Питання (розділ). Етнічне та національне в структурі національної ідентичності

Одним із важливих напрямків в сучасній західній науці за останні три століття є дослідження національної ідентичності. У вітчизняній науці цей напрямок тільки починає окреслюватись через переосмислення традиційних підходів до проблем нації, національної ідентичності.

Представники примордіалізму розглядають націю як об’єктивно дану реальність, вищу форму етнічної спільноти, що виникла в епоху формування буржуазних відносин. Національна ідентичність розглядається як «колективне почуття лояльності», «прив’язаності, яка витікає із почуття природної духовної близькості» (К.Гірц).

Модерністські теорії нації сформувались під впливом класичного марксизму, праць М.Вебера, Г.Зіммеля, психоаналізу З.Фрейда, філософії франкфуртської школи (Т.Адорно, Х.Маркузе, Ю.Габермас). Ці теорії основуються на тому, що нація не є давньою або споконвічною даністю, а вона продукт економічних змін, індустріальної цивілізації, утворення сучасних бюрократичних держав, становлення системи загальної стандартизованої освіти.

З точки зору Е.Гелнера, національне буття народжується націоналізмом, а не навпаки. Націоналізм є теорією політичної легітимності, згідно з якою етнічні кордони не повинні перетинати кордони політичні. Процес розбудови нації – це «сколочування» з частково деетнізованого «людського матеріалу». Осередком деетнізації є міста, тому націю складають мешканці міст і національне життя ніколи не могло виникнути в традиційній аграрній культурі. Урбанізація концентрує населення на відносно невеликих, у порівнянні з аграрним суспільством, територіях. Е,Гелнер підкреслює роль стандартизованої освіти в процесі становлення гомогенного суспільства, яке він називає нацією. В.Дойч підкреслює роль розвитку сучасних форм комунікації, залізниць, засобів масової інформації в процесі формування націй.

Представники постнекласичного напрямку (К.Вердері, А.Мілер) трактують націю як ідею, проект, що формується при допомозі дискурсивних практик – політичних, художніх, наукових. Головний акцент в рамках цього підходу ставиться на понятті національної ідентичності. В дослідження цієї проблеми великий вклад внесли постколоніальні дослідження Е.Саїда, Х.Баби, Ф.Фанона та інших авторів.

Постколоніальні дослідження в сучасній західній науці є досить широкою галуззю гуманітарного знання, що включає дослідження таких проблем, як природа культурної ідентичності, концепції етнічності, гендера, питання мови. Одним з класиків постколоніальних досліджень є Ф.Фанон, яких приділив велику увагу питанням формування ідентичності колонізованих народів. У формуванні ідентичності цих народів ключову роль грає мова, колонізація утверджується за допомогою мови, або мови влади. Е.Саїд, досліджуючи європейську літературу ХІХ ст., вводить поняття дискурсу орієнталізма. Він є засобом утвердження і функціонування колоніальної влади Заходу, через який формується ідентичність самого колонізатора. Остання будується через відношення до «другого» за допомогою відповідного колоніального дискурсу.

Англо-американський дослідник Х.Баба також розглядає колоніальний дискурс як засіб формування колоніального суб’єкта як колонізатора, так і колонізованого. При цьому національна ідентичність останніх будується за правилами метрополії і через дискурс метрополії. Б.Андерсон доводить, що такі дискурсивні практики колоніалізму, як перепис населення, картографування території (карта як логотип), музеєфікація культурного спадку колонізаторів, вибудовують національну ідентичність колонізованих суб’єктів і в той же час її заперечують. Колоніальний режим старанно картографує свої володіння, розділяє території, маркірує кордони. Не випадково колоніальні імперії розпадаються за тими кордонами, які були встановлені колоніальним режимом. Радянська імперія розпалась за кордонами радянських республік, які були проведені в 20-30-і роки минулого століття. На карті територія кожної республіки була зафарбована своїм власним кольором, який створював ефект приналежності саме до цієї території.

Х.Баба підкреслює перформативну природу ідентичності, яка завжди будується за допомогою нарративів. Таким чином, національна ідентичність не є генетично успадкованим елементом, а є штучною конвенціональною конструкцією, продуктом колективного уявлення, який формується за допомогою різного плану дискурсивних практик. Національну ідентичність можна розглядати як форму нарративу і перфомансу, тобто створеного нацією колективного оповідання, уявлення про самих себе і «інших». Для постнекласичної парадигми не важливо чи базується самоствердження нації на достовірних фактах чи на уявленні та імперативі бажання. Національна ідентичність виражається символічно, метафорично і алегорично. Мистецтво, медіа і символи грають важливу роль в конструюванні національної ідентичності. Вона розглядається не як константна величина, а як історично змінний, безкінечно тривалий проект, що здійснюється за допомогою різних форм медіа (ЗМІ, література, архітектура, живопис), які і є засобами формування національної ідентичності в якості щоденного соціального проекту. Наприклад, сталінська архітектура як форма нарративу, з одного боку репрезентувала владу, силу і могутність нової імперії, тобто була засобом формування єдиної ідентичності, а з другого – вибудовувала множину національних ідентичностей створенням етнічно стилізованих павільйонів радянських республік.

Національна ідентичність є фрагментованою, розірваною в самій собі, гетерогенною. Національний нарратив завжди, на думку Х.Баба, переривається, заперечується наявністю інших наративів, наративів меншості. Національна ідентичність завжди містить дещо таємне, витіснене, несвідоме. В термінології М.Фуко, будь-яка колективна ідентичність залежить від її конструкції «іншого». Ідентичність, таким чином, будується на кордонах, в просторі за межами гомогенної культури, або в проміжку між різними культурами. Дослідження національної ідентичності неможливо без вивчення того, що було витіснене із національного нарративу, що не представлено, що приховане в несвідомому. А прихованим частіше всього є бажання зайняти місце влади, метрополії.

Найважливішими аспектами національної ідентичності дослідники визначають наступні:

а) це людські переконання: нація існує доти, доки її члени визнають один одного як співвітчизників, визнають, що їхні спільні характеристики схожі, й спільно прагнуть продовжувати спільне співіснування;

б) спільне історичне минуле, спільні обов’язки й уявлення про спільне майбутнє;

в) постійне проживання в одній країні, державі, територіальний елемент, який скріплює зв’язок між нацією і державою як політичним інститутом, що здійснює законну владу в межах певного простору;

г) спільні характеристики або загальнонародна культура, яка включає певні культурні ідеали, соціальні норми, політичні принципи.

Найважливішим з перерахованих ідентитетів є національна свідомість. Цю думку підтримують автори національних концепцій О.Бочковський, В.Старосольський, а також сучасні дослідники: Ю.Римаренко, Л.Шкляр, М.Вівчарик. Вони вважають національну свідомість найважливішою властивістю нації, активним чинником державотворення, засобом і виявом національної інтеграції.

Головним ідентитетом національної ідентичності є громадянсько-політичні цінності – національні традиції, інтереси, перспективи політичного розвитку.

Детальна розробка структури національної ідентичності належить М.Барретту. В структурі національної ідентичності дослідник виділяє два основних блока: когнітивний і афективний. Когнітивний блок містить такі елементи:

– знання про існування національної групи;

– категоризація себе як члена національної групи;

– знання про національну територію;

– знання про національну символіку, інститути, традиції, історичних подіях і історичних фігурах, які символічно репрезентують націю;

– віра у спільне походження і спорідненість членів національної групи;

– віра в те, що існують типові характеристики представників любої національної групи: національні риси і національні стереотипи.

До афективного блоку, на думку М.Барретта, належать такі компоненти;

– суб’єктивна актуальність національної ідентичності;

– почуття приналежності до національної групи;

– прихильність і почуття по відношенню до національної території

– такі соціальні почуття: національна гордість, національна провина, національний сором; національна самоповага.

Деякі структурні елементи етнічної і національної ідентичності співпадають, що дало підставу деяким дослідникам ототожнювати ці поняття.

Етнічне і національне не є тотожними поняттями, як і не є тотожними явища, які вони відображають. Національна ідентичність вперше сформувалася в умовах техногенної цивілізації і являє собою модель глобального суспільства. Етнічні традиції втрачають свою значущість, вони розглядаються як такі, що перешкоджають ефективному розвитку суспільства.

І тому етнічна і національна ідентичність можуть протистояти, взаємозаперечувати одна другу. Протистояння, конфлікт цих ідентичностей проявляється в ситуації, коли яка-небудь етнічна спільнота прагне стати нацією. Прикладами є ірландці у Великобританії, жителі Квебека в Канаді.

Приймаючи до уваги особливості національної і етнічної ідентичності, можливо визначити найбільш конструктивний вектор їхнього розвитку — це коеволюція, яка передбачує паралельне існування етнічної і національної ідентичності в єдиному соціально-політичному просторі. Цей напрямок характерний для моноетнічних національних держав, можливості його існування обумовлені наявністю «коротких відносин», в яких етнічна і національна ідентичність не розділяються (наприклад, інститут управління сім’єю в Кореї). Інші можливі варіанти. Деволюція, яка є поступовою руйнацією національної ідентичності під впливом етнічної гіперідентичності (процес формування етнонаціональної культури в Російській імперії був перерваний революцією 1905р). Емерджентна еволюція, в якій національна ідентичність обумовлена етнічною ідентичністю, але не породжена нею (наприклад, Канада).

Сучасне історичне бачення включає обізнаність не тільки в минулому, знання теперішнього і усвідомлення майбутнього. Прикладом такого глобального бачення історії є футурологічна концепція американського політолога Ф.Фукуями. Підкреслюючи значущість тенденцій економічної глобалізації і процесу прискореної інформатизації, він стверджує, що історичний процес завершується з встановленням домінантної системи ліберальних цінностей відкритого суспільства. Їх панування означає реконструкцію національного в національно-демократичне і трансформацію етнічного у соціально-споживчу форму.

Враховуючи структурну відмінність етнічної і національної ідентичності, одним з важливих аспектів є визначення сутності, особливостей, закономірностей національної ідентичності. Складність вивчення проблем національної ідентичності обумовлені концептуальними і контекстуальними факторами. Глобально-цивілізаційний дискурс використовує етнонаціональне як об’єкт мовлення. Його спрямовано на демаркацію етнічної та національної складової з подальшою деконструкцією національного. В ідентифікуючій функції глобально-цивілізаційний дискурс конвертує систему національного у загальнолюдське.

Національній ідентичності передує ідея, словами Бодріяра, «карта передує території». Йдеться про заміну реального знаками реального, що відбувається нечутно миттєво і не може бути вимірюваним. Упродовж останніх двох століть проблему національної ідентичності розглядали у межах суспільствознавчих дисциплін, а також етнографії, етнології, психології. Дослідники виходили з припущення, що етнічна ідентичність є успадкованою, природною характеристикою, національна – історично обґрунтованою. Ці припущення очевидні для простих суспільств. У складних суспільствах люди «здатні утверджувати свою окремішність». Етнічне і національне не можуть виступати єдиним об’єктом наукового пізнання. Реальність етнічного виражає власну сутність в процесі ідентифікації. Воно характеризує стан групи із середини і зовні. Національне виражає соціально доцільне ставлення і є субститутом категоріального визначеності суб’єкта соціального простору. Індивідуальність – можливість обрання ознак, сприйняття специфіки, уточнення ставлення до групи і до суспільства. Отже, процес ідентифікації і національна ідентичність не створюють а потребують суб’єктивного відношення. Наука перестала відображати реальність, ставши «дзеркалом божевілля» (за Ж.Бодріяром). Божевілля не слід вважати втратою сенсу, це – здатність науки через застосування техніки відтворити окоглядний порядок.

Дослідження ідентичностей в ситуації постмодерну ведуться у двох напрямках. Перший позначається інсценізацією і охоплює засоби політичної репрезентації, які підміняють сферу референції соціальних зв’язків. Другий напрямок – це музеєфікація, якою обіймається реальність історичного простору, що перетворюється на симуляцію подій. Етнічна ідентичність у гіперпросторі постмодерної культури функціонує в якості фантасмагорії суспільної угоди. Етнічна ідентичність виступає як окоглядний первісний міф, який симулює незайманість культури.

Національна історія завжди основана на спільному досвіді, вибірковій пам’яті, етнічних відмінностях. Зміст національної історії є викладом національних вимог, які тлумачаться по-різному. Під ними розуміють расові, корпоративні, мілітаристські прагнення еліти; систему цінностей, які формують індивідуальність. Призначення національної історії у тому, щоб відокремити етнічну від інших соціальних груп. Отже, етнос є основою індивідуалізації, що є проекцією ідентичностей, які людиною можуть сприйматися як позитивно, так і негативно. Вивчення етнічної історії являється засобом соціальної терапії, саме засобом протидії суспільства націоналістичним прагненням еліти.

Історична пам’ять етносу відрізняється від національної пам’яті, яка є проявом патріотичних почуттів. Етнічні конфлікти зароджуються на рівні індивідуальної свідомості в антагонізмі етнічної і національної пам’яті. Це стало для представників третього покоління «школи анналів» об’єктом детального вивчення. Зокрема, такі матеріали репрезентовані роботами французького історика М.Ферро. Концептуальним поняттям, що використовує цей автор, є категорія «матриця історичної пам’яті» – сукупність етнонаціональних стереотипів сприйняття власного минулого. Особливістю матриці історичної пам’яті в індустріальному суспільстві було те, що вона укладалась в контекст формування національних держав в Європі і експансіонізму, який сприяв ствердженню євроцентризму. І сьогодні в різних частинах світу проявляються стереотипи євроцентристського бачення.

Основними рисами всесвітньо історичної матриці є кон’юнктурність, апеляція до зовнішніх факторів історичного розвитку (до іншого народу, нації, країни). Саме таким є бачення історичних подій, постатей, джерел.

Поряд із офіційною версією минулого і розповідей про нього існує пригнічена історія. Вивчення істориків нової генерації довели, що вона існує як контр-історія офіційно санкціонованій версії минулого. На відміну від першої, вона не спирається на владні державні інституції. Тому тривалість такої пам’яті минулого не відповідає тривалості існування інститутів влади. З точки зору офіційної історії, дійсність завжди відповідає рішенням влади, хоч би якими шкідливими для суспільства вчора, сьогодні або завтра вони не були. Контр-історія існує у наративній формі, а якщо вона звертається до письмової форми вираження, то вдається до особливих форм відтворення спогадів про минуле. Контр-історія «виникає всюди, соціальна група відчуває свою пригніченість, те, що її використовують, у відчутті того, що її цілісна самобутність руйнується, а на її історію накладається заборона».

Особливість етнічної пам’яті полягає у здатності пробуджувати і повертати до колективної уяви те, що здавалося би зовсім позабуте, чи замовчується. Тому більшість дослідників схиляється до думки, що етнічна історична пам’ять утворюється на підставі міфів. Іноді навіть можна простежити, як етнічний міф пристосовується до національної історії. Так міфи про битву на Косовому полі вплинули не тільки на офіційну версію перебігу історичних подій, але й на сучасні події в Косовському краї на зламі ХХ-ХХІ століть.

Вплив етнічної історичної пам’яті на національну свідомість може виявляти себе у перешкоді, пов’язаної з відчуттям комплексу меншовартості. Наприклад, в історичній науці і художній культурі сучасної України існує прагнення до апології діяльності гетьмана І.Мазепи, людини, яка притягувала до себе увагу видатних представників європейського романтизму, і, головне, відновила Україну після Руїни. Така проблематизація історичної постаті одного з українських гетьманів зрозуміла з огляду на міф українського сепаратизму, що гостро переживався представниками української еліти впродовж всього минулого століття.

Однією з основних проблем гуманітарного знання та історичної науки є співвідношення між етнічною і національною складовою в історичній матриці. Етноісторична пам’ять виявляється автономним простором спогадів, які національна історія завжди повинна враховувати, бо інакше перша перетвориться «попіл поколінь», а друга – на ілюзію достовірності знання. В сучасному світі поліархій і мультикультурного розвитку обстоювати положення, що перебіг історичних подій можна вивести із «одного джерела» є оманливою і небезпечною ілюзією: «Дивлячись крізь часи і культури, з’ясовуєш що Історія зароджується в різних осередках і із кожного розповсюджує своє власне тлумачення, відмінне від других за сутністю, формою і своїм цілям». Важливим елементом етнічної історії стала пропаганда та заохочення споживання артефактів власної історії. Прихильники такого підходу мають оптимістичний погляд на інформаційну техноструктуру постіндустріального суспільства.