Особливості розвитку українського музичного мистецтва наприкінці ХVI – XVIII ст.
Українське національне музичне мистецтво
Лекція 6.
(2 год.)
1. Музичне мистецтво Київської Русі. «Знаменний розспів», «партесний спів». Козацькі думи та пісні (начитка була в аудиторії).
2. Особливості розвитку українського музичного мистецтва наприкінці ХVI – XVIII ст.
3. Створення національної композиторської школи (ХІХ – поч. ХХ ст.).
4. Композитори Радянської України. Сучасна українська музика.
- прочитати та законспектувати !!!!!
Висока музична культура завжди була характерною рисою розвитку українського народу, на різних етапах його історії сприяла формуванню української нації. «По всій руській чи то козацькій землі, - писав подорожній грек з Антіохії Павло Алепський 1653 р. – дивний і гарний факт спостерігали: мало не всі вони, навіть більшість їх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок служб церковних і церковні співи». З неменшою похвалою говорить про культуру українського співу і саксонський пастор Гербіній, який чув церковний спів у Києві й ставив його вище за спів західноєвропейський.
Динамічна і драматична за своїм характером барокова культура особливо сприяла розвитку старих і виникненню нових музичних жанрів.
Наступним періодом у розвитку українського музичного мистецтва були кінець ХVІ - ХVІІІ ст. Саме в цей період спостерігається зближення українського музичного мистецтва із західним. З ХVІІ ст. східноєвропейська музика стає частиною загальноєвропейської музичної культури.
Музичні цехи як перші професійні об’єднання народних музикантів виникли ще наприкінці ХV ст. в Західній Україні і впродовж ХVІ - ХІХ ст. діяли майже в усіх великих містах України. У 1652 р. Б. Хмельницький підписав універсал про утворення музичного цеху в Лівобережній Україні за аналогією з подібними цехами, що вже існували у Кам’янці, Львові та деяких інших містах.
У ХVІІ-ХVІІІ ст. в Україні склалася мережа музичної освіти. У першій половині ХVІІІ ст. центр музичної культури зосереджується в Києво-Могилянській академії. При Києво-Могилянській академії були хор і оркестр, що відзначалися високою професійністю. Щорічно відбувалося свято хорів на Контрактовій площі Подолу. При дворі імператриці Анни Іоанівни було організовано придворну капелу співаків, яка набиралася спочатку виключно з українців. Відтоді одяг студентів Київської академії став своєрідною уніформою церковних співчих по всій Російській імперії, особливо по архієрейських хорах. Цей звичай одягатись зберігся впритул до революції 1917 р. В академії здобули музичну освіту Максим Березовський (1745-1777) та Артемій Ведель (1767-1808), творчість яких сягнула європейських висот. Великий внесок у розвиток національної музичної культури зробили також вихованці академії композитори В. Шкулицький, І. Рачинський.
Музичною столицею лівобережжя і перевалочним пунктом для підготовки музикантів для всієї імперії став Глухів – гетьманська резиденція ХVІІІ ст. Тут існувала співацька школа( заснована 14 вересня 1738 р.), де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейті. У ній навчалося 20 осіб, з яких десять кращих студентів щороку направлялися до Петербурга. Школа давала знання з партесного співу, музичної грамоти, гри на скрипці, гуслях, бандурі, готувала співаків для Придворної капели. З цієї школи вийшов відомий український композитор Дмитро Бортнянський (1751-1825).
Із системи вокальних жанрів українські митці виділяють лише партесний хоровий концерт (церковне хорове багатоголосся) із восьми-двадцяти самостійних партій. Із середини ХVІІ ст. відбувається перехід від григоріанського хоралу церковного одноголосного співу до багатоголосного партесного, тобто хорового співу за партіями, у яких кожен голос веде свою мелодію. Партесний концерт, що складався з чотириголосся (басу, тенора, альта, дисканта), потребував знань з теорії музики, правил гармонії, композиції, голосознавства. Теоретичні засади партесного співу розробив український композитор, хоровий диригент і педагог М. Дилецький (1650-1723) і виклав їх у посібнику «Граматика музикальна» (1677). Це був кращий музичний посібник того часу: давні церковні мелодії в ньому поєднувались з народними піснями та інструментальними композиціями. Не випадково в останній чверті ХVII - ХVIIІ ст. вона стала основним підручником з теорії музики, контрапункту (рід багатоголосся), композиції для багатьох поколінь українських і російських музикантів. Естетичні ідеї Дилецького справили помітний вплив на розвиток музичного мистецтва не стільки в Україні, де вони вже були відомі й раніше, скільки в Москві, куди Дилецький переїхав для проживання.
Українська музична культура поширювалася у Московії й раніше. Ще у 1652 р. виїхав до Москви архімандрит Михайло «з начальним певцем, творцем пиния строчного» Федором Тернопільським та ще десятком співців. Трохи згодом патріарх Никон заклав під Москвою Новорусалимський монастир і встановив там службу з «київським співом», інший монастир з українськими монахами заклав боярин Ф. Ратищев. Навіть у московському «Дівичому» монастирі співали «старіци-кієвлянки». Часто музиканти не бажали виїздити за межі України і українська світська і духовна влада, доки могла собі це дозволити, відмовляла у висиланні співців. Але вимоги про переїзд не тільки не зменшувалися, але постійно збільшувалися.
З середини ХVІІ ст. почали з’являтися барокові світсько-духовні невеликі музичні твори – псалми і канти, складені здебільшого для хору а сapella на три голоси з яскраво фігурованою басовою партією. Розквітає пісенна творчість: з’являються нові жанри ліричної пісні для вираження індивідуальних, інтимних почуттів і настроїв; виникають численні різновиди жартівливих пісень. В добу бароко відбувається зближення віршованої й пісенної літератури з народними піснями. В самій музичній будові народної пісні виразно проявляються професійні музичні риси: октавовий устрій, ясно означена тоніка та ввідний тон, модуляції в паралельну тонацію тощо.
На тексти народних дум створювалася музика, починається обробка народних пісень, наприклад, «Ой під вишнею, під черешнею». Одним з найталановитіших народних композиторів того часу був Семен Климовський, відомий у літературі як Харківський козак-піснотворець. Широке визнання таланту Климовського принесла пісня «Їхав козак за Дунай». Її друкували з нотами і співали в Росії, вона знайшла відбиття в поезії Пушкіна «Козак». У 1808 р. пісня була перекладена німецьким послом Х.А. Тігде, потім почала перекладатись у Польщі, Чехії, Болгарії, Франції, Італії, США, Канаді. На тему пісні була створена варіація італійським композитором Т. Тратті. Мелодію пісні двічі обробляв Л. Бетховен, аранжував К. Вебер.
Видатними українськими композиторами ХVІІІ ст., які тривалий час працювали і в Росії, були Максим Березовський (1745-1777 рр.) і Дмитро Бортнянський (1751-1825).
М. Березовський почав складати інструментальні композиції ще під час навчання у Київській академії, якими вже тоді звернув на себе увагу. Через Глухівську музичну школу він потрапляє до придворної капели, а звідти був відправлений до Булонської музичної академії в Італії, де навчався у відомого музичного теоретика Д. Мартіні, в якого в той самий час навчався і Моцарт. У конкурсі за розміщення імені кращого учня на «золотій дошці» академії Березовський переміг Моцарта, написавши оперу «Демофонт» на лібрето італійського поета Метастазіо. Але після тріумфального повернення до Петербурга, де йому пророкували блискуче майбутнє, серед придворних інтриг недосвідченого Березовського було «затерто», що глибоко його вразило. Князь Потьомкін мав намір зробити Березовського ректором музичної академії в Кременчуці, яка так і не була відкрита. Доведений до відчаю композитор у віці 32 років наклав на себе руки. М. Березовський є автором опери «Інфігенія», з духовних композицій особливо славляться «Вірую», концерт «Не отверзи мене», деякі «причасні стихири» тощо. Сила почуття разом з простотою, повна узгодженість музики зі словом, нова форма у самій будові концертів, загальна творча оригінальність і висока техніка – основні прикмети творчості М. Березовського. У концертах композитора помітний вплив української народнопісенної творчості.
Видатним реформатором церковного співу, духовним композитором, диригентом був інший вихованець Глухівської музичної школи – Д. Бортнянський, що поєднав високий музичний талант зі здібностями робити успішну кар’єру.
Після навчання у Венеції він здобув посаду директора придворної капели, спів якої підняв до небувалої перед тим висоти. Міцні зв’язки при дворі забезпечили йому незалежність від кон’юнктурних змін. Окрім опер на французькі тексти з багатою оркестровкою («Сокід», «Син-суперник», «Свято сеньйора»), у світській інструментальній музиці Бортнянський створив симфонію та кілька сонат, але найбільше він уславився як вокальний композитор. Досі не втратив популярності напівсвітський гімн «Коль славен», а у церквах грецького обряду досі постійно виконуються його композиції, яких він залишив досить багато (35 чотириголосних концертів, 21 окремий спів, 30 гімнів тощо). Усі ці твори є бездоганні з боку музичної техніки і відзначаються чистотою голосоведіння. За переказами, у Відні Бетховен спеціально ходив до уніатської церкви, щоб послухати композиції Бортнянського.
На початку ХХ ст. в одному з храмів Нью-Йорка – єпископальному соборі Іоанна Богослова – встановлено скульптурне зображення Д. Бортнянського. Це єдиний в світі пам’ятник славетному композитору.
Цілком відмінне життя, далеке від придворного блиску і повністю присвячене розвитку української культурної традиції, провів композитор Артемій Ведель(1767-1806). Життя Веделя як українського патріота склалося досить трагічно.
Вже те, що композитор рішуче не захотів виїздити з України до російських столиць, робило його неблагонадійним. Коли раз його, власне силоміць призвели до Москви, він при першій нагоді втік на батьківщину. Як композитор, Ведель на свій час вважався консерватором, оскільки ігнорував італійську моду, а зосередився на опрацюванні власне українських музичних традицій. У творчості Веделя помітний вплив українських кантів, ліричних пісень і творів з репертуару київських лірників і бандуристів. Веделя вабило духовне життя, і писав він переважно духовні музичні твори. Крім хорової капели у Києві, очолював деякий час подібну капелу у Харкові. Після повернення до Києва Ведель взяв активну участь у невідомих насьогодні антиімперських заходах, тому мусив переховуватись від урядових переслідувань. У Лаврі він постригся у ченці, але це його не врятувало. Веделя було арештовано, допитано і засаджено до в’язниці. За одними відомостями, його закатували чи задушили там, а за іншими – непритомного вивезли з в’язниці і він помер на волі від ран. До початку ХХ ст. твори Веделя зберігалися в архіві Київської духовної академії, тому практично не були відомі широкому загалу.
Музика Д. Бортнянського, М. Березовського та А. Веделя, вийшовши з надр українського музичного мистецтва, зберегла своє українське коріння, збагатила інші культури.