Права человека и гражданина. Права, свободы и обязанности.

Классификация конституций.

Принятие конституции избирательным корпусом.

Принятие конституции избирательным корпусом— это принятие конституции путем проведения референдума, т.е. общегосударственного голосования избирателей. Прямо и непосредственно через референдум, без предварительного рассмотрения проекта в представительных государственных органах конституции в демократических странах принимаются довольно редко (например, Конституция Франции 1958 г., Конституция России 1993 г., Конституция Казахстана 1995 г. и др.). В развивающихся странах (Алжир, Бирма, Бенин, Мадагаскар, Эфиопия и др.) такой способ применяется значительно шире. Так, только за период с 1989 по 1993 г. через референдумы конституции были приняты в 16 странах Африки. При этом за последние десятилетия во многих развивающихся странах серьезно демократизировался процесс разработки и обсуждения проектов конституций перед референдумом. Более часто в демократически развитых странах референдум используется как форма окончательного одобрения конституции после ее рассмотрения и принятия представительными органами. Например, так принимались конституции Италии 1947 г., Греции 1975 г., Португалии 1976 г., Испании 1978 г., Румынии 1991 г. и др. Бывает и так, что этот процесс имеет обратную направленность: конституции, уже принятые на референдуме, позднее утверждались вновь избранными парламентами (например, конституции Бирмы 1947 г. и Эфиопии 1987 г.).

В принципе референдум, несомненно, самый демократический способ принятия конституции. Но и при этом нельзя не учитывать, что, во-первых, он также ограничен в том отношении, что избиратель на нем имеет только возможность высказаться за или против предложенного проекта, но не имеет возможности принять участие в его обсуждении и внести те или иные поправки; а во-вторых, в условиях тоталитаризма и авторитаризма референдум чаще всего не позволяет выявить действительное, свободное волеизъявление народа и может, как показывает опыт, использоваться в антидемократических целях (например, референдум в Чили 1980 г. в условиях военной диктатуры Пиночета).

В целом же первый и второй варианты принятия конституции являются сегодня наиболее распространенными, преобладающими. После принятия конституции представительным органом или на референдуме глава государства чаще всего промульгирует (удостоверяет) такое решение, не имея при этом обычно права отлагательного вето.

Классификация конституций по социальным признакам. Марксистско-ленинское направление в правоведении обычно различает кон­ституции буржуазного и социалистического типов, а также конституции, переходные к буржуазному типу (в странах капиталистической ориента­ции) и переходные к социалистическому типу (в революционно-демократических государствах, в том числе в странах социалистической ориентации). В основу такой классификации положены прежде всего социаль­ные признаки: характер закрепляемого основным законом общественно­го строя и природа политической власти (иногда учитываются и другие моменты, например организация государственной власти на основе принципа полновластия советов в социалистических странах).

Такая классификация отражает (правда, далеко не полностью) суще­ствующие реалии, хотя термин «буржуазные» по отношению ко многим современным западным конституциям неудачен. Как уже отмечалось, ситуация в современном мире гораздо сложнее, переплетаются элемен­ты капитализма и социализма, идут процессы сближения различных пра­вовых систем. С другой стороны, в некоторых монархических государст­вах (например, в Лесото, ЮАР, Заире) действуют (или действовали) такие конституции, которые еще далеки от буржуазных и тем более от буржуазно-демократических моделей. Поэтому с точки зрения социаль­ного характера нередко различаются: полуфеодально-теократические конституции (например, конституции Брунея, Катара, Саудовской Ара­вии), конституции капиталистического общества, конституции тотали­тарного социализма и постсоциалистические конституции. На базе про­исходящего сближения правовых систем складывается модель конститу­ции современной цивилизации, которая в то же время учитывает особен­ности различных стран. По признаку демократичности конституций раз­личаются демократические, авторитарные и тоталитарные. Характерис­тика их дана выше. Следует отметить лишь, что открыто авторитарные конституции встречаются крайне редко, обычно реальный авторитаризм бывает прикрыт демагогическими нормами. Сказанное относится и к тоталитарным конституциям, хотя в данном случае антидемократизм выражен наиболее отчетливо.

Классификация конституций по юридическим признакам. Выше уже говорилось о делении конституций с точки зрения их структуры на консолидированные, неконсолидированные и др.

В зависимости от формы различаются два вида конституций: писа­ные и неписаные. Писаная конституция — это особый законодательный акт или несколько нередко разновременных актов (например, в Финлян­дии, Швеции), которые официально провозглашены основными закона­ми данной страны. Неписаная конституция — это совокупность различ­ных законов, судебных прецедентов и обычаев (конвенциональных норм); из-за последних такая конституция и называется неписаной. Эти акты и нормы в своей совокупности закрепляют в какой-то мере основы существующего строя, но формально не провозглашены в качестве ос­новных законов (Великобритания, Новая Зеландия).

Указанное различие в значительной мере условно, так как в насто­ящее время нет таких конституций, которые были бы целиком неписа­ными (даже Великобритания, которая считается классической страной неписаной конституции, имеет в составе основного закона множество писаных актов). По существу, это комбинированные конституции, со­держащие писаные и неписаные нормы. Поэтому указанное выше раз­личие писаной и неписаной конституции часто заменяют различиями формальной конституции (конституционный акт) и материальной кон­ституции (совокупность норм, регулирующих вопросы конституцион­ного значения).

По порядку издания конституции зарубежных стран подразделя­ются на: октроированные (дарованные); принятые представительным органом (учредительным собранием, парламентом); одобренные на ре­ферендуме. Октроированные конституции издаются властью главы го­сударства без участия представительных органов. В эпоху крушения феодальных порядков в Европе конституции нередко «даровались» мо­нархом «своему народу». Сейчас такая форма октроирования встреча­ется редко (Катар, Кувейт и др.). В период крушения колониальной системы октроирование приобрело иную форму — пожалования мет­рополией конституции прежней колонии. На самом же деле ни в том, т в другом случае октроирование не было добровольным актом: евро­пейские конституции XIX в. были вырваны у феодалов в результате борьбы народных масс во главе с буржуазией, а современные «даро­ванные» конституции завоеваны в результате побед национально-осво­бодительных революций.

По способу изменения различаются «гибкие» и «жесткие» конститу­ции. «Гибкими» называют те из них, которые изменяются в том же поряд­ке, что и другие законы (такова, например, неписаная конституция Вели­кобритании). Для внесения изменений в «жесткие» конституции требу­ются особые условия, указанные выше (квалифицированное большинст­во голосов, двойной вотум, утверждение на референдуме и др.). В насто­ящее время наблюдается тенденция появления все большего числа «сме­шанных» по порядку изменения конституций: одни их статьи не подле­жат изменению вообще, другие изменяются в усложненном порядке, третьи — в упрощенном. Внести поправку в «жесткую» конституцию, естественно, труднее, чем в «гибкую», но если текст конституционного документа остается без изменений в течение длительного времени, то это еще не значит, что неизменной остается также и фактическая консти­туция страны. Фактическая конституция изменяется каждый раз, когда изменяется в стране соотношение сил, но в тексте конституционного документа такие изменения отражаются далеко не всегда.

В зависимости от периода действия конституции бывают постоян­ными и временными. Разумеется, отнесение той или иной конституции к первой группе отнюдь не означает ее вечного действия: вечных конститу­ций не было и нет (более двух веков действует конституция США, более века — Бельгии). Нередки случаи, когда принятые и официально назван­ные постоянными конституции вскоре отменялись и заменялись новыми, более прогрессивными или, напротив, реакционными. Постоянная кон­ституция — это такая, в которой не устанавливается заранее каких-либо хронологических границ ее действия. Временная же конституция огра­ничивает срок своего действия или устанавливает условия, при наступ­лении которых она заменяется постоянной конституцией (например, Конституционная декларация Йеменской Арабской Республики 1974 г., временные конституции ОАЭ 1971 г., Судана 1985 г., Таиланда 1991 г., ЮАР 1994 г. и др.). Временные конституции принимаются без созыва учредительного собрания и на референдум не выносятся. Обычно они провозглашаются главой государства (так часто было в Египте, такова временная конституция Таиланда 1991 г.) или новым руководством стра­ны после очередного переворота (Судан в 1985 г.).

В условиях крушения тоталитарных режимов временные конститу­ции принимались на общенациональных конференциях (Заир, Эфиопия и др.). В некоторых странах таким образом приняты и постоянные кон­ституции (Бенин, Конго, Чад и др.). Многие из названных выше времен­ных конституций уже заменены другими, но, например, в Ираке и ОАЭ временные конституции действуют уже более четверти века.

С точки зрения целеполагания различают конституции программно­го характера и констатирующие. Программными обычно являются все социалистические конституции, определяющие цели строительства со­циализма и коммунизма (например, в Китае, как объясняют его руково­дители, цель строительства социализма, поставленная в конституции, потребует для своего осуществления приблизительно 100 лет). Конста­тирующие конституции не содержат программных положений о преобра­зовании общества (например, конституция США). Однако большая часть норм программных конституций — констатирующие, а в констати­рующих конституциях почти всегда содержатся элементы программы (например, в преамбулах). Различают также конституции федеративных государств, унитарных государств, субъектов федерации. В редких слу­чаях конституции имеются в автономиях политического характера (на­пример, Автономная Республика Крым на Украине).

Права людини і права громадянина. Права людини в теорії, та і в державно-правовій практиці прийнято розглядати як основу конституціоналізму. У попередньому розділі неодноразово зазначалось, що головний зміст прийняття конституції вбачався у забезпеченні свободи і безпеки людини, передусім від свавілля державної влади.

Теоретичне обгрунтування прав і свобод людини пов’язане з теорією природного права, і пізніше — концепцією прав людини і громадянина, що є однією зі складових цієї теорії. За цією теорією, люди природно є носіями незалежних від влади прав, які існують поза волею держави, але держава повинна додержуватись і захищати їх. З цією метою природні права і свободи закріплюються в законодавстві. Ідея про те, що люди від народження є вільними та рівними у правах, що їм в силу народження належить ряд природних прав (свобода, власність, безпека та опір гнобленню…) була покладена в основу перших конституційних актів, прийнятих у ході Англійської, Американської, Французької буржуазних революцій ХVІІ-ХVІІІ ст. У подальшому жодна держава, яка претендувала на те, щоб називатися демократичною, не могла не зафіксувати в своїй конституції певний перелік прав людини. Цим самим права людини набували юридичну форму і становилися найважливішим інститутом конституційного права.

У вітчизняній і зарубіжній літературі при визначенні змісту концепції прав людини і громадянина правильно вказується, що вона відображає дуалізм у поглядах на громадянське суспільство і державу. Природні права, як зазначалося, належать людині безпосередньо. Роль держави при цьому зводиться до їх захисту та забезпечення умов для їх реалізації. До цих прав відносять різні права і свободи людини, пов’язані з її існуванням та діяльністю. Ця сукупність природних прав позначається терміном "права людини". На відміну від таких прав і свобод, "права громадянина" визначаються і встановлюються державою. Основне їх призначення — забезпечити участь людини у державно-політичному житті шляхом надання їй відповідних юридичних можливостей. Цим людина як суб’єкт конституційних правовідносин, по суті, ставиться в певну залежність від держави. В конституційній теорії і практиці права людини і громадянина нерідко ототожнюються з особистими і політичними правами.

Слід звернути увагу на те, що існують також інші визначення прав і свобод, зовні не узгоджені зі змістом концепції прав людини і громадянина. Так, у теорії серед політичних прав виділяють ті, що пов’язані з участю громадянина в процесі формування та здійснення державної влади, і позначають такі права власне політичними. Використовують також поняття індивідуальні та публічні (соціальні права, а для визначення особистих прав застосовують термін "громадянські права") тощо.

Щодо відмінностей між правами людини і правами громадянина, то їх можна виявити на основі аналізу формулювань відповідних статей зарубіжних конституцій. Для позначення суб’єкта прав людини звичайно використовуються формулювання "кожний", "усі", "кожна людина", "ніхто", "жодна людина" або словосполучення абстрактного характеру типу "визнається право", "гарантується свобода" (мається на увазі, що вони відносяться до концепції людини). Що ж до прав громадянина, в статтях конституцій прямо вказується: "громадяни мають право", "громадяни можуть…", "кожний громадянин", "громадяни зобов’язані…", "громадянин… проходить військову службу…". В конституціях деяких держав права громадянина формулюються як права народу (Японія) або як права людей певної національної (етнічної) належності (Іспанія, ФРН). Але й тут наявність їх безпосередньо пов’язується зі станом громадянства.

Наведемо приклади конституційних формулювань, які відрізняють права людини і права громадянина. Так, у Конституції Словенії 1991 р. зафіксовано: "нікого не може бути піддано тортурам…" (ст. 18); "право кожної людини на особисту свободу гарантується" (ст. 19). Усі ці формулювання визначають права людини. Але ось у ст. 45 зустрічаємо таке формулювання: "кожний громадянин має право подавати петиції…". У даному випадку мова йде про права громадян Словенії.

Важливо зазначити, що співвідношення між правами людини і правами громадянина різне навіть у демократичних державах і залежить від суб’єктивного вибору укладачів тієї чи іншої конституції. Одне і те ж право в одній конституції може бути сформульовано як право людини, а в інших — як право громадянина. Наприклад, частина перша ст. 24 Конституції Молдови містить такий припис: "Держава гарантує кожній людині право на життя й на фізичну та психічну недо­торканність", тобто тут фіксуються права людини. Натомість частина перша ст. 32 Конституції Болгарії, в якій говориться: "Особисте життя громадянина недоторканне", засвідчує, що тут законодавець сформулював аналогічне право як право громадянина.

Права, свободи та обов’язки людини і громадянина. Юридичну відмінність між правом (суб’єктивним) і свободою здійснити досить важко. Автори енциклопедичного словника з конституційного права слушно вважають, що при з’ясуванні співвідношення категорій конституційне "право" і конституційна "свобода" доцільно виходити з того, що і право і свобода — це можливість певної поведінки особи, тобто здійснення дій, вчинків, які відповідають її розумінню даного права, свободи в суспільстві та їх відбиттю в конституції: межі між "правом" і "свободою" людини і громадянина рухомі, іноді — умовні. Але в понятійному плані, на їхню думку, можна виходити з такого. "Право" — юридично більш чітка категорія, тобто варіанти його використання позначаються в нормативних актах, нерідко навіть вичерпним чином. "Свобода" — поняття більш широке, може мати багато варіантів здійснення, причому одні можливі, а інші — часто неможливо відбити в юридичних нормах.

Вартий уваги такий приклад. Згідно з ч. 1 ст. 11 Основного закону ФРН "усі німці користуються свободою пересування у межах усієї федеральної території", а відповідно до ч. 2 "це право може обмежуватися лише законом або на основі закону…" (курсив наш — Авт.). Отже, у даному випадку свободу законодавець розуміє як право. Натомість іноді в конституціях можна зустріти згадування права на будь-яку свободу, але частіше говориться про право вільно робити щось, або навпаки, не робити. Так, згідно ч. 1 ст. 21 Конституції Італії "усі мають право вільно висловлювати свої думки усно, письмово і будь-яким іншим способом розповсюдження думок".

Як у теорії, так і на практиці у принципі не заперечується взаємозв’язок між правами і свободами людини і громадянина, з одного боку, та його обов’язками щодо інших людей, суспільства і держави — з іншого. Обов’язок (юридичний), як відомо із загальної теорії права, — це міра належної поведінки. Людина звичайно повинна підкорятися певним правилам, щоб при використанні належних йому прав і свобод не завдати шкоди іншим людям і не робити неможливим нормальне співжиття у суспільстві. Виконання людиною і громадянином своїх обов’язків — це загальна передумова нормального існування суспільства і держави.

Розглянемо, як розв’язується проблема співвідношення прав і обов’язків у деяких зарубіжних конституціях. Так, Конституція Словаччини 1992 р. в ч. 1 ст. 13 передбачила, що "обов’язки можна встановлювати тільки на основі закону, в його рамках і при дотриманні основних прав і свобод".

Щодо кількості конституційних обов’язків, то більшість основних законів обмежуються встановленням їх мінімуму. В Конституції Російської Федерації, наприклад, до числа конституційних обов’язків віднесені: обов’язок додержувати Конституції РФ та законів (ч. 2 ст. 15); обов’язок платити законно встановлювані податки та збори (ст. 57); обов’язок оберігати природу і навколишнє середовище, дбайливо ста витися до природних багатств (ст. 58); обов’язок захищати Вітчизну і нести військову або альтернативну цивільну службу (ст. 59); обов’язок батьків піклуватися про дітей, їх виховання й обов’язок працездатних дітей піклуватися про непрацездатних батьків (ст. 38); обов’язок здобуття дітьми основної загальної освіти (ст. 43); обов’язок дбати про збереження історичної та культурної спадщини, берегти пам’ятки історії та культури (ст. 44).