлін. На позачергових виборах у вже об'єднаній Німеччині перемогла коаліція ХДС/ХСС та ВДП.
Об'єднання Німеччини викликало низку проблем: інтеграція східних земель у ФРН, структурна перебудова економіки НДР, соціальна напруженість, ворожнеча до іноземних робітників (5 млн. осіб), вироблення нової зовнішньої політики ФРН.
Після об'єднання ФРН стала повноправним членом світового співтовариства. Постало питання про надання їй місця в Раді Безпеки ООН. У Європі ФРН стала найбільш населеною країною (80 млн. осіб) з могутнім економічним потенціалом.
Канцлером об'єднаної Німеччини залишився Г. Коль. У своїй внутрішній політиці він продовжив попередній курс «консервативної революції». Головною проблемою для об'єднаної Німеччини стала інтеграція східнонімецьких земель: структурна перебудова і модернізація економіки, відновлення земельного устрою, формування нових владних і партійних структур, а особливо зміна системи мислення, звичок, ставлення до праці та ін. У 1990—-1993 рр. у східнонімецьких землях спостерігався спад виробництва і падіння життєвого рівня населення, але вже в 1994 р. завдяки значним капіталовкладенням цю негативну тенденцію вдалося переломити.
Після об'єднання Німеччина проводить активну зовнішню політику.
Під час чергових парламентських виборів 1994 р. виборці підтримали курс, що проводив Г. Коль.
Модернізація східних земель, активна зовнішня політика потребували значних витрат, які в 1996 р. стали відчутними і для такої сильної економіки, як німецька. Збільшився державний дефіцит, поширилось безробіття. Спроба виправити становище за рахунок збільшення податків викликала соціальний конфлікт. Із ситуації, що склалася, уряд Г. Коля запропонував традиційний вихід у дусі політики «консервативно! революції»: зменшення витрат на соціальні потреби, суворий контроль державних витрат, стимулювання капіталовкладень за рахунок зменшення податків із заможних верств населення. Проте більшість населення відмовилась підтримувати цю політику. Це, а також загальне «полівіння» урядів країн Заходу стали для канцлерства Г. Коля згубними. На виборах у вересні 1998 р. перемогла коаліція, очолювана соціал-демократами. Новим канцлером Німеччини став Герхард Шредер.
Для Г. Шредера головним питанням залишались інтеграція східних земель і забезпечення стабільного зростання німецької економіки. Вагомих результатів новий канцлер досяг у процесі загальноєвропейської інтеграції.
Проте Г. Шредеру не вдалося впоратися з багатьма проблемами в країні, тому були призначені позачергові вибори. Вибори 2005 р. стали випробуванням для німецької політичної еліти, оскільки виявили розкол суспільства навпіл. За ХДС/ХСС і СДПН виборці віддали приблизно однакову кількість голосів, що не давало можливості сформувати однопартійний уряд. Після тривалих переговорів новим канцлером Німеччини стала А. Меркель - лідер ХДС/ХСС, а більшість міністерських портфелів отримали представники СДПН. Таким чином, була утворена велика коаліція з протилежних політичних сил. На сьогодні А.Меркель за результатами парламентських виборів 2009р. знову обіймає посаду канцлера.
Завершення Другої світової війни не стало завершенням трагедії німецького народу. Його чекали нові випробування. Початок «холодної війни» між СРСР і США призвів до розколу Німеччини на дві 1 держави — ФРН і НДР, які намагались реалізувати діаметрально I протилежні моделі розвитку. Спроба побудувати комуністичне суспільство в НДР завершилась повним крахом. Демократичні зміни 1 в СРСР і країнах Східної Європи створили умови для об'єднання двох німецьких держав. Руйнування Берлінського муру (9 листопада 1989 р.), який був символом розколу Німеччини і Європи, стало першим вагомим кроком до об'єднання. 3 жовтня 1990 р. відбулось об'єднання двох Німеччин в єдину державу, столицею якої став Берлін. Нова Німеччина стала могутньою державою Європи і світу, вагомим чинником міжнародних відносин.
- Італія: політико економічний та соціальний розвиток.
2.1 Повалення монархи. Прийняття конституції 1947 р.
Італія була однією з ініціаторів Другої світової війни, але вона йшла з неї інакше, ніж Німеччина. Ще в 1943 р: Б, Муссоліні було скинуто, а новий уряд оголосив війну Німеччині. У відповідь на це Німеччина окупувала північну частину країни і відновила владу Б. Муссоліні. Це викликало розгортання масового руху Опору якому брали участь майже 500 тис. італійців. Партизанам вдалося звільнити значну частину території Італії, захопити в полон і стратити Б. Муссоліні. Під час боротьби сформувався союз антифашистських партій і рухів: християнських демократів, комуністів, соціалістів, які в 1944 р. увійшли до складу уряду Італії. Через це пики не розглядали Італію як ворога і на її території не був встановлений окупаційний режим. Мирний договір 1947 р. не передбачав значних територіальних втрат для Італії.
Рух Опору в Італії наклав значний відбиток на післявоєнний розвиток країни. Провідну роль у післявоєнному політичному житті відігравали християнські демократа, комуністи і соціалісти. У 1945 р. ці партії створили уряд. Відразу після закінчення війни уряд провів важливі реформи: необроблені поміщицькі землі було передано селянам; уведено рухому шкалу заробітної плати (вона періодично збільшувалася залежно від зростання вартості життя); заборонялося звільнення з роботи без згоди профспілок; створювалися робітничі ради на підприємствах.
Важливим питанням післявоєнного устрою Італії стало вирішення долі монархії. Король Віктор-Еммануїл III дискредитував себе співробітництвом з фашистами в роки війни, підірвав авторитет монархії як державного інституту. У таких умовах ліві партії виступили з вимогою замінити монархію республікою. 2 червня 1946 р. разом з виборами я Установчі збори відбувся референдум з питання збереження монархії. Католицька церква і частина представників Християнсько-демократичної партії (ХДП) виступали за збереження монархії на чолі із сином короля. В умовах гострої політичної боротьби 12,7 млн. осіб віддали свої голоси за республіку, 10,7 млн. — за монархію. Італія стала республікою. На виборах в Установчі збори більшість місць отримали ХДП (за них віддали голоси 8,1 млн. осіб), Італійська соціалістична партія (ІСП) (4,7 млн. голосів) і Італійська комуністична партія (ІКП) (4,3 млн. голосів). Ці партії сформували уряд нової держави.
Розгортання «холодної війни» загострило стосунки між ХДП та ІКП. У травні 1947 р. голова уряду християнський демократ Альчіде де Гаспері під тиском американців (вони відмовлялись надати допомогу Італії, якщо в уряді будуть комуністи) сформував уряд уже без комуністів. Установчі збори у грудні 1947 р. прийняли конституцію, згідно з якою Італія проголошувалась демократичною парламентською республікою і вперше в історії країни запроваджувалося загальне виборче право. Королівській сім'ї заборонялося повертатись в Італію. Вищим органом влади проголошувався двопалатний парламент, який обирав президента. Виконавчу владу очолював голова ради міністрів, який призначався президентом і затверджувався парламентом.