Функції регіонального управління і регулювання.

Функції управління — це спеціалізовані, відособлені види управлінської діяльності, що дозволяють впливати на об'єкт керу­вання (регіон, соціально-економічну систему) для досягнення поста­влених цілей. Наявність функцій обумовлено розподілом праці і її кооперації серед управлінського персоналу. Кожна функція має ви­значене замкнуте коло робіт (підфункцій), об'єднаних загальним значенням та визначеною роллю в управлінні.

Функції управління складають сутність і зміст управлінського процесу, є основою для розробки структури керування регіоном (га­лузями, організаціями), визначення функціональних прав і обов'яз­ків керівників та фахівців.

Найбільш поширеною класифікацією функцій управління є кла­сифікація з позицій суб'єкта управління. Вона передбачає розподіл функцій на дві групи: загальні і специфічні.

Загальні функції можна назвати етапами (проміжними резуль­татами) управління, основними з яких є: планування, організація, регулювання, координація, мотивація, аналіз, облік і контроль.

Загальні функції управління тісно пов'язані між собою і є скла­довими частинами специфічної функції, хоча питома вага їх не одна­кова. Кожна конкретна функція управління в організації є комплекс­ною за змістом і включає у свій склад всі загальні функції: плануван­ня, організація, аналіз, регулювання, облік, контроль, мотивація.

Управління регіоном – система державних, територіальних і виробничих структур та їх функцій, завданням яких є забезпечення інституційних, економічних, соціальних і фінансових умов продуктивного і ефективного виробництва підприємств і організацій окремої територіально-адміністративної одиниці.

Планування (індикативне): передбачає підготовку макроекономічних планів (прогнозів), в яких визначаються основні орієнтири, масштаби, пропорції і кінцеві цілі розвитку галузей матеріального виробництва та невиробничої сфери; формування рішень, які впли­вають на структуру господарства шляхом розподілу централізова­них інвестицій та інших контрольованих державою (регіоном) ре­сурсів, розміщення державних і регіональних замовлень; розробку програм припинення функціонування неефективних галузей і вироб­ництв, врегулювання соціальних проблем. Зазначені рішення мають обов'язковий характер і реалізуються у вигляді законодавчих актів. При цьому, в кожному регіоні розробляється індикативний план, що представляє собою систему індикаторів, які характеризують стан та зміни в науково-технічному розвитку регіону за певний період, а та­кож комплекс заходів, що забезпечує державний вплив на розвиток науки та використання в народному господарстві інновацій. Індика­тивний план складається з директивних та орієнтованих показників науково-технічного розвитку. Можлива щорічна корекція структури індикативного плану та сукупності індикаторів науково-технічного розвитку згідно з розробленими процедурами.

Індикативний план конкретизує напрями, масштаби, пропорції науково-технічного потенціалу та визначає інноваційні пріоритети держави, виходячи з основних положень Концепції науково-техніч­ного та інноваційного розвитку України, яка є його основою.

Індикативний план має узгоджувати пріоритети розвитку науки і технологій із сучасними і наступними загальнонаціональними ці­лями розвитку країни з врахуванням світових тенденцій ресурсних можливостей та соціально-культурних традицій України.

Регулювання. Даний вид діяльності спрямовується на то, щоби організація зберігала свою динамічну стійкість, на підтримку і удо­сконалення стану її упорядкування, підтримку зв'язків між суб'єк­том і об'єктом управління.

Зміст функції регулювання виражається в наступних діях:

• поточне усунення відхилень від планових параме­трів, завдань;

• вирівнювання всіх відхилень стану виходу системи (організації) із заданого нормами значення цього стану;

• розробки заходів, пов'язаних з потребами обліку природної зміни вимог динамічно розвиваючих систем, з постановкою нових за­вдань у зв'язку з впливом природних сил, переходом системи (ор­ганізації) в новий стан в процесі нормального функціонування.

Організація— багатогранне поняття. Частіше всього воно означає:

• внутрішню упорядкованість, узгодженість взаємозалежних еле­ментів системи (структурна організація);

• сукупність процесів або дій, що забезпечують досягнення цілі системи (організація процесу);

• об'єднання людей, спільна діяльність яких спрямована на реалі­зацію встановлених програм на основі певних правил і проце­дур (організація діяльності).

Будь яка організація складається з елементів (відділів, служб, груп, окремих виконавців), їхніх ролей і відношень визначених ієра­рхією (рівнями управління по вертикалі), поліархією (горизонтальною координацією діяльності працівників одного ієрархічного рівня або положення), писаними і неписаними правилами (кодексами) по­ведінки.

Організаційна структура регіону — це сукупність і взаємозв'я­зок усіх служб і підрозділів управлінської структури, що здійсню­ють свою діяльність на основі поділу і кооперації праці. Вона слу­жить основою управління.

Структура управління регіону— це склад, співпідпорядкованості і взаємозв'язку всіх структур і окремих працівників управлін­ня, що діють на основі поділу і кооперації управлінської праці. У ній відбиті розділи, служби і працівники апарата управління, зв'язку і відношення між ними. Структура управління є організаційною ба­зою системи управління, ефективним механізмом саморегулювання і координації діяльності працівників. Вона організаційно закріплює управлінські функції за працівниками, служить мережею каналів по яких рухаються потоки інформації. Чим раціональніша і доцільніша структура управління, тим ефективніше функціонує вся система управління.

Координація— процес встановлення пропорцій і узгодження дій у системі управління. Вертикальна координація діє зверху дони­зу за ієрархією (у порядку підпорядкованості), її завдання — органі­зація ефективного зв'язку, узгодження роботи структурних підрозді­лів та їхніх працівників, що знаходяться на різних ієрархічних рів­нях. Важливе значення при цьому має норма керованості, тобто кількість підлеглих в одного управлінця (менеджера), яка давала б йому можливість вчасно і якісно виконувати свої обов'язки.

Горизонтальна координація відноситься до підрозділів праців­ників того самого ієрархічного рівня, які не підпорядковані один од­ному. Вона забезпечує їхнє співробітництво, єдність поглядів на ви­рішення завдання.

Мотивація. Потреби і інтереси людей різноманітні, а звідси ви­пливає, що функцію мотивація (стимулювання) потрібно розглядати більш широко, ніж вона трактується, враховуючи всі фактори, що впливають на відношення працівника до праці. Важливість даного виду діяльності не викликає сумніву. Для нас важливо те, що необ­хідно вкладати р даний вид діяльності.

Існують різні погляди на функцію мотивація. Наприклад, метод «батога і пряника», що в подальшому розвинено в теорії х і у, або в античних міфах — «нагорода перед очима і меч над головою» — ме­тоди психології, які діють через мотивацію задоволення потреби людини. У кожного метода є свої прибічники і противники. Однак, загальним в цих методах є те, що вони впливають на людину для більш ефективного виконання нею якої-то роботи.

Основними мотивами є усвідомлені потреби, інтереси, бажан­ня, емоції, почуття, установки тощо. Для ефективної мотивації необ­хідно вивчати мотиви поведінки працівників і розробляти способи впливу на них. Найбільш ефективним спонуканням до хорошої ро­боти є прибавка до зарплати та просування по службі.

З поняттям мотивація тісно пов'язується поняття стимулюван­ня. Якщо мотив — це внутрішнє бажання людини задовольнити свої потреби, то стимул — це можливість одержання засобів для задово­лення своїх потреб. Наприклад, обіцянка нагодувати буде стимулом для голодної людини, яка готова за це виконати певну роботу. Сти­мули стають дієвими, коли, тобто, стимулюють працівника тоді ко­ли вони узгоджуються з їх внутрішніми мотивами і відповідають їм.

Контроль. Прекрасно складені плани і організація їх виконан­ня, як правило, не гарантує ефективне досягнення результату. Про­цес виконання плану постійно підлягає дії як внутрішніх, так зов­нішніх факторів.

Більшість різноманітних обставин може помішати тому, щоби задумане реалізувалося. Людині властиво помилятися. Помилки і проблеми, які виникли на стадії обліку, аналізу і планування пере­плітаються. Якщо їх вчасно не виявити і не виправити, то вони мо­жуть нанести великої шкоди економіці і екології. Незамічені помил­ки створюють кризові ситуації в організації, регіону і в навколиш­ньому середовищі.

Співставляючи реально досягнуті результати з запланованими, тобто, відповідаючи на питання: наскільки ми приблизилися до по­ставлених цілей, керівництво організації (регіону) одержує можли­вість визначити, де регіон (організація) добилися успіхів, а де потер­пів невдачу.

Контроль — це дія людей в процесі забезпечення правильного (або ефективного) досягнення регіоном (організацією) своєї мети (цілі). Базуючись на інформації обліку, контроль забезпечує функціо­нування зворотного зв'язку, створюючи умови для успішної діяль­ності організації. Організація і контроль перетворюють хаос в орга­нізовану систему. Таким чином, контроль — це система спостере­ження і перевірки відповідності функціонування системи управлін­ня регіоном (галузі, підприємства) встановленим стандартам та ін­шим нормативам, прийнятим планам, програмам і оперативним управлінським рішенням для допущених відхилень. Результати кон­тролю використовуються для координації і регулювання.

Вимоги до контролю: об'єктивність, дієвість, ефективність, си­стемність, гласність.

Облік. Дана функція здійснюється для одержання необхідної ін­формації про стан діяльності (виробничої, комерційної, фінансової і т. д.), виконується шляхом вимірювання, реєстрації і групування да­них, що характеризують об'єкт управління. Інформація є найбільш важливим ресурсом в управлінні.

Управлінська підсистема повинна виробляти необхідну і відки­дати інформацію, яка не причетна до справи. Інформація яка відно­ситься до справи є та, яка стосується навколишнього середовища і діяльності регіону, організації, галузі.

Більш того, довготермінова інформація, яка використовується для аналізу і планування, повинна бути відділена від більш строко­вої інформації, необхідної для оперативного регулювання. Накінець, організація повинна бути побудована і керуюча таким чином, щоби інформація була своєчасною і точною. Джерелом такої інформації є зібрані, систематизовані, зареєстровані і збережені дані. Сукупність таких видів діяльності, що здійснюються над інформацією, одержа­ли назву функції обліку.

Якщо робота з обліку необхідної інформації не буде виконувати­ся, то система управління, не маючи ресурсів, стає неуправляємою. Більш того, облікова інформація є основою існування такого важли­вого елемента відносин (зв'язків), як зворотній зв'язок. Вона взагалі не може бути створена без належної роботи з обліку інформації.

Зміст функції обліку характеризується такими видами діяльнос­ті: постійний збір даних; систематизація даних за певними ознака­ми, тобто обробка; накопичення і збереження даних; поповнення і корегування даних; відпрацювання вихідної інформації (за вимога­ми або на основі принципу виключення).

В умовах ринку повинен звужуватися всюдисущий вплив держави і поширюватися самоуправління підприємств і органів самоврядування. На територіальному рівні держава впливає на діяльність місцевих органів самоврядування через свої регіональні державні адміністрації. Останні виконують контрольні, орієнтуючі і деякі інші функції господарського змісту. Існуюча система організації влади в Україні дозволяє зберегти виконавчу вертикаль через органи державної виконавчої влади. Але завдання полягає в тому, щоби побудувати систему місцевого самоврядування на демократичних засадах і господарській ініціативі власників праці і капіталу.

Ідеї і прагнення місцевого самоврядування знайшли своє відображення в таких документах, як Всесвітня Декларація та Європейська Хартія про місцеве самоврядування. На їхній підставі можна стверджувати, що основна його суть полягає в гарантованому державою праві територіальних спільностей громадян та їх органів вирішувати значну частину місцевих справ і управляти нею, діючи у межах закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення.

Важливими ознаками органів місцевого самоврядування є їх автономія: правова, організаційна, фінансова.

Сутність правової автономії полягає в тому, що вони мають свої владні повноваження, визначені Конституцією або Законом. Як зазначено в Європейській Хартії, органи місцевого самоврядування мають повну свободу дій для здійснення власних ініціатив з будь – якого питання, яке не виключене з їх компетенції і не віднесене до компетенції іншого органу влади.

Сутність організаційної автономії полягає в тому, що органи місцевого самоврядування повинні мати можливість самі визначати свою внутрішню структуру для того, щоб вона відповідала місцевим потребам і забезпечувала ефективне управління. Діючи в межах Закону, органи місцевого самоврядування не підпорядковані іншим органам, а будь – який адміністративний контроль за його діями може здійснюватися лише для дотримання законності та конституційних положень.

Сутність фінансової автономії органів місцевого самоврядування, полягає в тому, що вони мають право в межах державної політики володіти і вільно розпоряджатися власними коштами при здійсненні своїх повноважень. З цього приводу Європейська Хартія зазначає, що частина вказаних коштів повинна надходити за рахунок місцевих податків і зборів. Їх ставки мають визначати самі органи місцевого самоврядування в межах закону. Навіть, якщо держава надає фінансову підтримку регіонові, то це не повинно обмежувати свободу дій органів місцевого самоврядування.

Основним завданням автономії регіональних органів самоврядування є ефективність функціонування регіональної праці і капіталу, піднесення добробуту населення.