Завершення розвитку радянської архітектури

Лекція 12

Зміни організаційних засад радянської архітектури й містобудування

у другій половині ХХ ст..

Втілення радикальних раціоналістичних ідей щодо реформування архітектурної професійної сфери в СРСР наприкінці п’ятдесятих років ХХ ст..

Контрольні запитання:

1.Визначити хронологічні межі завершального періоду розвитку радянської архітектури й надати змістовне розкриття причин принципових змін в архітектурі й містобудуванні.

2.Перелічити основані проблемні напрями, на яких завершується розвиток радянської архітектури й надати визначення причин, з яких вони виявилися нерозв’язними.

Рекомендована література:[1 – 1, 3, 4; 2 – 4, 21, 22, 25, 53;]

Повоєнна реконструкція Москви

Комплекси висотних будівель

Друга половина 40-х – початок 50-х років позначені апогеєм “соцреалізму” в усіх галузях художньої культури. Саме в ці часи від радянських архітекторів і художників партія і уряд вимагають створювати твори – “величні пам’ятники радянської соціалістичної епохи”. Зодчі наполегливо й з успіхом виконують жорстко визначені творчі завдання. Головними рисами архітектури та містобудування цих часів є великомасштабна урочистість й тріумфальна величність, монументальна епічність художніх образів, виразні меморіально-символічні риси. Архітектурні монументальні рішення створюються й сприймаються перш за все як пам’ятники Перемозі.

Рішення про будівництво вісьмох висотних будівель у Москві було прийнято в 1947р. Усі вони склали єдину за задумом просторову композицію, що, перш за все, вирішувала проблему силуетної побудови центру Москви. На початку 40-х років міського силуета було значно збіднено, як унаслідок обмеження кількості поверхів представницької забудови вздовж проспектів-шосе та набережних, так і внаслідок видалення з силуету великої кількості сакральних будівель. Міський силует Москви виявився одноманітним. Висотне будівництво, на думку найвищих партійно-урядових замовників, повинно було виконувати функції тріумфальних споруд, – пам’ятників Перемозі.

Схему розміщення висотних будівель, органічно пов’язану з планувальною структурою міста, було розроблено під керівництвом головного архітектора столиці Дмитра Миколайовича Чечуліна. Висотні будівлі в забудові центру Москви розміщено за межами Бульварного кільця, усі вони складають своєрідне просторове намисто, що за силуетом акомпанує силуетові міського ядра з Кремлем. Різноманітні за функціональним призначенням, ці будівлі не повинні були наслідувати зразки висотного будівництва на Заході. Автори замовлених проектів, видатні майстри радянської архітектури, вдало продовжили традиції російського містобудування: у збільшеному масштабі було відтворено ступінчастий силует визначних громадських будівель, комплексів та ансамблів давньоруського зодчества. Шпилясті завершення кожної висотної будівлі перегукувалися з гострими силуетами традиційних сакральних та громадських споруд.

У комплексі висотних будівель – адміністративні споруди, – будинок Міністерства іноземних справ СРСР (арх. В. Г. Гельфрейх, М. А. Мінкус) та адміністративний і житловий будинок на Лермонтовській площі (арх. О. М. Душкін, Б. С. Мезенцев); житлові багатоквартирні комплекси: на 3500 мешканців (800 квартир), – на Котельничеській набережній (біля злиття р. Яуза з р. Москва) арх. Д. М. Чечулін, О. К. Ростовський; на 450 квартир на майдані Повстання (арх. М. В. Посохін, А. А. Мндоянц); готелі на Комсомольському майдані (арх. Л. М. Поляков, А. Б. Борецький), по Можайському шосе (тепер – Кутузівський просп.) – готель “Україна” й житловий будинок на 250 квартир на Дорогомилівській набережній (арх. А. Г. Мордвінов, В. Олтаржевський), нереалізована адміністративна споруда у Зарядді (арх. Д. М. Чечулін), – а також учбовий комплекс (новий ансамбль Московського державного університету імені Ломоносова (арх. Л. В. Руднєв, С. Є. Чернишев, П. В. Абросімов, О. Ф. Хряков).

Комплекс МДУ створив особливе середовище “кращої в світі столиці студентів” – “міста науки й культури”, де загальному ефектові урочистого піднесення було принесено в жертву показники економічності (саме лише висотне вирішення головного учбового корпусу потребувало влаштування складної системи швидкісних ліфтів з проміжною пересадкою пасажирів; надзвичайно масивними виявилися й зовнішні стіни). Втім, блискуче використання стилістики традиційного російського регулярного зодчества зробило цю споруду, за висловом автора відомої британської архітектурної енциклопедії, “архітектурним чудом ХХ століття”.

Кожна з будівель вирішує забудову значного міського вузла, – набережної або майдану, а комплекс МДУ на Ленінських (Воробйових) горах розпочав розбудову Південно-Західного району столиці. (Слід нагадати, – ще зберігало дієвість рішення про побудову Палацу Рад поблизу Кремля, висотні будівлі повинні були доповнювати саме цю абсолютну домінанту Москви). Вибудовані надзвичайно швидко (протягом 1947-1952 років), всі будівлі виявилися ще й зразками новітньої будівельної технології, на ці пам’ятники архітектурному соцреалізму орієнтувалися будівничі й зодчі усього СРСР. Комплекси висотних будівель, попри всю неекономічність планувальних та архітектурних рішень, опинилися виразними просторовими символами Москви (як, наприклад, Ейфелева вежа у Парижі).

Тріумфальність та урочистість стають головними прийомами композиційної організації й образів житлової забудови головних вулиць та магістралей міст, а також – громадських будівель різного призначення. Зростає кількість поверхів житлових будівель (житловий будинок на вул.. Садово-Тріумфальній у м. Москві, 1949, арх. З. Розенфельд, А. Суріс; житлові будинки на Калузькій вул. та Смоленському майдані у м. Москві, 1949, арх. І. Жолтовський та ін.).

Прикладом переможної монументальної символіки є архітектура станцій московського метро, між ними вирізняється “Комсомольська-кільцева” (1952, арх. О. Щусєв та ін., худ. П. Корін). Урочисте оздоблення перегукується з темою давньоруської архітектури, палацеві склепіння центрального залу прикрашено монументальними смальтовими панно на тему звитяг російського народу.

Останнім великим комплексом громадських будівель повоєнного періоду, що підбиває підсумки етапу переможного “соцреалізму” в архітектурі, стає новий комплекс Всесоюзної сільськогосподарської виставки (ВСГВ) у Москві, де 1954 року було відкрито більше сімдесяти нових павільйонів. Від цього року починається новий злам у розвитку радянської архітектури.

Проблеми радянської архітектури

другої половини 50-х – початку 80-х років

Партійно-урядова постанова щодо викорінення «надмірностей» у проектуванні та будівництві (1954) мала вирішальне значення для чергових радикальних змін в архітектурній галузі. Ці зміни вкотре були викликані не внутрішньою логікою професійного розвитку, а рішеннями некомпетентних партійних керівників. Цікаво відзначити, - за самою суттю чергових різких змін в архітектурній сфері вони були віддзеркаленням старих (ще кінця 20-х років ХХ ст.) радикально-раціоналістичних авангардних ідей про усунення архітектурного мистецтва як такого зі сфери раціоналізованої будівельної практики.

У другій половині 50-х – початку 60-х років “боротьба з надмірностями” у проектуванні й будівництві призвела до закриття (на щастя, тимчасового) майже всіх архітектурних учбових закладів в СРСР, крім двох – у Москві та Ленінграді. Таке організаційне рішення кінцевим підсумком мало перерву в розвиткові регіональних архітектурних шкіл та незворотньо-хронічну нестачу архітектурних кадрів у величезній країні, з неминучим занепадом предметного середовища (кількість професійних архітекторів і дизайнерів в останньому десятилітті існування СРСР не перевищувала 20 тис.; для порівняння, – приблизно така ж або дещо більша кількість архітекторів - дизайнерів працювала в цей час у самій лише Франції).

Різке зміщення акцентів на інженерію (проект реформи проектної та будівельної сфери, по суті, був спробою заміни архітектора інженером) з раптовим закриттям ретроспективного напряму радянської архітектури як такого, згорнуло архітектурний професійний розвиток та обмежило його ідеями функціоналізму, які на Заході в цей час вже вступали в період глибокої кризи. Запізніле мимовільне повернення до авангардних ідей радянської архітектури не в змозі було розв’язати складний комплекс проблем архітектурного проектування другої половини ХХ ст..

Головними (так і не розв’язаними за часів існування СРСР) проблемами радянської архітектури на довгі роки стають наступні:

1. Створення повноцінного житлового середовища в умовах суворих обмежень “типізованого” масового індустріального будівництва та проектування на основі безперервної дії так званого “містобудівного конвеєру”, що почав працювати водночас у всіх найбільших містах та регіонах країни без участі професійних архітекторів. Були призабуті досягнення видатних радянських архітекторів у створенні індустріального житла, а отже на домобудівному конвейєері за кілька десятиліть його дії не було створено жодного естетично вартісного продукту.

У СРСР від другої половини 50-х років було взято напрям на створення масового тимчасового житла, з розрахунковими строками амортизації житлового фонду в 60 років. Синонімом економічності було помилково обрано дешевизну. Щорічно здавалося в експлуатацію декілька десятків мільйонів квадратних метрів житлової площі, збудованої з використанням суворо обмеженої слабкими економічними можливостями домобудівного конвеєру кількості технологій (так звана “монотехнологія”). Переважно крупноблочні й крупнопанельні технології дозволяли будувати й монтувати швидко, але не передбачали такого ж зручного й швидкого демонтажу збудованого (в разі неминучого настання його морального й фізичного старіння) - з подальшою утилізацією матеріалів та конструкцій. Таким чином було запрограмовано проблему реконструкції масового тимчасового житла. На початку ХXI ст. ця проблема починає вирішуватися шляхом економічно складного й обмеженого знесення застарілої житлової забудови (у сучасній Росії, наприклад, остаточне знесення житлових п’ятиповерхівок намічено - у самій лише Москві - аж на 2010 р.). Водночас величезні масиви житла перетворюються на міські нетрі з комплексом не тільки від’ємних естетичних якостей, але й переважно негативних соціальних проблем.

2. Реконструкція міського середовища, що склалося історично (в умовах будівельної експансії на нові території, зі створенням величезних “спальних районів” на міській периферії). Нове будівництво в межах районів історично сформованої забудови велося головним чином за рахунок знесення забудови і вторгнення до історичного контексту спрощених великомасштабних архітектурно-будівельних комплексів (виразний приклад – забудова просп. Калініна в Москві, на місці району старого Арбату). Структура саме історичної забудови поступово приходила в занепад. Окремі вдалі архітектурно-містобудівні знахідки не вирішували проблему якості пересічного середовища.

3. Проектування унікальних і масових громадських споруд в умовах, коли основні обсяги проектування та будівництва громадських будівель здійснювалися методом “прив’язки” централізовано розроблених одноманітних “економічних” типових проектів водночас у багатьох різних населених пунктах країни.

4. Організація архітектурного проектування, з концентрацією в небагатьох НДПІ (ЦНДІЕП, ЗНДІЕП), – центральних за зональних науково - дослідних та проектних інститутах, звідки “зразкові” анонімні типові проекти розсилалися для “прив’язки” в решту міст і селищ СРСР. Така організація проектної справи не тільки обмежувала розвиток регіональних архітектурних шкіл, але й збіднювала міське середовище численними повторами. Водночас великі обсяги індивідуального приватного житла у містах та селах будувалися взагалі без участі проектувальників, тому що інститут приватних архітектурних майстерень був відсутній.

Таким чином, радянська архітектура в останні десятиліття її розвитку штучно стає вторинною відносно світового архітектурного процесу, а її досягнення, не знаходячи виходу в дуже обмежену професійну практику, залишаються хіба що в царині концептуального (“паперового”) зодчества.

Внаслідок зазначених особливостей останній період розвитку радянської архітектури залишено факультативному вивченню студентів, оскільки в головному він надає зразки переважно негативних вирішень перелічених вище проблем.

Проблеми художньої культури пострадянського періоду

(на завершення й до висновків з другої частини лекційного курсу)

У нових умовах суспільно-економічного розвитку країн пострадянського простору в кожній з них художня культура починає розвиватися власним чином. Проте спільною рисою є формування суто національних шкіл у різних галузях художньої культури.

Для України особливості розвитку національного мистецтва та архітектури полягають

- по-перше, - у відбудові зруйнованої та частково втраченої культурної спадщини, а,

- по-друге, – у віднайденні власного місця в регіональних та глобальних культурних просторах і структурах, - що водночас виконає необхідні функції об’єднуючої національної ідентифікації.

Відбудова втраченого передбачає велику програму міської реконструкції та реставрації, що, разом з модернізацією великих міст, означає поновлення життя занепалих центрів національної історично-культурної спадщини (перед усім, колишніх гетьманських столиць та центрів малих, але й славетних історичних міст).

Окремим завданням є відновлення системи сакральних споруд (переважно – православних церков). Тільки в самій Слобожанщині, де 1917 р. діяло більш як 900православних храмів, на 1991р. їх налічувалося лише близько 250. Тут, як і повсюди в Україні, тепер поновилося сакральне будівництво; разом з продовженням реставрації пам’яток архітектури та відбудови на основі вцілілих залишків церков зводяться й нові храми за проектами зодчих ХХІ ст..

Проте незворотні втрати залишаються величезними, і не тільки в галузі сакральної архітектури.

Окремим завданням постає музеєфікація та консервація пам’яток народного зодчества, монументального й ужиткового мистецтва. Це величезне завдання можна вирішити лише створенням мережі регіональних музеїв, національних парків та інших територій національної культурної та природної спадщини. Державне законодавство України потребує в цьому сенсі подальшого вдосконалення, бо загальний відсоток охоронюваних територій значно відстає від рекомендованого міжнародними організаціями з охорони культурної й природної спадщини.

Завдання розвитку національної школи українського зодчества (точніше, декількох регіональних національних шкіл, між іншими – Слобожанської, чиї представники поєднані в Національній спілці архітекторів України) полягає у поєднанні ретроспективної уваги до блискучих зразків національної архітектури, містобудування та народного образотворчого й ужиткового мистецтва з пошуками власного місця України у величезному всесвітньому “туристичному селищі”. Практично це означає віднайдення загальнозрозумілих яскравих знаків та символів національної культури, що здатні експонувати Україну на тлі величезного світового культурного різноманіття. Цей процес лише розпочинається - на фоні численних комерційних архітектурних завдань і замовлень - й ускладнюється в містобудуванні поверненням інституту приватної власності на землю. Національній архітектурній школі, разом з творчими спілками, ще належить сформувати ієрархію та етику відносин архітекторів, художників і замовників в умовах продовження розвитку приватної власності та пильної охорони авторського права.