А. Біологізаторські концепції особистості злочинця

Поняття особистості злочинця та основні детермінанти її формування

Особистість злочинця справедливо визначається як один із найбільш важливих і складних об’єктів вивчення в юридичній психології. Метою дослідження такої особистості є вивчення типових особливостей, притаманних досліджуваному об’єкту, причин та закономірностей їх виникнення та розвитку, шляхів виправлення. З огляду на мету, досить природнім є той факт, що, вивчаючи особистість злочинця, юридичні психологи намагаються встановити те типове, що є в кожному з них.

Зазначене дозволяє запропонувати наступне визначення: особистість злочинця – свідомий суб’єкт, наділений сукупністю біологічно обумовлених і соціально детермінованих властивостей, поведінка якого визначається антисуспільною спрямованістю, що виникає під впливом певних суспільно-політичних, економічних та соціокультурних умов.

Центральним запитанням проблеми особистості злочинця є спiввiдношення наслідуваних (бiологiчних) та набутих (соціальних) властивостей у детермінації злочинної поведiнки, i в зв’язку з цим – визначення можливостей та меж її корекції. Відповідь на ці запитання багато в чому базується на двох історичних напрямах вчення про природу правопорушень – про роль біологічного та соцiального чинникiв. Представники одного з них абсолютизують значення вроджених якостей, iншi – визначають детермінацію злочинної поведiнки виключно за рахунок соцiального.

Оскільки кожна з наукових шкіл пропонує своє пояснення детермінації злочинної поведінки, і цей досвід є виключно важливим, надамо стислу характеристику основним із них.

Антропологічний напрям у визначенні природи злочинця звичайно пов’язують із іменем італійського лікаря-психіатра Ч. Ломброзо. Однак ще у 20-х рр. XIX ст. Ф. Галль намагався встановити зв’язок між злочинами і відділами головного мозку, де кожен керує тією або іншою властивістю душі. Він вважав, що всі здатності і нахили людини вроджені і знаходяться в прямій залежності від будови і розвитку певного відділу мозку. Вправи можуть посилити діяльність того або іншого відділу, лінощі – послабити.

Але Ф. Галль не став родоначальником антропологічного напряму. Його започаткував Ч. Ломброзо, який за свою понад 30-річну професійну діяльність вивчив близько 11 тис. злочинців, провів розтин тисяч тіл правопорушників і дійшов висновку: злочинець – атавістична істота, яка є носієм інстинктів первісної людини і нижчих тварин.

Оскільки в злочинці відроджується дикун, він і за своїм зовнішнім виглядом повинен відрізнятися від законослухняного громадянина. Скляні, холодні налиті кров’ю очі, великий, загнутий донизу ніс, розвинуті щелепи – це вбивця; особлива рухливість обличчя і рук, маленькі бігаючі очі, рідка борода, випнута, поставлена кутом вушна раковина, кривий, вдавлений ніс – крадій; блискучі очі, великі щелепи, припухлі губи, жіноча будова тіла – ґвалтівник.

Пізніше під впливом критики Ч. Ломброзо пішов на деякі поступки і ввів поняття “випадкового злочинця”.

Конституціональний напрям був заснований Е. Кречмером та У. Шелдоном. Розроблена система так званих “соматотипів” і виділені три основні типи будови тіла (пікніки, астеніки, атлети), що дозволяло класифікувати індивідів за будовою тіла, а потім використовувати одержані дані як базу для визначення особливостей темпераменту. В одній із своїх робіт У. Шелдон доводив, що 200 молодих злочинців, які перебували на обліку в Бостонському агентстві з надання допомоги, відрізнялися за своїми тілесними характеристиками від незлочинців.

Генетичний напрям.Відкриття в галузі генетики оживили і загострили наукову дискусію щодо біологічних детермінант злочинності. На початку 50-х років у США в злочинця, якій вчинив декілька вбивств, при медичному обстеженні було виявлено наявність додаткової хромосоми типу “У”. Майже одночасно цю додаткову хромосому було виявлено також у злочинця, який вчинив вбивство у Франції. Було оголошено, що нарешті виявлено “хромосому насилля”, “хромосому жорстокості”.

Для перевірки цієї гіпотези в тюрмах США і Франції провели дослідження ув’язнених. За їх результатами, опублікованими в 1975 році Паризьким інститутом кримінології, наявність додаткової хромосоми типу “У” було встановлено у 1,0-1,4% осіб, що відбувають покарання. У ФРН було обстежено декілька тисяч осіб із метою порівняння. Виявилось, що серед правопорушників відсоток осіб, що мають таке хромосомне відхилення, не вищий, ніж серед населення загалом.

Фрейдизм.Жодне відкриття в сфері мотивації людської поведінки не залишало осторонь проблему протидії злочинності. Повною мірою це стосується вчення З. Фрейда.

З. Фрейд вважав, що цивілізованому суспільству постійно загрожує небезпека дезінтеграції через первісну ворожість людей один до одного. Інтерес до спільної праці тримає їх разом, але інстинктивні прагнення виявляються сильнішими за усвідомлені інтереси. На відміну від Ч. Ломброзо, він приписував ворожі інстинкти не лише злочинцям, а кожній людині.

Аналітична психологія К. Юнга. Автор виділяв у несвідомому дві складові: особисте несвідоме і колективне несвідоме. Колективне несвідоме, на думку К. Юнга, дозволяє пояснити причини злочинності: вони є результатом досвіду людського співжиття, переживаннями минулого у підсвідомості.