Матеріальні та семантичні відношення

Функціональні відношення

Існує цілий ряд лінгвістичних шкіл, що використовують термін «функціоналізм». Група петербурзьких лінгвістів під керівництвом О.В.Бондарка протягом 1980-1990-х років здійснювала проект «Теорія функціональної граматики», який постав альтернативою і доповненням до традиційної рівневої моделі мови. У підході О.В.Бондарка значення розглядаються незалежно від узвичаєних формальних класів і категорій, а відповідно до функціонально-семантичних полів: темпоральності, модальності, посесивності, локативності, компаративності тощо. При описі кожного поля як основне завдання розглядалася детальна інвентаризація значень, що належала до відповідного поля, і засоби їхнього формального вираження. Так, у поле темпоральності входить не лише граматична категорія часу, а й, наприклад, прислівники часу.

Не лише в новітніх наукових теоріях, що запропонували семантично-функціональний аспект вивчення мови, а й в традиційному мовознавстві вивчались функції мовних одиниць, а саме в утилітарно-мовному значенні: функції фонем (конститутивною, ідентифікаційною, дистинктивною), функції морфем (словотворча, формотворча, словозмінна), функції слів в структурі речення (підмет, присудок, додаток тощо).

Ю.О.Карпенко матеріальними (фізичними) вважає такі відношення, при яких один елемент породжується іншим, або змінюється під впливом іншого (словотвірні відношення, явище асиміляції/дисиміляції фонем, форми зв’язку слів у реченні). Семантичними (чистими) є такі відношення елементів системи, при яких ці елементи прямо, фізично не діють один на одного, призводячи до якихось видозмін, а протиставляються один одному і завдяки цьому підтримують своє існування як різні елементи. Наприклад, в українській мові є протиставлені категорії твердих і м’яких приголосних, протиставні групи антонімів тощо.

Слід зазначити, що закономірні відношення і зв’язки між компонентами системи встановлюються на основі реальних якостей цих компонентів. При цьому зміна якості компонента за певних умов спричинює подальший розвиток взаємовідношень і, відповідно, зміну мовної системи. Наприклад, занепад редукованих голосних призвів до чергування кореневих голосних. Мова перебуває в процесі безперервного розвитку, оскільки вона як засіб спілкування постійно змінного людського загалу повинна пристосовуватись до нових умов і бути адекватною їхнім вимогам. Зміна структури мови тягне за собою і нові правила функціонування мови, переглядаються норми (занепад двоїни, відмінювання раніш невідмінюваних іменників іншомовного походження).

Закони розвитку конкретної мови не можна зводити до механічного поєднання законів розвитку окремих підсистем. У мові всі її окремі деталі взаємопов’язані системою закономірних відношень – кожний елемент, так як і самі підсистеми корелюють форми свого розвитку з особливостями всієї структури мови.

Мовне системно-структурне утворення слугує для спілкування і одночасно в певній мірі є засобом мислення.

Мова — дуже складне за своєю природою явище. Вона як звуковий засіб спілкування може розглядатися в фізичному і фізіологічному аспектах. В граматичній будові та лексичній системі відображено й закріплено елементи пізнавальної роботи людського розуму. У мові зафіксовано і деякі психічні властивості людини. Проте існує постійна небезпека підміни закономірностей розвитку й функціонування мови закономірностями розвитку й функціонування мислення, які є абсолютно самостійними й відмінними від мовних. Тому необхідно усі мовні факти розглядати через призму їх пов’язаності в структурі, яка і перетворює їх в мову.

У мові діють загальні закони, що переломлюються в структурі і розвитку конкретних мов. До загальних законів відносять обов’язкову наявність двох планів – план «вираження» і план «змісту», тричленність формули основних елементів мовної системи: фонема – слово – речення, закон нерівномірності темпів розвитку різних підсистем мови.

С.В.Семчинський притримується теорії подвійного членування мови (мовлення).

Бібліографія

1. Білецький А.О. Про мову і мовознавство. – К.: «Артек», 1996.

2. Дорошенко С.І. Загальне мовознавство. – К., 2006.

3. Ковалик І.І., Самійленко С.П. Загальне мовознавство. – К.: «Вища школа», 1985.

4. Кочерган М.П. Загальне мовознавство. – К.: «Академія», 2006.

5. Попович М.В. Мова як знакова система. – К., 1965.

6. Семчинський С В. Загальне мовознавство. — К., 1996.

7. Удовиченко Г.М. Загальне мовознавство. Історія лінгвістичних учень

 

 

___________________________________________________________________________________________________________________________________