Козацькi повстання.

1. З переходом українських земель під управління польських феодалів їх становище погіршилося. Перш за все різко посилився соціальний гніт, тобто феодальна експлуатація. На це були свої причини. У XVI ст. вiдбувався бурхливий розвиток міст і промисловості у Західній Європі, що зумовило високий попит на сільськогосподарську продукцію, ціни на яку зросли також і внаслідок ”революції цін” (напливу великої кількості золота та срібла з іспанських колоній в Америці). Усе це створило сприятливу економічну кон’юнктуру, в результаті якої феодалам Речі Посполитої стало вигідно заводити власні господарства і активно займатися господарською діяльністю. Особливо ж вигідно це було робити на українських землях . Усе це й відбувалося у другій половині XVI ст.

У 1557 р. була прийнята ”Устава на волоки”, за якою проводилася ”волочна поміра”. А саме, землі селянських громад переділялися на волоки (до 20 га), як окремі наділи для селянських господарств. Кращі ж землі відводилися під власні господарства феодалів – фільварки. Тобто ”волочна поміра” фактично ліквідувала селянське громадiвське землеволодіння, позбавила селян власницьких прав на землю, одного з найважливіших їх громадянських прав.

Справа в тому, що у XIV – XVI ст. правовий статус українського селянства визначався на засадах так званого ”руського” права, за яким за право користуватися землею, яка належала державі чи феодалу, селяни сплачували податки або виконували різні повинності, при цьому зберігаючи досить широкі громадянські права, а саме, були особисто вільними, за певних обставин могли покинути феодала, подати на феодала до суду,,свій наділ могли продати чи передати у спадщину.

Основним господарством у селян було дворище (з 5–10 хат–димiв), яке представляло велику патріархальну родину. Декілька дворищ становили громаду, на чолі якої був старший (старець), отаман. Ліси, пасовиська, сіножаті, рибні озера були спільними для громади. Громади об’єднувалися у волость, на чолі якої був ”старець”, якого обирали ”мужі” з усієї волості на зібранні – віче, громада, копа. Був свій суд –”копний” суд, який діяв за нормами ”Руської правди”. Тобто українськi селяни мали своє самоврядування, суд, розпоряджалися землею.

Але поступово правовий статус українських селян змінювався. Це вiдбувалося з поширенням ”польського права”, за яким селянство позбавлялося практично всіх прав і закріпачувалося. Поступово все селянство переводилося на панщину, яка у XV ст. становила 14 днів на рік, у другій половині XVI ст. – 2–3 дні на тиждень, а у першій половині XVII ст. – 4–5–6 днів на тиждень. Поступово селяни втратили свої громадянські права. Цi зміни в правовому статусі селянства добре простежуються по Литовських статутах (1529, 1566, 1588 рр.), а також по інших актах. У 1447 р. привілей Казимира IV надавав феодалам право судити своїх селян, які втрачали свій суд. У 1557 р. ”Устава на волоки” i ”волочна поміра” спричинили втрату селянами власницьких прав на землю. Обмежувалося й

право виходу селян від феодалів. У 1496 р. польський сейм обмежив вихід тільки одним селянським господарством на рік, а у 1505 р. встановив вихід тільки з дозволу феодала, і нарешті у 1572 р. постановою сейму Речі Посполитої і у 1588 р. III Литовським статутом запроваджувалося кріпосне право. Селяни остаточно були закріпаченi, втратили особисту свободу, а з нею й інші належні їм раніше громадянські права.

І не випадково усе це відбувалося в останній третині XVI ст. Фільварки потребували робочої сили, звідси й закріпачення, збільшення панщини, різке посилення соціального гніту селянства, його феодальної експлуатації. Одночасно посилювався національний і релігійний гніт в Україні, що було взаємопов’язаним. Особливо різко погіршилося становище українського селянства, коли після Люблінської унії польські магнати та шляхта почали отримувати у власність великі земельні володіння в Українi. Для освоєння цих земель селян закликали на поселення – слободи, надаючи пільги на 15 – 30 років. Магнатська колонізація українських земель, особливо південних, прикордонних, з економічного погляду була прогресивною, оскiльки сприяла їх економічному засвоєнню, зростанню продуктивних сил. Але одночасно зростала й експлуатація селянства, яка ставала нещадною. Правда, ступінь закріпачення і гноблення селянства на українських землях був нерівномірним, залежно від наближення цих земель до Запорозької Січі. Тобто сама наявність козацтва впливала на розвиток означених процесів в Україні.

2. Непростим було становище й інших станів українського населення, також і міщан. Найбільші українські міста мали магдебурзьке право, тобто самоврядування і інші широкі права. Але православне українське населення міст, особливо в Західній Україні, було дискримінованим. Так, у Львові в межах міста могли проживати тільки біля 30 найзаможніших українських родин (“Руська вулиця”). Були обмеження і щодо цехового ремесла, що зачiпляло вже економiчнi права українських мiщан. Особливо негативно впливала на розвиток міст, як центрів торгівлі та ремесла, конкуренція з боку шляхти, яка теж займалася цими видами господарської діяльності. Шляхта, як панівний стан в державі, забезпечувала себе всiлякими привілеями в господарській сфері, а саме, заборонялося своїм купцям привозити товари з-за кордону, себе ж звільняла від мита на ввіз та вивіз товарів та ін. Усе це пiдривало економічне підґрунтя існування міст. Ремісники і купці не витримували конкуренції з боку шляхти. До того ж багато міст знаходилося у володінні магнатів і піддавалося феодальній експлуатації.

У результаті цього розвиток міського життя в Речі Посполитій був невисоким, меншим, ніж міг бути. Недостатнiй розвиток мiського життя обумовив те, що королівська влада в Речi Посполитiй була слабкою, оскільки міста не могли стати сильним союзником у боротьбі проти магнатсько-шляхетської анархії. Тим більше, що шляхта панувала в законодавчому сеймі. З 1573 р. шляхта отримала право обирати короля і укладати з ним угоду. У 1505 р. сеймом було прийнято закон, за яким королю без згоди шляхти заборонялося видавати нові укази. Усе це робило центральну владу в Речi Посполитiй слабкою, підривало її як державу.

Окрім селянства і міщанства, дискримінованими були й українська православна шляхта та духовенство. Також різним утискам піддавалося й українське козацтво. Тобто в останній третині XVI – першій половині XVII ст. становище практично всіх станів, верств українського населення погіршувалося. Всі вони мали підстави для незадоволення, особливо в умовах різкого посилення з останньої третини XVI ст. національного та релігійного гніту на українських землях.

3. Останнє знайшло свiй вияв у мiжконфесiйнiй боротьбi, яка й розгортається в Українi в означений перiод. З 1458 р. Українська православна церква стала незалежною від Московської митрополії. Але у XV–XVI ст. православна церква в Українi перебувала в стані занепаду, кризи. Православна церква залежала від держави, яка підтримувала католицизм. Королiвський уряд призначав вищих ієрархів церкви (митрополита, єпископів). Не завжди цi високi посади займали люди достойнi, а це пiдривало авторитет церкви. Також у цей час православна церква опинилася в стані інтелектуального застою. У XVI ст. в Західній Європі вiдбувалася реформація, поширювався протестантизм і в Речi Посполитiй також. Католицька церква перебувала в станi кризи.

Але з другої половини XVI ст. почалася контрреформація. З 1564 р. в Речi Посполитiй почали діяти єзуїти, якi виступили передовим загоном католицизму в боротьбі з його противниками. Єзуїти заснували колегії у Львовi, Ярославi, Барi, Вінницi, Луцьку, Києвi, Кам’янцi, якi високою якiстю навчання приваблювали молодь. Саме завдяки єзуїтам наприкінці XVI – на початку XVII ст. сталася полонізація та покатоличення майже всіх українських магнатів. Тобто український народ на початку XVII ст. втратив еліту, свій політичний провід. Це ще більше підривало престижність української мови, культури, православної віри.

В останнiй третинi XVI ст. в Україні посилилося протистояння мiж православ’ям i католицизмом. Причина цього не тільки в боротьбi між конфесіями. У добу середньовіччя релігія нерiдко використовувалася як ідеологiчне знаряддя для захисту або забезпечення соцiальних (класових) інтересів. Тому польські феодали прагнули до поширення католицизму, щоб повністю закріпити своє панування над українським народом, щоб позбавити його ідеологічного підґрунтя в боротьбі за свої права. Українці ж, захищаючи православ’я, захищали свої соцiальнi інтереси, а також нацiональну самобутність, виступаючи проти ополячення та покатоличення. Тобто мова йшла про самозбереження народу. Проте ситуація була складною. Протистояння загострювалося.

В останнiй чверті XVI ст. розгорнулася релігійна полеміка, яку у 1577 р. започаткував єзуїт Петро Скарга своїм твором “Про єдність церкви Божої”. Надалi з’явилися десятки полемiчних творів. З українських православних полемістів кінця XVI – початку XVII ст. найбiльш непримиренним щодо католицизму та унії був Іван Вишенський (1550–1620 рр.).

Спроби польських феодалів ліквідувати православ’я і замінити його католицизмом наштовхнулися на шалений опір українського населення, яке, крім магнатів, залишилося вірним православ’ю. Загальновизнаним лідером православного населення України у другiй половинi XVI – на початку XVII ст. був князь Костянтин Острозький, один з найбагатших магнатів Речi Посполитої. Саме за його підтримки в Острозі з 1570 р. дiяла Острозька школа (академія). Тут же у мiсцевiй друкарнi у 1581 р. Іван Федоров надрукував Острозьку Біблію.

Виникають братства – громадcько-політичнi релігiйнi об’єднання міщан, шляхти і духовенства. Перше братство утворилося у 1585 р. у Львовi. У 1606 р. братство виникло у Кам’янцi-Подільському, у 1615 р. у Києвi, у 1617 р. у Луцьку та iнших мiстах. Братства розгорнули активну роботу на захист православ’я. Засновувалися братські школи ( у 1586 р. – Львів, у 1615 р. – Київ), друкарні. У

1574 р. І.Федоров у Львові надрукував Апостола.

Наприкінці XVI ст. ситуація стала дуже напруженою. Обговорювалася ідея унії. Польськi феодали хотiли об’єднати католицьку та православну церкви під зверхністю Римського Папи. К. Острозький теж був за унію, але вiн виступав за об’єднання всіх християнських церков на рівних засадах. Ініціаторами унії стали вищі ієрархи української православної церкви: київський митрополит Михайло Рогоза та єпископи ( львівський – Гедеон Балабан, луцький – Кирило Терлецький, холмський – Діонісій Збируйський, туровський – Леонтій Пелчицький). Однiєю з причин цього стало утворення московського патріархату у 1589 р. У 1590-му вiдбулася таємна зустріч православних єпископів у Белзі, а у 1595 р. Терлецький i Потій їздили до Риму, де з папою Климентом VIII домовилися про офіційне визнання унії. Вiстка про це в Україні викликала обурення. К. Острозький теж виступив проти цього. Єпископи Балабан і Копистянський, злякавшись, теж виступили проти унії.

У 1596 р. у Бресті одночасно зiбралося два церковних собори. Один був проти унії (2 єпископи, закордоннi православнi ієрархи, десятки представників знаті, 200 священиків і мирян), а другий за унію (4 єпископи, кілька католицьких сановників і королівських урядовців). Не домовившись мiж собою, цi собори прокляли один одного. Один з них офіційно проголосив унію, що призвело до розколу в Українськiй православнiй церквi.

Королiвським урядом офіційно була визнана уніатська церква, а православна церква фактично офiцiйно не визнавалася. На початку XVII ст. Українська православна церква втрачає своїх ієрархiв, перетворившись на армію без генералів. Посилювалися утиски з боку магнатів, гоніння на православне духовенство. У

1608 р. помер К. Острозький, що було великою втратою для православних. Для православної церкви ситуація склалася вкрай несприятлива. Але українське населення вперто і рішуче захищало православ’я. Активну участь в цьому взяло українське козацтво. Всі козацькі повстання виступали проти унії, за православ’я. Особливо видатною була роль П. Сагайдачного. У 1620 р. П. Сагайдачний з усім Військом Запорозьким записався до Київського братства, що вагомо піднесло авторитет братства. У 1620 р. на запрошення П. Сагайдачного єрусалимський патріарх Феофан, повертаючись з Москви додому, у Києві висвятив вищих ієрархів Української православної церкви, київським митрополитом – Іова Борецького (1620–1632 рр.) та кількох єпископів, що сильно зміцнило позиції Української православної церкви.

Надалi боротьба між православними, уніатами та католиками все більше розпалювалася. Щоб пригасити пристрасті і враховуючи реалії, новий король Володислав IV (1632–1648 рр.) у 1633 р. видав “Статті для заспокоєння руського народу”, за якими офіційно визнавалося існування в Речi Посполитiй православної церкви та визначалися її права та привілеї. Українська православна церква дістала право мати вищих ієрархів на чолі з митрополитом, православним можна було відбувати церковнi обряди, споруджувати церкви, відкривати школи, друкарні, братства, займати державнi посади. Це була велика перемога православного населення в Україні. У 1632–1647 рр. київським митрополитом був Петро Могила. У 1632 р. засновано Київський колегіум (майбутня Києво-Могилянська академія). П. Могила багато зробив для зміцнення та організації Української православної церкви. У цей період (1620–1687 рр.) православна церква в Українi фактично була самостійною, номінально залежною від константинопольського патріарха.

4. Опір різних станів українського народу соціальному та національно-релігійному гнобленню з боку польських феодалів за таких умов ставав неминучим. Крайньою формою цього опору стали козацькі повстання, які й розпочинаються вже наприкінці XVI ст. Вiдбувалися повстання: у 1591 – 1593 рр. пiд проводом Криштофа Косинського; у 1594–1596 рр. – Северина Наливайка; (у 1619 р. укладена від імені козаків Петром Сагайдачним з польським урядом Роставицька угода фактично відвернула нове козацьке повстання); у 1625 р. пiд проводом Марка Жмайла; у 1630 р. – Тараса Федоровича (Трясила); у 1635 р. – Івана Сулими, пiд час цього повстання була захоплена козаками фортеця Кодак; у 1637 р. пiд проводом Павла Бута (Павлюка); у 1638 р.– Якова Острянина, Дмитра Гунi. Після поразки останнього повстання козаки визнали ”Ординацію війська Запорозького, що перебуває на службі у Речi Посполитої”, за якою різко обмежувалися привілеї і права реєстрового козацтва, особливо щодо їхнього самоврядування, права обирати старшину та ін. У 1639 р. поляками було відбудовано Кодак.

1638 – 1647 роки називали ”золотим спокоєм”, але це було затишшям перед бурею.

12. Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького середини XVII ст. та її наслідки

1. Хід війни у 1648–1653 рр.

2. Договір з Росією та події 1654–1657 рр.

3. Наслідки війни.

1. З боку українського народу війна за характером була справедливою, загальнонародною, національно-визвольною. Рушійні сили її становили переважно козаки і селяни. Політичний провід належав козацтву. Спричинили війну політика королівського уряду та польсько-шляхетської адміністрації, спрямована на подальше посилення національно-релігійного та соціального гніту, що зачіпляла інтереси всіх верств українського народу.

Наприкінці 1647 р. було заарештовано Б. Хмельницького за підозрою у підготовці повстання. Його звільнили на поруки, допомогли побратими. У грудні 1647 р. Б. Хмельницький тікає на Запоріжжя, де закріплюється на острові Бузький. Наприкінці січня 1648 р. він нападає на Січ, козаки переходять на його бік. 30 січня 1648 р. Б. Хмельницького на Січі обирають гетьманом. Він проводить широку підготовку до повстання, встановлює зв’язки з Кримським ханством, яке у перші роки війни було союзником Б. Хмельницького. Поляки готуються до придушення повстання. Навесні 1648 р. починають бойові дії. У травні 1648 р. у битвах під Жовтими Водами (5–6 травня) та Корсунем (26 травня) були розгромлені польські регулярні війська в Україні. 20 травня помирає Володислав IV, король Речі Посполитої. Б.Хмельницький з військом прямує в Україну на „волость”, де влітку 1648 р. вибухнули повстання, почалася різанина. Б.Хмель-ницький готує військо, встановлює дипломатичні стосунки з іншими державами. 13 вересня 1648 р. у битві під Пилявцями було розгромлене польське військо. У вересні – листопаді 1648 р. триває похід в Західну Україну, проводиться облога Львова, Замостя. У жовтні 1648 р. новим королем стає Ян Казимир, а у листопаді 1648 р. Б. Хмельницький припиняє бойові дії і повертається назад до Києва.

Влітку 1649 р. бойові дії відновлюються. 5–6 серпня 1649 р. у битві під Зборовим зрада кримського хана врятувала поляків. 8 серпня 1649 р. було укладено Зборівський договір, за яким під владу гетьмана переходили Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства, де встановлювалася козацька автономія. На цій території не мали права перебувати королівські війська, всі посади займали лише православні, тобто була своя адміністрація, реєстр встановлювався у 40 тисяч, підтверджувалися козацькі вільності, питання про унію виносилося на найближчий сейм, київському митрополитові надавалося місце в сенаті, єзуїтам і євреям не можна було проживати на козацькій території, всім повстанцям гарантувалася повна амністія, а на гетьманську булаву передавався Чигирин з округою. Зборівський договір був компромісом, який обидві сторони не задовольняв.

У лютому – березні 1651 р. поляки відновили бойові дії. 18–30 червня 1651 р. у битві під Берестечком, внаслідок відступу кримського хана, який полонив

Б.Хмельницького, козаки зазнали тяжкої поразки, але основна частина війська була врятована. У червні – липні 1651 р. литовські війська здійснили наступ на Київ, а польські війська почали наступ в Україну. У відповідь спалахнули селянські повстання. Б. Хмельницький, викупивши себе з полону, зібрав військо і зупинив наступ. Виникла патова ситуація. 18 вересня 1651 р. було укладено Білоцерківський договір, за яким під владу гетьмана передавалося Київське воєводство, козакам дозволили жити тільки в королівських володіннях, пани поверталися до своїх маєтків, реєстр встановлювався у 20 тисяч, заборонялося гетьману зноситися з іншими державами, питання про унію не обговорювалося, Чигирин з округою залишався при гетьмані.

Білоцерківський договір був вимушеним компромісом, який ще менше влаштовував обидві сторони. В Україні ж почалася справжня селянська війна. Сейм Речі Посполитої не затвердив Білоцерківський договір, тому бойові дії відновилися. 22–23 травня 1652 р. у битві під Батогом було розгромлене двадцятитисячне польське військо. Козацькі війська знову займали Брацлавщину та Чернігівщину. Восени 1653 р. були відновлені бойові дії. У жовтні – листопаді 1653 р. у боях під Жванцем повторилася зборівська ситуація, кримський хан врятував польське військо від поразки. Б. Хмельницький змушений був погодитися на припинення бойових дій, але новий договір не укладає, бо змінюється зовнішньополітична ситуація.

2. Усі ці роки Б. Хмельницький підтримує активні дипломатичні стосунки із іншими державами (Кримським ханством, Туреччиною, Молдовою, Литвою, Росією та ін.). Особливо він намагається укласти союз з Росією проти Речі Посполитої, погоджуючись визнати протекторат російського царя, але Росія зволікає. Пояснюється це тим, що внутрішнє становище Росії було нестабільним, її також насторожував союз з Кримським ханством і антифеодальний характер війни. До того ж, можливо, вона вичікувала послаблення обох сторін. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві ухвалює рішення взяти Україну під “високу руку государеву”. У грудні в Україну було направлене російське посольство. У грудні 1653 р. Б. Хмельницький, знаючи про це, з-під Жванця їде назустріч. 8 січня 1654 р. відбулася Переяславська рада, яка схвалила союз з Росією і перехід під владу царя, але не всі це рішення підтримали. Проти виступили вище духовенство Української православної церкви, старшина полтавського і кропив’янського полків, Іван Богун, Іван Сірко та ін. Переяславська рада тільки формально схвалила це рішення, але його треба було закріпити документально. Тому до Москви було направлено українське посольство, яке 21 березня 1654 р. підписало “Березневі статті” – договір Б. Хмельницького з російським урядом. Цей договір підтверджував права, привілеї та вольності козацтва та української шляхти, реєстр встановлювався у 60 тисяч. Призначалася плата старшині та кошти на утримання козацького війська. Визнавалося право Запорозького війська обирати гетьмана, царю тільки повідомляли про це. Надавалося гетьману право зносин з іншими державами, обмеження встановлювалося лише для Туреччини та Речі Посполитої. Зберігалася місцева адміністрація, яка сама збирала податки. Царські воєводи та інші російські урядовці не могли втручатися у внутрішні справи Гетьманщини. Зберігалися права київського митрополита, який не підпорядковувався московському патріархові. Гетьману в рангове володіння надавалося Чигиринське староство. Також російські війська надавали допомогу Україні (військо під Смоленськ, військові залоги на кордоні з Польщею, оборона від нападів татар та ін.).

Статті цього договору були складені нечітко, припускали двозначні тлумачення, обидві сторони по-різному його розуміли. Б. Хмельницький і старшина розуміли його як військово-політичний союз двох рівноправних сторін із визнанням протекції сильнішої, але на договірній основі. Царський уряд це розумів, як ще один договір переходу під владу царя ще одного народу. Фактично ж Україна до складу Росії увійшла на засадах широкої автономії. При Б. Хмельницькому Гетьманщина фактично зберігала свою державну самостійність, до того ж була визнаною як суб’єкт міжнародних відносин іншими державами.

У 1654 р. Росія починає війну з Річчю Посполитою, яка укладає союз з Кримським ханством. Навесні – влітку 1654 р. російсько-українські війська ведуть успішні дії на Смоленщині та в Білорусії. Восени 1654 р.–взимку 1655 р. російсько-українське військо здійснило успішний похід в Західну Україну, проводить воєнні дії в Білорусії. Але закріпити перемогу не змогло. Відволікали напади татар. Влітку 1655 р. війну з Річчю Посполитою почала Швеція, війська якої зайняли більшість польських та литовських земель. За цих умов Росія влітку 1656 р. починає війну зі Швецією. 24 жовтня 1656 р. Росія з Річчю Посполитою укладає Віленське перемир’я. Українську делегацію на переговори не допустили, що викликало обурення Б. Хмельницького, до того ж мали місце конфлікти в Білорусії, втручання російських воєвод в українські справи. За таких умов Б. Хмельницький проводить самостійну політику. Союз з Росією він не розриває, але війну з Річчю Посполитою продовжує і укладає союз зі Швецією. Україна приєднується до коаліції держав проти Речі Посполитої у складі Швеції, Бранденбурга, Литви, Семигородщини. Проте коаліція скоро розпалася. Зовнішньополітичні плани Б. Хмельницького зазнали невдачі, що стало тяжким ударом для гетьмана. 27 липня 1657 р. Б. Хмельницький помирає.

3. Війна, яка почалася у 1648 р., мала яскраво виражений національно-визвольний характер, але її особливістю було переплетіння національно-визвольної боротьби з соціальною боротьбою, тобто це була боротьба не тільки за національне, але й за соціальне визволення. Починалося все як велике козацьке повстання, але не як звичайне. Лідером була видатна особистість, до того ж слід враховувати міжнародний резонанс повстання, яке вийшло за межі внутрішніх справ Речі Посполитої (союз з Кримським ханством та відносини з іншими державами). Влітку 1648 р. розгортається широкомасштабна війна українського народу за національне і соціальне визволення під політичним проводом козацтва.

Війна призвела до досить глибоких змін в розвитку українських земель: утворилася Українська держава і встановлювалася нова модель соціально-економічних відносин. Це досить серйозні зміни, тому частина сучасних українських істориків, виходячи з того, що до корінних змін призводять революції, вважають події середини XVII ст. в Україні національною революцією.

Проаналізуємо названі наслідки війни. До початку 1649 р. основу політичної програми керівників повстання становила ідея політичної автономії для козацького регіону, тобто ідея козацького автономізму. Але вже взимку 1649 р. висловлюється ідея незалежної української соборної державності, тим більше, що держава вже утворюється. Утворення її починається вже влітку 1648 р. Юридично фактичне існування Української держави визначається Зборівським договором. Були визначені територія держави, її кордони, адміністративно-територіальний поділ на полки і сотні. Формується апарат управління. За зразок було взято організаційний устрій Запорозької Січі та реєстрового козацтва. Вищим органом влади стала козацька військова рада, яка вирішувала найважливіші питання (вибори гетьмана та ін.). Зростає значення старшинської ради, до якої по суті переходять усі функції загальної ради. На чолі виконавчої влади був гетьман, в руках якого зосереджувалися найважливіші владні функції: він скликав ради, видавав закони (універсали та ін.), роздавав землі, затверджував старшину, очолював апарат управління, відав фінансами, мав право помилування, очолював збройні сили, керував зовнішньою політикою та ін. Апарат управління був кількох рівнів. Центральний апарат представляли гетьман та генеральна старшина, які становили гетьманський уряд (обозний, суддя, підскарбій, писар, осавули, хорунжий, бунчужний). При гетьмані знаходилися Генеральна військова канцелярія – центральна адміністративна установа. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд. Полковий рівень становили полковник і полкова старшина (обозний, суддя, писар, осавул, хорунжий). Сотенний рівень становили сотник і сотенна старшина (осавул, писар, хорунжий). Селяни та міщани мали свої органи управління, але зверхніми над ними були козацькі органи. Тобто була територія, кордони, адміністративно-територіальний поділ (на початку 1657 р. – 18 полків), правитель – гетьман та центральний уряд, місцева адміністрація, своя судова система і закони, система оподаткування, військо, дипломатичні відносини з іншими державами, своя символіка. За Б. Хмельницького держава виступала як суб’єкт міжнародних відносин.

Окрім цього, глибокі зміни відбулися в соціально-економічній сфері, де встановлювалася нова модель соціально-економічних відносин. Так, було ліквідоване магнатсько-шляхетське землеволодіння, особливо велике та середнє. Знищені фільварково-панщинна система господарювання і кріпацтво. Більшість земель перейшла у власність держави – Війська Запорозького. Затверджується козацька земельна власність, за природою – фермерського типу. Селяни, становище яких різко покращилося, дістають (обмежені) права власності на землю. Разом з тим збереглася база для відродження феодальних відносин. Зростало землеволодіння православних монастирів та церкви, частково збереглося землеволодіння шляхти, починає складатися гетьманське та старшинське землеволодіння. Також відбулися зміни і в соціальній структурі населення. Клас феодалів (світських землевласників – магнатів та шляхти) в Україні фактично було ліквідовано, дрібна шляхта залишилася, але її кількість різко зменшилася. Провідна роль у суспільстві перейшла до козацтва, особливо до козацької старшини, з якої формується нова політична еліта, новий панівний стан. Становище селян істотно поліпшилося, вони стали особисто вільними, дістали право вступу до козацького стану, а також право власності на землю. Зміцнився статус православного духовенства. У містах провідна роль перейшла до українського міщанства.

Тобто зміни були досить суттєві, але чи можна ці події вважати революцією? Соціальна революція призводить до зміни суспільного ладу або сприяє цьому. В Україні ж внаслідок подій середини XVII ст. зміни суспільного ладу не відбулося. Проте потенційно визначилися тенденції до появи та розвитку капіталістичних відносин. Але останнє переважно було гіпотетичним, хоча за певних обставин могло б реалізуватися, але за тих реальних обставин навряд чи. У цілому ж взимку-навесні 1648 р. все починалося як велике козацьке повстання, яке швидко переростає у широкомасштабну визвольну війну, в яку втягуються широкі верстви українського народу (особливо селяни) під політичним проводом козацтва. Але в цих подіях війни виявляються певні ознаки та риси національно-визвольної революції, суть якої в звільненні від національного та іншого гніту та створенні самостійної держави.

13. Політичні події на українських землях у другій половині ХVІІ ст. “Руїна”.

1. Політика гетьманів І. Виговського та Ю. Хмельницького. Розпад Української держави.

2. Посилення руйнаційних процесів, боротьба за збереження української державності.

3. Причини руйнації.

1. У серпні 1657 р. Богдан Хмельницький помер. Він прагнув зробити гетьманство в Україні спадкоємним, закріпити його за своїм родом і домігся на це згоди старшини. По смерті батька гетьманом було обрано Ю. Хмельницького, але на той час йому було лише 16 років, він молодий, недосвідчений. Тому “гетьманом на той час” було обрано Івана Виговського (1657–1659 рр.), який за Б. Хмельницького був генеральним писарем, походив із шляхти, здобув гарну освіту.

І. Виговський продовжив незалежну політику Б. Хмельницького. У жовтні 1657 р. він уклав союз зі Швецією (Корсунський трактат). І. Виговський був відомий симпатіями до Польщі, його підтримувала частина старшини. Тому російський уряд ставиться до нього з підозрою і пересторогою, таємно підтримує його противників. Навесні–влітку 1658 р. відбувається повстання проти І. Виговського, очолене полтавським полковником Мартином Пушкарем та кошовим Запорозької Січі Яковом Барабашем. У червні 1658 р. за допомогою татар І. Виговський жорстоко придушив це повстання.

У вересні 1658 р. І. Виговський з Річчю Посполитою укладає Гадяцький трактат, за яким Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства входили до складу Речі Посполитої як окреме державне утворення під назвою Велике князівство Руське нарівні з Королівством Польським і Великим князівством Литовським. Тобто Річ Посполита повинна була складатися з трьох рівноправних частин: Королівства Польського, Великого князівства Литовського та Великого князівства Руського. У Великому князівстві Руському повинні були бути свій гетьман, уряд, адміністрація, фінанси, військо. Реєстр встановлювався у 60 тисяч. На гетьмана всі стани Великого князівства Руського обирали чотирьох кандидатів, з яких одного затверджував король. Унія скасовувалася, православна церква зрівнювалася в правах з католицькою. Православні митрополит та єпископи брали участь у роботі сейму. Сейм був спільним для представників усіх трьох частин держави. Надавалися свобода слова і друку, право заснувати два університети (академії) у Києві і ще в якомусь місті, а шкіл і друкарень скільки потрібно.

Цей трактат був вигідний для Української держави, але не реалізований. Він призвів до війни з Росією. 29 червня 1659 р. у битві під Конотопом російське військо зазнало нищівної поразки від українсько-польсько-татарського війська. Але закріпити цю перемогу І. Виговський не зміг. Соціальні низи (селянство і рядове козацтво) та частина старшини, яка була проросійськи настроєна, Гадяцький трактат не прийняли, особливо на Лівобережжі. Проти І. Виговського розгортається велике повстання, по суті, це була громадянська війна. Намагаючись зберегти владу, у вересні 1659 р. в селі Германівка І. Виговський скликає козацьку раду, але козаки виступають проти нього.

Новим гетьманом обирають Юрія Хмельницького (1659 – 1663 рр.), людину нерішучу, із слабкою волею. У жовтні 1659 р. Ю. Хмельницький укладає з царським урядом “Переяславські статті”, за якими обмежувались автономні права України, а саме: козацьке військо на чолі з гетьманом підпорядковувалось верховній владі царя; нового гетьмана можна було обирати лише з дозволу царя; гетьману заборонялося самовладно призначати полковників та генеральну старшину; заборонялося зноситися з іншими державами; Київський митрополит ставав підлеглим московського патріарха; московські воєводи з гарнізонами розташовувалися у Києві, Переяславі, Ніжині, Брацлаві, Умані, Чернігові; кожен міг звертатися до царського уряду, оминаючи гетьмана; російським поміщикам негайно повертали їх втікачів.

Тобто цей договір був значним обмеженням Березневих статей 1654 р., що викликало невдоволення частини старшини. У 1660 р. Росія відновила війну з Річчю Посполитою. Восени цього року російсько - українське військо здійснює похід на Волинь. Під Чудновим російське військо було оточене поляками і капітулювало, а українське військо обложене під Слободищами. За таких умов

Ю. Хмельницький укладає союз з Річчю Посполитою і 7 жовтня 1660 р. підписує Чуднівський ( Слободищенський ) трактат, складений на основі Гадяцького трактату, але без Великого князівства Руського. Лівобережні козацькі полки виступили проти цього договору. У 1661–1662 рр. в Україні знову громадянська війна. Втративши владу, Ю. Хмельницький наприкінці 1662 р. зрікається булави і йде до монастиря.

У 1663 р. Українська держава розпалася на дві частини по Дніпру.

2. На Правобережжі гетьманом було обрано Павла Тетерю (1663 – 1665 рр.), зятя Б. Хмельницького. Він проводить політику, спрямовану на зміцнення союзу з Польщею. У 1663–1664 рр. за підтримки П. Тетері король Речі Посполитої Ян Казимир здійснює великий похід на Лівобережжя, під час якого І. Богун і І. Виговський були розстріляні поляками, а Ю. Хмельницького ув’язнено в Марієнбурзі (на півночі Польщі). Цей наступ було відбито. Пропольська політика П. Тетері викликала масове невдоволення, проти нього почалися повстання. Забравши клейноди та скарб, П. Тетеря втік до Польщі.

На Правобережжі розгорнулася боротьба за булаву, з’явилося декілька претендентів. Переміг Петро Дорошенко (1665 – 1676 рр.), який почав рішучу боротьбу за возз’єднання українських земель в єдину Українську державу. У 1666 – 1667 рр. він завдав поразки польським військам і звільнив від них Правобережжя.

На Лівобережжі у 1663 р. також триває боротьба за булаву між кількома претендентами. У червні 1663 р. у Ніжині відбулася “Чорна рада”, на якій гетьманом було обрано Івана Брюховецького (1663–1668 рр.), людину хитру, честолюбну, безпринципну, прихильника союзу з Росією. Новий гетьман підписав з царським урядом Батуринські (1663 р.) та Московські статті (1665 р.), за останніми нового гетьмана можна було обирати в присутності царських посланців, а за підтвердженням він повинен був їхати до Москви на поклін до царя; під безпосереднє управління царських воєвод, які розміщувалися з гарнізонами, переходили Київ, Чернігів, Переяслав, Ніжин, Полтава, Новгород-Сіверський, Кременчук, Кодак; також російські урядовці до царської скарбниці збирали всі українські податки, для оподаткування ж проводився перепис населення; київський митрополит призначався за згодою Москви.

Тобто Україна фактично втрачала адміністративну та фінансову самостійність, від її суверенітету залишалася лише форма. У 1666–1667 рр. російські воєводи та урядовці проводять перепис населення і збирання податків, що викликає масове невдоволення. Зростають антиросійські настрої. Особливе обурення викликало укладене у 1667 р. Андрусівське перемир’я між Росією і Річчю Посполитою, за яким закріплювався поділ України по Дніпру. У 1667–1668 рр. на Лівобережжі прокотилася хвиля антиросійських повстань. І. Брюховецький, щоб зберегти булаву, таємно закликає народ до повстання, встановлює зносини з П. Дорошенком, який влітку 1668 р. починає наступ на Лівобережжя. У червні 1668 р. І. Брюховецького вбивають його прибічники.

Так влітку – восени 1668 р. П. Дорошенко об’єднує під своєю владою обидві частини Української держави. Але восени 1668 р. наступ польських військ на Правобережжя примусив П. Дорошенка повернутися для організації відсічі.

На Лівобережжі наказним гетьманом він залишив Дем’яна Многогрішного (1668–1672 рр.), який під тиском проросійської частини старшини і російських військ визнає владу царя. Українська держава знову розколюється по Дніпру. У 1669 р. Д. Многогрішний укладає Глухівські статті, за якими російські воєводи з гарнізонами розміщувалися тільки у Києві, Ніжині, Чернігові, Переяславі, Остері, але без права втручатися в місцеве управління і суд, податки збиралися місцевою адміністрацією до гетьманської скарбниці, категорично заборонялося гетьману зноситися з іншими державами, реєстр встановлювався у 30 тисяч, селянам обмежувався перехід до козацького стану, розширювалися права і привілеї козацької старшини.

Д. Многогрішний був людиною простою і неписьменною (за власним визначенням), поганий дипломат, брутальний у поводженні зі старшиною, прямий і

різкий з царським урядом. Допускав зловживання владою, не забезпечив собі підтримки з боку старшини, не налагодив добрих стосунків із царським урядом. У результаті старшина організувала змову. У березні 1672 р. гетьмана таємно у Батурині схопили, закували в залізо і відвезли до Москви. Там його піддали тортурам, засудили до страти, але помилували і заслали до Сибіру.

Гетьманом на Лівобережжі було обрано І.Самойловича (1672 – 1687 рр.), енергійну, честолюбну людину. Він укладає Конотопські (1672 р.) та Переяславські статті (1674 р.), за якими відбувається подальше розширення привілеїв козацької старшини та обмеження прав гетьмана, зокрема, не судити і не карати старшину, також заборонено приймати втікачів з Росії, а тих, що є – повернути.

І. Самойлович налагодив добрі стосунки з старшиною. При ньому почалася консолідація суспільно-політичних та соціально-економічних відносин в Геть-манщині, зростає старшинське землеволодіння, формується нова панівна верхівка. Потроху починають відроджуватися феодальні відносини. У 1685 р. Українська православна церква переходить під владу московського патріарха. У зовнішній політиці І. Самойлович прагнув об’єднати всі українські землі і вороже ставився до Польщі. У 1674 р. І. Самойлович з російськими військами починає наступ на Правобережжя проти П. Дорошенка.

На цей час становище П. Дорошенка на Правобережжі дуже складне. Проти нього виступають конкуренти на гетьманську булаву – Петро Суховій (1668 – 1669 рр.) та Михайло Ханенко (1669–1674 рр.), останнього підтримує Польща. Щоб зміцнити свою владу, П. Дорошенко на початку 1669 р. укладає угоду з Туреччиною, за якою приймає протекторат турецького султана. У 1672 р. за підтримки П. Дорошенка Туреччина починає війну з Річчю Посполитою, в якій остання зазнає поразки і за Бучацьким договором (жовтень 1672 р.) зрікається Правобережжя. Поділля відходило до Туреччини, а Південна Київщина і Брацлавщина дісталися П. Дорошенкові, як васалу Туреччини.

У 1674 р. на Правобережжя, сильно спустошене турками і татарами, починає наступ І. Самойлович з російськими військами. Його радо зустрічає місцеве населення. У березні 1674 р. М. Ханенко віддає булаву І. Самойловичу. П. Дорошенко чинить опір і за підтримки турок кілька разів відбиває наступ І. Самойловича і російських військ, але, втративши підтримку населення, змушений капітулювати і у вересні 1676 р. складає свої повноваження і віддає гетьманську булаву І. Самойловичу.

Так на осінь 1676 р. під владу І. Самойловича перейшла більша частина Правобережжя, але боротьбу за ці землі починає Туреччина. Під час російсько-турецької війни 1677–1681 рр. відбулися Чигиринських походи (1677–1678 рр.). У результаті за Бахчисарайським перемир’ям 1681 р. обидві держави визнали статус-кво. Правобережжя залишилося за Туреччиною. Але Річ Посполита продовжила боротьбу за Правобережну Україну.

На цей час руйнація Української держави фактично завершується. На Правобережжі вона знищена, а на Лівобережжі збереглася у вигляді Гетьманщини, автономного утворення в складі Росії, права якого поступово обмежувалися протягом наступного століття.

3. Серед причин руйнації слід назвати:

1. Відсутність консолідації серед політичної еліти (козацької старшини) молодої Української держави, в якій групові інтереси часто переважали над загальнодержавними.

2. Прорахунки у внутрішній політиці гетьманів, які призводили до загострення соціально-політичної боротьби, що часом набирала форм громадянської війни.

3.Спадковий гетьманат, як цього прагнув Б. Хмельницький, не було встановлено, затвердилася республікансько - олігархічна форма правління, що провокувало міжусобну боротьбу за булаву і обумовлювало слабкість центральної влади і всевладдя старшини на місцях.

4.Агресія (в різних формах) з боку сусідніх держав, що прагнули захопити українські землі.

14. Внутрішня та зовнішня політика гетьмана І. Мазепи

1. І.С. Мазепа на шляху до гетьманської булави: віхи біографії.

2. Внутрішня політика І. Мазепи, її соціальний зміст.

3. Виступ І. Мазепи проти Петра І. Поразка.

4. Мазепинська еміграція

1. Іван Степанович Мазепа був гетьманом у 1687–1709 рр., роки його життя – 1639–1709. Народився він у знатній українській православній шляхетській родині, дістав добру освіту, навчався у Київському колегіумі, єзуїтському колегіумі у Варшаві. Між 1649–1652 рр. був узятий до двору короля Яна Казимира, служив пажем. Бував у країнах Західної Європи, знав кілька іноземних мов. Виконуючи королівські доручення, був посланцем до гетьманів І. Виговського (1659), Ю. Хмельницького (1662), П. Тетері (1663). У 1663 р. залишив королівську службу. У 1669 р. перейшов на службу до П. Дорошенка, був ротмістром Надвірної гвардії, потім генеральним осавулом та генеральним писарем. У 1674–1675 рр., як посланець П. Дорошенка до Константинополя, потрапив у полон до запорозьких козаків І. Сірка. Сірко відправив його до І. Самойловича, до якого І. Мазепа увійшов в довіру. У 1685 р. він став генеральним осавулом, встановив дружні стосунки з царським урядом. Тому у 1687 р., коли І. Самойловича було заарештовано, І. Мазепу обирають гетьманом.

І. Мазепа є одним із найвидатніших та найбільш суперечливих політичних діячів України тієї доби.

2. Діяльність І. Мазепи як гетьмана припадає на складний період. У Росії в цей час, за правління Петра І, відбувається зміцнення абсолютизму і посилюється наступ на автономні права України. І. Мазепа, як талановитий дипломат і державний діяч, намагався запобігти цьому, тому проводив хитру, обережну, гнучку політику. Він завойовував довіру Петра І, використовуючи це для забезпечення інтересів Гетьманщини та своїх власних. Він ревно виконував накази царя, особливо надаючи активну допомогу у війні з Туреччиною під час Азовських походів (1695–1696 рр.).

Одночасно І. Мазепа проводив політику зміцнення влади козацької старшини, роздаючи їй земельні володіння. Не забуває й про себе і стає одним з найбагатших людей в Європі, володіючи 100 тисячами кріпаків.

Також І. Мазепа виступає і як меценат. Він виділяє багато грошей на розвиток релігії та культурних установ, будує чудові церкви. У 1701 р. Києво - Могилянський колегіум дістає статус академії. За І. Мазепи відбувається її розквіт, кількість студентів досягає 2 тисяч. Також при І. Мазепі засновується чимало шкіл і друкарень.

Зміцнення старшинського землеволодіння вело до відродження феодальних відносин у Гетьманщині, до посилення експлуатації селян і рядових козаків. Щоб запобігти соціальній напрузі, І. Мазепа намагався врегулювати повинності селян та забезпечити права рядових козаків. Але в цілому внутрішня політика І. Мазепи, яка за змістом була класовою, в інтересах козацької старшини, сприяла зміцненню в Гетьманщині феодальних порядків.

3. У зовнішній політиці І. Мазепа прагнув поширити свою владу й на Правобережну Україну. У 1704 р., в умовах війни Росії зі Швецією, Мазепа, за дозволом Петра І, окуповує Правобережжя.

У 1700–1721 рр. тривала Північна війна Росії зі Швецією, під час якої політика І. Мазепи починає змінюватись. В умовах війни Петро І посилює вимоги до Гетьманщини, практично ігноруючи її автономний статус, а саме: вимагаючи участі козацьких полків у бойових діях за межами України, встановлюючи нові повинності, вимагаючи людей на будівництво каналів та фортець. Також царем виношувалися плани про перетворення козацьких полків на регулярні частини російського війська, про позбавлення Гетьманщини автономного статусу. Усе це викликало занепокоєння козацької старшини та гетьмана, бо створювало загрозу втрати влади та й самої державності. За таких умов, спираючись на підтримку частини старшини, з 1705 р. І. Мазепа починає таємні переговори з противниками Петра І – шведами та королем Речі Посполитої, ставлеником шведів Станіславом Лещинським. Усе це в глибокій таємниці тривало кілька років.

Восени 1708 р. армія шведів прямує до Гетьманщини, що ставить І. Мазепу перед вибором. І він його робить. У жовтні 1708 р. І. Мазепа відкрито переходить на бік Карла ХІІ. Реакція Петра І була адекватною. Відразу ж з’являється маніфест про зраду гетьмана, а сам він піддається церковній анафемі. У листопаді 1708 р. російські війська, очолювані Меншиковим, захопили та знищили Батурин, столицю І. Мазепи, де були приготовлені великі запаси для шведської армії. У Гетьманщині російські війська розгорнули жорстокий терор проти прихильників І. Мазепи. Народ же насторожено поставився до шведів, які були іновірцями і до того ж скоро змушені були силою здобувати собі продовольство та ін. Єдиним визначним успіхом І. Мазепи став перехід у березні 1709 р. на бік Карла ХІІ Запорозької Січі, коли до шведів прийшли кілька тисяч запорозьких козаків на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. У відповідь у травні 1709 р. російські війська захопили та зруйнували Запорозьку Січ.

Нарешті, 27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва, яка закінчилася поразкою шведів. Карл ХІІ із залишками армії та І. Мазепа з кількома тисячами козаків втекли на територію Туреччини. У цьому ж році І. Мазепа помер у Бендерах.

4. Частина старшини та кілька тисяч запорожців склали мазепинську еміграцію. По смерті І. Мазепи постало питання про обрання нового гетьмана. 5 квітня 1709 р. на козацькій раді у Бендерах гетьманом було обрано Пилипа Орлика, який при І. Мазепі був генеральним писарем, його однодумцем.

На цій же раді були прийняті „Пакти та конституції законів та вільностей Війська Запорозького” або „Конституція” П. Орлика. 10 травня 1710 р. Карл ХІІ схвалив цей документ як протектор. Сама “Конституція” складалася з преамбули та 16 статей. Україна проголошувалася практично незалежною державою під протекторатом шведського короля, на чолі якої був гетьман. Влада гетьмана була обмежена Генеральною Радою, яка складалася з генеральної, полкової, сотенної старшини, виборних делегатів (по одному) від полків і представників Запорозької Січі. Фактично це був козацький парламент. Тричі на рік, на Різдво, Пасху, Покрову, Генеральна рада повинна була збиратися постійно. Під особливим контролем перебувала влада гетьмана у сфері фінансів та судочинства. Також виявлялася турбота про непривілейовані верстви населення, чітко визначалися права та суспільний статус Запорозької Січі як автономної формації. Православ’я проголошувалося панівною релігією в державі. Власне в основу державного та суспільного устрою були покладені широкі демократичні засади, притаманні козакам. Проте практичного значення „Конституція” П. Орлика не мала, бо не була реалізована, оскільки незалежну Українську державу відродити не вдалося.

Але П. Орлик прагнув до цього. У 1711 р. під час російсько-турецької війни він зробив спробу закріпитися на Правобережжі, але спільний похід запорожців з татарами закінчився невдачею. Надалі П. Орлик до кінця життя продовжував справу І. Мазепи, боровся за незалежну Україну. Перебуваючи в Туреччині, Швеції, Франції та інших країнах, П. Орлик закликав європейські держави об’єднатися проти Росії, доводячи необхідність створення незалежної Української держави. Помер П. Орлик у 1742 р.

15. Ліквідація автономного устрою Гетьманщини, Слобожанщини та

Запорозької Січі у ХVІІІ ст.

1. Наступ на автономні права Гетьманщини у першій половині ХVІІІ ст.

2. К. Розумовський і остаточна ліквідація Гетьманщини.

3. Скасування автономного устрою Слобідської України.

4. Ліквідація Запорозької Січі

1.У складі Росії у ХVІІІ ст. українські землі становили три автономні утворення: Гетьманщину, Слобожанщину та Запорозьку Січ. Протягом ХVІІІ ст. політика царського уряду була спрямована на їх ліквідацію.

Перехід Мазепи на бік Карла ХІІ Петро І використав для подальшого наступу на автономні права Гетьманщини, особливо за гетьмана Івана Скоропадського ( 1708 – 1722 рр.), нерішучого, ненаполегливого, що влаштовувало Петра І, який по суті взяв курс на ліквідацію автономних прав Гетьманщини. Нових договірних статей не було вироблено. Петро І своїм указом підтвердив права та вольності Гетьманщини. При гетьмані постійно перебував царський резидент для контролю за його діяльністю. Столицю було перенесено з Батурина до Глухова. На посади полковників почали призначати й не українців. Російським урядовцям в Гетьманщині надавалися великі земельні володіння. Проводилися постої російських військ, які утримувало місцеве населення, що було важким тягарем. Десятки тисяч селян та козаків відправлялося далеко за межі Гетьманщини на будівництво каналів, фортець та ін. У 1719 р. було заборонено українцям експорт зерна безпосередньо на Захід, а тільки через Ригу, Архангельськ, а потім Санкт-Петербург. Російським купцям надавалися пільги на торгівлю в Гетьманщині, а українським купцям встановлювалося велике мито за торгівлю в Росії. У 1720 р. була проведена реорганізація Генеральної військової канцелярії, яка втратила фінансові та судові права. У 1720 р. було заборонено діловодство українською мовою. Справи Гетьманщини з Колегії закордонних справ були передані до Сенату, що понижувало статус Гетьманщини. 16 травня 1722 р. царським указом була створена Малоросійська колегія з 6 російських офіцерів на чолі з бригадиром Вельяміновим, якій були надані права вищої судової апеляційної інстанції і деякі важливі контрольні права над адміністрацією та фінансами Гетьманщини. Фактично це ліквідувало автономію Гетьманщини, порушувало її судовий устрій. Скоропадський намагався протестувати, але безрезультатно. Занедужавши, 3 липня 1722 р. він помирає.

Наказним гетьманом було призначено Павла Полуботка (1722–1724 рр.), людину принципову, тверду, рішучу. Він розпочав боротьбу за збереження автономії Гетьманщини, виступивши проти Малоросійської колегії. Між Полуботком і Вельяміновим почалася гостра боротьба. П. Полуботок звертається до Петра І з проханням повернути повністю права української адміністрації та суду. Петро І, роздратований цим, влітку 1723 р. викликав Полуботка і генеральну старшину до Санкт-Петербурга, але й тут вони не скорилися, їх ув′язнили у Петропавловській фортеці. У грудні 1724 р. П. Полуботок помер, а у січні 1725 р. помирає Петро І.

У 1722 – 1727 рр. в Гетьманщині діє І Малоросійська колегія, якій було надано широкі функції. Під її контролем перебували всі питання військового, адміністративного, судового та фінансового характеру, а саме: контроль діяльності Генеральної військової канцелярії, розквартирування в Гетьманщині військ, постачання провіанту для армії, визначення та стягнення податків для царської казни, при цьому податки зросли в шість разів. Але Меншиков був проти стягнення податків з його маєтків, тому Малоросійську колегію було скасовано та відновлено гетьманство.

Гетьманом став Данило Апостол (1727 – 1734 рр.). 22 серпня 1728 р. були видані „Решительные пункты”, якими обмежувалася влада гетьмана Генеральною військовою канцелярією, Радою генеральної старшини та царським резидентом, який наглядав за зовнішньополітичними контактами. Військові справи перебували під контролем російського фельдмаршала. Царю надавалось право дарувати землі в Гетьманщині. Генеральний суд складався з шести чоловік: трьох українців та трьох росіян. Гетьманщину з відання Сенату було передано до Колегії закордонних справ, тобто автономні права Гетьманщини були дещо розширені. Д.Апостол також розпочав реформу судочинства, заснував скарбницю, встановив річні бюджети, здійснив ретельну ревізію громадських та рангових земель. Гетьман відстоював інтереси української торгівлі, повернув права призначати генеральну старшину та полковників, під свою юрисдикцію перебрав Київ. У 1734 р. царським урядом було надано дозвіл на повернення Запорозької Січі на свої землі. Після смерті Д. Апостола було заборонено обирати нового гетьмана.

У 1734 – 1750 рр. в Гетьманщині діяло Правління гетьманського уряду. Справи Гетьманщини були передані до Сенату. Подальший наступ на автономні права Гетьманщини продовжувався. У 1734 р. були конфісковано давні документи Києва, заохочувалися шлюби між українцями та росіянами. У 1744 р. кодифікаційна комісія прийняла кодекс законів „Права, за якими судиться малоросійський народ”, який готувався з 1728 р. У 1735–1739 р. під час російсько-турецької війни українські землі були знекровлені, зазнали великих людських та матеріальних втрат.

2. У 1744 р. імператриця Єлизавета Петрівна відвідала Київ та оголосила про наступне обрання гетьмана Кирила Розумовського, молодшого брата її фаворита О. Розумовського. 5 травня 1747 р. було видано царський указ „О бытии в Малороссии гетьману по прежним правам и обыкновениям”. 22 лютого 1750 р. в Глухові Кирило Розумовський став гетьманом (1750 – 1764 рр.). Справи Гетьманщини були передані з Сенату до Колегії закордонних справ, Київ і Запорозька Січ підпорядковувалися гетьману. Проводилася реформа козацького війська. У 1760–1763 рр. була здійснена судова реформа. Також К. Розумовський хотів у Батурині заснувати університет, просив дозволу встановити дипломатичні стосунки з країнами Західної Європи, хотів звільнити козацьке військо від участі у війнах, прямо не пов’язаних з українськими інтересами, домагався права вільно розподіляти землі в Гетьманщині, але царський уряд йому відмовив. У 1754 р. бюджет Гетьманщини перейшов під російський контроль, митні кордони з Росією були скасовані.

За гетьманування К. Розумовського зміцнилися позиції старшини, яка поступово перетворюється на шляхетський стан. Роль старшини зростає. Це була доба її політичного панування в Гетьманщині. Часто проводилися старшинські з’їзди. К. Розумовський часто бував у Петербурзі, тому його заміняла генеральна старшина. У 1763 р. в Глухові старшинська рада розробила петицію про повернення колишніх вольностей і створення в Гетьманщині шляхетського парламенту. К. Розумовський звернувся до Катерини ІІ з пропозицією зробити посаду гетьмана спадковою в його роді. Але 10 листопада 1764 р. гетьманство в Україні було скасоване.

Управління Гетьманщиною перейшло до ІІ Малоросійської колегії, яку очолив Рум’янцев (генерал-губернатор, фельдмаршал), який від Колегії був незалежний, підпорядкований Сенату та імператриці. Управління Гетьманщиною здійснювала канцелярія Малоросійського генерал-губернатора, яка керувала ІІ Малоросійською колегією, полковими та сотенними канцеляріями та судами всіх типів і рівнів. Головним завданням була остаточна ліквідація автономії Гетьманщини, але поступово і обережно. В інструкції Катерини ІІ Сенату говорилося: „Малоросія, Ліфляндія та Фінляндія – це провінції, що правляться дарованими привілеями, порушити ці привілеї відразу було б незручно, але не можна вважати ці провінції за чужі і поводитись з ними як з чужими землями – це був би явний нерозум. Ці провінції треба легкими засобами привести до того, щоб вони зрусифікувались і перестали дивитися як вовки в ліс”. У 1781 р. було скасовано полковий адміністративний устрій Гетьманщини. У 1783 р. ліквідовано козацьке військо, замість якого створювалися десять карабінерних кавалерійських полків. Тим самим автономію Гетьманщини по суті було ліквідовано, а 3 травня 1783 р. запроваджувалося кріпосне право в Гетьманщині та Слобожанщині.

3. Слобідська Україна – Слобожанщина, як окраїна Росії і частина Дикого поля, довгий час була майже не заселена. У 30 – 70-ті роки ХVІІ ст. вона заселяється українцями. Політичний лад Слобожанщини визначається за козацьким устроєм, було створено п’ять козацьких полків: Острозький, Сумський, Охтирський, Харківський та Ізюмський. Внутрішній устрій Слобожанщини був як у Гетьманщині, але без гетьмана. Підпорядковувалися царському воєводі у Білгороді і Посольському приказу. Царський уряд прагнув ліквідувати автономію Слобожанщини, про що свідчать спроби 1732 і 1748 рр. 17 лютого 1723 р. царським указом було дозволено призначати полковників тільки з росіян. 23 грудня 1732 р. значно обмежувалися полковники і старшина у військовому керівництві полками. 11 березня 1763 р. указом Сенату проголошувалася цілковита ліквідація полкового устрою на Слобожанщині. У 1765 р. був ліквідований полковий устрій, а у 1767 р. ліквідовувалися слобідські козацькі полки, замість яких створювалися п’ять гусарських полків. Автономія Слобожанщини була ліквідована.

4. Запорозька Січ у 1709 – 1734 рр. перебувала на території Кримського ханства (Кам’янська і Олешківська Січі). Загроза війни з Туреччиною (1735–1739 рр.) обумовила дозвіл царського уряду запорожцям повернутися на рідні землі. У 1734–1775 р. існувала Нова (Підпільненська) Січ, остання Запорозька Січ на українських землях. На цей час сталися зміни у внутрішньому житті Січі. Посилилося соціальне розшарування козаків. Зміцнювалося становище старшини, частішали соціальні конфлікти. Царський уряд особливо прагнув до ліквідації Запорозької Січі, бо її устрій був дисонансом з феодально-кріпосницькими порядками Росії. По закінченні російсько-турецької війни 1768–1774 рр. російські війська під командуванням генерала Текелія 4–5 травня 1775 р. раптово оточили і зайняли Січ. 3 серпня 1775 р. було видано царський маніфест про ліквідацію Запорозької Січі.

Таким чином, у 60-80–ті рр. ХVІІІ ст. всі українські землі в Росії (Гетьманщина, Слобожанщина і Запорозька Січ) втратили свою автономію, перетворилися на звичайні провінції Російської імперії. Втрата залишків власної державності мала тяжкі наслідки для подальшого розвитку українського народу в складі Росії.

16. Правобережна та Західна Україна наприкінці XVII – XVIII ст.