Проблеми реконструкції існуючих міст і створення нового типу соціалістичного розселення.

Ще в найтяжчі роки Громадянської війни,1920 року, разом з розробкою плану електрифікації Радянської Росії (ГОЭЛРО), почалися пошуки нових систем соціалістичного розселення на основі наукового розміщення продуктивних сил, – спочатку в Європейській частині країни. Водночас як взірцеві розпочинаються пошукові розробки нового планування московської системи розселення. План “місто майбутнього” (проф. Б. Сакулін, 1918-1922) вперше передбачав створення навколо Москви групової системи населених місць, – центрального економічного району, що складався трьома концентричними кільцями малих і середніх міст з центром у Москві. План “Велика Москва” (інженер С. Шестаков, 1921-1926) передбачав збільшення території столиці майже вдесятеро (до 200 тис. га), зі створенням за межами центрального будівельного району “старої” Москви чотирьох великих міст-садів, з великими масивами лісопарків між ними. Така побудова економічного району консервувала радіально-кільцеву схему, із закриттям можливого розвитку, між іншим, промислових районів.

Не менш утопічними виявилися також ідеї урбаністів, які пропонували лишити існуючі міста музеями старого побуту й архітектури, а паралельно створювати нові раціонально сплановані міста. Але серед ідей урбаністів були й такі, що випереджали свій час. Цікаву ідею урбаністичного розвитку великого міста – “горизонтальний хмарочос” – запропонував видатний авангардний художник та архітектор-конструктивіст Ель Лисицький (Еліезер [Лазар] Маркович Лисицький, 1890-1941). Згідно з поглядами автора “горизонтального хмарочосу” місто слід розуміти як своєрідний урбаністичний “організм”, де з часом виникають відмерлі частини, але й створюються також “критичні пункти” нового росту. Саме в таких пунктах й слід розміщувати “горизонтальні хмарочоси”, – встановлені на опори високих комунікаційних стовбурів горизонтальні функціональні структури, що складають новий, верхній шар міста. (Слід відзначити, автор пропонував пов’язувати вертикальні комунікації безпосередньо з підземною транспортною інфраструктурою міста, – метро). За ідеєю Ель Лисицького пункти нового росту виникають, наприклад, на перетині радіальних магістралей з бульварним кільцем м. Москви. Пропозиції з вертикального зонування міста, –“горизонтальних хмарочосів” для Москви (1923-1925), – більш як на три десятиліття випередили схожі радикальні містобудівні ідеї на Заході.

У центрі гострої містобудівної дискусії 1928-1930 р. р. опинилися проблеми ставлення до великих міст, що історично сформувалися, знищення протилежності між містом та селом, перебудови побуту (створення “нового побуту”). Серед численних поглядів на проблеми містобудування слід виокремити урбаністичні концепції соціалістичного розселення: “соцміста” (соціалістичного міста), та міста, що розвивається (“динамічного міста”).Це були пошуки принципових схем планування, що дозволяли б розвиток міста без потреб подальшої його докорінної реконструкції.

Прибічники концепції “соцміста” бачили основу соціалістичного розселення у створенні компактних поселень (з населенням, обмеженим 40-100 тис. мешканців) поблизу великих промислових підприємств та радгоспів. Соцмісто розглядалось як поселення з усуспільненим побутом, як містобудівне утворення з колективними формами житла, сформованими на основі типових структурних елементів – так званих житлових комбінатів (будинків-комун або кварталів-комун з системою громадського обслуговування на 2-4 тис. мешканців). Яскравим прикладом спроби реалізації цієї концепції є соцмісто “Новий Харків” на 50 тис. мешканців (1929-1930), – керівник проекту арх. Павло Федотович Альошин (1881-1961). Соцмісто створювалося для Харківського тракторного заводу й проектувалося як перша черга великого промислово-сельбищного району, складеного житло- комбінатами, побут-комбінатами та спорт-комбінатами: житловими, громадсько-побутовими та спортивним комбінатами (на жаль, комплексно реалізовано лише першу чергу).

У 1929 р. арх. Микола Олександрович Ладовський(1881-1941),який відстоював концепцію щодо вирішення розвитку міської структури не лише у просторі, але й у часі, запропонував принципову теоретичну схему планування “динамічного міста”, – міста, що розвивається. Принципову схему радикального планування такого міста (на прикладі Москви) було розроблено у вигляді параболи, де за її віссю розташовано громадський центр, що огинається житловою, промисловою та зеленою зонами. Така схема дозволяє розвиток загальноміського центру як планувального стрижня. (Так звана “Парабола” Ладовського випередила висунуту вже в 1959 р. дуже схожу концепцію “динаполіса”, – динамічного міста К. Доксиадіса).

Втім, реальними виявилися пропозиції саме з комплексного урбаністичного вирішення нових систем розселення. Найвідомішою такою концепцією стає потоково-функціональна ідея організації зонального міста (1930) Миколи Олександровича Мілютіна (1889-1942), згідно з якою для досягнення мети рівномірного розміщення продуктивних сил слід віддавати перевагу лінійно-пасовій системі зонування, де головні функціональні зони, – промислова, житлова та рекреаційна, – розвивалися б паралельно в такій послідовності: залізниця зі складами та станційними спорудами, промислові й комунальні підприємства, наукові й технічні учбові заклади, зелений захисний пас з шосейною магістраллю, житлова зона з трьох пасів (установи громадського користування, житлові споруди, дитячі заклади), паркова зона зі спорудами та закладами спорту й відпочинку та водними басейнами. Теоретична схема Мілютіна справила великий вплив на містобудівні розробки у світі, її було використано в ряді конкретних проектів (зокрема, для міст Уралу і Кузбасу) Потоково-функціональна структура виявилася доцільною в планувальній організації нових міст, що створювалися біля великих промислових гірничо-добувних підприємств, уздовж водних домінант, тощо. Потокова схема також вдало поєднувалася з новими ідеями організації житла й побуту, – житловими комбінатами.

Житло та побут нового типу:

“будинки - комуни” й “житлові комбінати”

З початком революційних перетворень у сфері житлової власності (розпочатих декретом про переселення трудящих з міських нетрів-трущоб та підвалів у реквізоване житло колишніх буржуазних власників) почалися й пошуки нових форм житла. Такою формою, що стихійно виникла з труднощів життя у перші роки радянської влади, виявився будинок (або квартира) - комуна. Лише в Москві у 1918 – 1924 р. р. було переселено близько 500 тис. робітників та членів їх сімей. Трудящі, що опинилися в незвичних умовах великих квартир, знайшли у так званій комунальній квартирі зручну форму колективного житла, де мешканці спільно вирішували побутові проблеми (обігрівання житла взимку, харчування). З цього стихійного досвіду виникли перші експерименти з пошуками житла нової форми.

Будинок-комуна вирішував, на думку його прихильників, проблему звільнення трудящих від ярма старого побуту. Ідея суміщення в єдиній житловій структурі колективного житла й громадського обслуговування на довгі роки стає основою для авангардних архітектурних пошуків та реалізацій. Такі пошуки водночас велись у напрямі створення мінімізованої оптимальної квартири нового типу, – первинного житлового осередку (так званої “житлової ячейки”) та первинної комплексної містобудівної структури – “житлового комбінату”. Житлокомбінат в якості структурної “первинної одиниці” соцміста розглядався як будинок-комуна або квартал-комуна з розвинутою системою комплексного громадського обслуговування, де окремі функціональні елементи поєднано в єдине ціле надземними переходами.

Нові форми житла нерозривно пов’язано з авангардною ідеєю “нового побуту”, - соціального експерименту зі звільнення трудящих від нібито непродуктивних витрат часу на побутові потреби. На думку прихильників “нового побуту” індивідуальна кухня у новому житлі зайва, її треба замінити про всяк випадок кухнею – нішею, а харчуватися трудящі можуть значно краще у спільних громадських “харчових комбінатах”, які передбачено у складі житлових комплексів. Інша проблема – виховання малих дітей також вирішувалася в межах ідеї “нового побуту” створенням “дитячих комбінатів” – ясел та садків (або “вогнищ-осередків” - так їх називали за аналогією з радянським терміном, що визначав нові форми побуту: “осередок впровадження нової культури”). Жінка, таким чином, теж звільнялась від “одвічного сімейного ярма” для навчання й громадської корисної праці. (Ідеї соціалізації побуту висловлювалися різного ступеню радикалізму, – зокрема, пропонувалося загальне усуспільнення дитячого виховання з усуненням традиційної сім’ї від виховання дітей).

Ідеї “соціалістичного гуртожитку” виявилися дуже привабливими в умовах різко зрослої мобільності населення, коли почався великий приплив до міст колишнього сільського населення, проте реалізація “нового побуту” виявила утопічність радикального реформування традиційних сфер суспільного життя. Будинки-комуни виявилися найбільш придатною формою лише в межах організації тимчасового побуту: великі студентські й робітничі гуртожитки виступають найбільш дієвими зразками нового комунального побуту.

Найбільш послідовно концепцію соцміста з структурною первинною одиницею у вигляді житлового комбінату втілено у проекті планування й забудови м. Кузнецька (арх. Л. та М. Весніни, 1930). Соцмісту Кузнецьк на 35 тис. мешк. автори надали компактного планування з виразним громадським центром. Квартали передбачалося забудовувати типізованими повторюваними житлокомбінатами, де корпуси житла й громадського обслуговування поєднувалися переходами. Дитячі заклади й школи розміщувалися у громадських садах.

Видатним теоретиком і практиком концепції нового житла був один з лідерів радянського конструктивізму Мойсей Якович Гінзбург(1892-1946). Серед експериментальних житлових комплексів – будинків-комун й житлових комбінатів кінця 20-х – початку 30-х років вирізняється цікавим концептуальним рішенням будинок на Новінському бульварі у м. Москві (архітектори М. Я. Гінзбург та І. Ф. Мілініс, 1928-1930). На замовлення Наркомфіну (Народного комісаріату фінансів – радянського міністерства фінансів) спочатку було розроблено проект комплексу з чотирьох корпусів: житлового, комунального (спортзал та громадська їдальня), дитячого садка й службового подвір’я (пральня, гараж та ін.). Реалізовано будівництвом лише житловий та комунальний корпуси з пральнею, первинний склад приміщень було суттєво змінено.

Житловий корпус дому на Новінському бульварі – шестиповерхова видовжена будівля з двома коридорами-галереями (на другому і п’ятому поверхах) та двома сходовими клітками. Перший поверх було виконано у вигляді єдиного простору, сформованого системою рядів струнких циліндричних колон залізобетонного каркасу будівлі: автори вважали недоцільним розчленовувати прилеглу зелену ділянку навпіл, а розташування житла у першому поверсі взагалі було визнано незручним. Житловий корпус з меридіональною орієнтацією вмістив три типи квартир: у середній частині – для великих сімей, на 4 - 6 поверхах – малі квартири. Біля рівня пласкої експлуатованої покрівлі розміщувались житлові кімнати типа гуртожитку, - кожні два “номери” блокувалися з санвузлом та душем. Цікаво що в цьому демократичному житловому комплексі було передбачено й житло для наркома (радянського міністра) фінансів, - окрема квартира на рівні даху.

Експерименти з житлом нового типу призвели до розробки першої серії типізованих проектів Будкому (Будівельного комітету) РРСФР (1930), – пропозицій різноманітних житлових структур (з розробкою нормованих “житлових чарунок”) будинків-комун та гуртожитків, разом з першою спробою складання проектного нормативного документу, згідно з яким можна було проектувати оптимальне за планувальною та просторовою структурою економічне житло в різних кліматичних умовах.