Україна і світ. Основні напрямки зовнішньополітичного курсу.

Соціально-економічна політика української держави у 90­х рр.

Державотворчий процес в Україні. Розбудова владних структур.

П Л А Н

УКРАЇНА – НЕЗАЛЕЖНА ДЕРЖАВА

ЛЕКЦІЯ 18.

(2 ГОД.)

Проголошення Акту незалежності України та підтвердження його Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року, президентські вибори і припинення існування СРСР створили в Україні нову соціально-політичну ситуацію. В минуле відійшла радянська епоха з її тоталітарним політичним режимом. Новий час поставив перед українським суспільством нові завдання, а саме:

- демонтаж тоталітарних політичних структур і створення правової демократичної держави;

- перетворення централізованої державної економіки на багатоукладну ринкову, скеровану на соціальні потреби народу;

- національне відродження і оздоровлення міжнаціональних відносин в Україні;

- встановлення рівноправних стосунків з далекими і близькими сусідами.

Вирішення цих завдань – необхідна передумова подальшого поступального розвитку України на шляху незалежності і перетворення її на сучасну європейську державу. Мова йде про докорінний злам усіх старих суспільних структур, перехід від одного політичного і соціально-економічного стану суспільства до принципово нового.

Такі глибокі перетворення називаються революціями. Але в Україні ці перетворення відбуваються мирним шляхом. Вирішальне значення при цьому повинен мати послідовний курс на докорінні реформи в усіх галузях суспільного життя з урахуванням реальних інтересів і потреб громадян. Все це повинно мати правову основу.

Дорогу до самостійного державного будівництва відкрила ще Декларація про державний суверенітет України. На її основі було розпочато перебудову правової системи, реформування державних структур. Ще 15 травня 1990 року Верховна Рада розпочала працювати в постійному (парламентському) режимі. Її перша сесія тривала не 1-2 дні, як раніше, а 60 робочих днів. І головним завданням було – розробка і прийняття законодавчих актів, спрямованих на поліпшення економічного становища, піднесення народного добробуту, правове забезпечення реформування політичної системи і ін.

Уже протягом 1992 року Верховною Радою України було прийнято 128 законів (лише на пленарних засіданнях). З них – 46 стосовно правових основ державотворення, 52 – до змін фундаменту політичного і економічного життя України, 18 – з питань законності і правопорядку. Крім того, 14 законів безпосередньо спрямовані на соціальний захист людей (Закон про державну допомогу сім’ям з дітьми, закони про захист і основи законодавства України про охорону здоров’я, Закон про охорону праці та про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді). Закон про статус і соціальні гарантії ветеранів війни і праці. Ці закони вперше прийняті у нашій країні і стосуються майже всіх.

В цілому, за час своєї практичної діяльності Верховна Рада України дванадцятого скликання прийняла близько 400 законів і понад 1100 різних постанов та рішень. Вони стосувалися ключових проблем діяльності органів державної влади та управління, армії, судів, правоохоронних органів, економічних проблем, питань культури, міжнародних стосунків та зовнішньої політики.

Світовий досвід показує, що цієї кількості державотворчих документів достатньо для нормального правового існування незалежної держави. Проте, як відзначалося на міжнародній науково-практичній конференції “Правова система України: теорія і практика”, яка відбулася у Києві, правова система України розвивалася значною мірою стихійно. Насамперед по причині відсутності нової Конституції незалежної держави. Не було розроблено конкретних механізмів реалізації прийнятих законодавчих актів, через що вони не діяли. Не здійснювався контроль за виконанням прийнятих рішень.

Велика кількість законів не узгоджувалася з фінансово-економічними можливостями держави. Переважна більшість законів не мала прямої дії, а вимагала додаткових тлумачень та роз’яснень. За таких обставин все більшої актуальності набирало питання розробки і прийняття Конституції (Основного Закону) незалежної України. Однак, конституційний процес затягнувся. Він проходив з великими труднощами і тривав 5 років. Україна була останньою з республік колишнього Радянського Союзу, яка прийняла свою Конституцію 28 червня 1996 року.

Прийняття Конституції стало для українського народу подією доленосного значення. Українська держава, за яку століття боролися мільйони українських патріотів, відродившись наприкінці ХХ століття, отримала цивілізоване уконституювання, яке відповідає правовим традиціям демократичного світу.

На урочистій церемонії підписання Конституції 12 липня 1996 року Президент України Леонід Кравчук говорив – “Україна та її народ отримали довгостроковий правовий фундамент для динамічного цивілізованого розвитку в умовах соціального миру та громадського спокою. Основний Закон для України - це гарантія її незалежності, знаряддя справді реформаторської розбудови держави…”

Прийняттю Конституції України 1996 року передувала ціла низка важливих політико-правових документів, прийнятих у 1990-1996 роках. До них належать:

- Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.);

- Концепція нової Конституції України (19 червня 1991 р.);

- Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) та його підтвердження на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року;

- Закон України про правонаступництво (12 вересня 1991 р.); Офіційний проект Конституції України від 2 липня 1992 р. та його нова редакція від 20 жовтня 1993 р.;

- Конституційні проекти політичних партій та окремих громадян України 1993/1994 років (усього понад 20 проектів Конституції України);

- Конституційний Договір між Верховною Радою України і Президентом України “Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України (8 червня 1995 р.);

- Проект Конституції України, підготовлений робочою групою Конституційної Комісії України в березні 1996 р.;

- Проект Конституції України, доопрацьований Тимчасовою спеціальною комісією, створеною відповідно до Постанови Верховної Ради від 5 травня 1996 р.

У Загальних засадах Конституції закріплено характеристику України як правової держави. Зокрема стаття 8 проголошує принцип верховенства права і звертає увагу на його дієвість. У Конституції знайшли закріплення принципові положення стосовно захисту прав людини і громадянина, що містяться в основоположних міжнародних документах, встановлюються гарантії прав людини і громадянина, визначено правовий статус власності, визначається спрямованість зовнішньополітичної діяльності держави, дається опис державних символів України – Державного Прапора, Державного Герба і Державного Гімну, визначено конституційні органи України, їх статус, принципи формування, їх повноваження та обов’язки. (Про законотворчий процес в Україні можна прочитати:

а) Історія України. Навчальний посібник. Київ, 1997, ст.393-404;

б) Ярослав Грицак. Нарис історії України. Київ, 1996, ст.310-320).

Ключовими завданнями державотворення стало будівництво державних структур, формування трьох основних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової, що є неодмінним атрибутом демократичної політичної системи. Разом з тим необхідно забезпечити створення управлінських структур на місцях – в областях, районах, містах та селах, налагодження їх зв’язків з центральною владою.

Верховна Рада, що презентує законодавчу владу в Україні, обирається в кількості 450 народних депутатів. Обов’язки глави держави та керівника виконавчої влади покладено на Президента України. На його подання Верховна Рада затверджує склад Кабінету Міністрів та Прем’єр-міністра. В свою чергу Кабмін займається розробкою та вирішенням практичних питань управління діяльністю народного господарства, соціальної сфери держави.

Новим елементом виконавчої влади стали введені з весни 1992 року на місцях посади представників Президента України. Це була спроба реформувати радянську систему, створити струнку виконавську вертикаль, підпорядковану Президентові. Проте у 1994 році інститут представництва Президента був ліквідований.

Судова влада в Україні концентрується в особі Верховного суду республіки, загальних, арбітражних та військових судів. Контроль за дотриманням законодавства покладено на Генеральну прокуратуру республіки. Затверджено також Конституційний суд України, який стежить за дотриманням в Україні вимог Основного Закону.

Процес державотворення в Україні одним із складових компонентів включає розбудову власних Збройних Сил. Це – невід’ємний атрибут суверенної держави. Після проголошення незалежності розпочався складний процес творення своєї армії. Було створено Міністерство оборони України, яке очолював генерал авіації К.Морозов та затверджено в жовтні 1991 р. Концепцію оборони і розбудови Збройних Сил України. Основу Концепції склали принципи розумної достатності за структурою, чисельністю та озброєнням війська.

Було проголошено прагнення України стати нейтральною, без’ядерною, позаблоковою державою. Загальна чисельність війська визначалася у кількості 400-420 тис. осіб замість більш як 1,5 млн., що налічувалися у військових округах на території України.

6 грудня 1991 року Верховна Рада прийняла Закон про Збройні Сили України, відповідно до якого формувалися сухопутні війська, військово-повітряні сили та військово-морські сили. У 1991-1993 рр. законодавчо було окреслено шляхи будівництва Збройних Сил.

Поряд з армією творилися нові структури спеціальних підрозділів військ внутрішньої служби та конвойної охорони, Національної гвардії, частин спецпризначення, Служби безпеки України.

Здобуття Україною незалежності викликало перегрупування партійно-політичних сил в суспільстві. Продовжувався процес творення нових політичних партій, громадських організацій та об’єднань, активізувалося релігійне життя. Справжня а не декларована свобода совісті стала важливим моментом духовності українського народу, його національного відродження.

П.

Для наповнення реальним змістом проголошеної незалежної Української держави вирішальне значення мало неформування економічного життя. Україні власну життєздатну економічну систему доводиться створювати на уламках загальносоюзного економічного комплексу, що залишилися у спадок молодій державі від СРСР. Для цього необхідно було вирішити кілька фундаментальних проблем. По-перше, необхідно докорінним чином реформувати в Україні наявний економічний потенціал на ринкових засадах. По-друге, належить розгорнути структурну перебудову промисловості України. Це означає подолати її однобічну орієнтацію на важку індустрію. Адже радянська промисловість у т. ч. і українська, орієнтувалася не на потреби людини, а на випуск продукції, прямо чи опосередковано пов’язаної з військово-промисловим комплексом. Структурна перебудова такої промисловості пов’язана з витратами величезних коштів на тривалий час. По-третє, необхідно на ринкових засадах створити ефективну систему економічної кооперації всередині країни, а також України з близькими і далекими сусідами.

Про необхідність вирішення цих проблем говорилося багато ще на рубежі 80-90-х років. Саме тоді в Україні було зроблено перші кроки до ринкової економіки. Про це засвідчують такі документи, як: Закон про економічну самостійність України (серпень 1990 р.), постанова Верховної Ради “Про проекти Конституції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки” (листопад 1990 р.), які визначили зміст, мету і основні принципи економічної самостійності республіки як суверенної держави.

Але Україна не змогла обрати свою модель переходу до ринкової економіки через те, що була втягнута в ринкові перетворення на російський зразок.

Крім того, розробляти і здійснювати економічні програми та приймати ефективні рішення без вказівки “зверху” колишні республіканські органи влади виявилися нездатними. Тому, неминучим результатом було наростання проблем. Зокрема, підприємства України продовжували поставляти в росію свою продукцію, не одержуючи за неї відшкодування. Відтак, російські підприємства заборгували українським величезні суми. За умов роздержавлення промислових підприємств уряд відмовився брати на себе їх борги. Отже, для України ці кошти були втрачені назавжди. Що ж стосується боргів українських підприємств російським, то їх взяли на державний бюджет України. Таким чином з’явилася штучна заборгованість України Росії, що стала швидко зростати внаслідок стрімкого підвищення цін на російські нафту і газ. Як наслідок – обвальний розрив економічних зв’язків між двома державами, наростання економічної кризи в кожній з них.

За даними статистики, станом на квітень 1992 р. обсяг промислової продукції на Україні скоротився на 14,1%, в тому числі виробництво товарів народного споживання впало на 20%, а продовольчих товарів – на 32%.

Після приходу до влади уряду на чолі з Л.Кучмою (травень 1992 р.) було зроблено спробу відновити галузеве централізоване управління народним господарством, запровадити держзамовлення на державному та регіональному рівнях. Паралельно ішла розбудова ринкової інфраструктури: виникли ринки валюти, нерухомості. Динамічнішими стали процеси роздержавлення. Вжито заходів для припинення інфляційних процесів.

Разом з тим, не вдалося уникнути такого скрутного становища, при якому стара система господарювання сильно підірвана, а нова фактично ще не створена. Це питання з особливою гостротою постало в сільському господарстві: фермерство ще не стало основним виробником сільськогосподарської продукції, а колгоспи ніяк не вписувалися в нові економічні умови.

Економічна криза на початку 90-х років негативно вплинула на рівень життя. Йшов час, мінялися уряди (В.Фокіна, Л.Кучми, Ю. Звягільського), а віднайти оптимальну формулу реформування національної економіки не вдавалося. Після лібералізації цін 1992 р. основна маса населення опинилася за межею бідності. Якщо 1990 року частка заробітної плати у валовому національному доході становила майже 60%, то 1993 року вона знизилася до 39%, а 1994 р. становила лише 25-30%. Відбулося повне знецінення такої важливої державної гарантії оплати праці, як мінімальна заробітна плата.

Економічні труднощі негативно позначилися на соціальній структурі України. Форсоване розшарування суспільства призвело до соціальної поляризації. Вже 1992 р. за межею бідності опинилося майже 64% населення, "середній клас" катастрофічно зменшувався, а кількість багатих становила 10%. Різко зросла соціальна напруженість між полюсами “багаті” – “бідні”.

За таких обставин новообраний Президент Л.Кучма в жовтні 1994 року проголосив нову соціально-економічну стратегію, якою було визначено такі пріоритетні завдання і напрямки:

1. Фінансова стабілізація – послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи.

2. Регульована та контрольована державою лібералізація цін.

3. Докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки на основі розширення приватного сектору.

4. Децентралізація управління економікою.

5. Лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків.

6. Соціальний захист, який передбачав докорінні реформи заробітної плати, соціальної допомоги та соціального страхування, передачу через акції у приватне користування населення державного майна.

Перші кроки на шляху здійснення нового курсу були негайними і рішучими. Приймаються постанови про підвищення зарплат, пенсій і стипендій, про лібералізацію цін, про засоби стримання інфляції і ін.

За чотири роки після проголошення нового курсу в економічній сфері відбулися певні зрушення, зародилася низка позитивних тенденцій, а саме: часткова фінансова і цінова стабілізація, певні структурні зрушення (у першому півріччі 1998 р. недержавний сектор дав 65,9% промислової продукції), започатковано процес повернення капіталу в Україну, швидше пішла приватизація, роздержавлення землі і майна сільськогосподарських підприємств (понад 4 млн. Громадян отримали земельні ділянки у приватну власність), перегляд податкової системи в напрямку зменшення податкового тиску, суттєве зменшення від’ємного сальдо зовнішньої торгівлі.

Проте, в ряді випадків ці позитивні тенденції не набрали сталого характеру. Ситуація залишалася складною. Так, у 1998 р. збитково працювали 51% підприємств, що на 6% перевищило показники попереднього року. Нову конкурентноспроможну продукцію освоїли лише 9,2% промислових підприємств, нову техніку – 1%. Посилилися темпи зростання безробіття.

Ці негативні факти зумовлені недостатнім економічним обгрунтуванням реформ, повільним формуванням правової бази реформування, протистоянням між гілками влади, недостатнім механізмом соціальних компенсацій, зовнішньоекономічними прорахунками і ін.

Таким чином, після тривалого пошуку оптимальної моделі реформування в економіці України мають місце як позитивні, так і негативні тенденції. Про оздоровлення економіки свідчить, наприклад, зменшення бюджетного дефіциту, певні структурні зрушення, пожвавлення в літакобудівній, суднобудівній, автомобілебудівній та електронній промисловості тощо. Разом з тим зростає кількість збиткових підприємств, значна кількість продукції реалізується через бартерні угоди, збільшувалася заборгованість держави із виплат заробітної плати і стипендій, зростало безробіття.

Ш.

Здобуття Україною незалежності і припинення існування СРСР створили сприятливі умови для активізації міжнародної діяльності а основі самостійності і рівноправності. Першим кроком на цьому шляху стало визнання України міжнародним співтовариством. За перший рік незалежності після Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року Україну як незалежну державу визнало 140 держав світу, з яких 106 встановили з нею дипломатичні зв’язки в повному об’ємі. За цей час Україною було підписано 26 міждержавних та близько 90 міжурядових угод.

Уже на другий день після референдуму про визнання нової держави оголосили Польща і Канада, 3 грудня – Угорщина, ; грудня – Литва і Латвія, 5 грудня – Росія і Болгарія, Аргентина, Болівія і Хорватія, 19 грудня – Швеція, 24 грудня – Норвегія, 25 грудня – США.

Головні принципи зовнішньої політики Української держави були закладені ще в Декларацією про державний суверенітет України (липень 1990 р.). У розділі “Міжнародні відносини” проголошувався демократичний і миролюбний характер зовнішньої політики, формувалися її стратегічні напрями.

До прийняття Декларації республіка фактично не укладала міжнародних двосторонніх договорів, хоча й була наділена таким правом відповідно до Конституції УРСР та Конституції СРСР. Але це право, як і багато інших, мало формальний характер.

Декларовані принципи набули більш реального змісту після проголошення незалежності і розпаду СРСР. Для обгрунтування власної чіткої лінії на міжнародній арені 2 липня 193 року Верховна Рада схвалила “Основні напрямки зовнішньої політики України”. Цей документ підкреслив дотримання Україною норм міжнародного права, невтручання у внутрішні справи інших держав, відкритість серед пріоритетів зовнішньої політики було визначено участь у загальноєвропейському процесі, співробітництво в рамках СНД, співпраця з державами Європейської співдружності та НАТО, активна участь в діяльності ООН та інших міжнародних організацій.

В цьому документі вказувалося, що Україна не висуває жодних територіальних претензій до своїх сусідів, як і не визнає жодних територіальних претензій до себе. Визначаючи особливе значення взаємовідносин з Росією разом з тим Україна не відходить від Заходу. Навпаки, саме на західному напрямі республіка змушена була зробити найбільший прорив у своїй зовнішній політиці.

Важливим моментом у процесі формування концепції зовнішньополітичного курсу стало прийняття нової Конституції України, яка юридично закріпила основні принципи зовнішньополітичної діяльності, спрямовані на забезпечення національних інтересів і безпеки нашої держави.

Отже, протягом 1991-1998 рр. активно тривало вироблення концепції зовнішньополітичного курсу незалежної України.

Вихід незалежної України на міжнародну арену відбувся в дуже складних міжнародних умовах. Розпад СРСР, з яким світ мав напрацьовану політику, поява на його руїнах низки самостійних держав налякав світ. Адже, появилися нові ядерні держави, з якими світ ще не мав ніяких правових міжнародних актів і на тривалий час запанувала тотальна невизначеність, порушилася стандартність, неможливість прогнозованості процесів світового (найперше європейського розвитку).

Вирішення проблем ядерного роззброєння на початку 90-х років стало для України своєрідним ключем, за допомогою якого можна було увійти в західний світ. Але відновившись від успадкованого ядерного потенціалу, Україна чекала від світового співтовариства твердих гарантій своєї безпеки і територіальної цілісності. Тому у січні 1994 року під час зустрічі у Москві президентів США, Росії та України було підписано тристоронню заяву, відповідно до якої Україні мали компенсувати вартість високозбагаченого урану, що міститься в ядерних ракетах, розташованого на її території. Крім того, керівництво США і Росії пообіцяло надати Україні гарантії безпеки, як вона завершить процес ядерного роззброєння та стане учасником договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У 1996 р. Україна виконала своє зобов’язання – вивезла і знищила третій за розмірами ядерний арсенал світу, що стало важливим фактором стабілізації та безпеки для країн Європи.

Все це спричинило своєрідний перелом у ставленні світового співтовариства до України. Стали розгортатися такі позитивні тенденції і процеси, як:

- інтенсивна інтеграція України у світові, насамперед європейські політичні та економічні структури (на 1 січня 1995 р. республіка була членом 37 міжнародних організацій, входження до Ради Європи в листопаді того ж року, отримання кредитів від МВФ та Європейського банку реконструкції та розвитку);

- налагодження регулярного політичного діалогу з США, що відповідає рівню стратегічного партнерства;

- активізація двостороннього співробітництва з західними державами;

- зміцнення зв’язків з НАТО;

- участь у міжнародних миротворчих силах і ін.

Відносини України з державами СНД. Припинення дії Союзного договору 1922 р. лідерами країн – засновниками СРСР 8 грудня 1991 року, Алмаатинська зустріч 21 грудня представників 11 держав з нагоди створення Союзу Незалежних Держав. Відставка М.Горбачова 25 грудня .

Входження України в СНД на правах асоційованого члена. Україна на нинішньому етапі розглядає СНД як міжнародний, переговорний механізм для зближення позицій, збалансування інтересів, пошуків компромісів, узгодження господарської діяльності на рівноправній основі.

Правове врегулювання відносин з Росією. Кримська проблема. Розподіл Чорноморського Флоту та його подальша доля. Важливим підсумком українсько-російських відносин стало підписання 30 травня 1997 р. Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. Це – спроба врегулювати численні проблеми, розв’язати існуючі протиріччя між обома державами.

Українці за межами України.

У світі нараховується від 47 до 50 млн. українців. Станом на 1989 рік поза Україною мешкає від 10 до 13 млн. українців. У країнах колишнього Радянського Союзу біля 8 млн.: Росія – 4,3 млн., Казахстан – 896 тисяч, Молдова – 600,3 тис., Білорусь – 291 тис.

Про три хвилі української еміграції та їх причини:

- 1-ша – насамперед до Європи, кінець ХІХ – початок ХХ століття. Основна причина економічна:

- 2-га розпочалася після першої світової війни. Причини економічні і політичні. За океан;

- 3-тя наприкінці і після другої світової війни і дістала назву політичної хвилі.(Про історію української еміграції читай останній розділ праці О.Субтельного “Україна – Історія”, К., 1992 р.);

- 4-та хвиля української еміграції помітна на сучасному етапі. Особливості: викликана нестабільністю соціально-економічного становища. Виїздить чимало спеціалістів високої кваліфікації, науковців, працівників вищої освіти в пошуках гідної винагороди за свою працю. Чимало виїхало людей єврейської національності у зв’язку з проголошенням Німеччиною відшкодувань за збитки, завдані в роки другої світової війни.

Помітними в останні роки стали зворотні процеси. Повертаються в Україну кримські татари, українські німці, болгари і інші національні меншини, виселені в сталінські часи.

21-24 серпня 1997 року відбувся П-й Всесвітній форум українців.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Бойко О.Д. Історія України. К., 1999.

2. Геляй С., Рутар С. Основи політології. Львів, 1996.

3. Грицак Я. Нарис історії України. К., 1996.

4. Дурдинець В. Долаючи круті сходинки // “Голос України”, 1993. 6 січня.

5. Зарубіжні українці. К., 1991.

6. Історія України. К., 1997.

7. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. К., 1996.

8. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції “Правова система України: теорія і практика” // “Закон і бізнес”, 1993, № 42.

9. Сакс Д., Пивоварський О. Економіка перехідного періоду (урок про Україну). К., 1996.

10. Субтельний О. Україна. Історія. К., 1992.

11. Угода про співдружність незалежних держав із змінами і доповненнями Верховної Ради України // Голос України, 1991, 13 грудня.

12. Українська державність у ХХ столітті. К., 1996.