ІСТОРИЧНІ ТИПИ РЕЛІГІЙ 1 страница

ТЕМА ІІІ

Багатоманіття історичних типів релігії, зростання інтересу до них і знань про них, з одного боку, викликає необхідність їх класифікації. Це методологічний прийом, використовуваний всіма науками, бо наукове вивчення (в даному випадку) релігії без класифікації неможливе. З іншого боку, це ж багатоманіття релігій світу створює і труднощі їх класифікації. Невипадково ще не вдалося створити оптимальну її модель. Тому в релігієзнавстві існує вельми велике число моделей класифікації, в основі яких такі ж численні їх критерії (принципи). Не вдаючись у докладний аналіз, відзначимо наявний (зокрема, у працях В.І.Лубського, В.М.Нечипуренко, І.Н.Полонської, С.І.Самигіна та ін.) значний арсенал принципів класифікації релігії: нормативні, географічні, філософські, морфологічні, феноменологічні, етнографічні та лінгвістичні. Існують класифікації релігії, що засновані на таких критеріях, як статистичний, час виникнення, рівень організації, державний і правовий статус, форми розповсюдження, етносоціальний, генеалогічний. Поширеною класифікацією релігій є запропонована в даній темі.

1. Ранні форми релігійних вірувань.До ранніх релігійних форм відносять комплекс тих первісних вірувань, які ще не набули системного характеру. Це – магія, фетишизм і анімізм, що виникли в період формування і розвитку родового ладу (від 100 до 40 тис. років тому). Пронизані вірою в існування надприродного, вони є складним комплексом місцевих традицій, обрядів і ритуалів. Через них члени родової общини, стверджує Б.О.Лобовик, спочатку вклонялися надприродному в чуттєво-надчуттєвому виразі – особливі предмети і явища природи, уречевленні душі предків, потім у демонічному – їх безтілесні душі й духи, яким спочатку додавали риси зооморфного (тваринного), а пізніше – антропоморфного (людського) характеру. При цьому весь ритуальний комплекс здійснювався первісною общиною спільно. Не існувало ні релігійної організації, ні професійних служителів культу. Його відправлення відбувалося у властивій для кожної общини формі під керівництвом вождя, що виконував і функції жерця. Зовсім не домінуючи над реалістичним у свідомості первісних людей, магія, фетишизм і анімізм, як прояви фантастичної її (свідомості) складової також включалися в єдиний план визначення різних етапів їх життя, розуміння ними навколишнього світу, відношення до нього і самих себе, а також між собою в рамках родової общини.

Магія (грець. μαγεία – чаклунство, чародійство) – це віра в існування надприродних сил дії на матеріальні предмети, явища і процеси, істоти, душі й духів, а також у здатність людини встановлювати контакт з ними, при їх допомозі пояснювати все в світі, здійснювати контроль над ним і робити вплив на нього, тобто ірраціональним шляхом (за допомогою даних сил) здійснювати певні практично умовні дії для досягнення поставленої мети.

Невміння наявними реальними силами досягати бажаний результат вимушувало первісних людей у всякій справі, в успіху якої вони не були упевнені, вдаватися до магічних дій, з яких поступово виник релігійний культ. Згідно різним сторонам практичної діяльності людей склався цілий ряд видів магії: промислова, аграрна, військова, любовна, або статева і т.д. На основі наступальних магічних дій, що є якоюсь подібністю тих дій, які можуть привести до досягнення бажаної мети, виділилися типи магії: імітативна, парціальна, ініціальна, вербальна та ін. Можуть бути і змішані типи. Існує магія заборони і обмеження дій, або магія табу. Виконавцями магічних обрядів виступають знахарі, ворожбити, відуни, відьми та ін.

З вірою в надприродну силу обрядів і таїнств служителі релігійного культу сучасних релігій дуже часто застосовують чисто магічні прийоми: таїнство соборування (лікувальна магія), скроплювання святою водою посівів і худоби (промислова), квартир і автомобілів (охоронна), молебень про перемогу (військова), обряд анафематствувоння (шкідлива) і т.д. Магія збереглася і у вигляді побутових марновірств: віра в замовляння, в лихе око, ворожіння на картах тощо.

Фетишизм (франц. fétiche від португ. feitiço – амулет, магічна річ) – це віра в можливість існування надприродних властивостей (здатність зціляти, оберігати від ворогів, допомагати на полюванні) у деяких об'єктів дійсності.

Спочатку фетишами ставали предмети природи: «незвичайний» камінь, певний шматок дерева, «особливе» ікло звіра, майстерно зроблена фігурка тощо, природним властивостям яких первісні люди через певні причини надавали надприродне значення. Не володіючи достатніми знаннями про зовнішній і про свій внутрішній світ, вони наділяли фетиші особливостями власного життя. Подібно до того як дії людини співвідносяться з устремліннями її розуму і волі, так і предмети природи, володіючи цими ж особливостями, можуть вступати у відносини як між собою, так і з людьми. А завдяки приписаним їм і таємничим, надприродним властивостям, предмети-фетиші наділялися здатністю чудодійно впливати на хід яких завгодно подій: допомагати на полюванні та рибалці, оберігати від ворогів, сприяти лікуванню хвороб, здійснювати магічні церемонії і т.д. За надання сприяння фетишу могли дякувати, а за бездіяльність – покарати і навіть замінити. Фетиш став атрибутом життя як окремої людини, так і ранньородового суспільства взагалі.

Поступово фетишизм супроводжувався сакралізацією не тільки предметів і явищ природи, але й окремих індивідів, а згодом і продуктів людської діяльності (авторитет окремої особи, земельна ділянка, товар, гроші, капітал). Прояви фетишизму можна спостерігати в сучасних релігіях у вигляді поклоніння хресту, іконі, мощам, а також у зв'язку з вірою марновірних людей у талісмани або амулети: підкови, ладанки, кулони, слоники, іграшки, що нібито приносять успіх і відводять небезпеку.

Анімізм (від лат. anima – душа, animus – дух) – це віра в душі й духів, які містяться в матеріальних предметах, явищах і процесах або які існують окремо від них як їх двійники, що володіють по відношенню до них особливим активним началом.

Анімістичні образи зростали з властивого первісній людині прагнення до уособлення незрозумілих і загрозливих їй сил природи, а потім і сил самої людини і своєї родової общини. Розглядаючи навколишній світ як щось собі подібне, первісна людина утверджувалася в думці про наявність у всіх проявів цього світу крім видимої також і невидимої природи, їх двійників.

Спочатку душа мислилася як річ у речі, яка безпосередньо пов'язана з нею і поділяє її долю. Будучи такою, душа повністю уявлялася як чуттєво-надчуттєве, носій життя людини, а згодом і послідовник способу її існування, її якостей і звичаїв. Але поступово анімістичні уявлення очищалися від матеріальних ознак. Душі й духи стали безтілесними. З цим пов'язано включення в анімізм уявлень і про двійників матеріальних процесів (хвороб, воєн та ін.). З'являються демонічні вірування (від грець. δαίµων – Божество, дух), або віра в духів. Уявлення про безтілесність душі породило віру в її переселення після смерті людини в загробний світ. Реальний світ доповнюється світом духовного буття. Зароджується звичай під час поховання класти у могилу різноманітні предмети, двійники яких нібито повинні служити двійникам людських тіл у «країні мертвих». Складається найважливіший елемент культу предків – поховальний культ, пов'язаний з уявленнями про душі й духи померлих людей. А з вірою в можливість існування душі після смерті тіла зростає уявлення про потойбічне життя як продовженні реального.

Анімістичні образи живої і неживої природи були численні та різного ступеню абстрактності. Змінюючи один одного, вони також змінювалися: від стихійних, диких, страшних, дисгармонійних, іноді потворних і, як правило, загрозливих образів до антропоморфних істот, що володіють розумною волею і доброзичливістю. З часом виникають і образи духів, які поступово набувають якоюсь мірою і соціальні риси.

Елементи анімізму є важливою складовою частиною всіх сучасних релігій. Уявлення про Бога, сатану, ангелів, безсмертні душі, благодать є вияв лише більш ускладненого анімізму. Практика «спілкування» з душами померлих, що пов'язана з вірою їх загробного існування, в спіритуалізмі – явище того ж порядку.

Таким чином, магія, фетишизм і анімізм є ранніми формами релігійних вірувань. Але жодна з них у чистому вигляді, як самостійні релігійні системи не виявлялися. Вони володіли лише відносною самостійністю. Ці форми, що взаємоперепліталися і взаємодіяли між собою, взаємодоповнювали одна одну в рамках єдиної релігійної свідомості людини ранньородового суспільства. Їх існування і функціонування на подальших етапах суспільного розвитку мало і має місце в тій мірі, в якій вони відображали і відображають потреби, насамперед, виникаючих релігійних систем, невід'ємними елементами яких вони ставали і є сьогодні.

2. Родоплемінні релігії.Близько 40 тис. років тому утворився родоплемінний лад. У своєму розвитку він пройшов три основні ступені: ранній матріархат, пізній (розвинений) матріархат і патріархат. У межах даного ладу склалися певні форми первісної релігії. Їх виникнення було зумовлене природними, виробничими, історичними і етнічними особливостями розвитку окремих племен і народів. Оскільки таких особливостей і їх комбінацій було багато, то і форм первісної релігії також було багато. Серед цих форм можна виявити ті з них, які, з погляду Ю.А.Калініна і Є.А.Харьковщенка, не просто викликані умовами родового ладу, але й найадекватніше відповідали кожному з його основних ступенів, наскільки можливо повно відображали потреби й інтереси людей цього ладу і самі представляли більш менш сформовану релігійну систему. Це – тотемізм, відповідний ранньому матріархату, аграрний культ – пізньому матріархату і шаманізм – патріархату. Кожна з цих форм не поширювалася за межами роду або племені. Тому вони і одержали назву родоплемінних релігій.

Тотемізм – це віра у надприродну спорідненість між групою людей (родом, плем'ям) і певним видом тварин, рідше рослин, іноді яким-небудь предметом або явищем природи – тотемом, що у індіанців Північної Америки буквально означало «його рід».

Разом з виникненням родоплемінного ладу основою його соціальних зв'язків і відносин стає принцип кревної спорідненості. Тісний зв'язок родового колективу із збиральництвом і, насамперед, з полюванням зумовили і його залежність від тварин. Головним чином на них, а також на ті чи інші чинники природи і розповсюджувалися споріднені відносини колективу. Певним тотемам (як предкам роду і умові існування) ) відповідали і назви тотемних груп. Ці тотеми ставали і об’єктами поклоніння. Проте почитали члени родової общини не тотемів як таких, а їх двійників – тотемних духів. Про них вони складали міфи, до них звертали різного характеру прохання, їм присвячували обряди, відносно них встановлювалися табу тощо. Це певним чином (як і тотемістичні вірування у цілому) регулювало поведінку людей. Тут же виразно простежується ідея про віддяку в земному житті, яка, за віруванням людей, невідворотно надійде за порушення культових заборон.

Як ідея віддяки, так і інші елементи тотемізму можна виявити в сучасних релігіях: в індуїзмі (шанування ряду тварин – особливо корови – як священних), у християнстві (зображення Духу Святого у вигляді голуба, причастя) і т.д.

Аграрний культ (або землеробський) – це віра в духів (двійників) певних чинників, пов'язаних, за уявленням людей, із землеробством, поклоніння яким впливає на врожай.

Виник даний культ у період пізнього матріархату бл. 8 тис. років тому з появою розвиненої сільської громади. Це був період, коли із збиральництва виросло і стало основним видом трудової діяльності землеробство. Оскільки в цій головній сфері життєзабезпечення людей з самого початку були зайняті жінки (чоловіки полювали), остільки цим визначилася і головна роль жінок у всіх інших сферах суспільства. Тому дух землі, духи землеробських культур, що вшановувалися, представлялися не просто в антропоморфній зовнішності. Головними серед них були духи-жінки. Жінкам належала і керівна роль у відправленні аграрних культів.

З поклоніння значущим для землеробства предметам і явищам, їх духам як головним, притому, в основному в жіночому вигляді, народилася ідея смерті та воскресіння деяких духів. Люди помітили, що зерно після висівання («поховання») відроджується («воскресає») знов. Так виник образ вмираючого і воскресаючого Божества. Але нерозуміння суті землеробства, його трудомісткість і негарантованість результату підводили людей до думки, що врожай – це подяка духів за жертвопринесення. Причому їм мислилося, що чим цінніше дар духам, тим вагоміше і подяка, тобто врожай. Виникає ідея необхідності людського жертвопринесення, притому, як системи. Тут же мала місце думка про відповідну віддяку в земному житті, що випливає від духів за їх умилостивлення або подяку з боку людини, як вона думала. Ідея про життя душ померлих у царстві небесному тільки виникла. Перенесення «країни мертвих» із землі на небо було пов'язано з уявленням землевласників про те, що як блага, так і неприємності їм «посилає» небо (світло і тепло, дощ і вітер). А тому там і живуть духи. Туди і була перенесена «країна мертвих» – житло душ померлих.

Аграрний культ широко представлений у сучасних релігіях. З нього до того ж християнства увійшли свята Різдво Христа (свято народження духу Сонця) і Великдень (свято воскресіння духу зерна), а також образ Богородиці (ідея жіночого духу землі), покровитель землеробства (Георгій) і повелитель дощу і грому (Ілля-пророк).

Шаманізм – це віра в надприродні можливості особливих людей (шаманів), шляхом спілкування з духами під час здійснення в екстатичному стані спеціальних культових ритуалів (камланій), знати про будь-які природні та суспільні процеси, що будь-де відбуваються, передбачати їх і робити на них вплив.

Шаманізм зародився бл. 6 тис. років тому в період становлення патріархату. Він ґрунтувався на таких видах діяльності, як скотарство і плугове землеробство, яким займалися чоловіки. Як результат з'являється додатковий продукт. Він дозволив утримувати частину людей з різних причин вилучених із сфери матеріального виробництва. Серед цієї частини були ті, які вважалися перестворенними під дією духів. Зі всіх людей лише вони (у силу певних здібностей) могли бути претендентами в шамани. На основі принципу спадковості «шаманського дару» відбувається становлення професійних служителів культу, а отже, і поява (хоча і не конституйованого) в їх особі духівництва. Здійснення шаманами камланій відбувалося під супровід ударів бубна, калатала або іншого музичного інструменту і, як правило, в стані екстазу. Невипадково на евенкійській мові слово «шаман» («саман») означає збуджену, несамовиту людину. Саме на стадії шаманізму став використовуватися обман як засіб здійснення релігійних обрядів і для підтримки релігійності.

Оскільки скотарство і землеробство було справою чоловіків, остільки вони не тільки стали управляти господарським життям общини, але й керувати процесом відправлення релігійного культу. І на перший план як головні об'єкти релігійного поклоніння виходять шаманські духи-чоловіки.

Шаманізм і сьогодні має місце серед народів Азії, Австралії і Америки. А вияв деяких рис шаманізму у всіх сучасних релігіях робить його причетним до всіх народів. Це наявність касти професійних служителів культу, притому, переважно чоловічої статі, навмисна переорієнтація людей з відносин «людина – світ» на відносини «людина – надприродний світ», уявлення про володіння духівництвом «дару зверху» і на цій основі – про їх зв'язки, якісь особливі відносини з духами надчуттєвої реальності. У ряді сучасних релігій застосовуються елементи екзальтації, тобто входження в стан підвищеної збудливості.

3. Етнічні релігії: народні та національні.З кінця 4 тис. до н.е. відбуваються якісні зміни різних сторін існування, функціонування і розвитку суспільства: знарядь праці, економічного устрою, виробничих відносин, політичного ладу, форм правління, соціальної структури та ін. Вони зумовили формування і еволюцію в межах цього суспільства і релігій його народу. На зміну родоплемінним віруванням приходять етнічні релігії, серед яких у релігієзнавстві (Ю.А.Калінін, Л.О.Філіпович, І.М.Яблоков та ін.)виділяють народні(ранні) та національні(пізні), або етнодержавні. Цей процес не був єдиним і одночасним ні щодо розвитку самих народів, ні в плані прояву в його рамках етнічних релігій. Деякі народи взагалі не знали етнічних релігій, а перейшли відразу від родоплемінних культів до світових релігій. Там же, де етнічні релігії виникали, вони взаємодіяли і взаємно перепліталися з іншими типами релігій аж до утворення нових синкретичних форм. Визріваючи в суспільних умовах того або іншого народу, етнічні релігії, з одного боку, ні за часом виникнення, ні за змістом віровчень, ні за культовою практикою не схожі між собою. З іншого боку, хоча етнічні релігії формуються і функціонують у межах одного народу, всі вони мають деякий ряд загальних характерних рис, що відрізняються між собою тільки ступенем свого вияву і лише іноді – кардинально. Це стосується і порівняльної характеристики як внутрішнього стану народних і національних релігій, так і між ними. Разом з тим в етнічних релігіях відбувається становлення тих елементів релігійного комплексу, формування і органічний зв'язок яких і сьогодні утворюють релігію як соціально-історичний феномен.

Епоха рабовласництва формує теїстичний тип надприродного. У етнічних релігіях головними об'єктами поклоніння замість духів стають боги. Вони стають не просто предметом віри і культу, але й вирішальним елементом у релігійному комплексі. Поступово складається богослов’я (рос. калька з грець.), або теологія (грець. Jεόλόγια, від Jεός – Бог, λόγος – вчення). Бог стає і поняттям, що лежить в основі філософських і соціально-етичних учень релігії. В уявленнях віруючих він є субстанція всього сущого, йому вони приписують вседосконаліші якості та всевизначаючу роль. Ускладнення соціально-політичних і економічних засад суспільства, його функціонування і поділ розумової і фізичної праці, що завершився, хоч і не повсюдно щодо народних релігій, але у цілому привели до утворення релігійної організації. Релігійна організація, базуючись на певних елементах, що її конституює, спрямовує діяльність, регулює відносини, визначає характер будови, формує свідомість, виробляє систему орієнтацій і контролю, які пов'язані загальним віросповіданням і відповідають її потребам та інтересам.

Народні релігії(від грець. έJνος – народ) – це так звані природні релігії, які виникають у рамках певної етнічної спільності як результат поступового і тривалого розвитку її світоуявлень, виражених у міфах, звичаях, обрядах, традиціях, культовій практиці.

З часу виникнення і еволюціонування в оточенні ранніх (бездержавних) етносів, ці релігії тісно пов'язані з народом. Їх етнічні та релігійні межі співпадають. Природні та соціальні катаклізми (зміна клімату, війни і т.д.) безпосередньо відображаються і на релігії народу: від процесів модифікації даної релігії до асиміляції її складнішим і динамічно еволюціонуючим релігійним комплексом у межах подальшого і розвиненішого періоду культури того або іншого народу; від переростання нею рамок вузької етнічності разом з виходом народу на новий рівень розвитку й отримання завдяки цьому загальнозначущого статусу до повного її зникнення разом із зникненням етносу. Цим обумовлена порівняльна маложивучість ранніх етнічних релігій.

Народні релігії охоплювали своїм впливом головним чином верхні й середні верстви населення. У народних масах ще сильні були залишки родоплемінних культів. Верстви, що офіційно представляли релігію, утверджували ідеї соціальної нерівності, походження і успадкування влади земних панів від небесних, необхідності посилення цієї влади і т.д., які відповідали їх духовним, ідеологічним і культурним потребам. Низи суспільства (раби і навіть сільська біднота) були усунені від офіційного культового ритуалу.

Земна ієрархія, що побудована на поділі праці, пануванні й підпорядкуванні, знайшла відображення в ієрархії небесній. У політеїстичних, тобто багатобожних релігіях, до яких відносяться всі народні релігії, серед богів, як правило, виділялася невелика група головних, а в їх оточенні – верховний бог. Останній шанувався як пан і богів, і людей. У всіх інших була своя певна сфера впливу.

Окрім знаного уособлення світу природи (боги – Сонця, Місяця, вітру, вогню і т.д., різного роду духи – русалки, водяні, лісовики та ін.) у народних релігіях боги уособлювали різні сфери діяльності людини (землеробство, скотарство, писемність і т.д.). Їх вплив розповсюджувався і на вчення про загробну (посмертну) віддяку, що зароджується. Уявлення про потойбічну віддяку мало місце не у всіх народних релігіях і не протягом всього часу їх існування. І стосувалося воно не всіх верств населення. На рабів нагорода небесна не розповсюджувалася.

Населивши природний і соціальний світ крім духів і богами, спроектувавши на них всю складність власного буття, люди для забезпечення свого існування у них же шукали взаємопорозуміння і підтримку. Богам, вважали вони, необхідно приносити жертву і не тільки у вигляді рослин і тварин. Немало релігій (давньо-вавилонська, -грецька, -єгипетська, -мексиканська, -фінікийська та ін.) мали відношення і до людського жертвопринесення. Обов'язковість і складність жертвопринесень, правильність їх здійснення стало розглядатися як умова досягнення успіху в спілкуванні з богами і полегшення власного існування.

Виникла необхідність у посереднику між богами і людьми. Релігійні організації, навколо яких групувалися б віруючі, виникли не у всіх народних релігіях. У ролі посередника частіше виступав жрець (старослав. «жреті» – приносити в жертву). Він був не тільки жертводателем, але й ворожбитом, знахарем, цілителем, чаклуном та ін. Відношення допущених до релігійного обряду віруючих не сягало далі його споглядання. Там же, де відбулося поглиблення поділу праці та соціальної диференціації, посилилася і тенденція до відособлення жрецтва в самостійні групи. З появою храмів (санскр. tern, грець. Jένέτοζ, лат. templum – відділення, розділення) жрецтво інституціоналізувалося і одержало економічну базу. Виникло храмове жрецтво (у релігіях Стародавнього Єгипту, народів Дворіччя). Жерці в значній мірі монополізували і духовну культуру: вели літописи, записували твори фольклору і т.п. Але в основному в народних релігіях жерці не були організовані, у них не було письмових джерел. Усний міф формував міфологічність народних релігій.

Будучи результатом певного релігійного синтезу попередньої традиції і виникаючих нових явищ у житті конкретного народу, ранні етнічні релігії не збереглися до наших днів, але деякі їх ідеї і обряди увійшли до сучасних.

Серед народних релігій виділяють: давньоєгипетську релігію, релігії народів Дворіччя, давньоіндійську, давньогрецьку, давньоримську та інші релігії. Щоб зрозуміти, як конкретно переломлювалися характерні риси народних релігій і для подальшого розгляду тих чи інших історичних типів релігії розглянемо деякі з ранніх етнічних релігій – давньоіндійську і давньогрецьку.

Давньоіндійська релігія – це релігійні погляди і обряди індоаріїв, що започаткували в 2 тис. до н.е. ведичну релігію, безпосереднім продовженням якої в 1 тис. до н.е. був брахманізм.

Назва і особливості релігії ведичної і брахманської пори випливають із Вед (санскрит., досл. – священне знання). Веди – це священні книги. Вони утворюють 4 групи текстів: Самхити (Вибране), Брахмани (Пояснення Брахмана), Аран'яки (Лісові книги), Упанішади (Сокровенне знання). Кожна з них відображає певний період в історії розвитку ведичної літератури.

У свою чергу Самхити складають 4 збірки: Ригведа (Веда гімнів), Самаведа (Веда мелодій), Яджурведа (Веда жертвопринесень), Атхарваведа (Веда заклинань). Найстародавніша і найбільш значна зацінністю знань про релігії є Ригведа – збірка гімнів, що прославляють богів і звернених до них молитов. Самі боги ранньої ведичної релігії носили антропоморфний характер і поділялися на земних, атмосферних і небесних. Пантеон включав тисячі богів. Головними з них були бог неба Варуна, богиня-мати землі Притхиві, бог Сонця Сур'я, бог Місяця і п'янкого напою Сома, бог грози, дощу і грому Індра, бог вогню Агні, бог засухи Вритра тощо. Матір'ю богів вважалася богиня Адиті, а їх главою – Варуна. Місце і роль богів у ведичному пантеоні, їх популярність і призначення змінювалися. Популярний Індра вбачався і найсильнішим, і взагалі покровителем світу, а з часом – богом війни, покровителем царської влади і верховним богом. Варуна став охоронцем порядку і справедливості. Так поступово обожнювалися не тільки явища і сили природи, але й суспільства. З поклонінням богам з приводу цих явищ і сил пов'язана Самаведа – збірка співів ритуально-обрядового призначення. За своїм характером ведична релігія і була такою. Головною ритуальною дією і сенсом обрядовості були жертвопринесення. Яджурведа – збірка, яка висловлювала жертовні формули і заклинання, молитви і правила здійснення жертвопринесень. Храмів як культових споруд не було. Жертвопринесення богам здійснювалися у формі вживання священного напою сома або в жертву приносили рослини, тварин і людей. Це робилося просто неба на спеціально споруджених жертовниках. Посередницькі функції між богами і людьми виконували жерці. Ведичній релігії були властиві первісна магія, анімізм. Атхарваведа – збірка магічних заклинань проти демонів, ворожих сил та іншого, з якими боги перебували в стані постійної війни.

Процес взаємодії ведичної релігії з місцевими культами привів до формування брахманізму. Його виникнення супроводжувалося утворенням у суспільстві 4 каст (варн, санскр. – ритуально чисті): брахманів – жерці-брахмани, кшатріїв – військова еліта і вожді племен, вайш'єв – вільне населення (землероби, скотарі, ремісники, торговці, воїни), шудр – раби. Кастова структура закріплювалася законами Ману (збірка «Закони Ману», бл. 5 ст. до н.е.). Природно, ведичні боги поступилися місцем кастовим богам. Пантеон пізньоведичних богів очолює божественна трійця (тримурті, санскр.– три образи, особи): Брахма – творець Всесвіту, Вішну – зберігач усіх світів, Шива – їх руйнівник. У пантеон входять їх дружини і діти (богиня Калі, дружина Шиви і його діти – бог мудрості Ганеша, бог війни Сканда), а також численні племінні боги, боги окремих околиць та ін. Всі вони, будучи антропоморфними, містили в собі залишки первісного тотемізму. Більшість божеств ототожнювалася з тваринами: Вішну – з міфічним птахом Іарудою, Шива – з биком і т.д. Були священні тварини (корова і мавпа) і рослини (лотос).

Як і раніше якихось особливих культових споруд для поклоніння богам не було. Головними культовими діями також залишалися жертвопринесення. Вони супроводжували весь життєвий шлях людини (народження, присвячення в члени варни, шлюб, поховання), торкаючись і менш значних подій на цьому шляху. До деякого часу приносилися і людські жертви. Без жерця-брахмана будь-які жертви вважалися недійсними. Вони повинні бути принесені в необхідний час, у відповідному місці та в установленому порядку, з використанням певних гімнів, молитов, магічних формул і дій. Необхідною умовою жертвопринесення був і обряд очищення. Практика жертвопринесень включала приготування і вживання сома. Виконання цих та інших обов'язків ставало професією. Необхідна була відповідна література. Але її створення викликано не тільки ускладненням релігійного ритуалу і виниклою неясністю деяких текстів Самхитів. З посиленням соціальної нерівності й поглибленням диференціації суспільства потрібно було обґрунтувати і ці процеси, а також підняти і укріпити авторитет жерців-брахманів. У 8-6 ст.ст. до н.е. розробляються Брахмани – книги, які написані брахманами для брахманів і коментують Самхити, що пояснюють і обґрунтовують ритуальну практику, її символічний сенс. Поступово брахмани монополізували не тільки релігійну, але й світську сфери.

Особливістю брахманської релігії було і відлюдництво, шлях аскези. Аран'яки і Упанішади являли собою збірки правил для відлюдників, старців, поглиблених у пізнання буття. Особливо виділяються Упанішади. Вони посилено підкреслюють моністичні (від грець. μόνος – один, у розумінні начала всього існуючого) ідеї ведичної релігії. На відміну від іншої ведичної літератури Упанішади центр уваги переносять з явищ природи на вирішення проблем походження, умов існування і перспектив розвитку людства, на з'ясування внутрішнього життя окремої людини, стани її душі та причин, що їх породжують. Пануючою стає концепція переселення душі (реінкарнація, франц. réincarnation – перевтілення, уособлення) та необхідності звільнення від перероджень (сансара, санскр. – круговорот народжень і смерті) і досягнення усвідомлення її (душі) злиття з божественною душею (мокша, санскр. – звільнення). Вихід з перероджень забезпечує виконання норм релігії (дхарма, санскр. і палі – закон, право, чеснота, істина тощо), встановлених Брахмою для кожної варни. І відповідно до закону віддяки (карма, санскр. – справа, дія, жереб) душа після тілесної смерті людини і оцінки її життєвого шляху богом смерті Ямою переселиться в тіло іншої (більш менш благородної) людини, а то й у тварину, рослину або інший предмет природи. Анімістичні уявлення в брахманізмі були так високо розвинені, що світ (створений, за Ведами, з води або яйця) весь пронизаний духами і душами, із злими проявами яких постійно борються боги.