Культура України XVI – першої половини XVII ст.

Виникнення козацтва. Запорізька Січ.

Брестська церковна унія 1596р.

План .

Лекція 6

Формування ранньонаціональної свідомості українців (XVI – XVII ст.)

 

1. Польська шляхта в Україні, зміцнюючи своє пануванння, вирішила повернути на свій бік православне духовенство. Відомо, що церква у середні віки відігравала вирішальну роль в ідеології, науці, культурі будь-якого народу.

Польські королі, католицькі єпископи переконували православних ієрархів піти на злуку з Римом, визнати верховним керівником їхньої церкви папу Римського.

Вчені, історики, богослови ось уже більше як 400 років розділилися на два табори – одні вважають прийняття Брестської унії 1596р.прогресивним явищем, інші критикують її як антиукраїнську акцію, а ініціаторів називають зрадниками свого народу.

Оскільки проблема уніатства актуальна і нині, варто підкреслити, що дане питання слід розглядати зважено, без емоцій.

Українські землі в складі Польського королівства...

Ще у 1595 р. після довгих вагань єпископи Луцький Кирило Терлецький та Володимирський Іпатій Потій підпи­сали в Римі акт унії. Згідно з документом уніатам (греко-католикам) гарантувалося повне збереження православної літургії, обрядів і звичаїв. Берестейська унія проголошена в 1596 р. Папа римський звернувся до короля Речі Посполитої, шляхти, католицьких ксьондзів з проханням припи­нити переслідування православних, зрівняти їх у правах із католиками. Але сподівання уніатських єпископів на припинення релігійного і національного переслідування українців у Польщі не здійснилося. Воно наростало ще з більшою силою і фанатизмом. Проти унії виступили відомі полемісти, зокрема зі своїми «посланіями» Іван Вишенський, за­порозьке козацтво. Словом, Берестейська унія

спричинилася до великого духовного розколу української нації.

До XV ст. православна церква у Великому князівстві литовському відігравала велику політичну роль. Її віро­сповідання прийняла литовська знать. Усе змінилося у XV ст. Під впливом Польщі великий князь, а з ним його оточен­ня перейшли до католицизму. Православні вже не могли обіймати державні посади. Правителі грубо втручалися в церковні справи, свавільно призначаючи митрополита, єпис­копів, інших ієрархів. Світська влада повністю контролю­вала духовенство. Така практика призвела до того, що пра­вославними владиками ставали аморальні, злочинні, розпусні особи. Ще гірше діялося в низах. Місцева шляхта поводи­лась зі священиками, як із особистою власністю,. Шляхтичі призначали парохів на свій розсуд, не питаючи дозволу митрополита чи єпископа. Панство присвоювало маєтки, власність монастирів чи окремих священослужителів. По­рядні духовники втікали із своїх парафій, натомість туди направляли темних, часто неписьменних пройдисвітів. За­непад, деградація православ'я сталися внаслідок втрати українським народом державності.

У Польщі, навпаки, в XV—ХУІІст. відчувалося куль­турне піднесення. Молоді люди здобували вищу» освіту за кордоном, у Краківському університеті, єзуїтських колегіях. Значний вплив мали реформаторський рух, епоха Відродження. Коли польські римо-католики підготували добре вишколених, високоосвічених богословів, українське пра­вослав'я ледве існувало. В полеміці, як правило, перемагали римо-католики. Опираючись на королівську владу, латинників, єзуїтські ідеологи вирушили на Схід, в Україну і Білорусь, їх наступ стримували з величезними зусиллями кращі православні полемісти та поодинокі непокатоличені українські магнати (князь К. Острозький). Лише українське міщанство, вірне православ’ю, дало єзуїтам належну відсіч.

Усе ж ряд православних єпископів, зваблених багатством, впливами римо-католицьких колег, віддали перевагу унії. Шість років тривала підготовка у вузькому колі, в глибокій таємниці. Коли ж документ, який підготували К. Терле-цький, Іпатій Потій та інші владики, схвалили польський король і папа римський, залишалося його обнародувати. Про цей документ довідалася православна громадськість. В українському суспільстві виникла надзвичайно напружена ситуація. Крім К. Острозького, проти унії виступили дрібна українська шляхта, велика кількість середньої ланки православного кліру, міщанство, новонароджений стан – козацтво.

Наприкінці 1596 р. король призначив у Бресті собор, на якому мав бути офіційно прийнятий документ про введення в Україні унії. Її противники скликали одночасно свій собор. На нього приїхали представники всіх станів України, Білорусі, східних патріархів. Ворожі один до одного собори прийняли відповідні акти звинувачення у відступництві і зраді свого народу. З'явилися десятки книг, одні з яких засуджували православ'я, інші — унію. Скликали наради, готували скарги, наростала конфронтація. 3 православних єпископів тільки один, львівський Гедеон Балабан, залишився при своїй вірі. На жаль, і досі не припиняються міжконфесійні конфлікти в Україні. Чи подолаємо їх цивілізовано в Українській незалежній державі — покаже час.

 

2. Причини виникнення українського козацтва:

I. Потреба утворення в Україні такої суспульної сили, яка б стала провідною верствою української нації і творцем нової власної держави;

II. Колонізаційні устремління українських селян і міщан, які страждали від обтяжливої феодальної залежності, нестачі власної орної землі й прагнули освоїти цілинні простори;

III. Вимушені втечі з маєтків магнатів і шляхти на вільні землі як форма протесту селян і міщан проти кріпацтва, національних та релігійних утисків;

IV. Необхідність збройного захисту колонізаційних земель від військового наступу державної адміністрації Речі Посполитої;

V. Постійна загроза татарських та турецьких вторгнень на українські землі і, як наслідок, нагальна потреба утворення вільного війська та спорудження фортець;

Українське козацтво зародилося давно. Деякі історики вважають, що воно боролось із ордами печенігів та половців ще в ХІ—ХІIIст., однак письмові згадки про нього датуються 80—90 рр. У 1990 р. Україна відсвяткувала 500-річчя славного війська запорозького. Саме слово козак — тюркського походження, ввійшло у свідомість нашого народу в значенні вільна людина, народний месник, борець за свободу і незалежність України(волоцюга).

Початковий етап виникнення козацтва малодосліджений. Незаперечним є факт, що його бурхливе зростання, формування відбувалося тоді, коли орди новоствореного Кримського ханства вогнем і мечем нищили міста й села України, а польсько-литовські загарбники посилили на нашій землі національний і соціальний гніт. Відомо, що перший розбійницький напад на Україну кримчаки здійснили в 1482 р. Вирішувалася доля народу — бути йому чи не бути? Тільки власні збройні сили могли врятувати Україну.

Козаки освоювали незаселені українські степи за Дніпровськими порогами. На ці простори не поширювалася влада ні польсько-литовських, ні татаро-турецьких загарбників. На цих землях, а згодом на всій територпУкраїни утворився новий стан вільних людей — запорозьке козацтво. У такому середовищі, де свободу цінували понад усе, вироблялися демократичні принципи співжиття, що з часом заклали основи козацької республіки, до речі, однієї з перших республік в Європі. Отже, козаччина розвивалась органічно, як результат особливих умов українського життя XV—XVI ст. на степовому порубіжжі з агресивним татарським Кримом, султанською Туреччиною та польсько-литовською Річчю Посполитою.

Як пише М. Грушевський, нижче порогів Дніпровських, де ріка ділиться та утворює острови, козаки ставили собі фортеці — “острожки”. Далі на місці дрібних побудували одну головну, яку назвали Запорозька Січ. Першу з них заснували на острові Мала Хортиця в 50-хрр. XVI ст. Ви­никнення Січі пов'язане з іменем Дмитра Вишневеwького (Байди) з містечка Вишнівця нинішньої Тернопільської області. Д. Вишневенький належав до неспольщених українських магнатів, був канівським старостою. Своє свідоме життя присвятив боротьбі з Кримським ханством і турець­кими загарбниками, просив підтримки у литовського, польського, московського урядів, але допомоги не отримав. Усю надію поклав на українське козацтво, з яким не раз громив татар і турків. У Молдавії Байда потрапив у полон, і турки замордували його. Народ у піснях і думах увіковічнив відважного отамана.

Запорозька Січ поступово перетворювалась на своєрідну державу, контролюючи значні території, утримуючи багатотисячну армію, адміністративний апарат. Січовики мали символіку: прапори, гімн, герб. Столицею Запорозької Січі була могутня фортеця, оточена частоколом, в заборолах якого .виставлено гармати. На центральній площі стояли церква, скарбниця, військовий арсенал, майстерні. Навколо них — курені-казарми, в яких жили запорожці. Козаки вибирали свою старшину — гетьмана, кошового отамана, курінних отаманів — вільним, демократичним голосуванням. Збройні сили складалися з таких родів військ: піхоти, кінноти, артилерії та морського флоту. Завдаючи відчутних ударів туркам і татарам на суші й на морі, запорожці стали відомими в Європі, їх запрошували на військову службу правителі Австрії, Англії, Франції, Іспанії. Так за порогами Дніпра проходив процес відродження української держави.

На Запорозькій Січі існувала постійна школа лицарського, військового мистецтва. Сюди збиралися відважні юнаки з усієї України і навіть інших країн. При січовій церкві діяла загальноосвітня школа. Командний склад низового війська, як правило, був високоосвічений. Полковники, сотники, чимало рядових козаків закінчували Києво-Могилянську академію або інші вищі чи середні навчальні заклади. На Запорожжі існувало суворе законодавство, що не допускало будь-яких аморальних вчинків. Нещадно викорінювали злодійство, розбій, конокрадство. Не було місця в цьому товаристві зраді, боягузтву, підлості, шахрайству. Найтяжчою карою для запорожця було вигнання його з ганьбою із коша. Все тут відбувалося на добровільних засадах — прийняття в січове братство і виключення з нього порушників усталених норм правопорядку.

Найвизначніший дослідник життя славних лицарів України Д. Яворницький у тритомній «Історії запорозьких козаків» зазначав, що правові норми співжиття вони приносили на Січ із курних селянських хат і ремісничих міських цехів. Тисячолітнє звичаєве право українського народу стало основою їх високоетичного співіснування. Доповнений рядом законів «Руської правди», литовських статутів, сформувався своєрідний, ніде у світі не бачений кодекс безстрашних вояків, які з презирством ставилися до смерті, не знали страху в битвах з ворогом, героїчно захищали рідну землю. Вірність закону, товариству запорожці цінували понад усе. Вбивство козака за вживання алкоголю під час походу або якщо він приводив на Січ жінку — вважалося тут нормою.

Польські королі, не маючи сили підпорядкувати собі запорозьке козацтво, намагалися залучити його до власних військових формувань. Першим це здійснив у 1572р. Сигізмунд Август. 300 козаків за певну платню і привілеї стали охоронцями королівських міст на пограниччі України. Король Стефан Баторій в 1578 р. збільшив кількість цього козацтва до 600. У 1590 р. міські або реєстрові козаки на Україні досягли однієї тисячі, за Б. Хмельницького — 40—60 тис. Поза реєстром перебувало значно більше запорожців. І ті й інші ігнорували урядову владу й не раз, об'єднавшись, спільно виступали проти польської шляхти.

Перше велике козацько-селянське повстання відбулося в 1591—1593 рр. на чолі з Христофором Косинським. Козаків підтримало селянство Київщини, Брацлавщини та Волині. Лише в 1593 р., не маючи артилерії, сильної кінноти, X. Косинський капітулював у м. П'ятці (нині Чуднів-ського р-ну Житомирської обл.) перед переважаючими силами ворога.

Великого розмаху набуло повстання під проводом Северина Наливайка (1594—1596). Козацький полководець, родом з Гусятина (нині Тернопільської обл.), він брав участь у морських і сухопутних походах запорожців. Досвідчений воїн, популярний серед козацтва, зібравши значні військові сили, вирушив проти волинських, поліських та білоруських магнатів. Зайнявши значну територію від Дністра до Прип'яті, С. Наливайко виношував плани створення самостійної козацької держави в пониззі Бугу і Дніпра.

Одночасно вели бої з польсько-литовською шляхтою козацькі загони Григорія Лободи та Матвія Шаули. Тільки регулярна армія на чолі з гетьманом С. Жолкевським змусила козаків відступати. Об'єднавшись біля Білої Церкви, українське військо перейшло на Лівобережжя. Під Лубнами над річкою Солоницею оточені ворогами повстанці чинили запеклий опір. У таборі почалися голод, пошесті, чвари між реєстровцями та козацькою черню. Під час таких суперечок Лободу вбили. Наливайка і Шаулу, яких реєстровці видали С. Жолкевському, було страчено у Варшаві. Польське військо вчинило над переможеними козаками та їхніми сім'ями криваву різню.

Найвидатнішу роль в історії українського козацтва (до Б. Хмельницького) відіграв гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (1616—1622) родом із дрібної української шляхти села Кульчиць (нині Самбірського р-ну Львівської обл.). Після закінчення відомої Острозької школи він подався на Запорозьку Січ. За безприкладну відвагу в боях, за великий розум і дипломатичний хист, патріотизм і розсудливість козаки обрали його гетьманом Війська Запорозького. Здійснив десятки вдалих морських і сухопутних походів проти татар і турків у Криму, Малій Азії та Молдавії. Очолював військо під час успішних штурмів Кафи, Трапезунда, Варни, Синопа, околиць Стамбула. Ходили козаки походом на Москву, рятуючи королевича Владислава. 40 тис. запорожців під проводом Сагайдачного 1621 р. розгромили татаро-турецьке військо під Хотином, захищаючи Польщу та Україну від іноземного поневолення. Він першим створив із запорожців дисципліноване, найхоробріше військо в Європі. Значних зусиль доклав гетьман для зміцнення православної церкви в Україні. Йому вдалося відновити православну ієрархію, припинити нападки польського уряду на неї. Сагайдачний дбав про українське шкільництво, віддавши йому більшу частину свого майна. Як політик компромісів, уникав збройних сутичок з Річчю Посполитою, але все робив, щоб підготувати збройні сили України до боротьби з нею. Сагайдачний будував військові майстерні, порохові мануфактури, виховував патріотів серед козацької старшини та рядових воїнів. Завдяки його старанням українське козацтво стало свідомим захисником свого народу.

Як бачимо, наприкінці XVI — на початку XVII ст. українське козацтво стало вирішальною силою суспільства. Воно не обмежується захистом України від татаро-турецької агресії, а цілеспрямовано, вперто бореться за соціальні й національні права свого народу.

Спроби польського панства відібрати у запорожців завойовані привілеї призводили до нових збройних повстань. У 1625 р. запорозьке військо на чолі з гетьманом Марком Жмайлом виступило проти магнатів, змусивши їх почати мирні переговори. Польський полководець Конєцпольський вмовив «поміркованих» піти на компроміс, збільшивши реєстр до 6 тис. З 1625 по 1628 рр. гетьман М. Дорошенко стримував козаків від збройних виступів проти Польщі, здійснюючи походи проти турків і татар. Річ Посполита часто забувала свої обіцянки, обмежуючи права і вольності запорожців. Така політика обумовлювала нові повстання. Одне з них у 1630.очолив гетьман Тарас Федорович (Трясило). Розбивши у кількох битвах військо противника, він добився збільшення козацького реєстру до1тис. чоловік. Коли ж поляки збудували фортецю Кодак, котра мала здійснювати контроль над Запорозькою Січчю, її знищили в 1635 р. козаки під проводом гетьмана Івана Сулими. Відважного героя по-зрадницьки схопили реєстровці і віддали в руки шляхті. Сулиму та його друзів стратили у Варшаві. Скориставшись із війни Польщі зі Швецією, запорожці в 1637—1638 рр. вели успішну війну з магнатами. Повстання палало на Правобережній і Лівобережній Україні. Козацьким військом керували вмілі полководці Павло Бут (Павлюк), Дмитро Гуня, Карпо Скидан, Яцько Острянин. Тільки невдачі під Кумейками і Боровицею припинили військові дії. Обидві сторони, стомлені боями, пішли на переговори, козаки капітулювали.

Здавалося, що цього разу запорожці були зламані остаточно. Поляки відбудували Кодак, щоб тримати в шорах січовиків. Запанувала глуха реакція. Протягом 10 років було порівняно спокійно. Україна опинилася під тяжким ярмом, чекаючи слушного часу, щоб його позбутися. Вільний дух козацтва залишився незламним. Україна готувалася до майбутніх, вирішальних битв з Річчю Посполитою.

Культура України XIV — першої половини XVII ст.

У XIV—XVI ст. українські магнати поступово ополячилися. Селянство, потрапивши в кріпацьку неволю, було не-спроможним захистити національну культуру. Єдиним станом, який тоді вів нерівну боротьбу із загарбниками за розвиток рідної школи, православної церкви, мови, письменства, мистецтва, було українське міщанство і дрібне боярство. Саме вони, нещадно переслідувані на своїй землі польською шляхтою і католицькою церквою, зуміли зберегти духовні цінності українського народу. Незважаючи на катаклізми, які спіткали Україну (татаро-монгольська навала, втрата незалежності), культурний розвиток у містах тривав. Уже в другій половині XIV ст. чітко простежується українська мова у державних актах, літературних пам'ятках, історичних піснях. В останніх звучали заклики до боротьби з поневолювачами за незалежність і свободу рідного краю.

Чужоземний гніт українського народу викликав протиборство як соціально-політичне, так і духовно-просвітнє. Зросла зацікавленість українців своєю історією, мовою, культурою, наукою. Пробудження національної самосвідомості доповнювалося поширенням ідей гуманізму епохи Відродження. Ці ідеї поширювали українці, які навчалися за кордоном — у Краківському, Празькому та інших університетах. Серед студентів цих навчальних закладів українців записували як ruthenus, гохоlanus, russikus і т. ін. (Рутенія та Роксоланія — назви України, поширені у Західній Європі того часу).

У Краківському університеті вихідці з України навчалися з часу його заснування (1364). Лише в XV—XVI ст. тут отримали освіту 800 українців. Вчилися вихідці з українських земель у знаменитій Паризькій Сорбонні, в університетах Німеччини: Гейдельберзькому, Віттенберзькому, Лейпцизькому та інших. Українські студенти були в Італії — у Болоньї та Падуї. Так, у списках Падуанського університету XVII ст. було понад 2 тис. українців.

Отримавши належну освіту, вихідці з України ставали відомими вченими, педагогами, медиками, митцями. Так, Юрій Дрогобич (Юрій Котермак) був доктором філософії та медицини у Болонському університеті, читав там у 1478— 1482 рр. лекції з математики, обіймав посаду ректора факультету медицини. В 1483 р., лише через 3О років після виходу перших друкованих книг Гутенберга і майже за століття до випуску у Львові книг Івана Федоровича (Федорова), в друкарні Януаріуса Зільбера побачила світ перша в нашій історії друкована праця українського природодослідника під назвою “Прогностична оцінка поточного 1483 року Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтва і медицини Болонського університету”.

Лукаш з Нового Града, автор відомого підручника з епістолографії (1582), був магістром і викладачем Краківського університету. В цьому університеті у XV ст. працювали 13 просресорів-українців. Павло Русин з Кросна, який постійно у працях наголошував на своєму українському походженні, викладав у Кракові університетський курс римської літератури, писав вірші, що мали певний вплив на розвиток польської ренесансної поезії початку XVI ст.

Навіть за несприятливих умов іноземного панування в Україні виникали школи грамоти. Відомо, що школи існували на Волині ще в XIII ст., у Києві — в XIV ст. З часом кількість шкіл збільшувалася. Перша українська школа у Львові виникла в 1546 р. Відомою була також школа грамоти у м. Красноставі в Галичині. Школи з'явилися і на Правобережжі та в Закарпатті, їх відкривали переважно при церквах і монастирях, де викладачами були церковнослужителі. У початкових школах навчалися діти різного віку — і малі, й підлітки. Навчали дітей письма, читання, початків арифметики, молитов, співу.

Першим вищим навчальним закладом в Україні стала Острозька школа (колегіум), яку відкрив у 1578 р. князь Костянтин Острозький у м.Острозі (тепер у Рівненській обл.). Ця школа згодом піднялася до рівня тогочасних європейських академій. У ній кращі українські та іноземні вчені викладали граматику, риторику (мистецтво виголошувати промови), арифметику, музику, астрономію та інші науки. Викладачами там працювали високоосвічені люди: Дем'ян Наливайко, Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Ян Лятош, Кирило Лукаріс та інші.

Культурному піднесенню в Україні наприкінці XVI — на початку XVII ст., зокрема розвиткові освіти, сприяли братства — громадські православні організації міщан. Першим і достатньо впливовим було Львівське братство, яке виникло в 1439 р. Його коштом утримували школу, шпиталь, друкарню, бібліотеку. На початку XVII ст. виникли Острозьке, Галицьке, Кам'янець-Подільське, Самбірське, Київське, Луцьке та інші братства. При кожному з них було засновано братські школи. Першим ректором Львівської братської школи став відомий учений Іов Борецький, а викладачами — брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставровецький, Памва Беринда та інші. Навчання в братських школах регламентувалося статутом — «Порядком шкільним». У цих школах навчалися діти заможних міщан, козаків, нижчого духовенства, дрібної шляхти, старшин, а також сироти. Вихованці шкіл мандрували по Україні, поширюючи знання, закликаючи громадянство до опору польсько-католицькому наступу.

На початку XVII ст. центром освіти й науки в Україні знову стає Київ. Тут у 1615 р. була відкрита братська школа й групувалися визначні вчені — І. Борецький, який переїхав зі Львова й став ректором, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Тарас Земка, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та ін. Митрополит Петро Могила також заснував школу при Києво-Печерській лаврі. У 1632 р. братську школу і колегіум було об'єднано в Києво-Могилянський колегіум (згодом перейменовано в академію), що став у рівень із західноєвропейськими університетами. Цей колегіум давав досить широку освіту — там викладали філософію, математику, риторику, слов'янську, грецьку, латинську, польську мови. Колегіуму підпорядковувалися школи у Вінниці, Кременці та інших містах. Її вихованці часто продовжували навчання в університетах Парижа, Рима, Відня, Гейдельберга.

Братські школи були значним спротивом католицьким і уніатським школам, ополячуванню українсїкої молоді, виховуючи в неї патріотизм, повагу до свого народу, його минулого, мови, культури. Головна увага приділялася вивченню слов'янської та української книжної мов. Вивчали також грецьку мову, що сприяло засвоєнню античної спадщини та християнських богословських джерел. Поширеною в школах і серед вчених була й латинська мова, без якої не можна було увійти в тогочасну європейську науку і культуру.

Чималу підтримку школи в Україні мали з боку заможних людей. Так, багата, освічена й інтелігентна жінка (дружина мозирського маршалка) Галшка Гулевичівна в 1615р. урочисто передала свою спадкову землю в Києві на Подолі у власність братства, до того ж, безпосередньо для потреб монастиря і школи, призначеної “всім благочестивим християнам, духовним ї світським, всякого звання і стану”.

Багато допоміг Київській братській школі гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Він був палким прихильником національно-освітнього руху, у 1620 р. зі всім військом вступив до Київського братства, став ктитором (опікуном) Києво-Братського училища, особисто дбав про розвиток братської школи. Майже всі свої кошти він заповів Київській, Львівській та Луцькій школам.

Науковими центрами в Україні були Острог, Львів і Київ, де зосереджувалися навчальні заклади. Вчені, які групувалися в Острозі, написали ряд наукових праць з філософії, мовознавства, астрономії тощо. Професори Києво-Могилянського колегіуму сприяли розвиткові слов'янського мовознавства, української мови, розробляли проблеми філософії, логіки, психології та інших наук. Йосип Кононович-Горбацький створив «Підручник логіки»,а Інокентій Гізель написав «Загальний нарис філософії».

В Україні тривалий час працював військовий інженер з Франції Гійом Левассер де Боплан, який у 1650 р. склав «Опис України» — першу наукову працю з економічної і фізичної географії України.

Заслугою членів Львівського братства є започаткування книгодрукарської справи, бо саме завдяки їхнім старанням і матеріальній допомозі найпершою друкарнею на українських землях стала друкарня, що її заснував у 1573 р. Іван Федорович (Федоров), який переїхав в Україну з Москви, де його переслідували. 1574 р. вийшла перша книжка І. Федоровича— «Апостол », а згодом — «Буквар», переїхавши через матеріальні нестаткй до Острога, І. Федорович заснував там другу друкарню (на кошти князя К. Острозького), в якій видав «Буквар» (1578) та ряд інших книжок. Острозький «Буквар» — це посібник для паралельного вивчення слов'янської та грецької мов, його неодноразово перевидавали в Україні, а також у Білорусі. А «Острозька Біблія», яку І. Федорович видав 1581 р., стала першим повним виданням Біблії слов'янською мовою. Вона була поширеною не тільки в Україні, а й у ряді інших країн, надійшла навіть до бібліотеки Оксфордського університету, до королівського двору Швеції.

Братські друкарні згодом виникли також у Луцьку, Новгороді-Сіверському, Києві та інших містах. Видані тут книги релігійного та світського характеру були відомі далеко за межами України.