Загальні твори 3 страница

Пізніші українські поети (Леся Українка, Микола Вороний, Олександр Олесь) почали відходити від суто реалістичних традицій. А ті поети, які щиро прагнули реалізму та революційності, залишилися в народній, чи ліпше — знародовілій пісні головне через ті рештки романтичної стилістики та тональності, що в їх творах (почасти через певну провінційність української літератури) зберігалася як своєрідний код національної стихії.

Український реалізм, що все ж був пов’язаний з течіями інших європейських літератур, не міг довго залишатись без руху, без змін. На відміну від П. Куліша, що нерухомо перебував романтиком до кінця віку (і через це його здебільшого ігнорували), український реалізм виробив собі програму на сто (як не на тисячу) років наперед. Але ця програма змушена була змінитися вже через 40 років і на її платформі («селянська» мова і «селянське» життя як об’єкт) могли залишатись лише якісь «Гаркуни-Задунайські».

Реалізм не міг цілковито опанувати віршованою поезією. В ній найочевидніше виявлялися рештки романтизму, що в Україні мав сильніші коріння вже через ту роль, яку він грав у процесі національного відродження. І першим і найвизначнішим поетом, що, не ставлячи ніяких крапок над «і», своєю творчістю переміг сутий реалізм, у віршованій поезії була донька Олени Пчілки (і племінниця М. Драгоманова, якому вона була зобов’язана його порадами, а до того — навіть особистим вихованням та ознайомленням із науковою літературою, що придалась на її дуже незвичайному шляху). Леся Українка (1871 — 1913) від матері та від М. Старицького засвоїла важливу думку про потребу культурного поширення та розвитку української літературної мови. Її поетичними початками були ліричні вірші та переклади, зокрема з Гайне. Зараз ми не можемо дуже захоплюватись її лірикою. Вона вражає нас оптимізмом цієї важко хворої дівчини (безнадійний туберкульоз, що примушував її мандрувати по світу, шукаючи ліпшого кліматичного оточення, надзвичайно обтяжував її працю і, зрештою, передчасно звів її в могилу).

Леся Українка закінчує історію українського реалізму в надзвичайно цінній формі, яка фактично виводить літературу далеко за межі реалізму, а українську літературу робить — вперше — літературою світовою.

Лірична творчість належить тільки до першої половини її літературної творчості, яка не виходить за рамки надзвичайного ані тематикою, ані формою (хоч ритміка та строфіка, а де-не-де і евфонія — милозвучність — та багатство словника, заслуговують на увагу). Вже в 1891 р. вона пише вірші, що ритмічно дуже близькі до ритмів Гайне, а через 10 років вона визнає, що новий поет Олесь (певною неохайністю його мови вона обурена ) «мене випередив» — але їй самій «писати ліричні вірші вже не варто». Уже й перед тим вона в драматичних спробах («Блакитна троянда») наближається до Ібсена, цінує Метерлінка, а в «Лісовій пісні» (1911) поєднується Гоголь з Гауптманом, але й тут її «випередив» молодий поет своєю «Весняною казкою» ( або «Над Дніпром»). Вже літературно консервативний діяч М. Садовський, коли почув, що і Леся Українка готує подібний твір («Лісову пісню»), замовив переклад другорядної п’єси представника «Молодої Польщі» Люціана Ріделя «Зачароване коло», та виставляв її кожного тижня протягом двох років! Ставлення Лесі Українки до тодішнього українського театру було вже негативне: театральні п’єси Старицького її «глибоко журили», Карпенка-Карого вона вважала не письменником, а «дилетантом», що ще до того ж не мав «смаку». Вона вже почала свій власний шлях до театру і від поширення літературної мови переходила до поширення літературних форм у цілком новому напрямі. Після кількох довших поем («Самсон», «Роберт Брюс», «Давня казка»), серед яких є поеми з драматичними елементами «Одержима», 1903), вона повертається до драми «Блакитна троянда») і переходить до маленьких драм. Не важливо, чи були в неї приклади-попередники (Пушкін? Гофманисталь?), але це цілком нова форма: «Драматичні поеми»; їх вона написала 15 (деякі названі Діалогами», більші твори вона називає «Драмами»). Важливе формальне; ці твори символічні (українські історики літератури весь час розгадують їх символіку), а головне — вони виводять сюжети далеко за межі української тематики, до світової духовної історії. Без успіху українські літературознавці шукають у них символічного зображення українських проблем! Перші п’єси Лесі Українки цього типу з староукраїнської історії викликали закиди критиків: чому поет йде так далеко від «дійсності», не розуміючи значення того типу мислення, який має насамперед «внутрішній голос» і тому не надається для «звичної» сцени. І навіть сучасні історики літератури ледве чи розуміють цю особливість творчості Лесі Українки. «Маленькі драми» її, як на нашу думку, не надавались до театру Кропивницького та його послідовників через те, що в них немає розкішного декору, герої драм не п’ють горілки, не пишаються козацькими вусами і т. ін. Критики не розуміли того, що театр мусить відповідати вимогам поетів, а не навпаки не пам’ятали того, що «риторичні та декламаційні елементи» були і в античній трагедії, і в Шекспіра, і в драмі французького класицизму і могли опанувати сценою та захопити глядачів і без горілки та танців...

Український реалістичний театр був нездатний виставити «екзотичні» п’єси талановитої авторки. Саме означення їх як «екзотичних» є умовним, бо їх далекість від української сучасності залежить лише від того, що «драматичні поеми» Лесі Українки говорять про загальнолюдські теми. Інакше кажучи, Леся Українка підносила українську літературу на рівень світової, тобто такої, яка говорить про теми, спільні та важливі для людства загалом. Важливо, що драматичні поеми висувають проблеми в концентрованій, інтенсивній формі. Виходячи за межі певного народу та певного часу, Леся Українка, можливо, вперше в історії української літератури, запропонувала твори, що належать не лише українській, а й світовій літературі, і навіть «Кавказ» Шевченка вимагає для неукраїнського читача коментарів, яких «екзотичні» п’єси Лесі Українки не потребують. Можливо, вони не ставлять проблем у їх останньому, найглибшому сенсі, що вони не дають остаточних, вирішальних відповідей на ці питання. Але якщо українські твори можуть звертатися не лише до земляків, а й до людства загалом, то це саме «драматичні поеми», якби вони навіть з’явилися в прозових, а не віршованих формах.

Леся Українка зробила найбільший крок поза межі вузького реалізму і поза межі української літератури, чого й досі майже ніхто не зрозумів. А якщо поетка справді йшла до своїх творів, виходячи з позицій реалізму (що більш, ніж сумнівно), то це — найбільша заслуга реалізму перед українською літературою, де він наробив дуже відчутної шкоди...

Ми бачимо, що Леся Українка сама зрозуміла безвихідь дальшого шляху реалізму в українській літературі. Відштовхуючись від його обмеженості, вона почала нову добу в історії української літератури. Цікаво, що вона вже в 90-х роках зробила начерк «драматичної поеми» («У пущі»), яку вона лише наприкінці свого життя знову обробила, її маленькі та великі драми торкаються різних часів та різних народів, тому вони справді є «екзотичні», але не в сенсі чужої, незрозумілої «екзотики», а лише тому, що вони торкаються чужих народів та історії далеких часів: тут і антична старовина (Греція та Рим), і середньовіччя, і магометанський світ, і пуритани в північній Америці, і Іспанія, і лише одна — з останніх літ життя п’єса з українською тематикою («Бояриня»). Кілька п’єс торкаються старого християнства («В катакомбах», «Руфін та Прісцілла», «Адвокат Мартіян») та старожидівської історії («Вавілонський полон», «На руїнах»)... Головна тематика — історичний процес та людські устремління в його межах. Деякі елементи символічного малюнка можна помітити в зображенні історичного процесу, зрідка є натяки на події в українському житті.

Символізм Лесі Українки, зрозуміло, також виводить її за межі реалізму. Зокрема, важливий такий твір, як «казкова» «Лісова пісня», що вже цілком «заведена» в межі символізму в слов’янських літературах.

Ми не можемо простежувати того розвитку, який українська література пройшла іншими шляхами», інколи відходячи від реалізму. Наприклад, у віршованій поезії Франка не було повного панування реалізму. Треба згадати й інших (менших) поетів, що хоч би і в не цілком ясній формі відмежувались від реалізму В. Пачовський (1878 — 1942), П. Карманський (1878 — 1956), М. Філянський (1873 — 1937), М. Чернявський (1867 — 1937) та ін. У творчості останнього відгуки старого романтизму.

Леся Українка звертала увагу на більш виразні постаті нової літератури — наприклад, М. Вороного (1871 — 1940), якого вона вважала справжнім поетом, що пройшов важку школу самовиховання та якого твори вона де в чому вихваляла і за зміст. Що Ол. Олесь (Олександр Кандиба, 1878 — 1944) навіть «випередив» творчість самої Лесі Українки, ми вже згадували. «Весняну казку» вона вважала шедевром, а в одному напівпародійному вірші («Хвиля», 1912, писана значно раніше) вона робить спробу показати, що подібні «дзеньки-бреньки» могли писати не лише «молоді» (натяк на Г. Чупринку, 1879 — 1921), а й старші письменники. Цікаві її враження від пізньореалістичної або й пореалістичної прози. До багатьох речей М. Коцюбинського вона ставилася з певною неохотою («розтягнуте», несмаковите, писане без внутрішньої потреби тощо), лише справжній крок за межі реалізму (повість «Тіні забутих предків») привів її в правдивий екстаз.

Цікавим було ставлення Лесі Українки до В. Винниченка: він не вийшов за межі пізнішої форми реалізму, її ставлення до його творчості було подвійним: визнаючи якість його прози, вона підкреслювала, що її відштовхують окремі риси письменника: грубість, певний примітивізм тощо. Не переживши еволюції В. Винниченка як театрального письменника, вона не могла висловити своїх поглядів на його ідеологічний розвиток у пізніших п’єсах. В. Винниченко де в чому наблизився до певних дуже індивідуально забарвлених моральних поглядів російських символістів, але стиль його залишився в загальному реалістичним.

Розвій української літератури після революції 1917 р. був зумовлений значною мірою позалітературними причинами. У кожнім разі елементи реалізму утримувались та й утримуються досі почасти штучно.

Література

Цей покажчик літератури не претендує на повноту. До кожного розділу зазнаную видання текстів та праці, з яких читач довідається про стан питання. Коли існує пізніша праця, де зрефероване старше дослідження, то назв старших праць не подаю. В деяких випадках довелося подати, через брак синтетичних опрацювань, назви спеціальних розвідок. Для деяких розділів, через брак приступніших праць, бібліографії не подано: читач може ближче зазнайомитися з питанням із загальних курсів. Згадуючи якусь працю, я зовсім цим не висловлюю своєї згоди з висловленими в ній думками.

С. Єфремов: Іст. укр. письменства. І — II. К. — Ляйпціґ. 1919 — 1924 (весь обсяг укр. літератури). — М. Возняк: Іст. укр. літератури. І, II, 1 — 2. Л. 1920 — 1 (до кінця 18 ст.). — М. Грушевський: Іст. укр. літератури. І — V. К. — Л. 1923 — 5 (до початку 17 ст.). — Ист. русской литературы Академии Наук СССР. І, II, 1 та 2. М. 1940 — 50. — А. Пыпин: Ист. русской литературы. І — IV, вид. СПб. 19 (08) (укр. лише до 18 ст.). — D. Cizevsky: Outline of Comparative Slavic literatures. Бостон. 1935.

Стара Література (переважно період 11 — 13 століть)

П. Владимиров: Древняя русская литература Киевского периода XI — XIII веков. К. 1901. — М. Сперанский: Ист. древней русской литературы. т. І. М. 1921. — В. Истрин: Очерк ист. древнерусской литературы домонгольского периода (11 — 13 вв.). П. 1922. — Н. Гудзий: Ист. древней русской литературы (багато видань, останнє 1955 р.). — А. Орлов: Курс лекций по древней русской литературе. М. — Л. 1939. — О. Tschizewskij: Geschichte der altrussischen Literatur im 11., 12. und 13. Jahrhundert Frankfurt/Main, 1948.