Державне регулювання грошового обороту

Сучасна економічна думка, незалежно від її конкретного теоретичного спрямування, визнає відповідальність держави за стан розвитку економіки країни, а отже і її право впливати на економічне життя суспільства. Відмінності в поглядах окремих теоретиків стосуються лише ступеня та методів реалізації такого впливу. Одні з них, назвемо їх умовно кейнсіанцями, вважають, що такий вплив повинен бути прямим, безпосередньо спрямованим на окремого економічного суб'єкта, індивідуалізовано стимулювати відповідну його поведінку. Інші - назвемо їх умовно монетаристами, вважають, що економічні суб'єкти за своєю природою «запрограмовані» на високоефективну діяльність у ринковому середовищі, спроможні самостійно забезпечити найбільш доцільну поведінку з позицій окремого індивіда та суспільства в цілому. Тому державі немає потреби безпосередньо втручатися в поведінку окремих економічних суб'єктів, а свій вплив на економіку вона повинна звести до гарантування їм сприятливих умов діяльності, тобто опосередковано.

Однією з таких гарантій вважається законодавче забезпечення кожному економічному суб'єкту таких прав і свобод:

- свободу підприємництва, у тому числі вільний перелив капіталу;

- захист приватної власності, у тому числі захист прав кредитора та грошових заощаджень;

- свободу торгівлі, у тому числі захист від монополізації цін та ринків;

- свободу при укладанні договорів та захист прав учасників договірного процесу;

- свободу споживання та захист прав споживача від недобросовісного продавця;

- вільний вибір професії і місця роботи.

Сьогодні всі визнають, що для реалізації свого впливу на економіку держава повинна розробляти відповідну економічну політику. Зблизились позиції і щодо цілей цієї політики. Ними визнаються:

- забезпечення певного рівня економічного зростання;

- забезпечення максимальної зайнятості;

- контроль над інфляцією з метою її мінімізації та стабілізації цін;

- урівноваження активів і пасивів платіжного балансу.

Для досягнення вказаних цілей економічна політика передбачає широкий спектр заходів, які впливатимуть на економічне життя суспільства. Умовно їх можна розділити на чотири групи:

- структурна політика;

- політика конкуренції;

- соціальна політика;

- кон'юнктурна політика.

Перші три групи заходів передбачають вирішення відносно вузьких, локальних завдань. Так, структурна політика передбачає надання субсидій чи інших стимулів активізації розвитку відносно відсталих регіонів (регіональна політика) чи певних галузей, секторів виробництва (секторіальна політика). Політика конкуренції передбачає заходи антимонопольного характеру, вільного ціноутворення, доступу на ринки всім підприємцям, установлення особливих правил взаємовідносин там, де вільна конкуренція утруднена - в енергетиці, сільському господарстві тощо. Соціальна політика передбачає заходи, спрямовані на забезпечення соціальної рівності та забезпеченості всіх членів суспільства шляхом часткового перерозподілу доходів.

Особливе місце в економічній політиці займають заходи, що належать до кон'юнктурної політики, яка реалізується через регулятивний вплив держави на ринкову кон'юнктуру, на співвідношення сукупного попиту і сукупної пропозиції на ринках. Оскільки сукупний платоспроможний попит формується і реалізується в грошовій формі у процесі формування, розподілу і використання національного доходу, кон'юнктурна політика забезпечується насамперед державним регулюванням грошового обороту.

Через регулювання окремих грошових потоків, маси грошей, рівня процента, швидкості обігу грошей держава має можливість впливати не тільки на зміну попиту, а й на зміну пропозиції на товарних ринках. Наприклад, при збільшенні пропозиції грошей знижується рівень процента, що стимулює зростання інвестицій і розширення виробництва. А переорієнтація коштів завдяки зниженню рівня оподаткування з потоків чистих податків і державних закупівель у потоки інвестицій скорочує шлях надходження їх у сферу реальної економіки і теж сприяє розширенню виробництва. Подібними регулятивними заходами в грошовому обороті держава має можливість активно впливати на всі процеси в економіці - на виробництво, розподіл, обмін і споживання, що робить кон'юнктурну політику універсальним, глобальним способом досягнення цілей загальноекономічної політики.

Усі заходи кон'юнктурної політики можна розділити на заходи прямого та опосередкованого впливу (таблиця 8.2). Заходи опосередкованого впливу, в свою чергу, можна поділити на такі групи:

- фіскальна або податково-бюджетна політика, яка полягає у варіюванні доходами та видатками бюджету держави;

- монетарна (грошово-кредитна) політика - вплив центрального банку на реальний сектор економіки шляхом зміни грошової маси, процентної ставки та інших параметрів грошового ринку;

- зовнішньоекономічна політика – дія на внутрішню економіку за допомогою таких регуляторів, як мито, експортні та імпортні квоти, ліцензії, субсидування експорту, сертифікація імпортної продукції;

- політика регулювання доходів, яка полягає у встановленні мінімальної заробітної плати, корегуванні співвідношень у заробітній платі працівників державного сектору, у формуванні пенсійної політики та політикиї плати, корегуванні співвідношеньу заробітній платі працівінших політики інших державних трансфертів;

- цінова політика – заходи держави щодо регулювання цін на продукцію природних монополій та на соціально значущі товари і послуги (хлібобулочні вироби, медикаменти, комунальні послуги).

Таблиця 8.2 – Заходи кон’юнктурної політики

Залежно від напряму зміни ринкової конюнктури розрізняють такі види економічної політики:

- експансійна;

- рестрикційна.

При експансійній політиці допускається неконтрольоване, довільне зростання пропозиції грошей, через що гроші стрімко «дешевіють». Наслідком такої політики неминуче стає інфляція, темпи якої швидко зростають, у зв'язку з чим її ще називають політикою інфляції. Такий результат експансійної політики має негативний вплив на економіку, і тому уряди за нормальних обставин намагаються уникати такої грошово-кредитної політики. Більш доцільною і широко застосовуваною є політика повільного, контрольованого зростання грошової маси і м'якого зниження процента, завдяки чому інфляція підтримується на низькому рівні, стає контрольованою і перетворюється у дійовий стимулятор економічного зростання, збільшення зайнятості. Цю політику, на відміну від політики інфляції, називають політикою дезінфляції.

При політиці рестрикції допускається стрімке, не досить зважене скорочення пропозиції грошей, внаслідок чого гроші стрімко «дорожчають», сукупний попит скорочується, провокуючи зниження рівня цін і падіння економічної активності. Цю політику називають політикою дефляції. Зважаючи на її негативні наслідки, уряди намагаються уникати відвертої політики дефляції, а допускають лише повільне і незначне скорочення пропозиції грошей та рівня процента, що м'яко гальмує економічну активність, без глибокого спаду виробництва. Така політика дістала назву політики рефляції.

Пряме втручання держави в економічне життя допускається у тих випадках, коли заходи фіскально-бюджетної, монетарної політики не можуть дати бажаного результату чи він настане із запізненням.

8.3 Цілі та інструменти ГКП

Грошово-кредитна політика – вплив держави в особі Центрального банку на макроекономічну рівновагу через зміну обсягу і структури грошової пропозиції.

Змінюючи грошову пропозицію Центральний банк впливає на:

- процентну ставку грошового ринку;

- вона у свою чергу впливає на обсяг інвестиційних витрат підприємницького сектору (І);

- на сукупні витрати та сукупний попит;

- сукупні витрати та сукупний попит впливають на реальний обсяг виробництва (У).

Цілі грошово-кредитної політики

Стратегічні: ідеальні і одночасно недосяжні.

- стабільність цін (помірна інфляція);

- повна зайнятість;

- стале зростання національного виробництва.

Проміжні – досягнення потрібного стану економіки (кон’юнктури) для досягнення стратегічних цілей. Наприклад, зміна грошової пропозиції за рахунок використання певних інструментів

Тактичні – оперативні завдання з регулювання конкретних економічних змінних, спрямовані на досягнення проміжних цілей:

- зміна облікової ставки;

- зміна ставок рефінансування;

- зміна норми обов’язкового резервування.

Інструменти грошово-кредитної політики

Операції Центрального банку на відкритому ринку.

Операції на відкритому ринку — це найбільш застосований інструмент гро­шово-кредитної політики в країнах з високо розвинутими економіками. Сут­ність операцій на відкритому ринку полягає в тому, що, купуючи цінні папери на ринку, НБУ додатково спрямовує в оборот відповідну суму грошей і цим збільшує банківські резерви, внаслідок чого потім збільшується і загальна маса грошей в обороті. Продаючи цінні папери зі свого портфеля, він вилучає на відповідну суму банківські резерви, а згодом зменшується і загальна маса грошей в обороті. У результаті цих операцій відповідно збільшується чи змен­шується пропозиція грошей, що впливає в кінцевому підсумку на кон'юнктуру товарних ринків.

Регулювання норми обов’язкового резервування

За допомогою управління обов'язковими резервами центральний банк має можливість впливати через базу грошової маси на кредитоспроможність ко­мерційних банків, в тому числі на розміри кредитної мультиплікації. Механізм цього інструменту полягає в тому, що центральний банк установлює для всіх банків та інших депозитних установ норму обов'язкового резервування за­лучених коштів зі зберіганням відносної суми їх на кореспондентських рахунках чи в касах без права використання і без виплати відсотків по них. Збільшуючи норму обов'язкового резервування, НБУ негайно скорочує обсяг надлишкових резервів банків, зменшує їхню кредитну спроможність, знижує рівень мультиплікації депози­тів, і навпаки.

Регулювання облікової ставки та ставок рефінансування:

Через зміну облікової ставки збільшується або зменшується на грошовому ринку пропозиція кре­дитних ресурсів. Механізм його полягає в тому, що центральний банк установлює ставки відсотків (облікова ставка НБУ) за позичками, які він надає комерційним банкам у порядку їх­нього рефінансування. Збільшуючи рівень облікової ставки, НБУ стримує попит ко­мерційних банків на свої позики та мультиплікацію депозитів і врешті-решт зменшує зростання пропозиції грошей в економіці. В результаті цієї операції на монетарному ринку гроші починають «дорожчати», зумовлюючи падіння ринкової кон'юнктури.

Операції центрального банку на валютному ринку.

Купуючи міжнародні резерви ЦБ надає в економіку національну валюту, збільшується монетарна база і грошова маса; продаж міжнародних резервів вилучає національну валюту з обороту.

Види ГКП

Залежно від стратегічної цілі розрізняють два види ГКП:

а) експансійна політика – політика дешевих грошей. Цілі: зростання ВВП та зайнятості. При цьому ЦБ збільшує пропозицію грошей знижуючи ринкову процентну ставку. Інструменти:

- знижується норма обов’язкових резервів;

- знижується облікова ставка процента;

- Центральний банк скуповує у комерційних банків ОВДП, поповнюючи резерви банківської системи;

- Центральний банк скуповує іноземну валюту на біржі.

б) рестрикційна політика. Мета – стримування інфляції, характерної для фази «перегрівання» економіки. Названі інструменти діють у протилежному напрямку, зменшуючи грошову пропозицію та збільшуючи ринкову процентну ставку.

8.4 Сутність поняття банк. Функції банків

Сутність поняття банк слід розглядати:

– з позиції історичного розвитку;

– з юридичної точки зору;

– з економічної точки зору;

– як елемент банківської системи.

Сутність банку з позиції історичного розвитку. Слово «банк» походить від італ. «banko» – «стіл», на якому середньовічні міняйла розкладали свої монети в мішках і посудинах. Воно запозичене розійською мовою з 1707 р.

Можна виділити дві позиції щодо періоду виникнення банків. Перша пов'язана з поняттям банку як кредитної установи, причиною появи якої була потреба в кредитуванні та регулюванні грошових відносин. На думку деяких вчених, перші банки виникли в XIV-XV ст. в окремих італійських містах (Венеції, Генуї), що пов'язано з тим, що Італія в X столітті була центром світової торгівлі. А перший банк, у сучасному його розумінні, з'явився в Італії в 1407 р. (Bankadi San Giorgio).

На думку цієї групи економістів, банк як особливий вид підприємницької діяльності виник не внаслідок розвитку товарно-грошових відносин на ранніх етапах товарного господарства, а тільки в той період, коли потрібна була мережа спеціальних закладів, що регулювали б грошовий обіг і здійснювали кредитні операції. Тому банки з'явилися тільки на такій стадії розвитку кредиту, коли без його широкого використання неможливе було функціонування капіталістичних підприємств.

Інша група спеціалістів вважає, що банківська справа була відома в більш ранній період. У Єгипті банківські операції здійснювались у 2700 році до н.е. На думку істориків, ще 2300 років до нашої ери в халеїв були торговельні компанії, що поряд з виконанням своїх безпосередніх функцій видавали також позички. Згадування про перші кредитні операції належать до VI ст. до н.е. У Стародавньому Вавилоні практикувалася вкладна операція: приймання внесків і сплата за ними відсотків. Ця операція в IV ст. до н.е. практикувалася й у Греції. Примітно, що поряд із прийманням внесків стародавні греки за певну плату робили обмін грошей.

Разом із кредитними операціями банків поступово одержали розвиток і розрахунки з обслуговування вкладників. Розрахунки здійснювалися за допомогою так званого трансферту, тобто перенесення грошових коштів з однієї таблиці (рахунка) на іншу. Кожен вкладник у банку мав свою таблицю із зазначенням його імені. Якщо клієнти, як їх тепер прийнято називати, віддали на зберігання свої вільні гроші в банк, то їм уже не потрібно було особисто сплачувати ту чи іншу суму; усі платежі за них виконував банкір, у якого знаходився внесок і таблиця (рахунок у сучасному розумінні) з ім'ям вкладника. Грошові кошти з таблиці одного вкладника переносилися на таблицю іншого, утворилися найпростіші форми безготівкових розрахунків. Характерно при цьому, що спочатку необхідне було особисте усне розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів, однак потім з'явилися «письмові накази» (прототипи сучасних чеків), що полегшували і прискорювали взаємні платежі. Зручності, створювані банками, не могли не привернути уваги ділових людей. У Стародавній Греції банкірів називали трапезидами (від грец. трапеза - «стіл»).

Отже, можна припустити, що перші банківські операції виникли задовго до мануфактурної стадії капіталізму, у період становлення держави на етапі досить жвавого розвитку товарного обміну, грошових і кредитних відносин. Такого характеру відносини, як свідчить їх історія, були вже в рабовласницькому суспільстві.

Отже, можна дійти таких висновків:

– передумовою виникнення банків є наявність товарно-грошових відносин;

– причина виникнення банків - потреба ринку в посередницькій діяльності з розміну та обміну цінностей, що виконували функцію грошей;

– операції, які можна назвати банківськими, з'явилися набагато раніше, ніж банки в сучасному розумінні.

Визначення сутності банку з юридичної точки зору передбачає розгляд тих операцій, які згідно із законодавством належать до банківської діяльності. В ЗУ «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. визначено, що банк – це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії НБУ здійснювати в сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб.

З економічної точки зору банк є:

– по-перше, підприємством, яке виробляє особливий, специфічний продукт – гроші, платіжні засоби, а також надає різні послуги переважно грошового характеру;

– по-друге, фінансовим посередником в переміщенні грошових коштів від кредиторів до позичальників, від продавців до покупців.

Згідно з першим трактуванням, на відміну від звичайного підприємства банк має такі особливості:

а) порівняно з промисловим підприємством:

– діяльність банку зосереджена не у сфері виробництва, а у сфері обігу, обміну;

– банк відрізняється характером емісії (крім випуску цінних паперів, банк проводить облік, збереження цінних паперів інших емітентів);

– діяльність підприємства спрямована на досягнення, перш за все, комерційних цілей (отримання прибутку від основної діяльності), а діяльність банку окрім спрямованості на досягнення певних фінансових результатів, спрямована на підтримання надійності та ліквідності банківської установи. Націленість на прибуток, надійність та ліквідність вважаються магічним трикутником банківської політики, оскільки їх дуже важко звести щонайменше - короткостроково.

б) порівняно з торгівельним підприємством (фундаментальна відмінність полягає в тому, що в основі банку лежить кредитна справа):

– при торгівлі має місце зустрічний рух вартості, у кредиті – однобічний;

– при торгівлі власність на товар переходить від продавця до покупця, у кредиті цього не відбувається;

– при торгівлі передається те, що належить власнику, при кредиті – не завжди (банк має справу з чужими коштами);

– при торгівлі продавець отримує від покупця ціну товару, при кредиті – і сума кредиту і проценти за ним.

Згідно другого трактування, поряд з банками переміщення грошових коштів на ринках здійснюють інші фінансові та фінансово-кредитні установи: інвестиційні фонди, страхові компанії, брокерські, дилерські фірми тощо. Проте банк, як фінансовий посередник, має дві принципові ознаки, що відрізняють його від інших фінансових посередників:

– для банку характерний подвійний обмін борговими зобов’язаннями: вони розміщують власні боргові зобов’язання (депозити, ощадні сертифікати тощо), а мобілізовані таким чином кошти розміщують в боргові зобов’язання та цінні папери, випущені іншими;

– банки відрізняє прийняття на себе безумовних зобов’язань з фіксованою сумою боргу перед юридичними та фізичними особами; цим банки відрізняються від інвестиційних фондів, які всі ризики, пов’язані зі зміною вартості активів та пасивів, розподіляють серед своїх акціонерів.

Банк є елементом банківської системи. Це означає, що він повинен:

– мати такі властивості, які дозволяють йому бути частиною цілого (мати статус банку, ліцензію на право здійснення банківських операцій), функціонувати за загальними правилами;

– функціонувати в межах загальних та специфічних законів, юридичних норм суспільства;

– бути спроможним до саморегулювання (реагування й пристосування до навколишнього середовища), розвитку та вдосконалення;

– взаємодіяти з іншими елементами банківської системи.

Суть комерційного банку можна розкрити також, сформулювавши його цілі та принципи діяльності в умовах ринкової економіки.

Для досягнення основної мети діяльності банку необхідно:

– здійснювати надання якісних банківських послуг;

– сприяти економічному розвитку корпоративних і поліпшенню добробуту індивідуальних клієнтів на основі взаємовигідного партнерства;

– отримувати максимальний прибуток для власного розвитку;

– завойовувати і утримувати передові позиції на фінансовому ринку країни.

Стратегічна ціль комерційного банку - бути найбільш надійним універсальним (чи спеціалізованим) банком країни, зорієнтованим на інтереси клієнтів, бути лідером у наданні повного спектра якісних послуг на всіх сегментах фінансового ринку, сприяти інтеграції у міжнародні ринки грошових коштів і капіталів.

Якщо комерційні банки хочуть досягти своїх формальних цілей, то вони повинні мати довгострокову націленість на прибуток, але, поряд з цим, вони прагнуть досягти цілого ряду вторинних цілей, хоча і з різною ефективністю. Частково ці цілі доповнюють та пом’якшують одна одну (додаткові цілі), частково вони заважають одна одній (конкуруючі цілі).

Рисунок 8.3 - Цільова система комерційного банку

У найбільш агрегованому вигляді, з погляду забезпечення вирішення основних цілей і завдань, покладених на банки, можна виділити такі групи функцій:

– платіжно-розрахункова - посередництво банків у платежах і розрахунках;

– ощадно-капіталотворча - залучення тимчасово вільних ресурсів суспільства, зокрема мобілізація грошових доходів і заощаджень та перетворення їх у реально діючий капітал;

– кредитно-інвестиційна - розміщення залучених коштів завдяки механізму створення кредитних знарядь обігу.

8.5 Операції комерційних банків

Сучасний комерційний банк – це універсальна установа, що прагне надавати якомога більше видів операцій, які можна розділити на окремі групи.

Розгляд даного питання потребує, перш за все визначення суті понять «операції банку», «банківська операція» та «банківська послуга».

Операції банку – це дії банківської установи, направлені на забезпечення її функціонування, з одного боку, як суб’єкта підприємницької діяльності, з іншого, як фінансового посередника, який здійснює притаманні йому функції.

До перших слід відносити дії банку, спрямовані на забезпечення можливостей його існування та функціонування (придбання основних засобів, інших необоротних активів, а також формування касових залишків, залишків коштів на кореспондентському рахунку та резервів (дії, керовані законодавчими та нормативними документами).

Дії банку як фінансового посередника, який здійснює притаманні йому функції, входять до поняття банківські операції.

Виходячи з визначення банку, сутність банківських операцій – це залучення тимчасово вільних грошових коштів підприємств, організацій, населення з подальшим розміщенням їх від свого імені на умовах строковості, зворотності та платності, а також касове та розрахункове обслуговування народного господарства, надання валютних та інших банківських послуг, передбачених Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Поняття «банківська послуга» використовується для характеристики взаємовідносин між банками та споживачами - клієнтами банку.

Банківська послуга - це форма задоволення потреб (у кредиті, розрахунково-касовому обслуговуванні, гарантіях, купівлі-продажу та збереженні цінних паперів, іноземної валюти, дорогоцінних металів тощо) споживачів - клієнтів банку. Формуючи уявлення про сутність банківської послуги, можна визначити її як економічні відносини між виконавцем та споживачем з приводу виконання першим певних дій в інтересах останнього з метою задоволення його певної потреби в сфері грошового обігу та кредиту.

Первинною у банківській діяльності є банківська операція, яка супроводжує надання банком тієї чи іншої послуги, що, в кінцевому підсумку, є безпосереднім продуктом банківського виробництва (банківського підприємництва чи бізнесу). На відміну від продукту промислового підприємства, банківський продукт переважно не виглядає як дещо матеріальне, речове. Наприклад, розрахунки здійснюються у безготівковій формі, тобто у порядку записів за рахунками. Те ж саме стосується кредитів, факторингу, депозитів і т. п. Тому, на відміну від галузей матеріального виробництва, де продукт набуває конкретної товарної форми, банківський продукт не може складуватися, вироблятися про запас. У даному випадку говорити можна лише про розширення продуктового ряду, що пропонується банками, за рахунок впровадження додаткових (інших) послуг. Перелік банківських продуктів, у тому числі інвестиційних, може збільшуватись також і завдяки тому, що надання цілком однакових послуг окремими банками здійснюється по-різному.

Можна виділити такі властивості банківських продуктів: вони не можуть бути вироблені «про запас»; носять виробничий характер; для їх надання не потрібні додаткові ресурси; об’єктом банківських продуктів є капітал; банківські послуги не є монополією тільки банку.

У країнах з ринковою економікою банки, як правило, намагаються здійснювати широкий спектр операцій. Для більш повного розуміння суті банківських операцій спробуємо їх згрупувати за різними ознаками (рисунок 8.4).

За економічною сутністю розрізняють операції: