Конкурс на проект Палацу Праці у м. Москві

Містобудування, архітектура і мистецтво першого десятиліття радянської розбудови (1923 – 1931). Авангардне мистецтво та архітектура в соціальному експерименті радянської доби

Архітектурно-містобудівних авангардних ідей в СРСР

Апогей практичного застосування

Лекції 8, 9

Х р. р. у спробах соціального перетворення.

Теоретичні засади радянського містобудування й архітектури

періоду розквіту авангардних течій. Основи творчого різноманіття.

Головні творчі угруповання й полемічні тематизми.

“Знакові” досягнення радянського авангарду та їх теоретичне обґрунтування.

З переможним для більшовиків завершенням громадянської війни (1924) та втіленням засад нової економічної політики (НЕП) розпочинається найяскравіший період розвитку радянської художньої культури, що пов’язаний з енергійною дією авангардних угруповань у головних сферахархітектури та мистецтва. Найбільших авангардних успіхів досягли майстри радянського конструктивізму (відгалуження другого інтернаціонального стилю – функціоналізму). На відміну від своїх іноземних однодумців, радянські авангардисти мали змогу практично, в найширшому масштабі, втілювати власні ідеї у найрізноманітніших напрямах суспільного життя. Мета найбільшого в історії соціального експерименту багато в чому збігається з програмами авангардних перетворень світу і життя. Головними напрямами зусиль авангардних митців є:

- пошуки нових форм соціалістичного розселення та розміщення продуктивних сил країни переможного пролетаріату;

- розробка експериментальних форм нових функціональних типів будівель (між іншим – експериментальне житло й побут);

- експерименти у сфері масових видовищ (між іншими – так званий синтетичний театр);

- створення принципово нових містобудівних ансамблів та комплексів у реконструкції найбільших міст;

- спроби радикального перетворення предметного середовища (експерименти майстрів радянського дизайну).

1923 року було оголошено конкурс на проект найбільшої громадської будівлі для м. Москви і всієї Країни Рад: Палац Праці. Для розміщення цієї будівлі призначалася ділянка по проспекту Маркса, на місці колишнього Охотного ряду, – старовинного торговельного кварталу в безпосередній близькості від Кремля та Манежного майдану. За умовами конкурсу Палац праці повинен був, перш за все, містити величезний зал засідань на 8000 місць. Конкурсні роботи виявилися яскравою демонстрацією творчих можливостей архітекторів-авангардистів, хоча першу премію одержав проект архітектора Н. Троцького, – ретро-романтична композиція з еліптичним залом та суміжними малими залами й обслуговуючими приміщеннями. Втім, найбільшого впливу на радянську архітектуру домоглися у власній конкурсній пропозиції брати Весніни, - лідери радянського конструктивізму: Леонід Олександрович Веснін(1880-1933), Віктор Олександрович Веснін(1882-1950),Олександр Олександрович Веснін(1883-1959). Саме їх варіант синтезував авангардні ідеї доби початку радянської архітектури. Під час проектування авторами було поставлено завдання принципового розв’язання усіх вимог конкурсу: конструктивності, утилітарності, раціональності та економічності.

Загальну побудову мас споруди визначено потребами найкращого освітлення численних приміщень. Головні елементи будівлі – башта з багатофункціональними приміщеннями та зал засідань Мосради на 2500 місць, який розміщено над внутрішнім проїздом та суміжно з великим залом на 9000 місць. Авторами було передбачено трансформацію обох приміщень в одне: в особливо урочистих випадках Мосрада, навіть не полишаючи власного приміщення, мала нагоду в повному складі бути присутньою на загальнонароднім мітинзі за участю одинадцяти з половиною тисяч учасників. У башті заввишки 132 м містились метеостанція, астрофізична обсерваторія, центральна московська радіостанція, інформбюро, музей соціальних наук, бібліотека та ін. Елементи інформаційного забезпечення активно формували зовнішні площини споруди: на башті передбачалося розміщення світлових екранів з різноманітною інформацією про час, стан погоди, політичні та соціальні події і т. ін. (В ідеях перетворення зовнішніх поверхонь будівлі на інформативні динамічні й змінні площини Весніни на кілька десятиліть випередили так звану “медіа-архітектуру”, що вийшла на світову сцену вже на початку наступного століття). У цокольнім поверсі палацу розміщувалася їдальня на 6000 місць, електростанція та господарчі приміщення. У внутрішню структуру будівлі було включено багато механічних вертикальних комунікацій, - рухомих сходів та ліфтів. Вертикальну динаміку споруди з виразно продемонстрованим конструктивним каркасом було підкреслено решітковими баштами та вантовим павутинням радіоантен.

Проект Весніних не було реалізовано, проте він увійшов до історії авангардної архітектури як проект - ідея, концепція та програма, – своєрідний знаковий символ нових часів. Автори визначили власні наміри наступним чином: “Ми... мали на меті створення архітектурного образу нового палацу – палацу народних мас, Разом з тим ми вважали, що образ цей може бути знайдений тільки за рахунок точної організації плану, шляхом втілення соціально – утилітарної функції в архітектурну, що створює вираз змісту споруди. Роботу над планом ми вели водночас з опрацюванням розрізів, фасадів, перспектив та аксонометрій, тобто всієї об’ємно - просторової композиції, засобами якої необхідно було конкретизувати образ Палацу мас”.

Вдалим вирішенням Палацу Праці Весніни розпочали одну з магістральних тем радянської архітектури, – тему архітектурного оформлення просторів, що покликані організовувати громадські збори й видовища нового типу, де трудящі маси є активними учасниками небачених за розмахом дійств. Але якщо схожі ідеї Вальтера Гропіуса (“Тотальний театр”) залишилися, на жаль, в царині архітектурних концептуальних фантазій, радянські архітектори незабаром почали з розмахом втілювати ідеї синтетичного “театру масового дійства”.

Перші містобудівні проекти та реалізації радянської доби.

Комплекс майдану Дзержинського у м. Харкові

Перші за часів нової пролетарської влади реалізовані містобудівні проекти мали дещо однобічний характер – це були переважно малі житлові райони, робітничі квартали, селища і т. ін. На їх тлі вирізняється комплекс майдану Дзержинського (нині – Свободи) у м. Харкові, – яскравий приклад не лише вирішення нового функціонального типу адміністративної споруди, але й взагалі – авангардної просторової концепції громадського ансамблю. Ще за часів Громадянської війни (1918) Харків набув нового статусу – першої столиці Радянської України (саме тут у грудні 1917 р. було проголошено радянську владу в Україні). 1920 року спеціальна комісія почала розробку умов конкурсу на проект перепланування міста. У 1921-1922 роках було зроблено перший начерк нового генплану Харкова, окремі знахідки цього вирішення актуальні й сьогодні.

1922 року затверджено проект розширення території столиці України до 13,5 тис. га (тепер – близько 32 тис.) У розвиток розробок планувальника Віктора Карповича Троценка (1888-?) у Харкові було вперше створено подвійний центр, – залишено старе ядро міських майданів й запропоновано формування принципово нового міського адмістативно-урядового центру на знову освоюваних теріторіях.

Новий майдан (що одержав ім’я в пам’ять голови Раднаркому та Раднаргоспу Ф. Е. Дзержинського, – саме він здійснював фінансування будівництва), став першим реалізованим радянським адміністративним центром не тільки України, але й СРСР.

У 1925 р. було оголошено Всесоюзний конкурс на розробку проекта комплексу адміністративних будівель на новому центральному майдані м. Харкова. Конкурс, як на ті часи, був дуже представницький, міжнародний (слід зазначити, що в ньому брав участь такі видатні майстри функціоналізму як В. Гропіус, Е. Мендельсон та ін.) Перемогу одержала бригада ленінградських архітекторів-проектувальників у складі: Самійло Миронович Кравець (1891-1966), Сергій Савич Серафімов (1878-1939), Марко Давидович Фельгер (1881-1962). Саме за їх проектом реалізовано найбільшу в світі будівлю конструктивізму – Будинок державної промисловості (Держпром).

Держпром (його будівництво було завершено вже 1928 р.) планувався як перша будівля нового урядового адміністративного центру України, де повинні були розміститися 22 трести державного промислового управління. Будівництвом Держпрому було розпочато формування найбільшого в Європі майдану площею близько 12 га, що складається з двох частин: циркульної діаметром близько 300 м (площею у 6,7 га) і прямокутної площею приблизно 5 га. (Для порівняння, – Красна площа у Москві – 4,5 га, майдан Урицького у Ленінграді – 6,4 га, майдан Ратуші у Відні – 8 га, Рокфеллер-плаза у Нью-Йорку – приблизно 5 га.)

Циркульну частину майдану Дзержинського сформували, окрім Держпрому, ще дві будівлі: Будинок кооперації, з 18 організаціями управління розвитком колективного сільського господарства (арх. А. Дмитрієв, О. Мунц) та Будинок проектних організацій (арх. С. Серафімов та М. Зандберг-Серафімова). У прямокутній частині майдану пізніше було збудовано готель “Інтернаціонал” (тепер – “Харків”), арх. Г.О. Яновицький, та реконструйовано будівлю ЦК ВКП(б)У на вул. Сумській (тепер – будинок держадміністрації).

Майдан був унікальний перш за все єдністю стилістичного вирішення. Це була найбільша у світі містобудівна реалізація конструктивізму-функціоналізму. Комплекс майдану Дзержинського (що не встиг сформуватися в ансамбль за банальної причини повернення 1934 року столиці України до Києва) акумулює головні риси конструктивізму як потужного засобу створення просторів для масових дій. Тут реалізовано саме ті ідеї радянської авангардної архітектури, які пізніше розвинулись у програми створення великих громадських об’єктів “масового дійства”. Держпром власне і є першою такою високотехнологічною впорядковуючою “машиною масового дійства”.

Три ступінчасті об’єми Держпрому з максимальною висотою в 11 і 13 поверхів поєднано горизонтальними переходами на рівні 3, 5 і 7 поверхів. Ці мости – переходи виконують внутрішні комунікаційні функції й водночас зовні створюють монументальні портали на межі внутрішнього та зовнішнього просторів майдану. Особливість такої просторової організації Держпрому пояснюється тим, що ця будівля повинна була, згідно із задумом авторів, спрямовувати організовані маси трудящих-демонстрантів до майдану вздовж вулиць радіальних напрямів суміжного житлового району; його було розпочато, між іншим, і будівлею житлового комплексу Червоний Промисловець, арх. С. М. Кравець (1931), спроектованого теж у стилістиці конструктивізму).

У сприйнятті сучасного стану майдану Свободи (Дзержинського) треба враховувати ще одну важливу особливість: принципову незавершеністькомплексу. Якби не повернення столиці до Києва, було б реалізовано завершення оформлення простору циркульної частини майдану ще однією будівлею – Уряду УРСР. За проектним задумом вона виокремлювала прямокутну частину майдану та, водночас, пов’язувала її з завершеним центричним простором наскрізними отворами, - на зразок просторових порталів Держпрому. (Рештки фундаментів цієї вже розпочатої урядової будівлі досі чекають на архітектурних археологів).

Розрахований на динаміку просторового сприйняття (на відміну від традиційної статики офіційних урядових будівель), комплекс майдану Дзержинського, на жаль, з часом зазнав лише втрат й необоротно втратив стилістичну єдність.

(Стилістичну єдність було втрачено підчас повоєнної відбудови майдану. Дом проектних організацій було реконструйовано у Держуніверситет, зі спробою імітації московського зразка, в ретроспективній стилістиці завершено й колишній Будинок Кооперації, декоровано в ордерні одежі готель “Харків” та будинок обкому КПУ. Пропонувалося навіть ордерне декорування Держпрому. Цій головній будівлі втраченого ансамблю досі не повернуто оригінальне оздоблення стінових поверхонь особливою штукатуркою, що імітувала алюмінієвий відблиск, – до машинної метафори додавалася асоціація з “крилатим металом”. Сьогодні потрібна комплексна реставрація та реконструкція прилеглих до Держпрому просторів і забудови, щоб той, нарешті, посів належне йому місце в почесному реєстрі ООН “The World Heritage “, – Світової Спадщини).

Комплекс майдану Дзержинського поклав початок низці схожих за змістом містобудівних реалізацій радянського періоду. Пізніше адміністративні центри й будівлі на нових територіях починають створюватися у кількох найбільших містах СРСР: Мінську (Будинок уряду, арх. І. Лангбард, 1930-33), Алма-Аті (Перший урядовий центр, арх. М. Гінзбург, 1928-34) та інших. Така принципова особливість планування мала ще й певний символічний контекст: вона втілювала контрастні відносно історичної традиції образи нового світу, що створювався на раціональних засадах розумної соціальної справедливості та революційної доцільності.