Лекція №1

Росія у період Громадянської війни (1918–1922 рр.)

План.

1.Передумови, причини та періодизація Громадянської війни в Росії.

2.Хід Громадянської війни (1918–1922 рр.).

3. Білий рух. Червоний та білий терори.

4.Наслідки Громадянської війни та її оцінка в історичній науці.

1. Передумови та причини громадянської війни:

1) руйнівні наслідки для суспільства та економіки Росії подій Першої світової війни;

2) лютневі події 1917 р., повалення самодержавства в Росії і прихід нової влади, яка зруйнувала традиційні поняття населення Росії про державно-політичний устрій і владні відносини; виникнення двовладдя (Тимчасовий уряд і робітничі, солдатські ради депутатів);

3) події, що знаменували собою розкол суспільства на прихильників і супротивників революції (липневі дні 1917 р., корніловський заколот, селянські погроми поміщицьких маєтків восени 1917 р.);

4) повалення влади Тимчасового уряду і захоплення державної влади більшовиками; націоналізація ними приватної власності (заводів і фабрик підприємців, земель поміщиків, церков тощо); відмова виплачувати борги царського і Тимчасового уряду);

Одне з ключових питань російської революції полягає в тому, чому більшовики перемогли в боротьбі за владу в 1917 р. Безумовно, на хід і результати революції значний вплив зробила Перша світова війна. Якби Тимчасовий уряд відчував "пульс народу" і не прагнув довести війну до переможного кінця (широкої підтримки це гасло не мало), то він, ймовірно, мав би більше шансів справитися із тими численними труднощами, що стали неминучим наслідком краху старого порядку. Тимчасовий уряд дуже довго збирався почати радикальні реформи. Безперечно, що зростанню авторитету крайніх лівих сил в 1917 р. сприяли гасла "Миру, землі, хліба", "Вся влада Радам!" та ін. Окрім цього, необхідно відзначити і здатність більшовиків усього за декілька місяців підготуватися до взяття влади, що було обумовлене великою роботою, що проводиться ними в тилу і на фронті.

5) розгін всенародно обраних Установчих зборів у січні 1918 р.;

6) укладення Брестського мирного договору, невигідного для Росії;

7) руйнування у масовій свідомості населення і владних осіб православного світогляду та способу життя; бажання керуватися у своєму житті більше пристрастями, негативне ставлення до інакомислячих, колишніх власників землі, заводів тощо.

Історики по-різному підходять до визначення початку громадянської війни в Росії: деякі вважають, війна почалася вже влітку 1917 р., інші називають дату 25 жовтня (7 листопада 1917 р.). Ці точки зору пов’язані із розумінням громадянської війни як форми класової боротьби, яку окремі класи розпочали одразу ж після Жовтневого перевороту. Основна (переважно радянська) група дослідників зазначає, що відлік необхідно починати з травня 1918 р. до кінця 1920 р. Кінець громадянської війни у радянській історичній науці та в окремих сучасних дослідженнях пов’язувався із переходом до мирного будівництва в Росії (кінець 1920 року), однак частина сучасних російських дослідників вважає закінченням війни 1921 і навіть 1922 рік, коли продовжувалися відбуватися повстання та сутички в окремих регіонах Росії.

Прологом громадянської війни в Росії були події кінця жовтня 1917 – квітня 1918 р., коли відбувалися локальні сутички всередині країни. Особливістю було її тісне переплетення з військовою інтервенцією держав Антанти.

2. Хід громадянської війни.

· Після виходу Росії з Першої світової війни німецькі та австро-угорські війська в лютому 1918 р. окупували частину України, Білорусії, Прибалтики і Півдня Росії, що призвело до укладення в березні 1918 р. Брестського миру.

· У березні 1918 р. англо-американо-французькі війська висадилися в Мурманську; у квітні – японські війська у Владивостоці; у травні 1918 р. розпочалося повстання Чехословацького корпусу (сформованого з військовополонених чехів та словаків до 1917 року), який підпорядковувався Антанті та антирадянські повстання селян (Поволжжя, Сибір, Далекий Схід).

· До літа 1918 р. на 3/4 території Росії утворилися угрупування й уряди, що виступали проти влади більшовиків. Радянський уряд перейшов до створення Червоної Армії; у внутрішній політиці – до політики "воєнного комунізму".

· У 2-й половині 1918 р. Червона Армія отримала перші перемоги на Східному фронті, зайнявши Поволжжя, частину Уралу. Після Листопадової революції у Німеччині Радянський уряд анулював Брестський мир, було звільнено Україну та Білорусію. Проте політика "воєнного комунізму", а також розказачування, спрямоване фактично на знищення козацтва, викликали в різних регіонах селянські та козацькі повстання. Це дало супротивникам більшовиків можливість сформувати численні армії і розгорнути великий наступ проти Радянської республіки.

· Влітку 1918 р. відбулося утворення есеро-меншовицьких урядів (Самара, Томськ, Архангельськ);

· Влітку – восени 1918 р.: наступ Добровольчої армії генерала Денікіна (Північний Кавказ); липень 1918 р. – лютий 1919 р.: наступ генерала Краснова (Дон, Царицин). На територіях, зайнятих білогвардійцями та інтервентами, поширювався партизанський рух.

· вересень 1918 р.: початок наступу Червоної Армії на Східному фронті;

· листопад 1918 р. – квітень 1919 р.: окупація Одеси і Севастополя, Новоросійська, Батума Францією.

· У березні – травні 1919 р. Червона Армія успішно відбила наступ білогвардійських сил зі сходу (адмірал О. В. Колчак), півдня (генерал А. І. Денікін), заходу (генерал М. М. Юденич). В результаті загального контрнаступу військ Східного фронту в травні – липні було відвойовано Урал і в подальші півроку – Сибір. У квітні – серпні 1919 р. інтервенти евакуювали свої війська з Півдня України, Криму, Баку, Середньої Азії. Війська Південного фронту розгромили армії Денікіна під Орлом та Воронежем і до березня 1920 р. відтіснили їх залишки до Криму. Восени 1919 р. було остаточно розгромлено під Петроградом армію Юденича.

· На початку 1920 р. були зайняті Північ та узбережжя Каспійського моря. Країни Антанти повністю вивели свої війська і зняли блокаду радянської країни. Після закінчення радянсько-польської війни (травень–жовтень 1920 р.)

· Травень–жовтень 1920 р.: радянсько-польська війна.

· Літо 1920 р.: наступ Червоної Армії проти військ генерала Міллера (Північ Росії).

· Липень–грудень 1920 р.: розгром військ генерала Врангеля (Крим). Після закінчення радянсько-польської війни (жовтень 1920 р.) Червона Армія завдала низку ударів по військах генерала П. М. Врангеля та вигнала їх з Криму.

· У 1921–1922 роках було придушено антибільшовицькі повстання у Кронштадті, на Тамбовщині, в окремих районах України та інші, ліквідовано вогнища інтервентів та білогвардійців у Середній Азії та на Далекому Сході (жовтень 1922 р.).

3. Білий рух. Червоний та білий терори.

Білий рух. Походження терміну пов'язане із традиційною символікою білого кольору як кольори прихильників законного правопорядку. Основу білого руху складало офіцерство колишньої російської армії; керівництво – військові верхи (М. В. Алексєєв, П. М. Врангель, А. І. Денікін, О. В. Колчак, Л. Р. Корнілов, Є. К. Міллер, М. М. Юденич).

До літа 1918 р. сформувалися три фронти боротьби із більшовицьким урядом: на Дону – Добровольча армія; на Україні – Українська Рада; у Східному Сибіру – Чехословацький корпус, на базі яких розгорнувся білий рух.

У білий табір входили різні сили: монархісти і ліберали-республіканці, прихильники пронімецької та проанглійської орієнтації, прихильники Установчих зборів і відкритої військової диктатури, люди без певних політичних переконань, але стурбовані майбутнім Росії. Вони представляли різні верстви населення, значна частина яких не була особисто пов'язана з інтересами власників. Суперечності і трагізм білого руху правдиво і яскраво описані багатьма його учасниками, серед яких був, зокрема, В.В.Шульгін – колишній член тимчасового комітету Державної думи, який приймав зречення від престолу Миколи II та Михайла Олександровича, організатор білогвардійської контрреволюції та ідеолог інтервенції.

Програма білого руху, складена у штабі Добровольчої армії Денікіна, містила такі положення:

· знищення більшовицької анархії і впровадження в країні правого порядку;

· відновлення могутньої єдиної та неподільної Росії;

· скликання народного зібрання на основі загального виборчого права;

· проведення децентралізації влади шляхом встановлення обласної автономії та широкого місцевого самоврядування;

· гарантія повної громадянської свободи та свободи віросповідання;

· здійснення земельної реформи;

· введення робітничого законодавства, захист трудящих від експлуатації з боку держави і капіталу.

Але на практиці, в умовах військового часу, доводилося поступати жорсткіше, по законах військової диктатури, встановленої генералом Денікіним з квітня 1918 р. по квітень 1920 р. на Північному Кавказі, Дону та в Україні.

У січні 1919 р., об'єднавши білокозачу Донську армію із Добровольчою, Денікін став Головнокомандуючим озброєними силами Півдня. У квітні він розпочав наступ у трьох напрямах: на Царицин, Воронеж та Харків. На початку липня війська Денікіна розпочали похід на Москву, досягнувши до середини жовтня рубежу Царицин–Воронеж–Орел–Чернігів–Київ–Одеса.

12 червня 1919 р. Денікін оголосив про своє підпорядкування «Верховному правителеві Росії» адміралові О.В.Колчаку. Цей акт був підтриманий «Національним центром», до якого входили кадети, октябристи, представники Церковного Собору, торговельно-промислових кіл; «Радою державного об'єднання Росії» (антирадянська монархічна організація, що складається з представників Державної думи, Державної ради, земств, міського самоврядування, торговельно-промислового капіталу, церковних і академічних кругів, землевласників і фінансистів) і «Союзом Відродження Росії» (представники дрібнобуржуазних партій і організацій «демократичної контрреволюції», а також частина кадетів). Великодержавній політиці Денікіна протистояла опозиція верхів козацтва, націоналістів України, Північного Кавказу та Закавказзя, які прагнули до створення автономних національних державних об'єднань у складі майбутньої федеральної Росії.

Ліберальною була спочатку і програма «Комітету членів Установчих зборів», що здійснював владу за підтримки Чехословаччини на території Поволжжя та Уралу. Проте вже наприкінці червня 1918 р. з'їзди торгово-промисловців, що проходили в Омську, а потім в Уфі, висловилися за військову диктатуру.

В ніч з 17 на 18 листопада 1918 р. в Омську відбувся військовий переворот. Адмірал Колчак був оголошений «Верховним правителем Росії». З перших кроків існування уряд Колчака вступив на шлях диктаторських заходів і виняткових законів. Були введені страта, військовий стан створено генерал-губернаторства. Проти військової диктатури виступили не тільки есери і члени Установчих зборів, а й селяни, яких пороли, обирали, ображали каральні експедиції. Тотальна армійська мобілізація, щедра фінансова і військова допомога інтервентів сприяли успіхам армії Колчака, який навіть сподівався самостійно, без з'єднання з арміями Денікіна узяти Москву.

У червні 1918 р. був утворено Східний фронт, який протистояв Чехословацькому корпусу та армії Колчака в районах Волги та Уралу. У вересні війська Червоної Армії під командуванням С.С.Камєнєва перейшли в наступ при підтримці селянства. Остаточний розгром військ Колчака закінчився взимку 1920 р. 15 січня 1920 р. чехословаки поблизу Іркутська передали «Політичному центру» (есеро-меньшовистській організації) заарештованих ними адмірала Колчака і голову Ради міністрів Омського уряду В.Н.Пепеляєва, а також ешелон із золотим запасом Росії. Але 21 січня останні передали владу Іркутську ВРК.

На завершальному етапі громадянської війни 1920–21 рр. Червона Армія вела бої з військами барона Врангеля і біло-панської Польщі у Закавказзі, Середній Азії та на Далекому Сході.

Залишки білогвардійських військ на півдні Росії вимушені були в листопаді 1920 р. емігрувати за кордон.

Червоний та білий терори.

28 серпня 1918 р. відбувся замах на Леніна. За даними С. П. Мельгунова, у відповідь 20 жовтня за постановою Петроградської НК було розстріляно 500 заручників (очевидці називали 1300 осіб). Раднарком офіційно оголосив про «червоний терор» у відповідь на білий. Проте, це не відповідало істині, бо терор як форма державного управління, став застосовуватися більшовиками з перших кроків їх правління.

7(20) грудня 1917 р. на засіданні РНК з питання організації Всеросійської Надзвичайної Комісії щодо боротьби із бандитизмом та саботажем Ф. Дзержинський, кажучи про методи «порятунку революції», вимагав організації революційної розправи. 6 червня 1918 р. було офіційно відновлено смертну кару. Чисельність ВНК збільшувалася відповідно до потреб. З однієї тисячі співробітників у квітні 1918 р. до весни 1921 р. її ряди зросли до 233 тис. співробітників.

Особливих розмірів набуло захоплення заручників із подальшим розстрілом ні в чому невинних людей. «Треба заохочувати енергію і масовість терору», – наставляв Ленін 26 червня 1918 р.

Жахливим актом революційного терору було вбивство царської сім'ї 17 липня 1918 року у підвалі будинку Іпатєва в Катеринбурзі (імператор Микола II, його дружина, дочки і син Олексій), звірячо знищені їх останки. І хоча вже вийшли досить докладні дослідження цієї ганебної трагедії, в ній залишилися і таємниці. До цього, 13 липня 1918 р. у Пермі був розстріляний брат царя Миколи ІІ Михайло.

19 липня в Алапаївській в'язниці, в 120 верстах від Катеринбургу, було розстріляно 18 членів царської фамілії, їх дітей та слуг, у т. ч. велику княгиню Єлизавету Федорівну, рідну сестру цариці Олександри. 28 січня 1919 р. були розстріляні дядько царя Дмитро Костянтинович і великий князь Микола Михайлович.

Голова НК Східного фронту М.Лацис інструктував підлеглих: «Не шукайте в справі звинувачувальних доказів: чи повстав він проти Рад із зброєю або на словах….ви повинні його запитати, до якого класу він належав, якого він походження, яка у нього освіта і яка його професія».

Троцький із схвалення Леніна організовує для непокірних спецтабори, що були узаконені ухвалою СНК від 5 вересня 1918 р. Стурбований селянськими повстаннями, Ленін, зокрема, телеграфував у Пензенську губернію 9 вересня 1918 р.: «...провести нещадний масовий терор проти куркулів, попів і білогвардійців; підозрілих утримувати у концентраційному таборі поза містом».

Жахи білого терору супроводжували 16-денний заколот, піднятий ватажками «Союзу захисту батьківщини і свободи» в Ярославлі. Понад 200 радянських працівників було поміщено на баржу, що стояла посеред Волги, та приречені на голод і муки. За далеко неповними відомостями Наркомату внутрішніх справ РРФСР, у захоплених білогвардійцями та інтервентами районах за червень – грудень 1918 р. лише на території 13 губерній було розстріляно 22780 осіб.

У сучасній історіографії переконливо обгрунтована теза про широке застосування насильства і терору обома протиборчими сторонами не лише по відношенню до озброєного супротивника, а й мирного населення. Мотиви помсти, залякування, наживи, афектні стани були психологічним контекстом вчинків людей, залучених у протистояння, по обидві сторони барикад. Актуалізація архаїчних інстинктів, зсув етичних орієнтирів, моральне розкладання було характерним для представників як «білого», так і для «червоного» таборів.

Сучасні російські історики А. С. Барсенков, А. І. Вдовін зазначають, що негативно на відношення до білих з боку населення вплинули їх зв'язки із союзниками: відверте прагнення французів, англійців, американців, японців оволодіти російською власністю, використовуючи слабкість держави; вивезення у великих масштабах продовольства і сировини викликали невдоволення населення. Білі опинялися у двозначному становищі: у боротьбі за звільнення Росії від більшовиків вони отримували підтримку тих, хто розглядав територію нашої країни як об'єкт економічної експансії. Це також працювало на Радянську владу, яка об'єктивно виступала як патріотична сила. Білий терор був такий же нещадний, як і червоний. Їх розрізняло лише те, що червоний терор був організованим і свідомо спрямовувався проти класово ворожих елементів, білий же був більш спонтанним, стихійним: у нім переважали мотиви помсти, підозри в нелояльності та ворожості. В результаті на контрольованих білими територіях встановилося свавілля, анархія і вседозволеність тих, у кого були влада і зброя.

4. Наслідки Громадянської війни та її оцінка в історичній науці.

Попередня сума економічного збитку, нанесеного країні, складала 39 млрд золотих рублів, а точніші дані, що включають майнові втрати населення, склали суму, що перевищує 50 млрд золотих рублів.

Ø Промислове виробництво скоротилося в 5 разів, видобуток вугілля - в 3 рази, нафти - більш ніж в 2 рази, а виплавка чавуну - в 33 рази у порівнянні із довоєнним 1913 р. Майже удвічі зменшилася чисельність пролетаріату; для робочого класу були характерні декласуючі процеси. Робочих рук не вистачало навіть для функціонуючого виробництва.

Ø Сільське господарство виробляло продукції на 40% менше, ніж до війни. Найбільш розвинені товарні господарства було знищено. Товарообмін між містом і селом практично був відсутній. Гроші сильно знецінилися і мали обмежене ходіння. Панувала натуралізація господарства.

Ø Велика частина науково-технічного потенціалу Росії перестала існувати. Близько 1,5 млн. чоловік - майже уся політична, фінансово-промислова, у меншій мірі науково-художня еліта та їх сім'ї - вимушені були емігрувати. Інженери і агрономи стали рідкістю.

Ø Населення країни зменшилося за п'ять років майже на 13 млн. чоловік, без урахування нових незалежних республік на заході колишньої Російської імперії. Головним чином це були жертви епідемій і голоду. Значна частина доводилася на жертви військових дій, білого і червоного, зеленого терору, погромів та інтервенції. Людські втрати знизили трудовий і певною мірою інтелектуальний потенціал народу, зробили жорстоким населення. Цінність індивідуального життя в масовій свідомості стала украй низькою.

Ø Глибокі соціальні зміни в російському суспільстві: відбулася ліквідація цілих класів – поміщиків, великої і середньої буржуазії. Серйозних втрат зазнало духівництво, козацтво і заможне селянство. Відбувся перерозподіл раніше контрольованої ними власності, що перейшла переважно до держави, частково до бідного селянства. Бідні прошарки міського і сільського пролетаріату помітно поліпшили свій економічний стан і впливали на політичне життя країни; певна кількість раніше найбільш експлуатованих верств населення дістала доступ до управління країною.

Ø Істотні зміни відбулися в системі державного управління. Громадянська війна деформувала проголошені в жовтні 1917 р. принципи радянської демократії. Диктатура пролетаріату перетворилась у диктатуру партії. Система Рад лише номінально була основою держави, набагато більше значення мали партійні і надзвичайні органи. Скасування смертної кари обернулося менш ніж через рік червоним терором, а тимчасовий орган ВНК став символом надзвичайних заходів управління. Первинне широке залучення трудящих до управління змінилося становленням нової бюрократії.

Ø Розпад Російської імперії, що розпочався в ході Першої світової війни і посилився після лютневої революції 1917 р., було припинено. Виникла нова держава, що відновила тисячолітній історичний простір. Хоча територіальні втрати склали 800 тис. кв. км. із 30-мільйонним населенням, Радянська республіка знайшла прийнятні форми державного устрою, об'єднуючого народи Росії. В ході громадянської війни вдалося порвати з економічною залежністю Росії від західних держав, припинити вивезення капіталу, що створювало основу для становлення незалежної, економічно розвиненої держави у майбутньому. Перемога більшовиків в громадянській війні нанесла істотну втрату колоніальній системі імперіалізму, підриваючи її основи і відкриваючи перспективу залежним і колоніальним країнам. Перемога соціалізму в СРСР змусила країни Заходу активізувати реформування власного суспільства (Ратьковский И. С., Ходяков М. В. История Советской России. – СПб., 2001).

Важливо зазначити, що основним напрямом переосмислення проблем громадянської війни в пострадянській історіографії є перенесення центру в її вивченні з політичної і військової історії на соціальну та культурну: поведінка різних верств населення та стратегії їх виживання в умовах смути, суспільна свідомість кризової епохи, психологія основних учасників історичної драми, вплив змін у соціальній психології різних прошарків суспільства на подальший хід його розвитку. Зміни у свідомості та поведінці людей, події Першої світової війни і революції 1917 р. були передумовами соціокультурних зрушень періоду Громадянської війни (розчарування більшості у традиційній владі, зміна моральних установок в оцінці меж і допущення насильства, корозія релігійної віри; озлоблення селянства проти поміщиків, хуторян, городян; масові настрої робочих на користь державного регулювання виробництва і перерозподілу цінностей).

Якщо в радянській історіографії пріоритетна увага приділялася показу білого терору, то на рубежі 1980–1990-х рр. і надалі в 1990-х рр. фокус публіцистики та дослідницької уваги був зосереджений на вивченні червоного терору, що втілилося у виході монографій на цю тему на початку 2000-х рр. Одній з актуальних тем робіт стала також морально-психологічна і соціальна зовнішність більшовиків, представників партійно-державного апарату в роки війни, зокрема на матеріалах Уралу, що було частково реакцією на замовчування або тенденційну інтерпретацію негативних явищ в середовищі комуністів, партійному і державному апараті в радянській історіографії. Були обгрунтовані нові у порівнянні із попереднім періодом висновки про широке розповсюдження подвійної моралі, зловживань службовим становищем, користолюбства, пияцтва та ін.

У 1990-і рр. здійснювалося активне вивчення політичної культури різних соціальних груп російського суспільства в роки Громадянської війни із сучасних методологічних позицій нової соціальної, нової культурної, нової інтелектуальної історії, історії повсякденності.

Вивчення психології і свідомості селянства в роки війни активно велося в радянський період з позицій марксистської історіографії в рамках проблематики військового комунізму, а також ролі і позиції селян в класовій боротьбі у цей період. У 1990-і рр. воно розроблялося в руслі дослідження менталітету селян і його поведінки в умовах революційної кризи – воєн, реформ і революцій початку XX ст., в ході боротьби селян на два фронти в роки війни. Ці випробування, як показали дослідники, в комплексі впливали на селян в умовах соціальної смути. В той же час одні автори більшою мірою схильні вбачати у поведінці селянства в роки війни актуалізацію архаїчних ментальних кодів (В. П. Булдаков, І. В. Нарський та ін.), інші – процеси зміни психології і менталітету, підготовлені у попередній період (В.В. Кабанов, П. С. Кабитов, В. А.Козлов та ін.).

Іншим важливим сучасним напрямом антропологічно-орієнтованих досліджень Громадянської війни стало вивчення стратегій виживання як найбільш типових моделей поведінки різних категорій населення в умовах соціальної катастрофи. У цьому відношенні зроблені лише перші, проте вельми плідні кроки. Вивчення В. В. Каніщевим техніки виживання і пристосування населення до умов воєнного комунізму на матеріалі центральних регіонів России показало широке розповсюдження легальних, напівлегальних і нелегальних практик виживання і побутового пристосування, що включали пристрій в хлібні місця, ухилення від призову до Червоної армії і від різних повинностей, масове мішочництво, розкрадання казенного і безгоспного майна, маніпуляції з продовольчими картками, пограбування і крадіжки, зловживання службовим становищем (Гражданская война как феномен мировой истории. –

Материалы научной конференции 26 апреля 2008 г. Екатеринбург, 2008. – 396 с.).

Література:

История России. С древнейших времён до начала ХХІ в. / Под ред. А. Н. Сахарова. – М.: Астрель, 2006. – 1263 с.

История России. 1917—2004: Учеб. пособие для студентов вузов / А. С. Барсенков, А. И. Вдовин. — М.: Аспект Пресс, 2005. – 816 с.

Ратьковский И. С., Ходяков М. В.История Советской России - СПб.: Издательство "Лань", 2001. - 416 с. - (Мир культуры, истории и философии).

Боффа Дж. История Советского Союза. – В 2 т. – Т. 1. – М.: Междунар. отношения, 1990. – 632 с.

Загладин Н. В. История успехов и неудач советской дипломатии. – М., 1990.

Страницы истории советского общества. – М., 1991.

Мельгунов С. П. Красный террор в России. 1918 – 1923. – М.: СП "PUICO", "P. S.", 1990. – 208 с.

Гражданская война как феномен мировой истории. – Материалы научной конференции 26 апреля 2008 г. – Екатеринбург, 2008. – 396 с.