Постіндустріальна стадія

Сучасна науково-технічна революція, починаючи з 50-х років XX ст., поклала початок технологічному способу виробництва, який базується на автоматизації праці. Це відноситься до найбільш розвинутих західних країн, які вступили в постіндустріальну стадію розвитку суспільства.

Завершилось перетворення науки в безпосередню продуктивну силу, а матеріального виробництва — в технологічне застосування науки. Остання стала відносно самостійною галуззю народного господарства. Докорінно перетворюються всі елементи продуктивних сил, посилюється їх взаємодія.

Перш за все революційних змін зазнає існуюча система машин. В ній уже немає чіткого розмежування на двигун, передавальний механізм і робочий агрегат, зате з'являється керуючий пристрій. Відбувається становлення нового типу машин — так званих гнучких автоматизованих технолого — виробничих систем. З допомогою них швидко переналагоджується випуск нової продукції. З'явились верстати з числовим програмним управлінням або роторні, роторно-конвейєрні лінії чи обробні центри, електронно-обчислювальні машини, мікропроцесорні схеми, робототехнічні системи і якісно нові технології — лазерні, плазмові, вакуумні, мембранні, біотехнології, генної інженерії і т. д.

Перехід до сучасного технологічного способу виробництва означає новий етап усуспільнення виробництва. Якщо машинне виробництво, поглибивши поділ праці, створило систему тісних взаємозв'язків між господарськими суб'єктами, то комплексна автоматизація викликала інтеграційні процеси в розвитку науки, техніки і виробництва. В національному масштабі формуються міжгалузеві комплекси: агропромис¬ловий, машинобудівний, паливо — енергетичний, транспортний тощо. Таким чином, науково-технічна революція спричинила якісний переворот продуктивних сил і викликала новий тип економічного зростання. Враховуючи інтенсифікацію виробництва, посилену взаємодію природи і господарства, загострення екологічної проблеми, сутністю нового зростання має стати функціонування єдиної еколого-економічної системи відтворення. Настає час, коли розумна, свідома діяльність людей стає вирішальним фактором не лише суспільного прогресу, але й розвитку самої природи. На перший план висувається проблема цивілізації, її збереження, продовження і розвиток для майбутніх поколінь.

Теорія «трьох епох»

З першої теми нам відомо: простір для подальшого розвитку суспільства відкриває збільшення його багатства. Воно й стало матеріальною основою просування людства до сучасної цивілізації. Тому стадії економічного зростання можна характеризувати ще через призму рівня цивілізованості суспільства, за допомогою так званої теорії «трьох епох».

Видатний американський вчений — етнограф XIX ст. Л. Г. Морган у книзі «Первісне суспільство» виділив три головні етапи людської історії — епохи дикості; варварства й цивілізованості.

На перших двох етапах переважала збиральна трудова діяльність людей. Споживались переважно готові продукти природи. У боротьбі з нею за виживання використовувались найпростіші знаряддя, які пристосовувались до фізичної сили людини. Вона була цілком залежна від природи, її продуктом.

Поступово людина все більше стає результатом розвитку суспільства. Проте це не означає, а навпаки, посилює її залежність від навколишнього середовища, бо постійно зростає обмін між суспільством і природою. Використовуючи для багатства природні сили, людина змінює світ, пристосовує природу до своїх потреб, залишаючись її органічною частиною. Завдяки активному безпосередньому і трива¬лому спілкуванню з природою людство подолало епохи дикості і вар¬варства, перейшло до цивілізованого образу життя. Причиною тому був перехід від збиральництва до переробної суспільно-виробничої технології, зумовленої прогресом науки і техніки.

Сучасний зміст поняття «цивілізація» визначається не лише станом суспільного виробництва, його технологією, організацією праці тощо, а й відповідним розвитком людини, її інтелектом, образом життя, культурою, мораллю, відношенням до природи, способом примноження усіх цінностей, що забезпечують зростання багатства суспільства.

Історично різні країни і народи розвивалися, як відомо, нерівномір¬но. Тим більшого значення має врахування неповторності та унікаль¬ності цивілізацій (древньогрецької, римської, азіатської, інків та ін.) для гуманістичного спрямування сучасної цивілізації. Адже і сьогодні різні країни, навіть континенти продовжують знаходитися на неодна¬кових ступенях зрілості соціально-економічного прогресу. Поєднання особливого і загального в економічному зростанні допомагає розвитку людства у всесвітньому масштабі.

Цивілізаційна теорія базується на змісті і ролі глобальних технологічних революцій як загального критерію якісного перетворення суспільного виробництва і життя. Технологічні революції, щоразу суттєво удосконалюючи взаємодію людини з природою, спричинили ряд етапів цивілізації.

Аграрна цивілізація завдячує широкому застосуванню у сіль¬ському господарстві перших знарядь праці, виготовлених із каміння (тривала 8-Ю тис. років до середини XVIII ст.). Перша технологічна революція отримала тому назву неолітична (від гр. litos — камінь). Вона забезпечила перехід від варварства до цивілізації. Основним джерелом багатства стала оброблювана земля.

Індустріальна цивілізація почалась з промислової революції другої половини XVIII — першої третини XIX ст. і продовжується для більшості країн світу по даний час. Найбільш розвинені держави з другої половини XX ст. вступили у постіндустріальну цивілізацію. Характеристики цих етапів цивілізації близькі до теорії стадій еконо¬мічного зростання, або й співпадають з ними.