Українська державна територія й етнічні землі.

Тема. Соціальні аспекти етнічної географії України.

Лекції № 3-5

План

1. Українська державна територія й етнічні землі.

2. Запоріжжя.

3. Новоросія.

4. Слобідська Україна.

5. Кубань.

6. Лівобережна Україна (Гетьманщина).

7. Правобережна Україна.

8. Галичина.

9. Поділля.

10. Буковина.

11. Волинь і Полісся.

12. Закарпаття.

13. Холмщина, Підляшшя.

14. Перемишльщина.

15. Мармарощина.

16. Брестщина.

 

 

Для України як держави важливе значення має геогра­фічний простір, в якому відбувається політичне, соціальне, економічне та духовне життя її населення. Географічний простір — це передусім місце активної життєдіяльності людей. Він є частиною земної суші і водної поверхні з усім їх складним природним середовищем, ландшафтом, які упродовж багатьох століть впливають на господарське життя, суспільні, родинні відносини і духовний світ людей.

Український географічний простір складається з таких трьох частин, які послідовно входять одна в одну: 1) те­риторія держави; 2) українські етнічні землі; 3) глобаль­ний простір. Всі вони формуються українським населенням. Отже, визначальним чинником формування українського географічного простору є український народ з урахуванням історичних особливостей заселення ним земної поверхні, освоєння природного середовища.

Географічним ядром глобального простору українства є державна територія — чітко окреслена у просторі і ви­знана міжнародними угодами площа земної поверхні і зем­них надр під нею, а також дванадцятимильна (22,2 км) зона морських вод і дна, товща атмосфери над ними . Таким чином, державна територія — це не тільки суша, як це часто уявляють, але й водна поверхня і вся товща вод під нею разом з морським дном та його надрами. Все це називають акваторією, або територіальними водами.

Характерною рисою державної території України те­пер є те, що вона не повністю збігається з межами її етнічних земель. В свою чергу, українські етнічні землі (етнічна територія) — це простір земної поверхні, який компактно заселений і освоєний господарськи українцями, українським етносом за багато століть його розвитку і роз­селення. Часто чіткі межі суцільно заселеного простору важко визначити, тому що він непомітно переходить у ет­нічно змішані території.

Суцільна українська етнічна територія ста­новить майже чотири п'ятих усіх земель, що їх заселюють українці. З неї 80,4% — це державна територія України, а майже 20,0% знаходиться у сусідніх державах. Найбіль­ше такої території у Росії (Білгородська, Курська, Воронезька, Ростовська області, Краснодарський край). Значно менше української етнічної території відійшло до Польщі (тут вона змішана – північна Лемківщина, Надсяння, Підляшшя, Холмщина), Словаччина (південна Лемківщина) і Румунії (Мармарощина, Південна Буковина).

Етнічна територія України є мозаїкою історико-географічних земель (регіонів), які виникли в різний час і були покликані виконувати неоднакові функції: політико-адміністративного чи територіально-адміністративного устрою та управління, економічного районування, просторово окреслених етнічних і етнографічних регіонів, пізнавально-краєзнавчі, виховні тощо. Часто ці землі характеризуються різними розмірами, індивідуальними особливостями історії, господарської спеціалізації, національного складу і традицій населення, самобутньою матеріальною і духовною культурою.

2. Запоріжжя. Запоріжжя (Запорізький низ, Вольності Війська запорізького, Вольності запорізьких низових козаків) — територія південної і південно-східної частини України, куди входили сучасні Запорізька, Дніпропетровська, частково Полтавська, Кіровоградська, Херсонська, Миколаївська і Донецька області. Оскільки межі Запоріжжя постійно змінювалися, уточнювалися, визначити їх досить важко. За Г. Граб'янкою, виникнення Запоріжжя і встановлення його кордонів відбувалося так: “Поляки, прийнявши у свою землю Київ і малоросійські краї 1340 року, через певний час усіх людей, які там жили, обернули в рабство, але ті з цих людей, котрі здавна вважали себе воїнами, котрі навчилися володіти мечем і не визнали за собою рабського ярма, ті, не знісши гніту і рабства, стали самочинно селитися біля ріки Дніпра, нижче порогів, у пустих місцях і диких полях, живлячись рибальством і звіроловством та морським розбоєм проти бусурманів. Польський король Сигізмунд І (1507—1548) першим дарував козакам у вічне володіння землю біля порогів, угору й униз по обох берегах Дніпра, щоб вони, ставши на чолі (!), не дозволяли татарам і туркам нападати на російсько-польські землі...” . Кордони Запоріжжя були закріплені за козаками спеціальним указом польського короля Стефана Баторія від 1576 р. Право Запорізького війська і розташування кордонів підтверджували інші польські королі, царі Московії та Росії — Олексій Михайлович, Петро І, Анна Іванівна, Єлизавета Петрівна, Катерина II. Цією територією Запорізька Січ фактично володіла з початку XVI до кінця XVIII ст. Кордони Запоріжжя, особливо південні, які проходили з Кримським ханством, часто змінювалися. Уже в XVII—XVIII ст. Запорізькі землі були відносно добре загосподаровані. На Запорізькому низу виникло 8 так званих паланок — регіональних центрів господарської діяльності з певною спеціалізацією виробництва (на сільському господарстві і рибництві), яке було покликане задовольняти потреби Запорізького війська. Паланки охороняли козацькі гарнізони. Населення жило тут у селах, на хуторах і в зимівниках. Царський уряд створив на запорізьких землях Новоросію і намагався перетворити ці землі в придаток Росії, денаціоналізувати населення. Та майже 350-річна русифікація Запоріжжя не дала бажаних наслідків. Українські національно-культурні надбання і традиції збереглися тут повсюдно. Результати повоєнних переписів населення трьох сучасних областей — Запорізької, Дніпропетровської та Кіровоградської, землі яких майже повністю входили до складу Запоріжжя, свідчать про це. За даними перепису 1959 р., питома вага українців у названих областях відповідно становила 68,3 %, 77,8 % і 88,7 %. Російське населення, хоч зростало тут швидкими темпами, займало відносно невелику частку серед усіх жителів: у 1959 р.—відповідно 25,9 %, 17,2 % і 8,4 %. А у 1989 р.—32,0 %, 24,2 % і 11,7 %.

3. Новоросія. Із територією Таврії в основному збігалася площа створеного в 1764р. Новоросійського краю (Новоросії). На сході і заході Новоросійський край частково виходив за сучасні межі України. Назва «Новоросійський край», «Новоросія» походять від назви центру тогочасного краю — Новоросійська (Катеринослава, Січеслава, теперішнього Дніпропетровська).

У 1763—1764 рр. національний склад населення Новоросії характеризувався такими показниками: українці займали 74,81 %, росіяни — 12,05 %, «волохи» (православні — румуни та українці) — 9,19 %, серби—2,08 %, поляки—0,83 %, болгари — 0,24 %, угорці — 0,14 %, німці — 0,09 %, татари — 0,06 %, грузини — 0,06 %, греки — 0,04, інші—0,24 %.

Після ліквідації Запорізької Січі (1775 р.) Запоріжжя було включене до складу Новоросії, населення якої зросло до 210 тис. чоловік (українці становили, за оцінкою, близько 150 тис.). Більшість запорожців утекла із завойованої царськими військами Січі (за офіційними даними, близько 10 тис. чол., за оцінками — близько 40 тис. чол.).

Виникли нові міста—Херсон (1775 р.), Катеринослав (1783 р.) Маріуполь, Нікополь та ін. Центром зв'язку з районами Новоросії став на півночі Кременчук, який набув на той час значного розвитку.

У Новоросії на запорізьких землях стимулювалося поселення іноземних колоністів, яким виділяли великі масиви кращих земель. Запорізьких козаків переселяли в інші райони, далі від батьківщини (спочатку в міжріччя нижньої течії Південного Бугу і Дністра, згодом — на Кубань). Наприкінці другої половини XIX ст. Новоросія стала важливим центром металургії і видобутку залізних руд. Великі цілинні масиви південноукраїнських степів стали використовуватися для вирощування зернових культур, насамперед озимої пшениці, яка через чорноморські порти йшла на експорт.

У радянські роки назви «Новоросійський край» і «Новоросія» перестали вживатися.

За даними перепису населення 1926 р., в степових районах України, які в основному збігалися з Новоросією, налічувалося 5568 тис. чол., у тому числі 3674 тис. (66 %) українців, 798 тис. (14,3 %) росіян, 396 тис. (6,1 %) євреїв, 206 тис. (3,7 %) німців, 34 тис. (0,6 %) —поляків, 460 тис. (8,3 %) — представників інших національностей (у тому числі 245 тис. молдаван і румунів, переважно поселених у західній частині Степу).

Під час Другої світової війни та в повоєнні роки відбулися суттєві зміни в національному складі населення регіону. Були повністю виселені на схід німці, фізично винищені євреї, переїхала на батьківщину частина румунів. Було вивезено на схід значну частину болгар, гагаузів та представників інших національностей. Нижче наводимо національний склад жителів Одеської, Миколаївської і Херсонської областей за даними повоєнних переписів: у 1959 р. українці тут відповідно становили 55,4 %, 81,1 % і 81,0 % (росіяни—21,7 %, 13,7 % і 15,6 %); 1970 р.— 55,0 %, 78,8 %, 78,3 % (росіяни—24,2 %, 16,1 % і 18,1 %); 1979 р.-54,7 %. 77,4 % і 76,8 % (росіяни—25,9 %, 18,0 % і 19,6 %);1989 р.—54,6 %, 75,6 % і 75,8 % (росіяни— 27,4 %. 19,4 % і 20,2 %).

4. Слобідська Україна. Слобідська Україна (історична назва сучасної крайньої східної території України, що займає Харківську, Сумську, північ Донецької та Луганської областей, а також південну частину Воронезької, Курської та більшість Бєлгородської обл.), яка, як відомо, переважно заселялася українцями і була розташована як у сучасних межах України, так і в сучасних межах Росії. Втім, ця територія, висунута на крайньому сході, місцями глибоко заходить в російський етнос, тісно взаємопов'язана з ним, була і є ареною дуже тісних українсько-російських економічних і національно-етнічних залежностей.

Упродовж XV—XIX ст. Слобожанщина переважно заселялася вихідцями з українських земель. Відомо, що татарські напади на багато століть перетворили ці родючі освоєні землі в безлюдний край, в так зване Дике поле. Упродовж XV- першої половини XVI ст. ця територія знову почала заселятися, що вимагало належної її охорони від набігів кочовиків з півдня. Московський уряд ще в середині XVI ст. створював так звані оборонні лінії від Путивля до р. Сейм. Наприкіці XVI ст. (1584—1598) укріплені пограничні лінії просунулися на південь уздовж лінії Білгород — Курськ — Воронеж — Валуйки. Розташовані поблизу укріплень землі були неосвоєними. Вільні, переважно степові та лісостепові регіони одночасно освоювалися з заходу українцями, з півночі — великоросами. Про інтенсивне освоєння Слобожанщини свідчать такі дані: за 1657—1687 рр. кількість міських поселень зросла з 64 до 232 (в них жило близько 250 тис. чол., переважно українців).

Велика роль в заселенні краю належить українським козакам, які заснували міста Чугуїв, Острогозьк. З переселенців-українців Правобережжя і Лівобережжя на так званому Муравському шляху в 1654 р. було засновано Харків та деякі інші слободи. У 50—60-х роках царський уряд сформував з українських поселенців козацькі слобідські полки, які спочатку були покликані захищати Слобожанщину і Лівобережжя від вторгнення з півдня кримських татар і ногайців. На Слобожанщині існувала українська автономія. На чолі полкових урядів стояли полковники і полкова старшина. У 1765 р. козацьке самоврядування було повністю ліквідоване, а Слобідська Україна увійшла до складу Слобідське-Української губернії.

Основним заняттям населення Слобожанщини було землеробство, садівництво, скотарство, бджільництво, винокуріння, млинарство, виготовлення смоли і дьогтю, селітри, ткацтво, чоботарство, кравецтво, столярство, ковальство, гончарство, римарство, чинбарство (виправка шкір). Активно велася торгівля: широко відомі були слобідсько-українські ярмарки.

Дані перепису населення 1897 р. засвідчили високу питому вагу українців також на прилеглих територіях сучасної Росії. У Курській губернії частка українців зросла і вони становили тут 32,6 %. Вищою, ніж у Курській губернії, була питома вага українського населення серед жителів прилеглої до сучасної України території Воронезької губернії, яка в 1897 р. становила 43,6 %.

Головна причина високої асиміляції українців на історичних українських землях у Росії — русифікація, яка останніми десятиліттями велася широким фронтом, повсюдно, авторитарним способом, дуже жорстоко. Наївно думати, що доросла людина, як це пишуть окремі автори, не може визначити своєї національності. Достатньо побувати в українських селах Воронежчини, Курщини, Білгородщини, де проживають, згідно з переписом, росіяни, щоб переконатися в цьому.