Текст як продуктивність в інтертекстовому семаналізі Ю.Крістевої.

Розглянувши в пункті 1.3. визначення тексту в теорії Р.Барта, вирішимо проблему подальшого становлення концепту тексту в постструктуралізмі, звернувшись до досліджень учениці Р.Барта Ю.Крістевої, яка здійснює власний семаналіз (критику смислів, його елементів і законів; вивчення діяльності означення і їх типів в тексті).

Ю.Крістева постулює поняття “текст” як частину загального процесу матеріальних та історичних змін. “Текст – це не комунікативне мовлення, закодоване в граматиці; він не обмежується тим, що просто репрезентує – означає – реальну дійсність; текст будує рухомий сценічний майданчик, на якому розігруються його трансформації” [див.: 79, 35]. Трансформуючи мову, текст подвійно пов’язується з реальною дійсністю і подвійно прочитується, вступаючи у зв’язки як з мовою, так і з суспільством. Порушуючи і трансформуючи семіотичну систему, текст має подвійну спрямованість: він орієнтований і на знакову систему, всередині якої створюється (мова і мовлення певної епохи), і на соціальний процес, в якому він бере участь як дискурс. Репрезентуючи собою специфічну зону соціальної дійсності – історії, текст запобігає ототожненню мови як системи, яка комунікує смисл, з історією як лінійним цілим. “Текст підриває поверхню мови, являючи собою той “об’єкт”, котрий дозволяє зламувати понятійну механіку, яка постулює лінійність історії” [див.: 79, 37].

В сучасному світі “відсторонений від мови” текст протиставляється формальному науковому знанню, не протиставляючись, проте, науковому акту. Текст окреслює свою власну сферу, вміщуючи її поза наукою, але проводячи її через ідеологію; таким чином, текст постає як “омовлення” наукової нотації. Отже, текст перетворюється на своєрідну арену, на якій здійснюються і презентуються епістемологічні, соціальні і політичні зрушення. Будучи множинним, частіше поліфонічним (з причини множинності висловлювань, які поєднуються в ньому), текст порівнюєтьсяЮ.Крістевоюз кристалічною решіткою, у вигляді якої постає робота означування, якщо її розглянути в даний момент історії [див.: там само, 39].

Як зазначає Ю.Крістева, все відбувається так, ніби всі питання, поставлені безпосередньо тексту, змішуються та модифікуються: не “що говорить текст”?; не “хто говорить текст”?, а “як цей текст говорить те, що він говорить”? Таке “закриття тексту” викликало певне непорозуміння серед дослідників французької літератури, але не припинило трансформації поняття тексту [див.: 177]. Під впливом поширення семіотики, і особливо досліджень Ю.Крістевої, текст почав розглядатися як “генератор смислів, певна продуктивна реальність” [див.: 176]. Звернення тексту до мови, в якій він перебуває, є певним перетворенням тексту, інтертекстуальністю. Водночас, кажучи словами Ю.Крістевої, текст – це деякий транслінгвістичний устрій, який перерозподілює порядок мови і зв’язує комунікативне мовлення, націлене на передання інформації, з іншими, попередніми чи одночасними, висловлюваннями різноманітних типів [див.: 79, 45].

Таким чином, усвідомлення Ю.Крістевою тексту як продуктивності означає, що:

1) хоча текст і розміщений у мові, але він стосовно до мови виконує деструктивно-конструктивну роль, тому при аналізі тексту слід користуватися швидше логічними, а не чисто лінгвістичними категоріями;

2) “будь-який текст являє собою пермутацію інших текстів, в просторі того чи іншого тексту перехрещуються і нейтралізують одне одного декілька висловлювань, взятих з інших текстів” [див.: 77, 136]. Оригінальність такого підходу полягає в тому, що акцентується увага не на понятті “точного джерела”, а на “несвідомому” в тексті в поєднанні його з оточуючим культурним простором.

На нашу думку, таке розуміння тексту дозволяє рішуче (як і у Р.Барта) відділити його від поняття “літературного твору” – поняття тексту в світлі семаналізу Ю.Крістевої не ототожнюється з поняттям літературного об’єкта. Так як аналіз тексту є складовою частиною аналізу акту означування, то текст – це не просто сукупність граматичних практик; він є провідником, який дозволяє побачити і прочитати історію крізь конкретні особливості різноманітних видів означування, множина яких присутня в даний момент в мові і відтворюється в пам’яті текстом. Це означає, за Ю.Крістевою, що текст являє собою складний вид практики, способи прочитання якої допоможе осмислити особлива теорія специфічного акту означування, що здійснюється через мову; і тільки в цьому сенсі наука про текст має дещо спільне з лінгвістичним описом [див.: 77, 40-43]. Текст демонструє перед семіотикою особливий тип функціонування; він відсторонений від логіки Аристотеля і потребує створення нової, альтернативної, логіки.

Отже, текст пропонує семіотиці проникнути крізь “непрозорість продукованого знакового об’єкта і сконденсувати, згустити в продукті (в наявному тілі мови) подвійний процес продукування і трансформації смислу” [див.: 77, 45]. Таким чином, наука про текст, у розумінні Ю.Крістевої, постійно формулює закони того чи іншого типу означування, демонструючи собою “згущення” історичної практики; це наука про відображення історії.

Розглянувши визначення тексту, перейдемо до постулювання вченою ідеї інтертекстуальності. Отже, на нашу думку, Ю.Крістева визначає текст як деякий транслінгвістичний устрій, який перерозподілює порядок мови і пов’язує комунікативне мовлення, націлене на передання інформації, з іншими висловлюваннями різноманітних типів.

Ю.Крістева ставить певне завдання перед семіотикою – побудувати замість старої, риторичної класифікації жанрів типологію текстів, тобто визначити специфіку різноманітних типів текстової організації, помістивши їх в єдиний текст культури, частиною якого вони є, і який, в свою чергу, є їх складовою частиною [див.: 78]. Перетин текстової організації (семіотичної практики) з іншими висловлюваннями (сегментами текстів), які вона вбирає в свій власний простір, чи до яких вона відсилає в просторі відсторонених від неї текстів (семіотичних практик), Ю.Крістева називає “ідеологемою” тексту.

“Ідеологема – це інтертекстова функція, яка, “матеріалізуючись” на тих чи інших рівнях структури кожного тексту, поширюється всією його траєкторією, задаючи йому історичні і соціальні координати” [див.: 77, 137]. Розуміння тексту як ідеологеми лежить у засновку такого типу семіотичного аналізу, при якому текст розглядається як інтертекстуальність і тим самим мислиться в рамках (в тексті) суспільства та історії. Ідеологема тексту – це те осердя, в якому раціональне пізнання спостерігає трансформацію окремих висловлювань (до яких текст звести неможливо) в єдине ціле (в текст), розглядаючи різноманітні способи включення такої цілісності (інтертекстуальності) в текст історії і суспільства. Таким чином, Ю.Крістева вводить термін “інтертекстуальність” в ширшому, ніж у М.М.Бахтіна, сенсі: так, Ю.Крістева постулює поняття “традиції”, за допомогою якої текст є обов’язково вписаним у широкий культурний горизонт, котрий сам себе створив “сузір’ями” текстів [див.: 177].

Якщо текст не є витвором суб’єкта, а живе сам по собі, притягуючи за собою множину текстів, то ми зазначимо на співвідношенні понять “традиція” в герменевтиці Г.-Г.Гадамера і “інтертекстуальність” у світлі семаналізу Ю.Крістевої. Тобто, можемо зазначити, що інтертекстуальність не зводиться до проблеми джерел і впливів, це не просто констатація того, що тексти перебувають у стосунку з іншими текстами.

Слід звернути увагу на потрактування дослідницею понять “хора”, “семіотичний диспозитив”, “означування”, “гено-текст”, “фено-текст”, “негативність” із різноманітними її “підвидами” і т.д, які, на нашу думку, є важливими для цілісного розуміння текстологічної теорії Ю.Крістевої. Дослідниця постулює існування особливого “семіотичного ритму” і ототожнює його існування з платонівським поняттям “хори” (з “Тімею”), тобто, за визначенням О.Ф.Лосєва, з “коловим рухом вічного буття в самому собі, рухом, що не знає просторових змін... ” [див.: 105, 194]. Сенс даної операції полягає в тому, що на зміну “значенню”(signification), що фіксує зв’язки між означником і означуваним, приходить “означування” (signifiame) [див.: 62].

Проте, на думку багатьох дослідників, це найбільш узагальнена схема, що потребує більш докладного пояснення, і передусім це стосується понятійного апарату Ю.Крістевої, котрий у найбільш відрефлексованому вигляді представлений в її докторській дисертації “Революція поетичної мови” (1974р.): це поняття хори, семіотичного диспозитиву, означування, гено-тексту, фено-тексту, негативності та ін. Стосовно поняття “хора”, слід зауважити, що Ю.Крістева зробила спробу позначити “хорою” те, що у Ж.Лакана [90] носить назву “реального”, обумовивши її функціонування дією “семіотичного”, в свою чергу породженого пульсаційним, невпорядкованим ритмом енергії лібідо. Цей, умовно кажучи, “прошарок”, що утворюється “над” гетерогенними імпульсами і вже претендує на певну міру “впорядкованості”, так як у ньому енергія лібідо починає застигати, і являє собою “хору” – “неекспресивну цілісність, що конструюється даними імпульсами в деяку постійну мобільність, котра однозначно рухається” [див.: 173]. Специфічною особливістю Ю.Крістевої було те, що вона надала “хорі” підкреслено семіотичного характеру.

Ю.Крістева прагнула уникнути платонівського ідеалізму і “матеріалізувати хору в “еротичному тілі” спочатку матері, а потім дитини з метою пояснення того ж лаканівського процесу становлення суб’єкта як процесу його “соціалізації”, що розуміється як мутація суб’єкта з біологічного “реального” до “уявного”, і, врешті-решт, до “символічного” [див.: 90].

То що ж являє собою “хора”? Це поверховий несвідомний рівень діяльності лібідо, той передпороговий стан переходу несвідомного в свідоме, який спробувала зловити і зафіксувати Ю.Крістева. В даному випадку не слід шукати певної систематики такого переходу, адже ірраціональне завжди з ускладненням перекладається на мову раціональності. Фактично, як це пояснюється в “Революції поетичної мови”, “хора” у Ю.Крістевої зливається з гено-текстом і з “семіотичним диспозитивом”. Тут неможливо побудувати ніякої ієрархії, тут немає чітких дефініцій – все залишилось на рівні приблизної описовості, яка дозволяє вдаватися до досить суперечливих висновків.

Але, власне, в цьому і полягає специфіка постструктуралістського способу мислення, котру сучасні дослідники визначають як програмну неметодичність манери аргументації, як своєрідну апеляцію до асоціативних семіотичних полів близьких або взаємосуперечливих один одному понять. Коли в 1985р. Ж.Деріда зробив спробу дати означення “реконструкції”, він твердо про це сказав: “Слово “деконструкція”, як і всяке інше, черпає свою значущість лише в записі ланцюжка його можливих субститутів – того, що так спокійно називають “контекстом”. Для мене ... воно має інтерес лише у певному контексті, в якому воно заміщує або дозволяє себе визначити іншим словам, наприклад, словам “письмо”, “відбиток”, “розрізнення”, “доповнення” і т.д. ” [див.: 159].

Позиція Ю.Крістевої суттєво відрізняється від вищезгаданої, але спосіб її аргументації практично схожий. Якщо зробити спробу визначити поняття “негативності” за Ю.Крістевою, то можна зробити висновок, що “негативність” – це лише одне із слів у ланцюгу інших (таких як “різнорідність” і “гетерогенність”, “відмова” і т.п.), які використовує вчена для опису головного для неї явища – імпульсивної дії лібідо.

З-поміж усіх структуралістів Ю.Крістева зробила спробу якомога далі зазирнути “по той бік мови” – виявити той довербальний рівень існування людини, де неподільно володарює царина несвідомого; викрити його механіку, зрозуміти ті процеси, які відбуваються в ньому. Вона навіть зробила спробу за допомогою поняття хори створити “матеріальну основу” до словесності лібідо, при всій умовності даної “матеріальності”. Саме в цьому і полягає її “прорив” крізь вербальну структурність мови з передвербальної неструктурності постструктуралізму.

Розглянемо поняття “гено-текст” і “фено-текст” в концепції Ю.Крістевої, звернувшись спочатку до поняття “відмова” як прояву дії соматичних імпульсів, кожен з яких може бути реалізований і як поєднання гетерогенного в дещо цілісне, що призводить як до утворення символічного “над-я”, так і до розпаду будь-якої цілісності (що і відбувається у художників слова – в першу чергу поетів – на рівні “фено-тексту” – у вигляді порушення фонетичної, вербальної, синтаксичної, а відповідно, і смислової правильності).

Літературознавчою надбудовою Ю.Крістевої над “біопсихічною” хорою виявилась концепція означення гено-тексту, фено-тексту і семіотичного диспозитиву (як механізму, що зв’язує гено- і фено-тексти). “Те, що ми змогли назвати гено-текстом, охоплює всі семіотичні процеси (імпульси), ті розриви, які вони утворюють у тілі та в екологічній і соціальній системі, що оточує організм (предметне середовище, доедіпівські стосунки з батьками), але також і виникнення символічного (становлення об’єкта і суб’єкта, утворення ядер сенсу, що стосується вже проблеми категоріальності, тобто семантичних і категоріальних полів)” [177, 280]. Таким чином, для виявлення в тексті його гено-тексту, необхідно прослідкувати в ньому за імпульсаційними переносами енергії, що лишають відбитки як у фонематичному диспозитиві (сукупність і повтор фонем, рифми і т.п.), так і в мелодійному (інтонація, ритм, і т.п.), а також за порядком розміщення семантичних і категоріальних полів, за їх проявом в синтаксичних і логічних особливостях або в процесі мімесісу (фантазм, розповідь тощо).

Отже, “гено-текствиступає як основа, що знаходиться на передмовному рівні: поверх нього розміщено те, що ми називаємо фено-текстом...Фено-текстце структура (здатна до породження в сенсі генеративної граматики), що підкоряється правилам комунікації, вона передбачає суб’єкта акту висловлювання і адресата.Гено-текст– це процес, що протікає крізь зони відносних і часових обмежень: його дія не заблокована двома полюсами однозначної інформації, між двома цілісними суб’єктами” [177, 281].

Відповідно визначається і механізм, що “зв’язує” гено- і фено-тексти: “Ми дамо назву цій новій транслінгвістичній організації, що виявляється в модифікаціях фено-тексту, семіотичного диспозитиву. Як свідок гено-тексту, як ознака його наполегливого нагадування про себе в фено-тексті, семіотичний диспозитив є єдиним доказом тієї пульсаційної відмови, котра викликає породження тексту” [там само, 282].

Ю.Крістева намагається біологізувати сам процес“означування”, “вкорінити” його витоки і сенси в “тілі”, саме існування якого (як і процеси, що відбуваються в ньому) мисляться за аналогією із текстом (І.П.Ільїн вказує на паралелі з пізнім Р.Бартом, що ототожнював “текст” з “еротичним тілом”) [див.: 62].

Дослідники теоретичного доробку Ю.Крістевої вважають, що вчена зробила спробу дати відповідь на питання – де саме в рамках цивілізації можна застосувати децентруючу семіотичну практику? Власне для відповіді на це питання Ю.Крістева і розмежувала поняття “гено-текст” і “фено-текст”.

Отже, фено-текст – це твердий, ієрархічно організований структурований семіотичний продукт, що має досить стійкий зміст. “Фено-тексти” – це реально існуючі фрази природної мови, це різноманітні типи дискурсу, це будь-які словесні твори, що втілюють певну суб’єктивну інтенцію і виконують інструментальну функцію: вони призначені для прямого впливу на партнерів по комунікації [див.: 177, 284-285].

Структурна семіотика якраз і займається формалізацією, класифікацією і т.п. систем, утворених фено-текстами. Фено-текст, проте, – це лише авансцена семіотичного об’єкту; за ним прихована “інша сцена”, де відбувається інтенсивна семіотична праця по виробництву фено-текстового сенсу. Цю “іншу сцену” Ю.Крістева назвала гено-текстом. Гено-текст – це суверенна царина “розрізнення”, де немає центру і периферії, немає суб’єктивності, немає комунікативного завдання; це неструктурована смислова множинність, що набуває структурної впорядкованості лише на рівні фено-тексту, це своєрідний “культурний розчин”, що кристалізується в фено-тексті [див.: там само, 285].

Для порівняння зазначимо: бартівське поняття твору загалом відповідає фено-тексту Ю.Крістевої, а текст – її визначенню гено-тексту. Звідси – перехід від структуралізму до постструктуралізму мислиться Р.Бартом як перехід від аналізу “твору” до “текстового аналізу” (про це згадувалось вище) [див: 72].

Так як у постструктуралізмі всі форми раціонального мислення були віддані на відкуп домінантній (на той час) ідеології, то єдиною сферою протидії цій ідеології була царина ірраціонального, витоки якої Ж.Дельоз, Ю.Крістева і Р.Барт шукали в “еротичному тілі”, точніше, у стихії лібідо, що панує в ньому.

Як писала Ю.Крістева, “якщо і існує “дискурс”, котрий не слугує ні сховищем лінгвістичної кінохроніки, ні архівом структур, ні свідченням замкненого у собі тіла, а навпаки, є якраз елементом самої практики, що включає в себе ансамбль несвідомих, суб’єктивних, соціальних стосунків, що знаходяться в стані боротьби, присвоєння, руйнування і споглядання, – коротше кажучи, в стані позитивного насилля, то це і є “література” або “текст”; сформульоване таким чином, це поняття... вже досить далеко відводить нас як від традиційного “дискурсу”, так і від “мистецтва” [62, 13]. Це – практика, яку можна було б порівняти з практикою політичної революції: перша існує для суб’єкта, друга – для суспільства. Якщо правдивим є те, що історія і політичний досвід ХХ ст. доводять неможливість здійснення змін одного без іншого, ..., то питання, якими ми задаємося щодо літературної практики, спрямовані до політичного горизонту, невіддільного від них... ” [62, 14].

Якщо підсумувати літературознавчі позиції Ю.Крістевої часів “Революції поетичної мови”, то можна зробити такий висновок: чим більше “прорив” семіотичного ритму “негативізує” нормальну логічну організацію тексту, нав’язує йому нове “означення”, позбавлене комунікативних цілей(тобто завдання донесення до останньої ланки комунікативного ланцюга – одержувача – більш-менш змістовної інформації), тим більше такий текст, з погляду Ю.Крістевої, буде поетичним, якщо взагалі не беззмістовним, для читача.

Відповідно постулюється і нова практика “прочитання” художніх текстів: “Читати разом з Лотреамоном, Маларме, Джойсом і Кафкою – означає відмовитися від лексико-синтаксично-семантичної операції по дешифруванню і наново відтворити траєкторію їх виробництва. Як це зробити? Ми прочитуємо означник, шукаємо сліди, відновлюємо розповідь, системи, їх похідні, але ніколи – те небезпечне і неприборкуване горнило, свідком якого і є дані тексти” [62, 98]. Свідченням революції поетичної мови в кінці ХІХ ст. для Ю.Крістевої послужила творчість Маларме і Лотреамона – найпопулярніших і загальновизнаних класиків постструктуралістської історії французької літератури. Дослідниця вважає, що саме вони здійснили кардинальний розрив з попередньою поетичною традицією, виявивши кризу мови, суб’єкта, символічних і соціальних структур.

Стосовно провідних термінів, які були постульовані Ю.Крістевою, можемо сказати наступне: теорія “хори” взагалі не мала успіху; що стосується понять “означування”, “гено-” і “фено-тексту”, то вони увійшли в арсенал сучасної критики в основному постструктуралістської спрямованості, але в дуже редукованому стані. Сприйняті Р.Бартом, вони стали жертвою постійної тенденції спрощеного розуміння: в руках критиків вони позбавилися своєрідного філософсько-естетичного аспекту. В результаті поняття “означування” в умовах релятивіських уявлень про проблемність зв’язків літературних текстів з позалітературню дійсністю звелося до проблеми породження внутрішньо текстового “сенсу”. Поняття ж “гено-” і “фено-тексту” взагалі були піддані ще більшій редукції: перше стало означати все те, що гіпотетично “повинно” відбуватися на довербальному рівні, друге – все те, що зафіксовано в тексті.

Ю.Крістева була останньою з тих, хто оспівував поетичну мову як певну мовну субстанцію, що протиставлена “практичній мові”, а також мові природничих наук. Слід зазначити, що концепція поетичної мови має давню історію навіть в межах формалістичного літературознавства ХХ ст. Приблизно в кінці 60-х рр.. концепція поетичної мови в прямолінійному своєму потрактуванні зійшла на нівець, так як на перший план постала проблема докорінного переосмислення мови і вияву її складних стосунків з істиною, науковістю, логічною строгістю, з проблемою доведення можливості формалізації понятійного апарату будь-якої дисципліни.

Отже, підведемо підсумки стосовно визначення понять, репрезентованих у даному підрозділі. Як зазначає І.П.Ільїн, Ю.Крістева так і не створила ні досить довготривалої версії постструктуралізму, ні власної школи послідовників (за виключенням феміністської критики), хоча її роль в становленні постструктураліської думки була доволі значущою. Вона активно акумулювала ідеї Р.Барта, Ж.Деріда, Ж.Лакана, М.Фуко, розвиваючи їх і перетворюючи на специфічний для себе літературно-філософський комплекс.

Новий пік впливу Ю.Крістевої настав під час формування постструктуралістської стадії еволюції постструктуралізму, коли виявилося, що вона першою сформулювала і обґрунтувала поняття “інтертекстуальність”, а також коли утворився достатньо потужний за своїм інтернаціональним розмахом і впливом рух феміністської критики, що підготувала сприятливий ґрунт для засвоєння феміністських ідей французької дослідниці. Зокрема її концепція “жіночого письма” стала предметом дебатів не лише в колі представниць феміністської критики, але й у багатьох відомих теоретиків постструктуралізму загалом. Фактично лише на початку 80-х рр.. американські деконструктивісти стали віддавати належне Ю.Крістевій як ученій, котра стояла біля витоків постструктуралізму і з притаманним їй радикалізмом здійснила критику постулатів структуралізму, дала перші формулювання щодо феномену інтертекстуальності, децентрації суб’єкта, аструкторності літературного тексту, що стали пізніше основними поняттями постструктуралізму.

В загальній перспективі розвитку постструктуралізму, із наростанням постструктуралістських тенденцій змінювався і стиль Ю.Крістевої, в якому на зміну безособистісній, “науково-об’єктивованій” манері розповіді, прийшла “постмодерністська чуттєвість” – тобто усвідомлення (і як наслідок – стилістичне акцентування) неминучості особистісного аспекту будь-якої критичної рефлексії, що опиняється єдино надійним критерієм аутентичності авторського судження в тому хиткому світі постструктуралістської теорії, де неподільно володарюють стихії відносності.

На нашу думку, Ю.Крістева немало зробила для розуміння сутності постмодернізму, власне її концепція інтертекстуальності і стала його поетичною програмою. Для Ю.Крістевої сам механізм інкорпорування “чужих” слів (дискурсів) у постмодерністський текст істотно відрізняється від алюзійно-реміністентного апарату. В інтертексті інкорпоровані дискурси не доповнюють текст, що їх приймає, але перетинають і нейтралізують один одного. Точніше ця взаємонейтралізація дискурсів і є постмодерністський текст, де “своє” є не текст, а принцип “складання”, текстуалізація, текстуальна практика.

Розглянувши основні теоретичні засади текстологічної теорії Ю.Крістевої, порівняємо її концепцію з визначенням поняття тексту як генератора нових смислів в світлі аналізу засновника тартусько-московської школи семіотики Ю.М.Лотмана.