Об'єднання Німеччини

У 1949 p. було створено дві держави ФНР та НДР і протягом повоєнних років Німеччина була розколотою на дві частини.

Висувалося декілька ініціатив щодо об’єднання двох частин, але наприкінці 60-х pp. керівництво НДР відмовилося від тези про існування єдиної німецької нації, відкинуло можливість об'єднання навіть у історичній перспективі.

Восени 1987 p. ситуація в НДР різко погіршилася. Державна заборгованість становила більш ніж 20 млрд. дол. Катастрофічного масштабу набула еміграція кваліфікованих кадрів та молоді. Країну з населенням 20 млн. чол. залишило близько 3 млн. чол.

В країні розпочалися періодичні масові демонстрації, почалося створення нових політичних та суспільних організацій.

7 листопада уряд НДР подав у відставку, а 8 листопада пішло у відставку керівництво компартії (Е. Хонеккер). 9 листопада було вирішено відкрити кордони, зруйнувати Берлінський мур.

Сесія Народної палати НДР 2 грудня виключила з Конституції статтю про провідну роль робітничого класу та його партії в житті суспільства. Комуністична партія втратила монополію на владу.

20-21 грудня 1989 p. відбувся візит до НДР канцлера ФРН Г.Колля. Були досягнуті угоди щодо створення комісії з економічного співробітництва. Він запропонував провести в НДР вибори, після чого перейти до створення валютного, економічного та соціального союзів.

18 березня 1990 p. відбулися вільні багатопартійні вибори. Перемогу здобула зональна ХДС, що очолила «Альянс за Німеччину», створений за участю Г.Колля й матеріальної підтримки ФРН.

Отже, народ проголосував за возз'єднання з ФРН. 1 липня 1990 p. було здійснено економічну та соціальну унію НДР з ФРН.

Врегулювання міжнародно-правових аспектів об'єднання. Питання об'єднання Німеччини було пов'язане з інтересами 4-х держав, що були колишніми учасницями антигітлерівської коаліції (CPCP, США, Великобританія, Франція). У березні 1990 р. були проведені переговори за формулою «4+2» керівників та міністрів закордонних справ для врегулювання зовнішніх аспектів німецької єдності. Було проведено 4 зустрічі міністрів закордонних справ у Бонні, Берліні, Парижі та Москві. У результаті було вироблено документ, що містив рішення з усього комплексу зовнішніх аспектів німецької єдності.

Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Договір складався з преамбули та 10 статей.

У статті 1 встановлювалися кордони об'єднаної Німеччини, які складалися з кордонів НДР та ФРН, й підтверджувався остаточний характер цих кордонів. Об'єднана Німеччина відмовилася від будь-яких територіальних претензій.

У статті 2 уряди НДР та ФРН підтвердили свої виключно мирні наміри.

У статті 3 проголошувалась відмова від виробництва, володіння та застосування ядерної, хімічної та біологічної зброї.

Згідно статті 4 радянські війська мають бути виведені з Німеччини до 31 серпня 1994 p.

Згідно статті 5, протягом цього строку на території колишньої НДР та Берліну перебуватимуть лише німецькі формування територіальної оборони, не включені до структури НАТО.

Стаття 6 передбачає право Німеччини на участь у союзах.

Згідно Статті 7, з об'єднанням Німеччини мають бути вичерпані права й відповідальність чотирьох держав щодо Берліну та Німеччини в цілому.

Статті 8-10 регулювали умови ратифікації та набуття чинності договору.

У жовтні - листопаді 1990 p. було укладено низку радянсько-німецьких угод. Зокрема, Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво, Договір про розвиток широкомасштабного співробітництва в галузі економіки, промисловості, науки і техніки, Договір про умови перебування та планомірного виводу радянських військ з території Німеччини, Угода про деякі перехідні заходи.

ý Міжнародні наслідки об'єднання Німеччини: поява нової еко­номічно могутньої держави з населенням 87 млн. чол.

17. Утворення НАТО, основний зміст Північноатлантичного договору.

Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбувався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 p. та радянсько-французький договір про взаємодопомогу та дружбу 1944 p. Вони передбачали співробітництво як під час війни, так і у повоєнний період та були, звичайно, спрямовані проти Німеччини. Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія.

4 березня 1946 p. у Дюнкерку був підписаний Договір про союз та взаємну допомогу між Великобританією та Францією.

17 березня 1948 p. у Брюсселі Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали Договір про економічне, соціальне, культурне співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт).

11 червня 1948 p. конгрес США ухвалив так звану «резолюцію Ванденберга». В ній підкреслювалося, що необхідність захисту миру вимагає участі США у регіональних та глобальних заходах щодо забезпечення міжнародного миру. Резолюція надавала дозвіл уряду США укладати в мирні часи договори про союзи з державами за межами Американського континенту.

4 квітня 1949 p., після тривалих переговорів, у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО).

У преамбулі статуту підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій західного типу та домінування закону відповідно до Статуту ООН. Головну частину Статуту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Америці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літака, що належить одній з договірних сторін, воєнна допомога надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішувати, чи буде її допомога військовою. Найвище керівництво мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали. Найвищий орган керівництва – Рада НАТО.

Відомою також є 5-та стаття, яка говорить про спільну оборону із можливим використанням ядерної зброї (відома під назвою “ядерна парасолька США”).

Первісними засновниками-членами НАТО були:

(2 північно-американські країни) США, Канада,

(3 країни Західної Європи) Франція, Італія та Великобританія,

(3 країни Бенілюксу) Бельгія, Нідерланди, Люксембург,

(3 країни Північної Європи) Норвегія, Ісландія та Данія,

(1 країна Південної Європи) Португалія.

У 1952 p. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 p. – ФРН, у 1982 p. – Іспанія.

СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. У той же час на протязі 1947 – 1948 pp. він укладає серію договорів про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу з країнами Центральної та Східної Європи, що входили до радянської зони впливу.

18. НАТО як один з найголовніших компонентів біполярної системи МВ (50-80рр)

Статут НАТО підписали представники Бельгія, Ісландія, Данія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Портуналія, Італія, Великобритианія, Франція. та США. Надалі кількість членів НАТО збільшилася. У 1952 р. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 р. - ФРН, У 1982р.-Іспанія.

21.02.1966 р. Франція з ініціативи її лідера Ш. де Голлля виходить з НАТО з метою "відновлення суверенітету Франції на своїй території". 7.03 Франція поставила вимогу евакуювати з її території всі штаби НАТО, американські війська та іноземні військові бази. Щтаб-квартиру НАТО переведено з Парижа до Брюсселя. Літаки НАТО мали одержувати спец. дозвіл для перельоту над терторією Франції.

В 60х рр. і на поч 70-х рр. основні перешкоди для розвязання проблеми європейської безпеки становили продовження гонки озброєнь, поширення в світовій порлітиці силових рішень. У Європі. перебували атомна авіація й ракети НАТО середнього радіусу дії, у 1959-1961 рр. СРСР розмістив аналогічні ракети на своєму сході.

США й Великобританія вирішують створити багатосторонні ядерни сили в НАТО. 1964 р ФРН висуває свій план цього. Згідно з ним кораблі з ядерною зброєю на борту мали комплектуватися змішаною командою, що складалася б на 1\3 з амер, на 2\3 - з військослужбовців інших країн НАТО. Проте це не було реалізовано. ФРН тільки стала членом створених нових органів НАТО – з питань ядерної оборони і з питань ядерного планування. Планам створення багатосторонніх сил було покладено край підписанням в 1968 р. Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Протилежні блоки Європи продовжували ставити на воєнну силу, ядерну зброю як головні засоби зміцнення безпеки. У 1966 р. в Бухаресті країни ОВД ухвалили декларацію, в якій виклали своє бачення шляхів ослаблення напруження в Європі, в т.ч. висловилися за одночасний розпуск ОВД і НАТО, за визнання існуючих кордонів. Знову пропонувалося скликати загальноєвропейську нараду для обговорення питань безпеки і співробітництва в Європі, погодились на участь США, Канади, запропонувалося . обговорити проблему скорочення збройних сил на території європейських держав і питання розвитку культрних зв'язків. В грудні 1967 р. НАТО – "Доповідь Армеля" (міністр закордонних справ Бельгії), яка передбачала концентрацію зусиль НАТО на підвищенні стабільності в МВ, необхідної для тривалого миру, пропозиція переговорів з ОВД про скорочення збройних сил. Сесія Ради НАТО в Брюсселі 9-10.12.1971 р.– можливий зміст НБСЄ: безпека, зокрема принципи відносин між державами та деякі військові аспекти безпеки; вільне переміщення людей, вільне розповсюдження інформації, ідей, культ. зв'язки; співробітництво в галузі економіки, прикладних наук і техніки, теоретичних наук; співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища. НБСЄ – 3 етапи: 3-7.07.1973, 1974-75 рр.; 30.07-1.08.1975 р. в Гельсінкі, Заключний Акт ("Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах", включала цілий ряд найважливіших принципів. Серед них: суверенна рівність, незастосування сили чи загрози силою, недоторканість кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи, повага прав людини та основних свобод, рівність та право народів розпоряджатися власною долею, співробітництво між державами й сумлінне виконання зобов'язань згідно з міжнародним правом. Акт передбачав безперервність процесу зустрічей та переговорів в межах Загальноєвропейського, чи Гельсінського процесу. Заключний акт у Гельсінкі затвердив статус-кво й став важливим гарантом миру на європейському континенті.