Писемне мовлення
План
1. Основні поняття стилістики.
2. Загальна характеристика функціональних стилів.
3. Офіційно-діловий стиль.
Література
1. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: ТОВ ВКФ “БАО”, 2004. – 480 с.
2. Зубков М. Сучасне українське ділова мова. - X.: Торсінг, 2004. – 448с.
3. Культура фахового мовлення: Навчальний посібник / За ред. Н.Д. Бабич. – Чернівці: Книги ХХІ, 2006. – 496 с.
4. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови: Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 248 с.
1. Основні поняття стилістики
Українська мова виконує широкий обсяг функцій, вживається у різних сферах суспільного життя і задовольняє широкий спектр мовленнєвих, комунікативних, інформативних, естетичних та інших потреб людини, що приводить до її стильової диференціації. Залежно від тих чи інших умов використання мови виробляються певні усталені правила організації усного і писемного мовлення: добору слів, побудови речень, вживання багатств фразеологічного фонду тощо, які ще називаються стилістичними ознаками. У мовознавстві їх вивченням займається спеціальна дисципліна – стилістика.
Виділяють теоретичну і практичну стилістику. Перша, що постає із її назви, досліджує загальні принципи використання мовних засобів у різних умовах, різних “життєвих ситуаціях” відповідно до мети і характеру висловлення. Основним поняттям теоретичної стилістики є стиль. Цей багатозначний термін, що використовується також у літературознавстві, архітектурі, соціології, запозичений через французьку (style) з латинської мови (stіlus), де він означав “загострена паличка для письма”. Енциклопедія “Українська мова” так визначає мовний стиль: “Це різновид, видозміна літературної мови; манера мовного вираження у різних сферах, умовах, формах (усній і писемній) спілкування; мистецтво слова”. Це не єдине визначення стилю - порівняйте, що про нього говорить В. В. Виноградов:
“Стиль – це суспільно усвідомлена, функціонально зумовлена і внутрішньо об’єднана сукупність прийомів уживання, відбору і поєднання засобів мовного спілкування у сфері тієї чи іншої загальнонародної, загальнонаціональної мови, співвідносна з іншими такими ж способами вираження, що служать для інших цілей, виконують інші функції в мовній суспільній практиці цього народу”.
Прикладними проблемами, на відміну від теоретичних, займається практична стилістика. Вона ставить перед собою мету реалізувати у спілкуванні опрацьовані рекомендації щодо вживання мовних засобів у тих чи інших ситуаціях, з’ясувати доцільність і можливість їх використання, навчити носіїв користуватися стилістичним потенціалом мови і в такий спосіб сприяти підвищенню культури усного і писемного мовлення. Основоположним постає поняття функціонального стилю–такого варіанта або виду мовлення, що покликаний втілювати одну з багатьох функцій мови, використовуючи для цього властиві тільки йому лексичні, морфологічні, синтаксичні, орфоепічні, акцентуаційні й інші мовні засоби, як цього вимагає конкретна сфера побутування, зміст повідомлення і мета висловлення.
Класифікація функціональних стилів становить відкриту проблему, оскільки може ґрунтуватися на різних засадах і сягати різної глибини аналізу мовних явищ. Перешкоджає виробленню єдиної типології також наявність у складі кожного зі стилів певних загальномовних елементів, конструкцій, які, власне, складають левову його частку. Функціональні стилі не характеризуються відірваністю, відокремленістю один від одного, а співіснують як складові однієї системи, зберігаючи за собою специфічні стилістичні ознаки.
Отже, пропонуємо одну з багатьох відомих у стилістиці класифікацій функціональних стильових різновидів мови. В сучасній українській літературній мові, її писемному різновиді розрізняють такі функціональні стилі: 1) художній (або художньої літератури); 2) науковий; 3) публіцистичний; 4) офіційно-діловий; конфесійний.
В усній формі літературної мови розрізняються стилі: 1) уснорозмовний; 2) ораторський; 3) усної народної творчості.
Кожен зі стилів має свої характерні особливості і реалізується у властивих йому жанрах. Жанри– це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.
Сучасний стан розвитку стилістичного різноманіття української літературної мови характеризується відкритістю функціонально-стильових сфер і взаємопроникненістю стилів. Наприклад, основною сферою побутування офіційно-ділового стилю є книжне мовлення (тексти документів), але вагому його частку складає також усна форма мовлення (ведення переговорів, телефонна розмова, виробнича нарада тощо). Це ж стосується публіцистичного стилю, який обслуговує, з одного боку, мовлення газет і журналів, а з іншого – мовлення телевізійних інформаційних програм.
Є потреба коротко зупинитися на характеристиці кожного з виділених функціональних стилів.
2. Загальна характеристика функціональних стилів
Стилі усного літературного мовлення
Уснорозмовний стиль має два різновиди: а) усне літературне мовлення; 2) розмовно-побутове мовлення.
Усне літературне мовлення ґрунтується на дотриманні при вимові звуків орфоепічних норм літературної мови. Те саме стосується й вимови різних словосполучень. Зберігається правильний словесний і фразовий наголос. Використовується усталена інтонація речень з відповідною модальністю і певним відношенням до зображуваної дійсності. Важливим є дотримання нормативного порядку слів у словосполученнях і реченнях. Використовується тільки нормативна літературна лексика. Від писемного різновиду усний різновид відрізняється відсутністю детальної описовості (бо в усному мовленні порозумінню допомагають ще й жести, міміка, ситуація, в якій ведеться розмова), усім тим, що мовці знають один про одного.
Розмовно-побутове мовлення характеризується тим, що тут можливі відступи від літературних норм у вимові звуків. у побудові речень, у наголошуванні. Усне побутове мовлення більш довільне в доборі лексичних засобів мовлення. Тут вживаються просторічні слова, жаргонні вислови, вульгаризми, діалектна лексика. Можлива також діалектна вимова звуків, діалектні сполучники, якими поєднуються складні речення, ненормативні відмінкові закінчення. Більш виразно дають про себе знати явища асиміляції та дисиміляції приголосних. Вживаються й ненормативні запозичення з інших мов.
Ораторський стиль є найбільш піднесеним у сфері розмовного мовлення, що зумовлюється особливою його функцією – потребою вплинути на слухача, спонукати його мислити чи діяти так, як цього хоче оратор. З метою впливу вживаються особливі мовностилістичні засоби:
· використовується загальновживана лексика, фразеологізми і крилаті вислови, народні приказки і прислів’я, але водночас слід уникати шаблонних виразів, які не збуджують, а гальмують увагу слухача;
· вживаються речення різноманітної синтаксичної будови, ускладнені рівно настільки, щоб слухач не втратив логічного зв’язку між частинами, ставляться риторичні запитання;
· інтонаційне забарвлення багате, невимушене, щире, темп мовлення змінюється відповідно до теми висловлення, правильно розставляються логічні наголоси;
· активна жестикуляція й міміка сприяють кращому впливу на слухачів.
Ораторський стиль найповніше функціонує у сфері політичного життя, лунає з трибуни Верховної Ради, звучить на мітингах, зборах. Використовується також у дебатах, диспутах, дискусіях, доповідях, лекціях тощо.
Стиль усної народної творчості об’єднує різні фольклорні жанри – поетичні і прозові,– у яких повною мірою відображене художнє і фразеологічне багатство української мови. До визначальних ознак стилю зараховують:
· використання загальновживаної лексики, доповненої словами із зменшувально-пестливими суфіксами;
· багатство зображально-виражальних художніх засобів (епітет, порівняння, метафора, метонімія, гіпербола);
· різноманітність синтаксичних конструкцій, використання синтаксичного паралелізму, однорідних членів речення, повторів, звеличання, апостроф (звертання до відсутніх осіб, тварин і рослин, явищ природи);
· стрункість ритмомелодійної будови речень, багатство інтонацій.
Стилі писемного мовлення
Художній стиль має кілька рівноцінних назв (художньої літератури, художньо-белетристичний), які, тим не менше, позначають однорідне з погляду організації і функції поєднання різних мовностилістичних засобів. Художній стиль відрізняється від інших тим, що може включати в себе елементи усіх стилів української літературної мови, аби досягти виконання її естетичної функції. У художньому стилі здійснюється образне змалювання дійсності з використанням усього лексичного багатства мови й повного арсеналу її зображально-виражальних засобів. Це породжує надзвичайно широку жанрову різноманітність стилю; жанри поділяються за принципом зображення дійсності на епічні (роман, повість тощо), ліричні (пісня, гімн, епіталама, елегія, ідилія, мадригал, послання та ін.) й драматичні (комедія, трагедія і под.). Крім того, у межах стилю гармонійно поєднуються різні форми мовлення – прозове й віршоване, – кожна з яких відрізняється своєрідною організацією мовного матеріалу з метою естетичного впливу на читача. Отже, художній стиль характеризується такими особливостями:
· На рівні лексики. Використовуються слова різних стилістичних шарів (загальновживані, розмовні, книжні і діалектизми, жаргонізми і терміни, фразеологія власне українська і запозичена) залежно від мети висловлення й аспекту зображення дійсності. Активізується синонімічний, антонімічний фонд мови. Вживаються засоби художньої образності, а саме метафора, метонімія, порівняння, епітет, гіпербола, алегорія та інші, експресивна й емоційно-оцінна лексика.
· На рівні синтаксису. Використовуються речення усіх типів складності: поряд із повними розповідними функціонують неповні, окличні, питальні речення. Важливою є нешаблонність конструкцій.
· На рівні інтонації. Панує різноманітність інтонаційних відтінків, ритміко-мелодійних варіацій, які покликані відтворювати невимушеність живого спілкування.
· З розмовних форм мовлення використовуються і монолог, і діалог, і полілог.
Отже, художній стиль виконує кілька важливих функцій: естетичну, інформативну (зображальну), функцію впливу.
Науковий стиль обслуговує усі сфери професійно-наукового життя суспільства і виконує насамперед інформативну функцію. Він значною мірою більш унормований, ніж, наприклад, художній, адже тут на першому плані стоїть точність, логічність, вмотивованість повідомлення, яке повинно донести до слухача конкретну інформацію, не викрививши її непотрібною образністю чи емоційністю. Текст наукового стилю підпорядкований впливу на свідомість, розум читача, а не на його почуття. Провідним є прагнення до максимальної об’єктивності. У зв’язку з цим науковий стиль має такі риси:
· широко використовуються терміни, абстрактна лексика, наукова фразеологія; наскрізними постають однозначність слів, недопустимість різного тлумачення, що має на меті забезпечити стовідсоткову зрозумілість інформації;
· переважають складні розповідні речення, насамперед складнопідрядні з причиновими і наслідковими відношеннями, які дозволяють висловити складну думку з дотриманням її послідовності;
· текстам наукового стилю притаманна чітка внутрішня структура, послідовний поділ на розділи, параграфи, що полегшує його сприймання, а також пошук у ньому певної інформації;
· характерним постає використання спеціальної наукової символіки, умовних скорочень, формул, таблиць, списків, а також інформації, поданої у графічному вигляді: карт, схем, графіків;
· тексти зберігають між собою зв’язок: наводяться цитати інших авторів, посилання з чіткою адресацією – вказівкою назви джерела, автора, місця видання і навіть цитованої сторінки.
У межах наукового стилю виділяється кілька підстилів, а саме:
Власне науковий. Використовується у монографіях, статтях, де подана інформація стосується науковців конкретної галузі. Інколи у межах цього підстилю виділяють науково-технічні праці (характерним є широке вживання символічних і графічних систем, діаграм, таблиць, схем) і науково-гуманітарні (вирізняються наявністю авторської оцінки).
Науково-навчальний. Функціонує у навчальних посібниках, підручниках, довідниках, призначених для шкіл, вищих навчальних закладів тощо. Характеризується наявністю визначень, правил, розгорнутих пояснень, малюнків і схем, а також системою вправ і завдань.
Науково-популярний. Вживається з метою поширення певної наукової інформації серед широкого загалу фахово не підготовлених читачів. Побутує у журналах, довідковій літературі, не перенасичений складною термінологією.
Науково-публіцистичний. Наукова інформація подається за допомогою засобів публіцистичного стилю.
Виробничо-технічний. Цей підстиль функціонує, забезпечуючи потреби різних виробничих і господарських сфер.
Публіцистичний стиль поєднує риси наукового і художнього стилів. Його призначенням постає обслуговування мовних запитів насамперед засобів масової інформації. Сама назва вказує на те, що стиль існує для спілкування з публікою: цілою громадою або певними соціальними групами, не тільки інформуючи їх з приводу тієї чи іншої проблеми, а й формуючи громадську думку, спонукаючи до активної дії. Автори текстів публіцистичного стилю зазвичай намагаються переконати читачів (або слухачів) у правильності відстоюваних поглядів або достовірності повідомлюваної інформації і у такий спосіб досягти позитивного для себе соціального чи політичного ефекту. Цим напрямом займаються фахівці так званих піар-технологій (PR – англ.public relation - суспільні відносини), виконуючи замовлення, наприклад, кандидатів на високі виборні посади. Уміло складені і використані тексти публіцистичного стилю повинні відповідати певним вимогам. У них:
· широко використовується суспільно-політична лексика, у разі потреби – наукова термінологія; орієнтація на розмовний стиль робить важливим вдумливе поєднання шаблонних, усталених фраз та емоційно-забарвлених слів;
· синтаксис характеризується наявністю різних типів складних речень, а також ускладнених вставними і вставленими конструкціями, звертаннями, однорідними членами, інверсією; поширені окличні речення у функції гасел, закликів, риторичні запитання;
· залежно від мети використовуються інтонаційні засоби, які надають тексту урочистого, гумористичного, сатиричного, іронічного або нейтрального звучання; часто спостерігається їх чергування;
· текст однозначно висвітлює авторську позицію й оцінку, розгортається послідовно і логічно.
Публіцистичний стиль також поділяється на підстилі, серед яких варто назвати:
Інформативний. Він обслуговує такі жанри, як інтерв’ю, репортаж, випуск студійних новин тощо, де на першому місці стоїть повідомлення важливої фактичної інформації.
Аналітичний. Близький до інформативного, але його прикметною ознакою постає більше заглиблення в обставини події, передбачення її можливих причин та прогнозування ймовірних наслідків.
Урочисто-декларативний. Вживається у гаслах, побажаннях, привітаннях, насичений позитивними емоціями, загальною піднесеністю.
Агітаційний. Використовується в оголошеннях, рекламі, характеризується поширеністю наказових форм дієслова, спонукальних речень, які мають підштовхнути читача до певної дії.
Художньо-публіцистичний (власне публіцистичний). Функціонує у таких жанрах, як фейлетон, нарис, де певне явище чи подія оцінюються автором у певному емоційному ключі, характеризується використанням образності, зображально-виражальних засобів художнього стилю.
Конфесійний стиль повернувся в українську мову, звідки був усунутий разом із секуляризацією релігійного життя з кінця 20-х до майже кінця 80-х років минулого століття, порівняно недавно, тому його висвітлення не здобуло ще належного місця у відповідних посібниках. На часі ще й належне його теоретичне осмислення з окресленням статусу конфесійного стилю в українській мові та простеження взаємодії з іншими стилями. Цей стиль обслуговує сферу релігійних потреб суспільства. Його жанрове розмаїття включає тексти Біблії, апокрифів (перекладних творів), а також тлумачення Старого і Нового заповітів, проповіді, послання, молитви (оригінальних українських творів). З мовних ознак для конфесійного стилю характерними є:
· книжна лексика, яка включає старослов'янізми, застарілі слова, слова пасивного вжитку, найменування реалій потойбічного світу, імена Бога й інших надприродних істот;
· використання зображально-виражальних художніх засобів (метафор, символів, порівнянь, алегорій) для створення образності;
· непрямий порядок слів у реченні, який надає мовленню урочистості, з метою підкреслення якоїсь думки вживаються повтори слів і синтаксичних конструкцій.
З відродженням повноцінного духовного життя в Україні конфесійний стиль переживає відродження і черговий етап еволюції, зберігаючи традиційні риси, сформовані протягом IX–X ст. і надаючи їм сучасного звучання.
3. Офіційно-діловий стиль
Офіційно-діловий стиль, як це зрозуміло з його назви, обслуговує царину ділових стосунків і спілкування на офіційному рівні. Він акумулює у собі ознаки книжної функціонально-стильової сфери більшою мірою, ніж інші стилі, бо тут на чільне місце виходить прагнення до точності, унормованості, стандартизації, що створює сприятливі умови функціонування державного апарату, виробничого процесу, ведення документації. Великий обсяг потоку документів між установами й організаціями, швидкість їх опрацювання робить неможливим вкраплення у стиль офіційно-ділового спілкування індивідуально-авторських елементів. З-поміж загальних вимог до текстів офіційно-ділового стилю насамперед слід виділити точність, конкретність і лаконічність викладу інформації, спричинену цим відсутність образності, документованість (доказовість) тверджень, чітку внутрішньотекстову структурованість, дотримання формальних вимог оформлення документів (стандартів). З мовного погляду стилістичні ознаки офіційно-ділового стилю полягають у:
· наявності нейтральної лексики, вжитої у прямому значенні і позбавленої емоційності та образності;
· використанні спеціальної термінології (суспільно-політичної, професійно-виробничої, наукової, бухгалтерської), як цього вимагає ситуація вживання стилю, номенклатурних назв, канцеляризмів, складноскорочених слів, абревіатур;
· вживанні віддієслівних іменників: вирішення, застосування, іноді з префіксом не: невиконання, недотримання, незнання та ін.;
· застосуванні іменників, які називають людей за якоюсь ознакою, що вказує на вчинену людиною дію або певні відносини з іншою особою: свідок, замовник, виконавець, позивач тощо;
· регулярній вживаності ланцюжкових словосполучень, до складу яких входять іменники у формі родового відмінка, що відображають різні типи залежності між особами, предметами та явищами: керівник підрозділу логістики, надання послуг стільникового зв'язку, вживання заходів протипожежної безпеки і под.;
· використанні стійких прикметниково-іменникових (чинне законодавство, попередній розгляд, запропоновані зміни) і дієслівно-іменникових словосполучень (вжити заходів, скласти подяку);
· вживанні складних вторинних прийменників: з метою, згідно з, відповідно до, з огляду на, у зв’язку з;
· застосуванні в основному простих речень, ускладнених однорідними членами (підметами, присудками, додатками). Функціонують також складносурядні та складнопідрядні речення, здебільшого неускладненого типу;
· використанні синтаксичного паралелізму – побудови речень за однаковою структурною схемою з метою полегшення сприймання однорідної інформації;
· вживанні аналітичних (розщеплених) присудків замість однослівних: надавати допомогу (замість допомагати), здійснювати контроль (замість контролювати);
· регулярному застосуванні у ролі головного члена речення дієслів у формі теперішнього часу, що підкреслює позачасовість дії: дозволяється, пропонується, розглядається; у формі наказового способу – насамперед у наказах, розпорядженнях;
· використанні конструкцій, у яких ствердження реалізується через заперечення: рада не заперечує, комісія не відхиляє;
· збереженні прямого порядку слів у реченні.
В офіційно-діловому стилі залежно від конкретної сфери вжитку виділяють кілька підстилів:
Дипломатичний. Використовується у міждержавному спілкуванні, характеризується підкресленою ввічливістю, толерантністю, виробленими формами початку і кінцівки документа. Основними його жанрами є нота, комюніке, меморандум, угода, конвенція.
Зразок стилю:
Нота МЗС Республіки Вірменія про встановлення
дипломатичних відносин між Україною
та Республікою Вірменія
Міністерство закордонних справ Республіки Вірменія засвідчує свою повагу Міністерству закордонних справ України і у відповідь на ноту 10483 від 25.12.91 має честь повідомити таке:
Міністерство закордонних справ Вірменії, виходячи із заяви Президента Республіки Вірменія від 18 грудня 1991 року “Про визнання незалежності України”, має честь заявити Міністерству закордонних справ України про готовність Республіки Вірменія встановити дипломатичні відносини в повному обсязі з Україною.
Міністерство закордонних справ Вірменії висловлює впевненість, що встановлення дипломатичних відносин відповідає докорінним інтересам вірменського й українського народів і буде сприяти подальшому поглибленню плідного і взаємовигідного співробітництва між Республікою Вірменія й Україною.
Республіка Вірменія буде розвивати двосторонні відносини з Україною на основі принципів рівноправності, суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи, територіальної цілісності, непорушності існуючих державних кордонів, забезпечення і захисту основних прав і свобод людини, зокрема прав національних меншин.
Міністерство закордонних справ Республіки Вірменія виходить з того, що ця нота і нота Міністерства закордонних справ України від 25.12.91 складають Угоду про встановлення дипломатичних відносин у повному обсязі між Республікою Вірменія й Україною. Міністерство користується цією нагодою, щоб поновити Міністерству закордонних справ України запевнення у своїй високій повазі.
Єреван, 25 грудня 1991 року
Юридичний. Інша назва цього підстилю – власне законодавчий. Він представлений такими жанрами документів, як указ, закон, кодекс, устав. Це документи найвищого державного рівня, знання і виконання вимог яких є обов’язковим для всіх учасників суспільного життя. Мова законів характеризується також узагальненістю і виразністю. Тут провідним є прагнення до максимальної однозначності і точності формулювань, оскільки регулювання стосунків між юридичними і фізичними особами вимагає забезпечення їх прозорості, чіткості і зрозумілості.
Зразок стилю:
Про внесення змін до Закону Української PCP «Про мови в Українській PCP»
Верховна Рада України постановляє: Внести зміни до Закону Української PCP «Про мови в Українській PCP» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1989 p., додаток до N45, ст.631), виклавши його в такій редакції:
Стаття 5. Державна мова України
Відповідно до Конституції України державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування державної мови в усіх сферах державного і суспільного життя, створює умови для її вивчення і засвоєння громадянами України.
Державна мова є офіційною мовою міжнародних документів, що підписуються від імені України.
Розповсюдження і функціонування державної мови не може бути підставою для дискримінації та обмежень щодо вільного використання російської та інших мов в усіх сферах їх природного розповсюдження, так як розповсюдження і використання російської та інших мов не може обмежувати сферу розповсюдження і використання державної мови.
Канцелярсько-діловий. Інколи використовується інший термін на позначення цього підстилю – адміністративно-канцелярський. У сфері його обслуговування – документи повсякденного ділового життя: заява, довідка, характеристика, доручення, автобіографія, наказ, розпорядження, акт тощо. Оскільки складання текстів канцелярсько-ділового підстилю – справа рук не тільки професіоналів (а саме фахівці формулюють закони, кодекси, ноти чи конвенції), а й пересічних громадян, то особливо значущою постає увага до форми документа, дотримання стандартизованих вимог щодо його написання.
Зразок стилю:
Характеристика
випускника філологічного факультету Донецького
національного університету (спеціальність:
українська мова та література, денна форма навчання)
Фоменка Миколи Миколайовича, 1980 року
народження, українця, освіта вища
Фоменко M. M. є випускником філологічного факультету Донецького національного університету. Під час навчання (1997–2002 pp.) виявив себе сумлінним студентом, постійно підвищував свій професійний рівень. Фоменко M. M. неодноразово брав участь у наукових студентських конференціях. Виступав із змістовними доповідями із проблемних питань української мови (“Особливості граматичної метафори в українській мові”, “Метафора в україномовній національній картині світу”, “Метафора в семантико-синтаксичній структурі речення”). Випускник також брав участь у всеукраїнській студентській олімпіаді з української мови, літератури та методики 2001 року у складі команди факультету, яка посіла третє місце.
Фоменко M. M. з першого курсу працював над темою дипломної роботи «Людина в українській мовній картині світу: метафоричний аспект». Дипломна робота свідчить, що випускник прекрасно орієнтується у досліджуваному матеріалі, вільно володіє теоретичними основами, вдумливо поєднує теорію з практичним аналізом. Фоменко M. M. має друковані статті у збірнику лінгвістичних праць «Лінгвістичні студії».
Фоменко M. M. під час навчання в університеті виявив також певні артистичні й організаторські здібності: брав активну участь у підготовці й проведенні факультетських та університетських заходів (“Дебют першокурсника”, “День філологічного факультету”, “Різдво”, “День викладача”, “Шевченківське свято”) тощо. Вимогливий до себе, користується повагою серед товаришів та викладачів факультету.
Характеристику видано для подання до________________
Декан філологічного факультету (підпис) Є. С. Отін
Іноді як окремий виділяють підстиль службового листування, або промислової кореспонденції. Його основним жанром є службовий лист, до якого висуваються вимоги стислості і точності, уникання непотрібної велемовності.
Зразок стилю:
Мінвуглепром України Головному арбітру
Виробниче об’єднання Донецької області
“Донецьквугілля” 83055, м. Донецьк,
шахта “Жовтнева” вул. Артема, 48
29 квітня 2002 р.
№56/32-ПР
м. Донецьк, вул. Стадіонна, 34
тел. 303-12-23, р/р 348900
у Ворошиловському відділенні Нацбанку
17 листопада 2001 року держарбітром Паламарюком A.B. розглянуто спір між нашим підприємством і ДМЗ, але рішення досі не надіслане.
Просимо Вашого сприяння у терміновому надсиланні рішення.
Заст. директора (підпис) Шевченко К. В.
Сьогодні офіційно-діловий стиль обслуговує практично усі сфери суспільно-політичного та економічного життя держави: законодавчу, дипломатичну, юридичну, банківську, виробничу, великого, середнього та малого бізнесу.
Лекція 5
ПИСЕМНЕ ДІЛОВЕ МОВЛЕННЯ
План
1. Писемне мовлення.
2. Документ – основний вид офіційно-ділового стилю.
3. Критерії класифікації документів.
4. Вимоги до оформлення документів.
Література
1. Молдованов М.І., Сидорова Г.М. Сучасний діловий документ: Зразки найважливіших документів українською мовою. – К., 1992.
2. Універсальний довідник-практикум з ділових паперів / С.П. Бибик, І.Л. Михно, Л.О. Пустовіт, Г.М. Сюта. – К., 1999.
3. Культура фахового мовлення: Навчальний посібник /За ред. Н.Д. Бабич. – Чернівці, 2005.
4. Паламар Л.М., Кацавець Г.М. Мова ділових паперів: Практичний посібник. –
Писемне мовлення є основним для ділових людей, оскільки саме через ділову документацію, листування встановлюються певні ділові контакти. Одиницею писемного мовлення є текст різного характеру. Це може бути: стаття, книжковий чи газетний текст, лист чи будь-який документ.
Писемне мовлення відрізняється від усного мовлення і має такі особливості:
- фіксується графічними знаками. Слід зауважити, що писемне мовлення може передаватися за допомогою як літер, так і малюнків, схем, формул та інших символів;
- завжди спирається на усне мовлення і є вторинним. Писемне мовлення фіксує чиюсь висловлену думку і сприймається органами зору;
- писемна мова має в основному монологічну форму;
- характеризується більшою регламентацією мовних засобів, точнішим добором відповідної лексики;
- переважає особливий стиль, дещо традиційна форма викладу, загальноприйняті структури документів, правила вживання специфічних словосполучень;
- виділяються тексти за сферою спілкування.
2. Документ – основний вид офіційно-ділового стилю
Основною одиницею офіційно-ділового стилю є документ. Документи використовуються в різних галузях людської діяльності, ділянках знань, сферах життя. Вони є об’єктом дослідження різних наукових дисциплін, тому зміст поняття “документ” багатозначний і залежить від того, в якій галузі і для чого використовується.
З латинської documentum означає “взірець”, “посвідчення”, “доказ”. Енциклопедичний словник трактує документ як:
1) письмовий акт, здатний служити доказом юридичних відносин або юридичних фактів, що спричиняють правові наслідки;
2) офіційне посвідчення особи (паспорт, трудова книжка тощо);
3) достовірне історичне письмове джерело;
4) матеріальний об’єкт, в якому міститься та чи інша інформація (дискета тощо).
Автори “Універсального довідника-практикума з ділових паперів” тлумачать документ як засіб фіксації певним чином на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об’єктивної дійсності та розумової діяльності людини.
Отже, документ – це результат відображення конкретної інформації на спеціальному матеріалі за визначеним стандартом чи формою.
Документи мають правове значення, оскільки є засобом засвідчення та доведення певних фактів. Вони також використовуються як джерела та носії інформації. А в управлінській діяльності документ виступає як предмет і як результат праці.
З прийняттям незалежності України наказами Державного стандарту України були введені в дію нові стандарти з оформлення документів, зокрема 6.38-90 – “Правила оформлення документів”, за якими сьогодні створюється документація управлінської діяльності.
У статті 27 Закону України “Про інформацію”сказано, що “документ – це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві”.
Документ –це закріплена будь-яким способом на спеціальному матеріалі інформація про факти, події. явища об’єктивної дійсності та розумової діяльності людини за визначеним стандартом чи формою.
Документ, як правило, створюється за певним зразком-фомуляром. Саме реквізити надають документові юридичної сили.
Будь-який документ, де б і ким він не укладався, має відповідати таким вимогам:
1. Документ видає повноважний орган або особа відповідно до її компетенції.
2. Документ не повинен суперечити чинному законодавству й директивним вказівкам керівних органів.
3. Документ має бути достовірним і відповідати завданням конкретного керівництва, тобто базуватися на фактах і містити конкретні та реальні пропозиції або вказівки.
4. Документ має бути складений за встановленою формою.
5. Документ має бути бездоганно відредагований та оформлений. У ньому недопустимі юридичні чи граматичні помилки.
У текстах ділових документів використовують тільки офіційно-діловий стиль.
Під час укладання ділових документів мовці обмежені у виборі добору слів, їх поєднанні, розташуванні; творчість як така – відсутня. Укладач має дотримуватися встановлених правил і не відходити від них, тобто дотримуватися певного регламенту, що в свою чергу забезпечить відповідність стандартизації мови і схеми документів. Ось чому говорять, що документи укладаються, а не пишуться.
Документ складається з елементів, які називаються реквізитами.Саме реквізити надають документові юридичної сили.
У Державному стандарті на терміни і визначення реквізит –це “обов’язковий елемент оформлення офіційного документа”.
Державний стандарт 4163 – 2003 діє з 1 вересня 2003 року і застосовується при оформленні документів у всіх структурах держави. У ньому 31 реквізит:
1 – Державний Герб України;
2 – емблема організації;
3 – зображення нагород;
4 – код організації;
5 – код документа;
6 – назва міністерства чи відомства;
7 – назва підприємства (структури);
8 – назва структурного підрозділу;
9 – індекс підприємства зв’язку, поштова та телеграфна адреса, номер телетайпа, телефону, рахунку в банку;
10 – назва виду документа;
11 – дата;
12 – індекс (вихідний номер документа);
13 – посилання на індекс і дату вхідного документа;
14 – місце складання чи видання;
15 – гриф обмеження доступу до документа;
16 – адресат;
17 – гриф затвердження;
18 – резолюція;
19 – заголовок до тексту;
20 – позначка про контроль;
21 – текст;
22 – позначка про наявність додатка;
23 – підпис;
24 – гриф погодження;
25 – візи;
26 – відбиток печатки;
27 – позначка про завірення копій;
28 – позначка про виконавця;
29 – позначка про виконання документа та направлення його до справи;
30 – позначка про перенесення даних на машинний носій;
31 – позначка про надходження.
З 1 січня 2007 р. чинний ДСТУ 4423 : 2005, розроблений на основі ISO 15489 – міжнародного стандарту “Інформація та документація – керування документацій ними процесами”.
3. Критерії класифікації документів
Найважливішою класифікаційною ознакою документа є його зміст, зокрема відношення зафіксованої в ньому інформації до предмета чи до напряму діяльності. Відповідно до цього виділяють різні види документів за ознаками класифікації і групами.
Вирізняють такі види документів:
1. За найменуванням:рапорт, заява, протокол, довідка, характеристика. супровідний лист, пояснювальна записка, запрошення, телеграма, звіт, акт тощо.
2. За походженням:
- службові(офіційні) документи створюються організаціями, підприємствами та службовими особами, які їх представляють. Вони оформлюються в установленому порядку.
- особисті документи створюються окремими особами поза сферою їх службової діяльності.
3. За способом фіксації інформаціїрозрізняють такі документи:
- письмові,до яких належать усі рукописні й машинописні документи, виготовлені за допомогою друкарської або розмножувальної техніки;
- графічні,в яких зображення об’єктів передано за допомогою ліній, штрихів, світлотіні. Це графіки, малюнки, схеми, плани. Вони цінні своєю ілюстративністю;
- фото- і кінодокументи– такі, що створені способами фотографування й кінематографії. На них можна зафіксувати ті явища й процеси, які іншим способом зафіксувати важко чи неможливо;
- фонодокументи– такі, що створюються за допомогою будь-якої системи звукозаписування й відтворюють звукову інформацію.
4. За призначенням: організаційно-розпорядчі, щодо особового складу, кадрово-контрактні, довідково-інформаційні, обліково-фінансові, господарсько-договірні тощо.
5. За ступенем стандартизації: типові, трафаретні, індивідуальні.
6. За місцем укладання розрізняють такі документи:
- внутрішні,що мають чинність лише всередині тієї структури, в якій їх укладено;
- зовнішні –це документи, які входять чи виходять за межі структури, тобто вони є результатом спілкування структури з іншими організаціями, закладами тощо.
7. За напрямом:
- вхідні,що надходять до установи, закладу, організації тощо;
- вихідні,що адресовані за межі установи, організації.
8. За терміном виконання:
- термінові,що укладаються у строки, встановлені законом, відповідним правовим актом, керівником, а також документи з позначкою “терміново”;
- дуже термінові –зі спеціальною позначкою строку виконання;
- нетермінові –це такі документи, які виконуються в порядку загальної черги або в строк, зазначений керівництвом структури.
9. За гласністюдокументи є:
- звичайні(загального користування);
- для службового користування;
- таємні;
- цілком таємні;
- конфіденційнітощо.
10.За юридичною силоюрозрізняють такі документи:
- справжні (істинні) –це ті, які видані в установленому законом порядку з додержанням усіх правил. Справжні документи бувають чинніі нечинні.Документ стає нечинним, якщо втрачає юридичну силу з будь-якої причини;
- підроблені (фальшиві) – це ті, в яких зміст чи оформлення не відповідає істині. Підробленими документи можуть бути внаслідок матеріальної чи інтелектуальної підробки. Перша буває тоді, коли до змісту справжнього документа замість правильних вносять неправильні відомості, роблять виправлення, підчистки тощо. Інтелектуальна підробка виражається у складенні й видачі документа свідомо неправдивого змісту. хоч і правильного з формального боку.
11. За стадією виготовленнярозрізняють такі документи:
- оригінал –перший або єдиний примірник офіційного документа. Він має підпис керівника установи і в разі потреби завіряється штампом і печаткою;
- копія – це точне відтворення оригіналу. На копії документа обов’язково робиться помітка “Копія” вгорі праворуч. Листуючись з підприємствами, організаціями чи установами у справах завжди залишають потрібні для довідок копії. Такі копії звуться відпуском. Оригінал і копія мають однакову юридичну силу. Коли треба відтворити не весь документ. а лише його частину, робиться витяг (виписка).
Якщо документ загублено, видається його другий примірник – дублікат.Юридично оригінал і дублікат рівноцінні.
12.За складністю (кількістю відображених питань):
- прості – відображають одне питання;
- складні – декілька.
13.За терміном зберіганнярозрізняють:
- документи постійного зберігання;
- документи тривалого зберігання (понад 10 років);
- документи тимчасового зберігання (до 10 років).
4. Вимоги до оформлення документів
Стандартизація змушує автора не творити тексти, а відтворювати їх за готовими зразками, укладати за певною схемою. Крім того, високий рівень стандарту диктує не тільки вибір мовних засобів, а й форму документа, взаєморозташування в ньому частин, вибір шрифту тощо.
Стандартизація є обов’язковою ознакою всіх документів, але ступінь її вираження залежатиме від виду документа.
Як сам процес створення документів, так і організація з ними завжди регламентуються спеціальними законодавчо-нормативними та нормативно-методичними актами.
Законодавчі акти, що стосуються окремих сторін документування і нормативно-методичні документи, що регламентують ведення діловодства, видавались ще в радянський період. Сьогодні варто було б мати свої, українські акти, які б регламентували український документ.
Зупинимось на деяких нормативних актах.
Єдина державна система діловодства (ЄДСД) – це науково впорядкований комплекс основних положень, норм, правил і рекомендацій, які регламентують процеси діловодства.
Запровадження ЄДСД дало змогу досягти єдиного цілого в організації діловодства в країні.
Основне завдання ЄДСД – сприяти раціоналізації та уніфікації документаційних процесів у діяльності держапарату на різних рівнях управління. Ця система вимагає доведення до рівня загальної та обов’язкової для всіх установ норми вже перевірених практикою раціональних методів діловодства.
Першим розділом “Оформлення документів” встановлюється максимальна кількість реквізитів (обов’язкових елементів документів). а також їх зміст та порядок розташування на стандартних аркушах паперу форматів А4 та А5.
Оформлення обов’язкової частини документа, що підтверджує його юридичну силу, розміри площ, відведених для розміщення реквізитів, викладено у другому розділі державного стандарту “Вимоги до бланків”.
У ДЕСТ 6.38 – 90 уперше зроблено спробу викласти основні вимоги до текстів.
Для збільшення корисної площі документа цим стандартом встановлено нові розміри полів: ліве поле – 20 мм, верхнє – не менше 10 мм, праве й нижнє – не менше 8 мм.
Основним нормативно-методичним документом, що визначає і встановлює єдиний порядок складання, оформлення документів і роботи з ними в організації, установі, закладі є Інструкція з діловодства.
Вона повинна були в кожній установі, організації, закладі, на підприємстві, фірмі тощо.
Розробляється інструкція на основі державних нормативних документів: державних стандартів на уніфіковані системи документації, Типової інструкції з діловодства в міністерствах та відомствах України тощо.
Вимоги до документа можна кваліфікувати за правовими, мовними, логічними та технічними ознаками.
Правові вимогидо документа: документ видає повноважний орган чи особа відповідно до їх компетенції; він повинен відповідати чинному законодавству і директивним вказівкам керівних органів; має бути достовірним і відповідати завданням конкретного керівництва, тобто базуватися на фактах і містити конкретні пропозиції або вказівки; має відповідати своєму призначенню і укладатися за певною чи встановленою формою; бути бездоганно відредагованим та оформленим.
Логічні вимоги є такі, як: використання засобів логічної оцінки матеріалу для зв’язності окремих частин, зазначення черговості здійснення (у першу чергу, одночасно, після тощо); врахування таких елементів, як актуальність фактів та їх своєчасність; послідовність викладення тексту та його частин.
Технічні вимоги. Для укладання будь-якого документа існує відповідний формат паперу. Загальновизнаний формат А4, текст якого друкується через півтора міжрядкових інтервали, на бланках формату А5 – через один інтервал. Тексти документів. що готуються для друкованого видання, друкують через два інтервали.
У справочинстві розроблені й діють певні вимоги і правила щодо оформлення сторінки та її нумерації.
При оформленні документів на двох і більше аркушах сторінки. частини, починаючи з другої, мають бути пронумеровані.
Номери сторінок повинні проставлятися посередині верхнього поля аркуша арабськими цифрами. Крапки й тире перед цифрами й після них не проставляються.
Номер сторінки друкують в інтервалі 10-15 мм від верхнього зрізу аркуша.
Колір паперу – білий, хоча останнім часом спостерігаються тенденції використовувати у документоведенні різні кольори.
Важливе значення при складанні документа і набуття ним юридичної сили мають реквізити. Тому слід дотримуватися їх вимог та використання.
Не можна забувати про поля документа, які також мають важливе значення при зшиванні документа у томи справи.
Мовні вимоги.Обов’язковим складником ділових паперів, де викладається зміст документа є текст. Під час написання тексту укладач повинен дотримуватися таких вимог.
1. Документ має бути позбавлений образності, емоційності та індивідуальних авторських рис. В тексті документа необхідна певна стандартизація початку та закінчення документа: стійкі (стандартизовані) словосполучення типу: відповідно до..., у зв’язку з..., з метою..., як виняток ... Використовувати синтаксичні конструкції: Доводимо до Вашого відома..., Відповідно до попередньої домовленості..., У порядку обміну досвідом... тощо. На початку речення вживати дієприслівникові звороти: враховуючи певні обставини..., розглянувши питання..., порушивши справу..., вступивши до вищого навчального закладу... тощо.
2. Лексика повинна бути здебільшого нейтральна, вживатися в прямому значенні.
3. У текстах уживати словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу. Наприклад: рішення надсилається. академія запрошує, управління проводить конкурс, міністерство попереджає. Вживаються усталені мовні звороти, наприклад: вжити заходів, оголосити подяку, накласти дисциплінарне стягнення, брати участь, надати слово тощо. Текст документа повинен чітко і переконливо відбивати причину й мету написання, розкривати суть справи.
4. Найхарактерніші реченні – прості поширені.
5. Текст повинен викладатись від третьої особи:
Ректорат університету порушує питання про заохочення студентів, які брали участь у заходах до...
Від першої особи пишуться рапорти, заяви, автобіографії, накази, пояснювальні записки.
6. Уживати форми ввічливості за допомогою слів: шановний. високоповажний, вельмишановний, пане, добродію.
Зупинимось на стандартизації початків і закінчень документів. Це так звані кліше–усталені словесні формули, закріплені за певною ситуацією і сприймаються як звичайний, обов’язковий компонент. Наявність стандартних висловів полегшує, скорочує процес укладання тексів, спричиняє однотипність засобів у однакових ситуаціях.
Кліше –це мовні конструкції, яким властиві постійний склад компонентів, їх порядок та звичність звучання. Наприклад: організована злочинність, встановити контроль, слідством встановлено, згідно з наказом, відповідно до розпорядження, прошу надати відпустку, у зв’язку з тощо.
Розрізняють прості, ускладнені та складні кліше.
Прості кліше –це мовні конструкції, що складаються з двох слів: згідно з, відповідно до, вжити заходів, оголосити подяку, винести догану, брати участь тощо.
Ускладнені –що мають більше двох слів: брати до уваги, згідно з оригіналом, брати активну участь, вжити суворих заходів, винести сувору догану тощо.
Складні –мають у своїй структурі два простих кліше, які поєднані в один блок: відділ боротьби з організованою злочинністю, контроль за виконанням наказу залишаю за собою, наказ оголосити особовому складу тощо.
Лекція 6
СЛОВНИКОВА СПРАВА В УКРАЇНІ