Підходи та критерії періодизації господарського розвитку суспільства

Однією з центральних і найскладніших проблем історико-економічної науки є періодизація. Періодизація — це визначення певних хронологічно послідовних етапів у господарському роз­питку суспільства. Питання періодизації господарського розвитку суспільства — не тільки проблема історії економіки, а також і пізнання теорії суспільства, філософії історії. З'ясування етапів розвитку становить чи не найважливішу наукову проблему, поза-як у підґрунтя їх виокремлення мають бути покладені вирішальні фактори, загальні для всіх країн або для найбільш розвинутих. Людина як біосоціальна істота і людське суспільство як соціаль­ний організм, що еволюціонує, повинні дати відповіді на запи­тання: хто вони? звідки прийшли і що в своєму розвитку прой­шли? якого історичного, господарського досвіду набули? на якому щаблі свого розвитку перебувають? що особливо важливо, куди іти далі? що очікує попереду?

Існує велика кількість варіантів періодизації історико-економічного розвитку, тобто поділу історії господарства на окремі характерні відрізки— етапи, періоди, стадії. На початковому етапі розвитку історико-економічної науки більшість учених од­ностайно відкинули періодизацію, розроблену громадянськими істориками, оскільки в ній за основу періодизації брались факто­ри, що перебувають за межами виробничої сфери. Але поступово історики-економісти у виділенні етапів розвитку почали врахову­вати показники, пов'язані з формами господарства, стадіями роз­витку, різними рівнями розвитку продуктивних сил та інших фак­торів соціально-економічного прогресу.

Виділяючи певні періоди економічної історії, необхідно зва­жати на те, що кожен із варіантів досить умовний і відносний, адже кожна періодизація — це справа класифікації фактів, про­цесів, явищ, яка враховує лише певну їх частину. Отже, сфера за­стосування тієї чи іншої періодизації завжди обмежена.

Говорячи про періодизацію, слід зазначити, що й до сьогод­ні немає спільного погляду навіть стосовно виділення основних підходів до періодизації. Ще донедавна у вітчизняній історико-економічній та соціально-філософській літературі використо­вувався як єдиний і винятково правильний підхід до вивчен­ня історико-економічних та соціально-історичних процесів і явищ, заснований на вченні К. Маркса про суспільно-еко­номічні формації. Плюралізм підходів у цьому питанні харак­теризувався як ненаукова позиція, і стверджувалося, що за його допомогою не можна пояснити історичних змін життєдіяльно­сті людей.

Формаційний, або лінійний, підхід ґрунтувався на моделі К. Маркса, в основу якої було покладено спосіб виробництва як сукупність виробничих відносин і продуктивних сил. В основі то­го чи іншого способу виробництва перебував базис — виробничі (економічні) відносини (відносини власності, а також відносини, що виникали між головними суспільними класами — класом власників засобів виробництва та найманими робітниками — у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання виробле­них у суспільстві благ), що й обумовлювало так званий економіч­ний детермінізм.

Згідно зі схемою К. Маркса також існують позаекономічні відносини, так звана надбудова — політична, юридична, ідеоло­гічна тощо, що разом з економічним базисом суспільства (вироб­ничими відносинами) та продуктивними силами становить певну суспільну формацію — первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну та соціалістичну (комуністичну). Така моністична претензія формаційного підходу на виняткову правильність і універсалізм обернулася спрощеним тлумаченням історії як єдиного загального поступального руху, тобто формаційним редукцкціонізмом.

На противагу моністичному формаційному підходу К. Маркса, існує також так званий плюралістичний підхід, який, навпаки, призводить до втрати моменту єдності всесвітньо-історичного процесу, а сам цей процес розглядається як механічна сукупність ізольованих культурно-історичних утворень. Некритичне ж поєднання ідей різнорідних сучасних шкіл і напрямів суспільної думки може призвести до еклектизму.

Ще один з підходів до розв'язання цієї проблеми є нелінійний, цивілізаційний підхід, про що детальніше йтиметься далі.

Утім проблему економічної історії, різноманітні підходи та критерії, що лежать в основі розмаїття схем та моделей періодизації, треба розглядати значно ширше. Поряд з уже зазначеними підходами, можна виділити три напрямки розв'язання проблеми періодизації економічної історії.

Пo-перше, це підхід, в якому історія економіки розглядається як піднесення від нижчого до вищого рівнів її розвитку. Передбачається, що концепція прогресу, яка лежить в основі історико-економічного розвитку людського суспільства, обумовлює вищий рівень розвитку людського суспільства та економіки.

Прибічниками цього підходу є перш за все наш співвітчизник С. Десницький, а також Ф. Ліст, Л. Мечников, Б. Гільдебранд, К. Бюхер, К. Маркс, К. Поланьї, В. Ростоу, Д. Белл, А. Турен, Е. Тоффлер, В. Іноземцев.

Так, український просвітитель і економіст Семен Юхимович Десницький (17401789) в основу своєї концепції як критерій поклав ідею про постійне ускладнення форм господарського жит­тя. С.Ю. Десницький — виходець із родини ніжинських міщан. Закінчивши духовну семінарію при Троїце-Сергієвій лаврі, а відтак університет при Академії наук у Санкт-Петербурзі (1759— 1760), він 1761 року став студентом університету в Глазго, де слухав лекції А. Сміта. Закінчивши університет 1765 p., здобув учений ступінь магістра, а 1767 р. — учений ступінь доктора права. Але після повернення на батьківщину працювати в Україні Десницькому не довелося. У Московському університеті він став першим професором права, читав курс лекцій з російського та рим­ського права, розглядав у своїх творах питання економічної полі­тики та економічної теорії.

Слід зазначити, що в той період науки про суспільство ще не були диференційовані (економіка, історія, філософія, політоло­гія, право та ін.). У зарубіжних університетах, зокрема в Англії, вони були представлені моральною філософією, а в Росії — юриспруденцією.

Як і А. Сміт, С. Десницький вирізняв чотири стадії економіч­ного розвитку: 1) первісний, або мисливський (у т.ч. збиральниц­тво); 2) скотарство; 3) рільництво; 4) комерцію. С. Десницький у межах цього підходу з'ясовував, зокрема, особливості поняття маєткової власності на кожній з них. З розвитком торгівлі утвер­джувалися приватновласницькі погляди. Комерційний період на­родів український учений описав значною мірою під впливом по­баченого у Великої Британії і пов'язував його з розвитком ремесла і поділом праці, від якого народи дістали економічні ви­годи. До «комерційного стану» як вищої форми суспільство при­ходить тоді, коли внаслідок розвитку рільництва «малярство і ру­коділля (шитво) почали поступово збільшуватись і в довер­шеність (досконалість) приходити».

С. Десницький вважав, що ринковому господарству має від­повідати приватна власність, яка сприяє суспільній еволюції і є основою та рушієм розвитку найпрогресивнішого суспільства. Комерційний період дає можливість створювати багатство і розвивати економіку. Для її успішного розвитку також необхід­на економічна зацікавленість, інтерес, що його повинна мати кожна людина.

Фрідріх Ліспі (17891846) у «національно-економічному по­ступальному русі нації» виділив п’ять стадій, взявши за критерій періодизації найбільш поширений вид господарської діяльності людей. Перша стадія стадія дикунства, яка, як вважав Ф. Ліст, тривала кілька десятків тисяч років і завершилася близь­ко XII — X тис. до н.е. з переходом до осілого життя. Господар­ство в цей період мало привласнювальний характер, а основними господарськими формами були мисливство, збиральництво, ри­бальство. Організація суспільства характеризувалась стадно-колективними формами.

Друга стадія скотарська (пастуша) — тривала приблизно з X по V тис. до н.е. Основний вид діяльності — скотарство, а ріль­ництво, перш за все городництво, відіграє допоміжну роль. Ор­ганізація суспільства була родоплемінною.

Третя стадія рільницька — тривала з V тис. до н.е. до се­редини XIII ст. н.е. Основний вид діяльності — рільництво. Ор­ганізація суспільства — сімейно-станово-державна.

Четверта стадія рільницько-мануфактурна — тривала із середини XIII до середини XVIII ст. Основні види діяльності — сільське господарство і ремесло. Організація суспільства— станово-державна.

П’ята стадія рільницько-мануфактурно-комерційна — тривала із середини XVII до середини XIX ст. Основні види діяльності— рільництво, ремесло (промисловість), торгівля. Орга­нізація суспільства — станово-державна.

В основу цієї схеми було покладено галузеву ознаку, і, незва­жаючи на її вади, схема влаштовувала Ф. Ліста, бо з неї виплива­ло, що ідеалом є п’ята стадія, яка характеризується розвитком сільського господарства, промисловості і торгівлі, поєднанням яких, на його думку, забезпечуються «найдосконаліший розподіл праці і найкраща комбінація продуктивних сил». Але цієї стадії розвитку досягла на той час тільки Англія. Для інших країн, які, подібно Німеччині та США, робили лише перші кроки у своєму промисловому розвитку, досягнення такого господарського ідеа­лу Ф. Ліст вважав неможливим без підтримки держави, яка захи­щала б національний ринок митом.

За логікою Ф. Ліста, сьогодні до розглянутої моделі треба було б додати шосту стадію фінансово-промислову, яка три­вала з середини XIX до останньої чверті XX століття. Однак ко­ристуватися логікою (критерієм) Ф. Ліста для наступного пері­оду — з останньої чверті XX ст. до сьогодення, недоцільно, оскільки існує ціла низка сучасних схем періодизацій у межах цього ж підходу.

Російський географ і соціолог Лев Ілліч Мечников (18381888) (брат видатного українського і російського біолога, лау­реата Нобелівської премії (1908 р.) за відкриття явища фаго­цитозу, Іллі Ілліча Мечникова), у своїй основній праці «Циві­лізація та великі історичні ріки» (1889 р.) намагався довести вирішальну роль рік, морів та океанів у розвитку історичних цивілізацій. Л. Мечников для встановлення своєї схеми періо­дизації економічної історії як критерій використав залежність від ступеня розвитку водних шляхів сполучення, і виокремив три основні стадії розвитку світової цивілізації як три своєрідні етапи інтеграції людських спільнот: 1) річковий період (стародавній період); 2) середземноморський період (Середньовіччя); 3) оке­анський період (Новий та Новітній часи).

Згідно з поглядами Л. Мечникова, на першій стадії люди за­вдяки участі у колективних іригаційних роботах під керівницт­вом ранньокласових держав та за постійного контактування із засобами водного зв'язку об'єднуються в перші цивілізації, що ви­никають у басейнах великих річок — Нілу, Тигру та Євфрату, Інду і Гангу, Хуанхе та Янцзи, де виникають могутні державні утворення Стародавнього Єгипту, Межиріччя (Шумер, Аккад, Ур, Вавилон), Індії та Китаю. На другій стадії контакти розширюються завдяки оволодінню морським судноплавством. З того часу починаючи з фінікійців, а відтак в основному завдяки зу­силлям греків і римлян утворюється великий полісний світ у ме­жах басейну Середземного моря, до якого поступово залучається й уся Європа. З XV ст., у зв'язку з Великими географічними від­криттями та переміщенням центру господарського життя з Середземномор'я до Атлантичного океану, людство вступає у тре­тю, океанічну, стадію зв'язків, і за вирішальної ролі західних народів воно поступово інтегрується в реальну цілісність, що відбувається особливо інтенсивно наприкінці XIX ст.

Бруно Гільдебранд (18121878) — німецький економіст і ста­тистик, один із засновників історичної школи в політекономії у своїй праці «Політична економія сучасного і майбутнього» (1848 р.) запропонував історичний метод дослідження економіч­них явищ. В основу своєї періодизації як критерій він поклав явища обміну і виділив три послідовні стадії: 1) натуральне гос­подарство (з початку середньовіччя до середини XIII ст.); 2) грошове господарство (до кінця XVIII ст.); 3) кредитне госпо­дарство починаючи з XIX ст.

Але ця схема перекреслювала всю соціально-економічну істо­рію людства, що передувала середньовіччю. Стирались також відмінності між простим товарним виробництвом і капіталістич­ним, оскільки і те, і те опинялись у межах другої фази панування грошового господарства. Окрім того, Б. Гільдебранд відокрем­лював у особливу стадію кредитне господарство, відрізняючи йо­го від грошового, під яким розумів капіталістичне виробництво часів А. Сміта. При цьому кредитне господарство зображувалось як вершина економічного розвитку суспільства, як втілення «доб­рочинності». Обмін продуктами ґрунтується тут начебто на «чес­ному слові, на довірі, на моральних якостях. Кожен працівник може стати підприємцем, як запевняв Б. Гільдебранд, кредит мо­же стати силою, здатною начебто ліквідувати «панування грошей і капіталу» і перетворити сучасний йому капіталістичний світ на засадах справедливості. Насправді ж кредитне господарство — це лише видозмінене грошове господарство, його дальший роз­виток. Тому природно, що з розвитком кредитних відносин не тільки не зникають соціальні біди, породжені капіталізмом, а й навпаки, ще більше розширюється те поле, на якому даються взнаки властиві цьому устрою суперечності. їх поглиблення стає невідтворюваним.

Німецький економіст, історик народного господарства і статистик, представник нової історичної школи в політекономії Карл Бюхер (18471930) в основу періодизації поклав протяжність шляху, що його проходить продукт чи послуга від виробника до споживача, і виокремив три стадії: 1) замкнутого домашнього господарства, де виробляється все необхідне для себе, коли про­дукт праці залишається в господарстві, де він був виготовлений; 2) стадію міського господарства, де виробник працює на замовлення, на відомий ринок; 3) стадію народного господарства, де виробник працює на невідомий ринок. Основою економічного розвитку К. Бюхер вважав обмін, а не виробництво.

Левитський Володимир Фавстович (18541939), український економіст, академік АН УРСР, професор Харківського універси­тету, дослідник історії господарства Стародавнього світу, запро­понував періодизацію, близьку до схеми К. Бюхера: 1) період замк­нутого натурального господарства; 2) період міського господар­ства, який характеризувався зростанням обміну та торгівлі, цехо­вим ремеслом, а також союзом міст; 3) період народного госпо­дарства, або грошового та капіталістичного господарства.

Дещо відмінною є періодизація Маслова Петра Павловича (18671946), російського економіста, академіка AH CPCP. Він виділяє п'ять стадій: 1) ізольоване господарство; 2) громадське (общинне) господарство; 3) районне господарство; 4) національ­не господарство; 5) світове господарство.

Проте наведені періодизації характеризуються вельми істот­ними суттєвими недоліками, перш за все відсутністю ідентифіка­ції суттєвих проривів в економічних змінних, що необхідні для визначення тієї чи іншої стадії. Ці учені спираються лише на окремі вияви в неекономічних інституціях або на зовнішні події, внаслідок чого їхні схеми періодизації не сприяють дослідженню суто економічних чинників, які спричинюють перехід від однієї стадії до іншої, чи аналізу економічного розвитку взагалі. Так, дослідник проблем історичного розвитку такої економічної змін­ної, як «ринкові відносини», може зовсім не посилатися на еко­номічну періодизацію. Але це не означає, що ці періодизації не потребують вивчення. А ще ці схеми періодизації характеризу­ються нездатністю синтезувати економічний розвиток з розвит­ком соціальних інституцій, без чого економічний розвиток немож­ливо зрозуміти повною мірою.

Такий синтез здійснив Карл Маркс (18181883), який упер­ше зумів уніфікувати соціологію та економіку, щоб пояснити іманентну еволюцію економічних процесів. Й. Шумпетер вва­жав, що вже одне це досягнення характеризує К. Маркса як ве­ликого економічного аналітика.

Згідно з теорією історичного матеріалізму К. Маркса в історії є два динамічних чинника — продуктивні сили та виробничі від­носини. Саме відповідність виробничих відносин характеру і рів­ню розвитку продуктивних сил К. Маркс і покладає в основу своєї періодизації як основний критерій, що становить собою форму­лювання одного з основних об'єктивних економічних законів. Обидва поняття досить широкі. Продуктивні сили включають іс­нуючу організацію виробництва, раціональність, технологію, на­уку, тобто засоби виробництва як сукупність предметів праці та засобів праці та, що найважливіше — людину, або робочу силу, як здатність людини до праці.

Виробничі відносини — це соціальні відносини та принципи розподілу (соціально-виробничі, організаційно-виробничі відно­сини та ін.). Сукупність виробничих відносин та продуктивних сил становлять спосіб виробництва.

Наявні політичні, культурні, релігійні та юридичні інституції становлять ідеологічну надбудову. Розвиток продуктивних сил випереджає зміни в усіх сферах соціального життя. Цей процес відбувається через зміни у відносинах між соціальними групами, класами, які визначаються їхньою власністю на засоби виробниц­тва та розподілом національного доходу між ними. Класові від­носини, котрі мають антагоністичний характер, є носіями історич­них змін. Сукупність способу виробництва та надбудови станов­лять суспільну формацію, тому марксистську періодизацію нази­вають ще формаційним підходом. К. Маркс поділяв людську історію на такі п'ять способів виробництва, або суспільних фор­мацій: 1) первіснообщинну, або примітивний комунізм; 2) рабо­власницьку; 3) феодальну; 4) капіталістичну; 5) соціалістичну (комуністичну).

Сучасне ставлення до формаційного підходу К. Маркса неоднозначне. Не можна погодитися з твердженням, що дана схема являє собою спрощене розуміння історії як лінійно-прогресивного процесу заміни нижчих суспільних форм вищи­ми; що формаційна схема — обмежена теорія, яка придатна тільки для Західної Європи і тільки для певного відрізку часу — з моменту зародження класів і держав до другої поло­вини XIX ст.

Однак поряд з цим критики формаційної схеми віддають їй і належне, визнаючи, що не можна сказати, що цей підхід взагалі не відображає об'єктивної реальності, а античність, середньовіччя, капіталістичну формацію не можна викинути з історії.

К. Маркс одним із перших запропонував продуману філософію історії, підкріпивши її економічною теорією, а економічний про­грес розглядав як головний рушій суспільного розвитку. Перехід від однієї стадії до іншої є прямим результатом дії економічних факторів. І, таким чином, зміни в економічному базисі суспільст­ва обов'язково спричинюють трансформації, що відбуваються в надбудовних інститутах.

У новітні часи сучасні марксисти запроваджували ряд ви­дозмін, або виправлень, ортодоксального матеріалістичного пояснення історії. Так, додержуючись твердження, що продуктивні сили остаточно долають перешкоди, створені переваж­ними виробничими відносинами, деякі економісти заперечу­ють, що динаміка та характеристика цих змінних залишаються тими самими в усіх ситуаціях. Можливість різноманітних від­носин між ними є справді великою. Боротьба між продуктив­ними силами і виробничими відносинами відбувається зигзагоподібно.

Але те, що Марксова теорія зуміла інтегрувати економічний та соціальний розвиток, є дуже важливим для розв'язання проб­леми економічної періодизації. Це дозволяє дослідникові бути гнучким щодо вибору змінних, потрібних для визначення стадій розвитку. Якщо якась економічна змінна з огляду на її трива­лість не може бути підставою для періодизації, то ті чи інші інституційні події можуть її замінити. Проте така гнучкість мож­лива лише тоді, коли спирається на положення про те, що інституційні зміни відбивають зміни продуктивних сил, які, од­нак, важко ідентифікувати.

Періодизація економічної історії певного народу, що ґрунтується на конкретній теоретичній моделі, є дуже привабливою. Як зазначав Ф. Бродель, економічна історія стає зрозумілою лише через спадковість систем, модель яких має бути побудована якомога точніше, ідеально й вичерпно представляючи розвиток від його появи до зрілості та до кінця. Проте визначити межі між сусідніми стадіями на підставі економічної діяльності дуже важ­ко. До того ж немарксистські історики не сприймають наголо­шення К. Маркса на особливих відносинах між економічними та соціальними змінними, і тому вони неохоче базують свою економічну періодизацію на соціальних змінних. І, як наслідок, у прикладних дослідженнях періодизації економічної історії на За­ході панує прагматичний підхід. Вибирають видатні події як ру­бежі між тими чи іншими періодами — Велику революцію у Франції 1789—1793 pp. чи громадянську війну в Сполучених Штатах 1861—1865 pp. У працях з економічної історії континен­тів періодизація ще більше спрощується — важливі змінні роз­глядаються в межах круглих дат: 900— 1500, 1500— 1700, 1700—1914, 1920—1970.

У XX ст. виникає низка інших теорій та схем періодизації, ви­триманих цілком у неоеволюціоністському дусі стадій економіч­ного поступу людства американських дослідників. У 50—60-х роках XX ст. найвизначнішими серед них були К. Поланьї та В. Ростоу. Якщо перший вивчав переважно економічну антропо­логію, то другий був чи не найвідомішим теоретиком формуван­ня та розвитку індустріального суспільства XX ст.

Карл Поланьї (18861954) у своїй праці «Первісна, архаїчна та сучасна економіка» (1968), узагальнюючи результати своїх попередніх праць (особливо «Велика трансформація», 1944 р.) та висновки інших дослідників, переконливо обґрунтував тезу про те, що економіка і взагалі господарське життя докапіталістичних суспільств будуються на принципово іншому ґрунті, ніж той, на якому базується ринкове буржуазне суспільство. Відмінність по­лягає в тому, що економічні відносини у давніх суспільствах не становлять автономну сферу діяльності, таку, що детермінує всі інші сфери, а навпаки, занурені в соціокультурні взаємини між людьми, складаючи з ними єдине ціле. За таких умов економічна мотивація не є провідною й самодостатньою. У центрі системи цінностей — прагнення не стільки до матеріальних благ як таких, скільки до авторитету та соціального престижу, котрі забезпечу­ють провідне місце людини у суспільному житті і, як один із нас­лідків цього, високий рівень споживання.

К. Поланьї показує історичну обмеженість системи конкурент­них ринків, запевняючи, що такі ринки здебільшого примітив­ні: ринки середньовічних суспільств відіграють допоміжну роль і розвиваються перш за все за допомогою державного регу­лювання. На його думку, ринковий обмін, що встановлюється, та товарне господарство в цілому регулюються багатьма засо­бами: відносинами взаємності (reciprocity), пов'язаними з під­триманням соціального становища; способами примусового, на­сильницького та адміністративного перерозподілу; патерналістськими відносинами; і лише останньою чергою — егоїстичним інтересом та прагненням до отримання прибутку. Обмеження ринкової економіки також пов'язують з тим, що основні елементи виробництва (праця, земля та гроші) є не більше ніж «фіктивні товари».

Для характеристики функціонування економічних механізмів таких суспільств К. Поланьї обґрунтовує поняття реципроктивної та редистрибутивної систем. Принцип реципрокції означає, що в ранньопервісному суспільстві кожний намагається внести у спіль­не надбання общини максимум для того, щоб також отримати максимум благ, але вже в іншій формі, зокрема у вигляді шани та соціальних привілеїв.

Перехід до осілості та відтворювального господарства пов'язаний з утвердженням принципу редистрибуції, за яким об­щинний, а відтак і племінний лідер, що уособлює свій соціум, здійснює верховний контроль над ресурсами колективу та орга­нізовує розподіл продуктів у його межах, залишаючи дедалі біль­шу частину для себе та інших представників правлячої верхівки. З переходом до ранньодержавних форм ця тенденція по­глиблюється. Принципово нову модель пропонує лише приватньовласницька ринкова економіка, яка утверджується на Заході з переходом від середньовіччя (феодалізму) до нового часу (бур­жуазного ладу).

Отже, К. Поланьї в історії економіки виділяє три основних пе­ріоди, кожному з яких притаманний свій провідний тип розподі­лу матеріальних благ. Перший, коли на стадії первісної економі­ки домінує система реципрокції (відносини взаємності); другий — на стадії пізньопервісних вождівств та ранніх цивіліза­цій — редистрибуція (хоча реципрокція також зберігається); третій період — принцип еквівалентності, що лежить в основі ринкового механізму, хоч елементи цього механізму добре відомі й у попередніх періодах.

Чи не найпопулярнішою була теорія стадій економічного зро­стання Волтера Ростоу (нар. 1916 p.), з якою він виступив на початку 50-х років XX ст. Теорія ґрунтується на відповідних рів­нях технологічного розвитку суспільства, якому на кожній стадії відповідає провідна ланка в економіці, що являє собою критерій цієї моделі періодизації. У праці «Стадії економічного зростання. Неокомуністичний маніфест» (1960 р.) В. Ростоу зазначає, що дав теорію економічної історії в цілому, яка є сучасною альтер­нативою марксизму. Ця теорія спрямована проти марксистського вчення про закономірну зміну суспільних формацій і стала одним з головних знарядь антикомунізму.

На думку В. Ростоу, людство прямує від нужденного життя первісності до суспільства «масового споживання» індустріаль­ної доби. Не приділяючи особливої уваги раннім стадіям еконо­мічного розвитку людства, які він вважає застійними, зі слабо­розвинутим рівнем споживання та називає «традиційними», В. Ро­стоу зазначає, що справжнє економічне зростання починається з XVII — XVIII ст., за якими йдуть стадії «піднесення», «набли­ження до зрілості» і, нарешті, високоіндустріалізована стадія «масового споживання».

В. Ростоу спочатку виділяє п’ять стадій. Перша стадія традиційне суспільство, для якого характерне використання ручної праці, розвиток сільського господарства як основи еко­номіки, низька продуктивність праці, повільні темпи техніко-економічної еволюції. Друга стадія створення передумов для зрушення. Силами, що підготували суспільство до зрушення, були розвиток економіки, ринку, вільної конкуренції, нагрома­дження капіталу і зростання капіталовкладень в народне госпо­дарство. Третя стадія стадія зрушення (піднесення), або промисловий переворот, зі швидким розвитком окремих галузей промисловості і заміною ручної праці на машинну. Четверта стадія стадія наближення до зрілості, коли було досяг­нуто швидкого і постійного прогресу всіх галузей господарства. П'ята стадія стадія, що забезпечує високий рівень масового споживання. У 1970-ті роки В. Ростоу додав шосту стадію пошук способів якісного поліпшення життєвих умов людини, і в праці «Політика і стадії зростання» (1971 р.) намагався по­єднати свою концепцію з аналізом економічної політики, вва­жаючи, що її визначає рівень технологічного розвитку суспіль­ства.

Зрозуміло, що в цю схему, як і в періодизацію К. Поланьї, погано вписувався радянсько-китайський соціалізм. Амери­канські вчені зараховували цей тип суспільства до попередніх традиційно-деспотичних, але визначали його певну причет­ність до індустріальної стадії через наявність великого проми­слового виробництва, яке, на відміну від розвинутих країн За­ходу, спрямоване не на задоволення попиту споживачів, а на державні, насамперед військові, потреби.

На таких засадах у розвинутих країнах Заходу (особливо анг­ломовних) у 50-60-ті pp. XX ст. утверджується концепція індустрі­ального суспільства, значною мірою, як уже зазначалося, аль­тернативна марксистському розумінню капіталізму як суспільної формації. Термін «індустріальне суспільство» вперше використовує Клод Анрі де Сен-Сімон, а в Огюста Конта він є однією з центральних категорій суспільствознавства. Важливим елементом у теорії індустріального суспільства, за Алексісом де Токвілем, є процес демократизації, що передбачав стирання спадкоєм­них станових відмінностей та знищення станових привілеїв та ієрархії, утвердження рівних громадських прав та загальної рів­ності перед законом.

Дальший розвиток уявлень про стадійну природу суспільного та економічного розвитку привів до появи теорій постіндустріального розвитку Д. Белла та А. Турена, теорій інформаційного суспільства Е. Тоффлера (теорія трьох хвиль розвитку цивіліза­ції) та Ф. Ферраротті (теорія сучасного суспільства), теорії постекономічного суспільства Вл. Іноземцева тощо. Так, зокрема, Д. Белл запропонував схему, яка передбачає три стадії: доіндустріальне, індустріальне та пост індустріальне суспільство; Е. Тоффлер пропонує стадії аграрного, індустріального та суперіндустріального суспільства; Вл. Іноземцев — доекономічного, еко­номічного та постекономічного суспільства.

Друга група — теорії історичного кругообігу, або циклічно­сті історико-економічного розвитку суспільства (Дж. Віко, Й. Гердер, Е. Мейєр) — стала особливо популярною в історико-економічній літературі в останні 60—70 років, хоч перші із цих теорій були створені ще на початку XVIII ст. Так, італієць Джамбаттіста Віко (16681744), основоположник моделей періодизації історії Нового часу, висунувши концепцію історич­них кіл, стверджував, що розвиток усіх народів відбувається циклами. Новаторським у працях Дж. Віко було перш за все те, що він, беручи парадигму циклічності долі окремих народів, головну увагу приділяв не послідовній зміні політичних форм, як це робили його попередники ще з часів Платона, а культур­ним трансформаціям. Політичне та релігійне життя, хоч і важ­ливі аспекти, і розглядається ним лише як окремі аспекти за­гального морально-культурного стану народу, все ж таки не са­модостатні.

Дж. Віко запроваджує метод порівняльного дослідження історичних та культурних явищ, який у нього надалі запози­чують Ш. Монтеск'є та інші мислителі XVIII ст. Саме Дж. Ві­ко вперше осмислив порівняльні дослідження як методологіч­ний принцип дослідження майже в тому глибокому культу­рологічному розумінні, що надалі добре видно в М. Данилевського, О. Шпенглера та А.Дж. Тойнбі. З поверхні історичного буття Дж. Віко прагнув вийти на рівень сутності, впіймати постійний закон історичних змін— «...вічну ідеальну іс­торію.., відповідно до якої протікають у часі всі окремі Істо­рії Націй у їх виникненні, русі вперед, стані, занепаді та кінці».

Відповідно до давньогрецького переказу про те, що давні єгиптяни поділяли історію світу на три доби — добу богів, добу героїв та людську добу, Дж. Віко у культурній традиції кожно­го з народів виділяє три типи часу: 1) релігійна доба (або боже­ственна), 2) героїчна доба (або «поетична»), 3) людська доба (або цивільна). Кожна з цих епох має характер цілісної формації зі специфічними звичаями, правовідносинами, особливим авто­ритетом влади (легітимацією), формою правління, способом спілкування та мислення. Під звичаями Дж. Віко розуміє не тільки мораль, а й економіку. Він бачить зв'язок між економі­кою та політикою, а також вирішальне значення боротьби ста­нів у динаміці політичних форм.

Перша доба людської історії, за Дж. Віко, визначається як ре­лігійна не за її власним змістом, а за притаманною людям того часу міфологічною формою осмислення світу. Це період ди­кунства, злиднів, безсловесного існування, коли людська фантазія обожнювала сили природи.

На другій стадіїгероїчній — людство виходить з напівтваринного стану і вступає у суспільні, перш за все родинні, зв'язки. З людського середовища виходять могутні особи героїв: вожді, пророки, організатори, винахідники. На цій стадії богів почина­ють уявляти антропоморфно (людиноподібно), закладаються під­валини культури, утверджуються монархічні форми правління та засади правових (формально інституційних), які ґрунтуються на силі, традицій.

Третя стадія власне людська доба — починається з ухва­лення законів та запровадження формального правопорядку. За Дж. Віко, саме на цій стадії максимального розвитку досягають економіка та форми політичної організації, але люди у своїй по­всякденній діяльності керуються егоїстичними корисливими ін­тересами, героїв та ентузіастів вже немає, а суспільство починає морально занепадати і розкладатися, що ілюструють відповідні порівняльні матеріали з пізньоантичної та сучасної для мислите­ля західноєвропейської історії.

«Цивільний світ», за Дж. Віко, із самого початку базувався на двох вічних основоположних властивостях, що випливають з природи речей. Спочатку плебеї прагнуть змінити державу і завжди її змінюють, а знатні та владні намагаються зберегти її. У ре­зультаті цього аристократія змінюється демократією («народ­ною свободою»), яка з часом вироджується в анархію, і тоді на­решті з'являється монархія як єдиний спосіб покласти край загальним конфліктам. Але недоліки монархічного правління призводять до занепаду і розпаду всієї соціальної організації, і людство повертається до початкового пункту свого розвитку, по­чинаючи цикл заново.

Наголошуючи на специфіці різноманітних історичних епох, Дж. Віко своїм основним завданням вважає обґрунтування ідеї єдності світової історії, хоче знайти (і певною мірою знахо­дить) те суттєво спільне, що повторюється в історії різних на­родів та країн. Надалі проблеми циклічності суспільного роз­витку досліджують у своїх працях І. Г. Гердер, Е. Мейєр та інші вчені.

Варто зазначити, що розглянуті раніше циклічні соціокультурні схеми періодизації розвитку людського суспільства цікаві тим, що вони і з методологічного, і з концептуального боку пе­редують тим схемам періодизації другої половини XIX—XX ст. (М. Я. Данилевського, О. Шпенглера, П. Сорокіна, А. Дж. Тойнбі, Л. М. Гумільова), які з'явились у процесі подолання лінійно-прогресистських схем економічної та соціокультурної історії людства другої половини XVIII—XIX, а частково (у вигляді марк­сизму) і XX ст. (про що йшлося раніше). Так само, як лінійна парадигма надавала кращі можливості осягнення історії людст­ва в цілому, циклічна виявляла ліпші способи пояснення законо­мірностей культурно-історичних трансформацій на рівні окре­мих народів і цивілізацій.

 


Тема 2. Господарство та економічна думка Стародавнього світу

План лекції

1. Періодизація та основні риси господарства первісного суспільства

2. Господарство країн Стародавнього Сходу та його відображення в економічній думці

3. Західна цивілізація та господарський розвиток античних держав