Зародження педагогічної теорії у філософських вченнях древньогрецьких мислителів

У Стародавній Греції зародилися перші в історії педагогіки педагогічні теорії. Вони ще не виділяються окремо, а знаходять своє місце у філософських вченнях древніх мислителів.

Демокрiт (460-370 рр. до н. е.). Представник матеріалістичного напрямку у древньогрецькій філософії. Написав біля 70 творів, але дотепер збереглися лише їх уривки.

Демокрiт надавав вихованню надзвичайно великого значення. Він вважав, що зовнішні впливи (виховання) відіграють провідну роль у розвитку людини. До найголовніших впливів такого роду відносив: навчання, позитивний приклад дорослих та вправи.

Він одним із перших вказав на важливу роль праці у вихованні i навчанні. Саме навчання мислитель розглядає як серйозну трудову діяльність (“Навчання виробляє прекрасні речі тільки на основі праці“).

Демокрiту одному з перших у світі належить думка про необхідність виховання у відповідності з природою дитини (у подальшому ця ідея розвивається як “принцип природовiдповiдностi у вихованні“). Вiн вказує, що “природа i виховання подібні“. А саме виховання, йдучи по шляху природи, “перебудовує людину, створюючи їй другу природу“.

Важливими умовами досягнення позитивного результату у навчанні Демокріт називає знання внутрішнього світу дитини та наявність в учнів внутрішніх психологічних передумов – скромності та бажання вчитися (“Хто бажає вчити людину, яка високої думки про свій розум, той даремно витрачає час“).

Зіставляючи важливість повідомлення дітям різноманітних знань з розвитком у них мислення, філософ віддає перевагу другому, оскільки, як вказує він, “значна частина багатознайок не мають розуму“.

Сократ (469-399 рр. до н. е.). Народився у сім’ї скульптора поблизу Афін. Більшу частину життя присвятив філософській творчості та педагогічній діяльності. Стояв на філософських позиціях про неможливість для людського розуму пізнання світу та речей. На його думку, людина може пізнати тільки саму себе (“Пізнай самого себе“).

Вважав себе спеціалістом, передусім, у питаннях етики. З етичних міркувань виводив мету виховання, яка полягає в особистому моральному самовдосконаленні, звільненні інтелекту від усіх негативних зовнішніх впливів.

Нічого невідомо про його твори. Сократ користувався виключно усним методом викладу свого вчення. Він збирав велику аудиторію на афінських вулицях чи площах і проводив бесіди з бажаючими його слухати.

Учительську місію мислитель вважав важливішою за обов’язки батьків. Головне завдання вчителя – викликати до існування кращі потаємні душевні сили вихованця. Виклик цих сил Сократ вважав “другим народженням“, а вчительську діяльність називав “повивальним мистецтвом“.

Головні педагогічні принципи Сократа: відмова від примусу і насилля, визнання найбільш дійовим виховним засобом переконання.

Він запропонував свою схему учительської діяльності – сократичний метод (евристичну бесіду). Для сократової бесіди характерні дві специфічні риси:

– ”сократова індукція“ – система навідних запитань, відповідаючи на котрі співбесідник поступово сам переконується у неправильності раніше висловлених ним суджень (“Я знаю, що я нічого не знаю“);

– ”сократова іронія“ – жартівливо спотворена позиція вчителя, яка підкреслює його удаване незнання обговорюваного питання на противагу хваленій самовпевненості учня.

Платон (427-347 рр. до н. е.). Учень Сократа. Займався педагогічною діяльністю в Афінах, де при гiмнасiї Академія заснував філософську школу. Своє філософське вчення і педагогічні погляди виклав у творах “Держава“ i “Закони“.

Висунув i обґрунтував вчення про світ ідей. На його думку, ідеї – це більш досконалі форми буття, де перебуває людська душа до народження. Світ же речей є лише тінню світу ідей. Пізнання – це пригадування душею того, що вона знала у час свого існування поза тілом людини. Тому мета життя мудрої людини повинна полягати, на думку Платона, у розвитку здатності до воскресіння в її душі вроджених ідей (здатності безпосередньо споглядати ідеї).

У своїх творах змалював проект ідеальної держави. Всі вільні громадяни у його державі поділені на три групи: філософи – правителі; воїни – захисники держави; група ремісників i землеробів, працею яких утримувалися дві попередні групи. Для представників двох вищих каст Платон заперечував сім’ю, оскільки вона відволікає їх від державних справ.

Платон першим у світі обґрунтував систему освіти і виховання підростаючого покоління. Використав при цьому кращі, на його думку, моменти афінського i спартанського виховання: з першого взяв ідею гармонійного розвитку та систему шкіл, а з другого – досвід фізичного виховання. Мета виховання за Платоном – формування “i тіла i душі найпрекраснішими“.

Відстоює державне, суспільне виховання дітей. У зв’язку з цим Платон першим в історії прийшов до думки про необхідність запровадження державою дитячих дошкільних закладів.

З 7 до 18 років – державне мусичне і гімнастичне виховання. Діти віком 7-12 років відвідують державні школи, де їх навчають читанню, письму, лічбі, музиці і співів. Для підлітків 12-16 років існують школи-палестри, а для юнаків 16-18 років – гімназії. Молодь 18-20 років проходить військову підготовку в умовах ефебії. Ефебія – перехідна ланка до вищої освіти.

Для найбільш здібних юнаків, яким уготовано бути філософами і правителями, існує вища освіта. Вона має два цикли: перший десятилітній (21-30 років), другий п’ятирічний (31-35 років). Вік 35-60 років для філософів Платоном визначається як підготовка до вступу у світ ідей і участь (до 50 років) в управлінні державою.

Для представників третьої касти (ремісники і хлібороби) виховання здійснюється у процесі практичного життя.

Платон вкрай негативно ставився до фізичної праці. Навчання, на його думку, не повинно носити трудового характеру. Особливо важливу роль у вихованні відводить грі дітей. “Ні одну науку вільна людина не повинна вивчати як раб, тому насильно не викладай дітям науки, а через гру“.

Арiстотель (384-322 р. до н. е.). Філософ-діалектик, учень Платона. Арiстотель багато років займався педагогічною діяльністю у заснованій ним філософській школі “Лiкей“ при однойменному гiмнасiї. Він виховував малолітнього майбутнього завойовника Олександра Македонського.

Педагогічні ідеї мислителя викладені у його філософських творах: "Політика", "Нiкомахова етика", "Метафізика", "Про душу" та ін. Твори Арістотеля охоплюють всі галузі знань того часу.

Він допускає одночасне i нероздільне існування матеріальних речей i нематеріальних ідей в єдиному світі. Вони взаємовiдносяться між собою відповідно як речовина i форма, які в єдності характеризують певну річ.

Арістотель розвинув вчення про людську душу, згідно з яким душа, що тісно i нероздільно зв’язана з тілом, має три сторони: рослинну (її функція – розмноження i харчування), тваринну (або вольову, яка виявляється у відчуттях i бажаннях) та розумову (виявляється у мисленні i пізнанні). Остання – безплотна, вічна i безсмертна. Але це безсмертя не індивідуальне, як у Платона, а це злиття після смерті із вселенським розумом.

На основі вчення про душу Арістотель вперше в історії робить спробу обґрунтувати мету виховання. Трьом видам душі відповідають три сторони виховання: фізичне, моральне (перш за все вольове) та розумове. Всі сторони важливі, але мета виховання повинна полягати у розвитку передусім вищих сторін душі: розумової i вольової, i перш за все – вольової.

Арістотель вважав, що у людини від природи є лише зародки здібностей, які треба розвивати шляхом виховання. Виходячи з ідеї розвитку він вперше в історії педагогіки робить спробу вікової періодизації, яку потрібно враховувати у процесі виховання: від народження до 7 років; від 7 років до наступу статевої зрілості – 14 років; від 15 до 21 року, тобто до змужніння.

На відміну вiд Платона, Арістотель обґрунтовує велике значення діяльності у вихованні i навчанні. “Коли вчаться, то не грають“, оскільки “молодь потрібно виховувати не для забави“. Все життя людини повинно носити діяльний характер. Але мислитель має на увазі не фізичну працю, а діяльність душі по удосконаленню певних доброчинностей.

Арістотель відділяє фізичну працю від занять вiльнонароджених людей, оскільки це їх принижує і забирає час для розвитку інтелектуальних сил. Він виключає будь-яку професіоналізацію всіх навчальних дисциплін, оскільки це робить з людини ремісника.