Сучасний монетаризм як напрям розвитку кількісної теорії

Монетаризм формувався у 1960–1970-і роки, коли проблема безробіття та спаду виробництва відійшла на другий план. У той період особливо загострилася проблема інфляції. Вирішити її за кейнсіанськими рецептами було неможливо, хоча на кейнсіанські дослідження грошового механізму представники монетаристської школи і спиралися, запозичивши з кейнсіанства те, що не суперечило тодішнім реаліям.

Формування цього напряму кількісної теорії було започатковано виходом праць представників чиказької школи на чолі з Мілтоном Фрідманом «Дослідження в галузі кількісної теорії» (1956) та «Історія грошей Сполучених Штатів. 1868 – 1960» (1963).

Найбільш вагомими положеннями сучасного монетаризму є такі:

1. Вільна ринкова економіка на базі приватної власності здатна до повного саморегулювання, якщо зовнішні сили цьому не заважають.

2. Грошова сфера відокремлена від сфери реальної економіки. Оскільки через емісію грошей і монетарну політику грошова сфера пов’язана з діяльністю держави, тому вона не може бути внутрішньо збалансованою.

3. З огляду на те, що головна загроза дестабілізації для реальної економіки виходить з грошової сфери, остання повинна бути основним об’єктом державного регулювання методами та інструментами монетарної політики. Це створює найбільш відповідні умови для повної реалізації можливостей ринкового механізму саморегулювання, коли існує загроза дії несприятливих зовнішніх сил.

4. Номінальний обсяг ВВП перебуває у тіснішому зв’язку з пропозицією грошей, ніж з інвестиціями та нормою процента. Кількісний чинник безпосередньо, а не через процент та інвестиції, впливає на кон’юнктуру ринку, ціни і виробництво. Тому регулювання грошової пропозиції виступає важливим способом попередження кризових явищ, згладжування коливань ділового циклу.

5. Грошовий фактор (кількість грошей) впливає на обсяг номінального валового продукту, а величина PQ фактично визначає його обсяг,тому рівняння обміну І. Фішера можна записати так:

М V = ВВП.

6. Швидкість грошей стабільна на коротких часових інтервалах, а на довгострокових її зміни плавні та передбачувані. Тому при визначенні впливу М на рівень цін можна абстрагуватися від чинника V.

7. Передатний механізм впливу грошей можна представити у вигляді:

Мs → D → P.

Тобто зміна кількості грошей (Мs) впливає на попит (D), а через нього – на ціни (P). Оскільки тривалість передатного процесу коротка, через пропозицію грошей можна оперативно регулювати збалансованість попиту і пропозиції на ринку.

Проте такий передатний механізм обмежується лише сферою обміну і не зачіпає сфери виробництва, яка залишається «чорним ящиком», внутрішні процеси якого, на думку монетаристів, регулюються автоматично на базі ринкових сил. М. Фрідман пояснював скритий у «чорному ящику» механізм через портфель активів, якими володіють економічні суб’єкти. Власники таких портфелів звикають до певної структури активів, зокрема до співвідношення грошових запасів і запасів інших (фінансових і нефінансових) активів. Якщо пропозиція грошей зростає, звична структура активів порушується. Для її відновлення економічні суб’єкти будуть більше купувати інші активи (у тому числі матеріальні). Це підвищить попит на товарних ринках і стимулює розширення виробництва.

8. Нарощування пропозиції грошей само по собі призводить до зростання платоспроможного попиту, що спричиняє розширення номінального ВВП. Останнє може мати місце як за рахунок збільшення реального ВВП, так і за рахунок зростання середнього рівня цін, тобто інфляції.

Щоб виключити таку можливість, довгострокова грошова політика повинна здійснюватися за «грошовим правилом»: держава повинна підтримувати постійне збільшення пропозицій грошей пропорційно до середньорічних темпів зростання ВВП та очікуваної інфляції. Згідно з цим правилом приріст маси грошей в обороті визначається на базі рівняння Фрідмана:

ΔМ = ΔІ + ΔУ,

де ΔМ – середньорічний темп приросту маси грошей за тривалий період, %;

ΔІ – середньорічний темп очікуваної інфляції (за винятком частини, яка спровокована неекономічними чинниками: діями держави, профспілок тощо), %;

ΔУ – середньорічний темп приросту номінального ВВП, %.

Монетаристи внесли корективи у постулати класичної кількісної теорії, визнавши, що на тривалих часових інтервалах швидкість обігу грошей змінюється, що ускладнює зв’язок між кількістю грошей і цінами та робить їх динаміку непропорційною, а також те, що між зміною кількості грошей та її проявом у сфері цін і виробництва існує певний часовий лаг, який також ускладнює зв’язок між кількістю грошей та цінами і повинен враховуватися в монетарній політиці. Ці два явища грошового механізму, по суті, виключають два постулати класичної кількісної теорії (пропорційності та однорідності) і замінюються постулатом асинхронності в динаміці кількості грошей і цін. При цьому держава у своїй монетарній політиці повинна орієнтуватися не на поточні проблеми, а на перспективні – передусім на підтримання стабільності цін.

Сучасний монетаризм дістав широке визнання в економічній науці, а його рекомендації – в економічній практиці завдяки тому, що:

по-перше, вирішення складних суспільних проблем, зокрема підвищення рівня зайнятості та подолання інфляції, досягається лише шляхом жорсткого контролю грошової пропозиції;

по-друге, спрощується пошук винуватця тих чи інших соціально-економічних негараздів, адже ним завжди виступатиме орган, який допустив надмірне зростання або зменшення грошової маси в обороті;

по-третє, для розвитку приватного підприємництва пропонується створення найбільш сприятливих конкурентних, фіскальних, монетарних та інших умов.

До заслуг монетаризму можна віднести численні здобутки у сфері грошово-кредитного регулювання: подолання фінансової кризи 1970-х років, боротьбу із гіперінфляцією в країнах, що розвиваються, оздоровлення грошової системи перехідних економік тощо. Монетаристська концепція була прийнята на озброєння такими міжнародними організаціями, як МВФ та ОЕСР.

Однак у подальшому привабливість монетаризму почала різко знижуватись. Стало очевидним, що монетаристська теорія у чистому вигляді не дає пояснень деяких суттєвих явищ і процесів, від яких залежить ефективність використання об’єктивних чинників економічного розвитку. Свідченням вразливості практичних рекомендацій монетаристів стали експерименти, що проводилися на початку 1980-х рр. у США та Англії, які не дали очікуваних результатів. З кінця 1980-х років центральні банки багатьох країн почали відмовлятися від використання аксіом монетаристської теорії.

У зв’язку з цим у монетаристському таборі настав період критичного перегляду деяких досить принципових методологічних постулатів, що знайшло вияв у теоретичній диференціації цього напряму наукової думки та виокремленні з нього кількох економічних течій: неокласиків, градуалістів і прагматиків. Ці напрями об’єднуються спільністю поглядів щодо можливостей саморегуляції ринкової економіки і визнання контролю над інфляцією як визначального напряму економічної політики.

Монетаристи-неокласики об’єднують у своїх рядах найрадикальнішу групу прихильників цього вчення (йдеться насамперед про чиказьку школу монетаризму на чолі з М. Фрідманом), які стоять на позиції абсолютної гнучкості цінового механізму та відповідній ефективності грошової (монетарної) політики.

Монетаристи-градуалісти представляють своєрідний центр у позиціях монетаризму. До цієї групи належить відома англійська школа монетаризму на чолі з Д. Лейдером. Представники цієї течії вважають, що еластичність цінової структури є недостатньою, що уповільнює реакцію ринкового механізму на зміни у пропозиції грошей, породжуючи відповідний часовий лаг між реалізацією певних заходів грошової політики і реакцією економічного організму. Виходячи з цього, ставиться завдання ступінчастого зниження темпів інфляції, яке вирішується шляхом поступового та стабільного зниження темпів зростання грошової маси в період розвитку інфляційних процесів, а не різкого її скорочення, як у концепції монетаристів-неокласиків.

Монетаристи-прагматики найбільш стримано ставляться до ідеї повного підпорядкування всієї економічної політики контролеві над кількістю грошей в обігу. Вони вважають, що в боротьбі з інфляцією слід використовувати також фінансові важелі стримання доходів. Йдеться про органічне поєднання жорстокої грошової політики з політикою у галузі доходів. Як наслідок, їхня позиція не лише помітно наближається до кейнсіанської теоретичної моделі макроекономічного розвитку, а й у багатьох випадках методологічно зливається з нею.

У структурі сучасної економічної думки вирізняються ще дві течії наукової теорії, що належать до нового консерватизму, ядром якого виступає монетаризм: сеплай-сайд економікс (економіка пропозиції), а також нова школа раціональних сподівань. Теоретичні погляди представників цих двох наукових шкіл засновані на ідеях сучасної кількісної теорії грошей. Але коли йдеться про практичні рекомендації у сфері економічної, зокрема грошової, політики вони, як і у монетаристів-прагматиків, багато в чому подібні до рецептів нових кейнсіанців.