Та постіндустріальними суспільствами

Індикатор Доіндустріальна фаза Індустріальна фаза Постіндустрі- альна фаза
Принцип, що управляє розвитком Традиціоналізм Економічний ріст Освіта
Головний сектор виробництва Заготівля сировини Обробка Послуги
Головний контингент робочої сили Селянин, що зайнятий освоєнням природного середовища Робітник, що зайнятий переробкою матеріалів Службовець, що працює з інформацією, символами, знаннями
Головна виробнича одиниця Родина Завод, фабрика, підприємство Дослідницький інститут, офіс
Технологія Ручна праця Механізована технологія Розумова технологія
Стратегічний ресурс Продукти харчування, сировина Реальний капітал Освіта, розумовий капітал

Закінчення таблиці 2.1.

Рушійна сила Природні ресурси, фізична сила Створена енергія Інформація, обробка знань
Управлінська група, що об'єднує ресурси Господар, володар, хазяїн Професійний керівник, підприємець Дослідник, спеціаліст, провідний адміністратор
Члени соціальної комунікації Людина – природа Людина – машина Людина – людина
Перспектива часу Спрямованість у минуле Адаптація до сучасності Спрямованість у майбутнє, прогнозування
Вищий рівень потреб Основні побутові потреби Соціальні потреби Потреби у знаннях, самореалізації
Метод, який управляє рішенням Здоровий глузд, “метод спроб і помилок”, досвід Всепробні дослідження, емпіризм Модель, теоретична база прийняття рішень

 

У зв'язку з тим, що технічним базисом суспільства новітнього часу є інформація, сучасну стадію розвитку суспільства також називають інформаційним суспільством, в якому розумова технологія, інформація, обробка знань займають дедалі більше місця. Термін “інформаційне суспільство” запровадив до наукового обігу японський вчений І. Масуда, який акцентував увагу на ролі інформації в сучасному суспільстві.

Для інформаційного суспільства характерно те, що головною силою розвитку та формування сучасного суспільства є пріоритет виробництва інформаційних цінностей над виробництвом матеріальних. Центральна рушійна сила еволюції інформаційного суспільства – це експлуатація обчислювальної техніки, при цьому зростає не лише економічне значення інформаційного сектора, але його соціальна та політична вага. Стратегічними ресурсами і головними чинниками цієї стадії розвитку суспільства є розумовий капітал, концентрація теоретичного знання, обробка інформації, освіта, кваліфікація і перекваліфікація. Виникає нова інфраструктура – інформаційні мережі, банки, бази даних, масове виробництво інформації. Принципом управління виступає погодження, а ідеологією є гуманізм.

Проте сучасне інформаційне суспільство не є ідеальним. У соціології негативні наслідки поширення нових технологій визначаються категорією “дуалістичне суспільство”. При цьому суспільство поділяється на тих, хто програв, і тих, хто виграв: головні сектори економіки процвітають, але крайні соціальні поля страждають; житлові райони забезпечених мешканців відрізняються від районів незаможних; соціальний поділ виявляється у багатьох формах. Кожний дослідник підкреслює це дуалістичне положення, виходячи зі своєї точки зору. Г. Маркузе назвав сучасне суспільство “одномірним”, пояснюючи це тим, що можливість задоволення надпотреб пригнічує потенційні протести проти соціальної системи. Тож, діяльність і мислення індивіда є однобічними, людина залишається одномірною під тиском суспільства, яке відчужує та наділяє її “невірною свідомістю”. Й.Хірш вживає термін “захищена держава”, маючи на увазі всебічну націоналізацію, яка проявляється в тому, що державний апарат втручається до усіх сфер суспільства розширеною мережею регулювання та контролю і немовби захищає своїх членів. Суспільство, яке створене за вільною волею людей, перетворюється на “захищену державу”, яка контролюється державними органами.

М. Фуко характеризує сучасне суспільство як “дисциплінарне”, вважаючи, що соціальні інститути є мережею примусових установ, а ті, хто має владу, підтримують дисципліну і здійснюють контроль за допомогою цих інститутів і систем. Суспільство при цьому стає “холодним” та відчуженим. Контрольні системи і технологія управління надають гарну підставу для такого нагляду. Таким чином розвиток суспільства обмежує можливості індивіда.

У. Бек вважає сучасне суспільство “суспільством ризиків”, для якого притаманним є розвинуте виробництво, технологічний прогрес, економічне зростання, ефективність. Ці характеристики мають двоякий зміст: з однієї сторони, це прогрес і добробут, а з іншої – скорочення робочих місць, забруднення довкілля. Суспільство, яке не враховує ці моменти, стає беззахисним перед природними катастрофами та соціальними проблемами. Наприклад, ризики, пов'язані з виробництвом, торгівлею та рухом, є очевидними, їх можна прогнозувати і страхуватися від них. Але, сучасні суспільства впроваджуючи новітні технології, створюють нові ризики, від яких дуже важко застрахуватися (ядерна енергія, виробництво хімікатів, генна технологія, викиди та відходи виробництва нової технології тощо).

Перехід від доіндустріального до індустріального, а потім і до постіндустріального суспільства у соціології отримав назву модернізації. Її сутність пов'язують із зародженням і розвитком капіталізму, поширенням цінностей і досягнень саме цієї формації.

Модернізація (від франц. modernisation – оновлення) - це перехід від доіндустріального до індустріального, а потім до постіндустріального суспільства, який включає кардинальні зміни в економічній, політичній, соціальній сферах.

 

У соціології розрізняють два види модернізації: органічну та неорганічну. Органічна є моментом власного розвитку та підготовлена всім ходом еволюції, наприклад перехід Англії від феодалізму до капіталізму у результаті промислової революції ХVІІІ ст. Така модернізація починається не з економіки, а з культури та зміни суспільної свідомості. Капіталізм у даному разі виникає як природне слідство змін у традиціях, орієнтаціях, думках людей.

Неорганічна модернізація є відповіддю на потреби розвинутіших країн, виклик “наздоганяючого розвитку”, яким користуються уряди з метою подолати історичну відсталість. Так, Росія неодноразово намагалася догнати розвинуті країни – саме таку мету переслідували петровські реформи ХVІІІ ст., сталінська індустріалізація 30-х років ХХ ст., перебудова 1985 р. Неорганічна модернізація здійснюється шляхом заохочення закордонних спеціалістів, навчання за кордоном, залучення інвестицій, закупівлі закордонного обладнання і патентів. Відповідні зміни відбуваються у соціальній та політичних сферах. Така сама модернізація відбулася в Японії, яка за двадцять років змогла наздогнати і перегнати США, відкіля вона закупляла технології та фінанси. За короткий час неорганічна модернізація трансформувалася в органічну. У Росії ж період модернізації триває майже 200 років. Отже, неорганічна модернізація починається з економіки та політики, а не з культури, тобто йде “згори”. Принципи модернізації не встигають охопити більшість населення та не дістають підтримки у мас. Пострадянські країни зараз перебувають на шляху неорганічної модернізації.

Теорія модернізації виникла у 60-ті роки та оформилась у 70-ті роки ХХ ст. Вона покликана визначити шляхи та напрями суспільного розвитку країн, які визволились від колоніальної залежності. Парадигма “модернізації” містить декілька головних ідей:

а) розвинутою може вважатися тільки та країна, яка має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, широке використання неорганічних джерел енергії, віру суспільства у силу раціонального наукового знання як основи прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, значну частку середнього класу в структурі населення;

б) ті суспільства, які не відповідають даним критеріям, належать або до “традиційних”, або до “перехідних”;

в) зразком розвиненості є західні країни (саме цьому теорію модернізації інколи називають теорією “вестернізації”);

г) модернізованість, розвиненість – це комплексний феномен, який має технологічні, політичні, економічні, соціальні, психологічні аспекти; основою модернізації є науково-технічний і технологічний прогрес, що визначає необхідність та умови змін і в інших сферах.

Пізніше виникла теорія “модернізації, що запізнюється”. Теоретики даної концепції виходять з того, що існує лінійний прогрес і поступовість стадій розвитку суспільства. Відповідно доіндустріальна фаза змінюється індустріальною, а потім постіндустріальною. Одна з основних ідей також полягає в тому, що запозичення “раціональних” соціально-економічних моделей найбільш розвинутих країн, яке не підкріплюється відповідними соціальними інститутами, структурами, соціальними якостями людини, призводить до “іраціонально-індустріального” суспільства, яке поглинає більше соціальних ресурсів, ніж приносить соціальної віддачі.

Усі ці аспекти потрібно враховувати при аналізі процесів трансформації українського суспільства. Варто також пам'ятати, що:

· у модернізації, що запізнюється, завжди є можливість потрапляння суспільства у зовнішню залежність;

· модернізація може бути успішною тоді, коли різко зростає частка середнього класу при високій соціальній мобільності;

· модернізація буде успішною там, де є сильний контроль центральної влади та виявляється її вміння локалізувати, блокувати, пов'язувати соціальні конфлікти;

· успішна модернізація потребує створення широкої соціальної опори, мобілізації соціального потенціалу, за допомогою апеляції до раціональних здібностей населення оцінити можливу користь від такого соціального здобутку, авторитетного заклику лідеру, використання традиції національного корпоративізму.

На доповнення до даної теорії російська дослідниця Н. Наумова висунула тезу про модернізацію, яка рецидивує, оскільки в суспільствах пострадянського типу часто використовується саме наздоганяючий засіб соціального розвитку, оновлення супроводжується повертанням до минулого. Але в цілому модернізація відповідно до згаданих концепцій все ж таки вбачається можливою.

Інший погляд на світову систему представлений у працях І.Валерстайна, який вважає, що існують центральні країни (індустріальні, розвинуті) та периферійні (слаборозвинуті у політичному та економічному відношенні). На думку цього вченого, з ХVІ ст. почала формуватися всесвітня капіталістична система на чолі з Англією, Францією та Нідерландами, які мали сильні централізовані політичні структури та меркантильну економіку. У рамках цього процесу інші держави перетворювалися на підлеглих (периферію), що забезпечували центральні країни робочою силою, сировиною. Пізніше Валерстайном було введено поняття “напівпериферії” для опису тих країн, які у ХХ ст. досягли певного рівня розвитку економіки, політичної організації. До них були віднесені латиноамериканські та азіатські країни. Таким чином, у світовій системі завжди існуватимуть центр, напівпериферія та периферія, а перехід з периферії до центру є неможливим, оскільки периферійні країни розвиватимуть свою економіку і соціальну систему, центральні країни просунуться ще далі. Ідеї Валерстайна у деяких пунктах збігаються з теорією залежності, яка намагається пояснити бідність, політичну та економічну нестабільність, соціальні проблеми багатьох країн з точки зору панування над ними багатих і сильних держав. Ця теорія була розроблена у 50-ті роки на противагу уявленню про те, що країни “третього світу” можуть досягти індустріалізації та модернізації наслідуючи приклади індустріального світу.

Згідно з версією Франка, проблеми країн “третього світу” були створені пануванням європейських держав і США. Їх економіки були сформовані, по-перше, потребами розвинутих країн у сільськогосподарських товарах і сировині, по-друге, необхідністю забезпечити ринки збуту для промислових товарів розвинутих країн. Будь-яке місцеве виробництво поєднанням двох факторів: конкуренцією та політичним примусом. Економічні надлишки втрачувалися шляхом вивезення прибутків і застосуванням способів нееквівалентного обміну, завдяки чому ціни на експорт з країн “третього світу” були нижчими, ніж на імпорт. Таким чином, країни "третього світу" робили внесок в економічний ріст та індустріалізацію Європи та США, а в них самих формувалися такі структури, що робили індустріалізацію дуже важкою або зовсім неможливою. Такі країни не можуть повторити досвід США або Європи, оскільки мають значно нижчу стартову позицію, є не “слаборозвинутими”, а “недорозвинутими”. Сам термін “недорозвинутість” часто вживається щодо до країн “третього світу” через центральну ідею: ці країни стикаються з дещо іншими за змістом проблемами розвитку, ніж тими, що постають перед розвинутими країнами. Такий нерівномірний поступ означає, що капіталістичний економічний розвиток здійснюється різними темпами та набуває різних форм. Провідні країни можуть закріпляти своє лідерство, а нерозвинуті – переплигувати на пізнішій стадії через ті етапи, які раніше вважалися необхідними, і навіть розвивати індустріальні капіталістичні центри, які часто співіснують з доіндустріальними секторами. Таке положення було характерним для Росії перед революцією 1917 р., коли промисловий капітал перебував переважно в іноземній власності або під її контролем і в ізольованих осередках.

І останнє. Зрозуміло, що нас найбільше цікавить питання, до якого типу суспільств можна віднести Україну. По-перше, потрібно зазначити, що сучасне українське суспільство перебуває у стані трансформації, яка охоплює політичну, економічну, соціальну, культурну системи. В Україні набуття державної незалежності відбувалося одночасно із соціальним трансформуванням, перетворенням суспільних структур з авторитарно-бюрократичних на демократичні, плюралістичні. Незалежність часто сприймалася дуже спрощено, однобічно, зазвичай як відокремленість від традиційної спільності, а не як самостійність власного внутрішнього суспільного врядування, спрямованого на радикальне оновлення глибинних засад суспільного життя. Це, а також удосконалення зовнішніх господарських відносин, грубі помилки у суспільному врядуванні, породжені низкою чинників як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру, призвели до того, що становлення суверенності України супроводжується глибокою економічною кризою, надзвичайним падінням рівня добробуту людей, загостренням соціальних проблем, кризою моральності.

Суспільні негаразди зумовили появу серед частини населення ностальгії за минулим, ідеалізацію способу життя у радянський період. Крім того, не було сформульовано загальної концепції трансформації суспільства, мала місце недооцінка складності системної трансформації і тривалості самого процесу. Таким чином, сучасне українське суспільство опинилося у стані соціальної аномії, тобто у стані цілісно-нормативної дезінтеграції, коли, за словами П.Сорокіна, “...усі цінності розбиті, усі норми зруйновані, панує розумова, моральна, естетична та соціальна анархія”. За умов аномії спостерігається зростання злочинності, соціальний хаос, підвищення значущості матеріальної орієнтації як протилежності духовної та моральної, непередбачуваність явищ та інші негативні події. Український соціум сьогодні зазнає так званого посттоталітарного синдрому. Теорії подібного синдрому виходять з того, що радянське суспільство довгий час розвивалося як тоталітарне, уніфіковане, де будь-які відхилення, не бажані для влади, караються, а люди, їх життя і стосунки контролюються. Через те люди і в подальшому поводять себе невільно, а нова еліта продовжує розпоряджуватися, контролювати та регулювати розвиток суспільства. Дослідники К. Фрідріх та З. Бжезинський, що аналізували пострадянський розвиток, вважають, що посттоталітарний синдром виявляється у таких характерних процесах:

а) переважання ролі окремих інтересів над загальним (раніше було навпаки);

б) встановлення ідеологічного вакууму;

в) протести населення проти будь-якого насильства та ігнорування натиску згори (як наслідок масового терору);

г) демілітаризація суспільства (як противага мілітаризації економіки, політики, свідомості за радянських часів);

д) інформаційний плюралізм.

Тобто посттоталітарні стани характеризуються не тільки зберіганням соціальної енергії, але й різним протиставленням до минулого.

Сьогодні серед вчених не існує єдиної думки з приводу того, як визначити сутність сучасного українського суспільства і напрям його трансформації. Так, А. Гальчинський та його прихильники вважають, що Україна поступово просувається до так званого соціалізованого капіталізму (варіант Японії, Швеції). Є. Суїменко, навпаки, вважає, що сьогодні сутністю українського суспільства є феодалізований капіталізм, який “... гармонійно поєднав у собі модернізовані відносини позаекономічного примусу, неринкові зв'язки, як ознаки-атрибути феодальної системи з економічною міжіндивідуальною і міжкорпоративною конкуренцією та вільним ринком як ознаками класичного, ліберального капіталізму”. Є. Суїменко визначає головні прикмети феодального капіталізму в Україні: нееквівалентний владно-силовий характер розподілу та обміну національного продукту; позаекономічний механізм приватизації на засадах адміністративної влади та корупції; кабальні податки; безкоштовна праця більшості працівників бюджетної сфери; позаекономічний характер конкуренції; мафіозність мілітаризованих соціальних структур великого капіталу; бюрократизм, корупційний характер дії чиновницького апарату та його невиправне розбухання, ієрархічність державної надбудови, влада адміністративно-економічних груп та ін. Але такий стан не може тривати довго, Україна все ж таки буде поступово модернізуватися, просуватися далі, як суспільство “капіталізованого соціалізму” чи “соціалізованого капіталізму” навряд хто може констатувати сьогодні.