А. Загальні зауваги 1 страница

Екскурс І

Перекладна та позичена література

1. З прийняттям християнства почалося літературне життя східних слов’ян. Певніше — літературне життя в Києві. Бо лише значно пізніше почалася літературна діяльність у Новгороді, а ще пізніше — на північному сході (Суздаль і т. д.). Головною складовою частиною найстарішої літератури була література позичена та перекладна. З самого початку можна було використати ту відносно багату літературу, що постала в балканських та моравських слов’ян перед християнізацією Руси. Процес приносу з чужини церковно-слов’янської літератури проходив з самого початку дуже активно: Київ на початках свого християнського життя був, здається, тісніше зв’язаний з болгарською, ніж з грецькою церквою.

2. Але в скорому часі почали робити самостійні переклади для Києва, почасти, мабуть, у Константинополі лише з участю «русів», а пізніше в самому Києві. Літопис згадує про перекладацьку та переписувальну діяльність за князя Ярослава в Києві: «і зібрав багато писарів, і вони перекладали з грецької на слов’янську мову та переписували багато книг» (1037). Як побачимо, можна навіть приблизно встановити, що саме перекладала ця «перекладацька комісія» Ярослава.

Переклала вона чимало та досить великих обсягом творів. Це було не лише збагачення нашої старої літератури, але і певна зміна її характеру, бо серед перекладених Ярославовою комісією творів — чимало світських, а не виключно призначених для церковного вжитку.

3. Пізніше збагачення перекладної літератури йшло обома шляхами — і приходили нові книги від південних та західних слов’ян, і роблено власні переклади; пізніше діяльність «руських» перекладачів перейшла головним чином на «святу гору» Афон.

Перекладна література значною своєю частиною пережила і різні політичні зміни, і часи культурного занепаду, і часи зміни літературного смаку. Характер літератури ориґінальної змінювався дуже швидко й іноді рішуче від століття до століття; іноді ориґінальні літературні твори перероблювано в основі кілька разів протягом короткого часу (Літопис, «Молениє Даниїла» тощо). Література перекладна зберігалася століттями часто лише з дуже невеликими змінами, а часто взагалі без ніяких змін, хоч іноді й перекладні твори перероблювано ґрунтовно. Тому пізніші списки творів перекладної літератури, що дійшли до нас почасти лише з 16 — 17, а то й 18 ст., дають часто змогу судити про їх первісну форму.

4. Далі нас цікавитиме ориґінальна літературна творчість старої України-Русі. Але перекладну літературу не можемо обминути мовчанкою. Вона дала надзвичайно багато для розвитку літератури ориґінальної: мова, стиль, композиція, зміст останньої діставали численні продуктивні спонуки від перекладної літератури. Цей вплив був значний навіть у сфері народної поезії, оскільки про неї можна судити.

Дух перекладної літератури значною мірою був духом старо-християнським та гелленістично-християнським; специфічно «візантійські» впливи були, але не переважали.

Б. Богослужбова література

1. Одним із найважливіших мотивів літературного розвитку були потреби християнської богослужби. Для неї потрібні були книги богослужбові, з одного боку, і книги св. Письма — з другого. І ті й ті вже існували в перекладах моравського та болгарського періоду розвитку слов’янської літератури. Вони прийшли разом із християнізацією як конче потрібне знаряддя богослужби.

2. Ужиток св. Письма був віронавчальний та богослужбовий. Тому деякі частини св. Письма мали подвійне оформлення — для однієї й іншої мети. Так було вже з Євангелією. Євангелія існувала в формі «Четвероєвангелії», тобто повного тексту Євангелії, поруч цього були Євангелії, вибрані в порядку їх тижневого читання при богослужбі («Апракос»), а саме — або лише для недільних богослужб (до таких Євангелій належав найстаріший датований східнослов’янський рукопис 1056 — 7 рр. «Остромирова Євангелія», писана можливо, писарем-киянином для новгородського посадника Остромира), та Євангелія для всіх річних богослужб (Галицька Євангелія 1144 р.). З самого початку мусив уживатися і «Апостол», що теж існував у перекладі в двох формах: як повний текст (рукописи, починаючи з 13 ст.), або вибраний для богослужб (рукописи з 12 ст.). З книг «Старого Завіту» найбільше розповсюдження та значення мав «Псалтир»; поруч тексту «Псалтиря» існували ще різні його обробки: «толковая Псалтир», з поясненнями важкозрозумілих місць (пояснення Атанасія Олександрійського та Теодорита Кірського). Вже поза межі церковного та правовірного вжитку «Псалтиря» входив його вжиток для «гадання» (ворожіння), — текст «гадальних Псалтирів» мав численні примітки про значення того або того тексту: достатньо було «розігнути» «Псалтир» та прочитати те місце, що вперше впаде в очі, щоб зробити з нього якісь висновки про майбутнє, невідоме, про те, що робити в даному випадку тощо.

Головне джерело, з якого знали в 11 — 12 та й дальших віках «Старий Завіт», був «Паримейник» — вибірка тих місць, які потрібні для читання при богослужбі. «Паримейник» не лише слухали в церкві, але й уважно читали та перечитували: можемо знайти в різних творах 11 — 12 ст. (напр., у літописі) численні цитати з «Паримейника». Поруч цього існували і менш розповсюджені переклади «П’ятикнижжя» (книг Мойсеєвих) та «Восьмикнижжя» (П’ятикнижжя та книги Навина, «Судей», Руф). Нарешті не бракувало і «Книг пророцьких». Щоб полегшити розуміння окремих місць, існували тексти «толкові» (витлумачені), де текст пророцьких книг був не цілком повний, але з доданими до нього поясненнями змісту.

Не треба забувати про літературні якості св. Письма та надзвичайну різноманітність його змісту і зв’язаного зі змістом стилю: патетична мова пророків, гарні образи та порівняння (притчі) Євангелії, висока поезія Псалтиря і т. д. — все це, без сумніву, справляло враження не лише своїм високим змістом, але й літературною красою: не дарма ж зустрічаємо наслідування стилю св. Письма не лише в релігійній літературі (проповідях), але і в світській (літопис та навіть «Слово о полку Ігоревім»). Поруч з наслідуванням маємо і цитати з св. Письма. І не дивно, бо цілі книги св. Письма (Притчі, книга Сирахова, Еклізіаст) складені з гарних прислів’їв. Цікаво висловив свої думки про літературне значення св. Письма на початку 16 ст. Фр. Скорина. В передмові до свого видання Біблії він пише: «В Біблії можна знайти оповідання про військові та богатирські діла, правдивіші, ніж оповідання про Олександра та Трою», там знайдеш моральну філософію, а якщо «бажаєш навчитися музики, тобто співу (Скорина має на увазі «поезію»), то знайдеш у цій книзі багато віршів та пісень святих».

3. Саме до «поезії» належать книги богослужбові, бо в них зібрані найліпші твори грецького християнського віршування за кілька століть. Немає сумніву, що служба Божа в 11 ст. та в наступних віках справляла на присутніх чимале враження саме своїм зовнішнім естетичним характером та красою духовної поезії богослужбових співів, що тоді церковнослов’янською мовою були ближчі до мови люду та йому зрозуміліші, ніж пізніше. Про таке ставлення до богослужби свідчить оповідання літопису про грецьку богослужбу: посли Володимира Великого до Константинополя, мовляв, не знали в грецькому храмі, «чи на землі вони, чи на небі», і визнавали: «Не можемо забути тієї краси». Це естетичне враження сприяло впливам богослужбової поезії в староукраїнській літературі.

Вживано з богослужбових книг насамперед «Служебника» та «Требника», — наука для священиків про відправу богослужб та треб. У них знайдемо численні молитви, що є гарним ґатунком релігійної поезії; нарешті, такі збірки церковної поезії, як «Тріоді», «Пісна» (Співи на час посту) та «Цвітна» (співи на час по Великодні) та «Октоїх» (Восьмигласник).

З таких пісень (тропарі, кондаки тощо) складені були і так звані «Службові Мінеї» (рукописи вже з 11 ст.), де ці пісні розкладено за днями року. Пізніше перекладений текст подоповнювано ориґінальним слов’янським матеріалом. «Службові Мінеї» — теж пам’ятка високої поетичної цінності. Ці книги прийшли до нас у готовому перекладі з Болгарії. Вони мали чималий вплив на ориґінальну літературу — на численні служби слов’янським святим та молитви, а також і на літературу світську.

В. Релігійна література

а. Правовірна

1. Святе Письмо призначене було не лише для богослужби, але й для читання. Безумовно, — принаймні серед духовних, що з них походила і велика частина старих письменників, — були читачі та знавці богослужбових книг. Але вже спеціально для читання призначена була релігійна література «житійна» та «проповідницька».

2. «Житія» — це дуже старий ґатунок християнської літератури. «Житія» були в перекладі в збірках та як окремі твори. Велику збірку «житій» (до якої додавано ще й «повчання»-проповіді) «Четьї-Мінеї» перекладено ще в Болгарії (хоч, може, і не всі 12 томів на всі місяці року). «Житія» почасти дуже широкого обсягу, змістом надзвичайно різноманітні та подають велику ґалерею типів «християнських героїв». Гарно написані та цікаво викладені, вони не стоять нижче від світського роману. Не дарма ж пізніша література мала так багато літературних обробок саме житій. Поруч з історично обґрунтованими біографіями святих, знайдемо серед мінейних житій деякі оповідання леґендарного характеру, що використовують мандрівні сюжети світової літератури: напр., споріднену з «Фаустом» леґенду в житії Філарета Милостивого, казкове оповідання про чортів, що служать святому за його наказами в житії Канона, тощо. Цей різноманітний матеріал читався і для повчання, і як цікава лектура.

Короткі житія подає натомість — у цілому теж дуже великий, на два томи — збірник «Пролог» (власне «Синаксар» або «Менологіон»): це — збірка менших житій на кожен день року з додатками повчальних оповідань. Цей збірник перекладено або вже в Києві, або в Царгороді для Києва та з участю київського перекладача, і вже від нас «Пролог» перейняли південні слов’яни. Переклад зроблено, мабуть, на початку 12 ст. «Пролог» не залишився без змін: його поширювано та перероблювано; вже в 13 ст. він був у три рази більшим за грецький ориґінал. Додано, зокрема, численні повчальні оповідання з різних житій та з «патериків», про які ще буде мова. «Пролог» має різноманітний гарний матеріал: численні афоризми, «сентенції», маленькі історії повчального змісту (наприклад, про жебрака, що його молитва угодніша Богові, ніж молитви єпископа; про те, як Христос у постаті жебрака відвідав ігумена; про простого чабана, що був святіший за аскетів у пустелі, тощо), або й казкового, фантастичного характеру. До найцікавіших з літературного погляду збірок належать «Патерики», відомі з найдавніших часів (з них почасти запозичив свої оповідання «Пролог»): це — збірки не стільки цілих житій, скільки оповідань про окремі приклади побожності, аскези, доброчину. «Патерики» об’єднували оповідання з певної країни. До найстаріших творів такого типу у нас належить «Патерик синайський» (Паладія з 4 ст., «Лавсіяк»); «Патерик скитський» (Мосха, з 7 ст.) розповсюджений, переважно, у переробленому вигляді; «Лимонар», або «Духовна лука»; «Патерик римський» (Папи Григорія з 7 ст., див. Д. 4). Пізніше поприходили й інші збірки такого характеру. «Патерики» згадує вже Нестор у житії Феодосія. За їх зразком постав «Києво-Печерський Патерик». У «Патериках» є оповідання про окремі епізоди з життя святих або й просто побожних людей майже завжди з релігійно-моральним висновком: оповідання пре те, як полоненого в Персії ангел звільнив з в’язниці в ті дні, коли за нього правлено панахиди, що їх замовляли його родичі, вважаючи його мертвим; про старця Герасима, що з ним заприятелював лев у пустелі, де Герасим спасався; про великого аскета, який у пустелі вже не знав, чи існує ще світ, та якого годувала чародійна скатерка; поруч із цим — гарні оповідання в формі коротких розмов з дотепними афоризмами і т. д.

Ось зразки оповідань одного з патериків: пустельника зустрічає диявол та й каже йому: «Що ти робиш, те роблю і я: ти постиш, я взагалі нічого не їм; ти мало спиш, я взагалі не сплю, але я не можу зробити тобі ніякого зла, бо ти перевищуєш мене покорою (смирениєм)». Один пустельник, якого кличуть на збори ченців, де має обговорюватися грішне життя якогось ченця, приходить на збори з дірявим кошиком, повним піску, що сиплеться на землю; на запитання, що це означає, він відповів: «Так і гріхи мої падають позаду мене, та я їх не бачу, а сюди приходжу, щоб судити гріхи іншого». Один пустельник приходить у гостину до єпископа, і той частує його обідом з м’яса; пустельник каже, що він від народження не їв м’яса. На це єпископ відповів: «А я ніколи ввечері не лягаю спати, якщо мав якусь людину, що з нею був би в сварці». Пустельник побачив, що життя єпископа ліпше за його власне «лісницьке життя». Останнє оповідання є прикладом того, що патерики часто доброчинність ставлять понад аскетизм. Для читача старої України оповідання патериків мали чимале виховне значення...

Водночас розповсюджені були окремі великі житійні твори, що в них дуже широко описувалося життя якогось окремого святого. До життєпису часто долучалося щось подібне до богословських трактатів на повчальні теми (напр., опис кінця світу тощо). До важливих житій, що їх перекладено ще за старої доби, належали, напр., житіє Антонія Великого, великого аскета, що його аскетичні чини були зразками для пізніших аскетів; житіє Сави «Освященного» — теж аскета, але іншого типу, ідеологія якого вплинула помітно на початки Печерського монастиря (див. І. Г. 4); житіє популярного святого Миколи Чудотворця; житіє Андрія Юродивого, з широким описом його видінь про кінець світу; житіє великого проповідника Іоана Златоуста; житіє св. Олексія, що мало, може, найширший вплив в історії української літератури; нарешті, чеські «Житія» (св. Вацлава, Людмили) тощо. Житійна література служила не лише релігійному повчанню, але мала також величезний вплив на весь літературний розвиток.

3. Не менше значення мала й література проповідницька. Вона, може, ще ширша, ніж житійна. Чимала частина її прийшла з Болгарії, але дещо перекладалося в Києві. Ця література ще не до кінця досліджена. Окремі твори збереглися почасти лише в пізніших відписах, та часто їх помилково приписувано різним авторам. Проповіді — «слова», «повчення» — призначено для читання. Твори проповідницької літератури утворюють собою цілу систему богословія — переважно морального, а великою мірою і християнської віронауки та навіть християнської філософії. Найбільше перекладено проповіді таких авторів: Іоана Златоустого, Єфрема Сирина, Василія Великого, Григорія Богослова (один рукопис з 11 ст.), Федора Студита, Кирила Олександрійського та інші. Іноді проповіді єдналися (ще і в Візантійській літературі) в збірники під різними назвами: «Златоуст», «Маргарит», «Ізмарагд», «Златая цепь» (до двох останніх долучались пізніше ориґінальні проповіді староруських проповідників), «Златая матиця». Можна здогадуватися, що існували ще інші збірники, від яких збереглися тільки назви: «Бисер», «Жемчуг», «Глубина». Проповідницька література мала значну суто літературну вартість — серед її представників були найвидатніші майстри риторичного вміння Візантії. Прозорий хід думок, гарні риторичні формули, поетичні образи були зразками, вартими наслідування.

Щоб схарактеризувати стиль проповідей, наведу уривки з «Златоструя» (Київський рукопис 12 ст.): Іоан Златоуст порівнює «душу лагідної людини» з природою — «ніби зверху гори, де віє чистий вітерець, світить проміння, чисті джерела і різні ароматні та гарні квіти, і красні сади. І голос (її) так само солодкий для тих, хто його слухає, ніби тут сидять на вершках дубів співочі птахи, солов’ї і ластівки та синиці, що об’єднали свої голоси в єдиний звук, або ніби вітер легко віє зі сходу, рухає трепетливе листя та шумить по гаях, та верх тієї гори вкритий квітами — пурпуровими, червоними, білими... і вітрець тягне і схиляє їх, як хвилі. Той, хто стоїть тут, не може ані вдовольнитися цими пахощами, ані надивитися на красу квітів, і... гадає, що перебуває не на землі, а на небі. І ніби з гори тече... потічок і, вдаряючися об каміння, солодко бринить... Коли бачите таку картину, то розумієте, яка приємна є терпелива та лагідна людина». Подібно мальовничо описано і душу «гнівливого», що його Златоуст порівнює з бурхливим та неспокійним містом.

4. Поруч із популярними творами стоять суто богословські теоретичні твори. Маємо в перекладах і твори аскетичні («Ліствиця» Іоана «Ліствичника») і «Богословіє» Іоана Дамаскина, що, крім суто богословських питань, обговорюють і філософські та навіть мовні (граматичні) питання. Маємо і «Вчительні Євангелії» — виклад християнської віронауки в пристосуванні до Євангелії (м. ін. Костянтина пресвитера, болгарського письменника 10 ст.). Такі твори часом писано в формі запитань та відповідей (іноді запитання мають характер загадок), напр., «Питання» Атанасія (вже в рукописі 11 ст.).

б. Апокрифи

1. Поруч із величезним впливом християнської літератури на мову та стиль варто поставити не менш значні впливи на сюжети, теми, мотиви літератури «апокрифічної».

«Апокрифи» — це такі твори про події та особи священної історії, що не визнані християнською церквою та не прийняті нею до «канону» св. Письма. В св. Письмі багато подій освітлено лише загально, багато осіб згадано лише побіжно. Цілком природно, що у християн, а ще давніше в жидів, ці події та особи викликали інтерес, а довкола них зібрався леґендарний матеріал, почасти перейнятий від інших народів («мандрівні сюжети») , почасти вигаданий. Такі леґенди рано зафіксовані писемно; щоб надати їм авторитету, їх часто приписувано патріархам та пророкам, апостолам та отцям церкви тощо. Деякі твори набули величезного розповсюдження; зокрема, ними користалися «єретики», а деякі з них навіть поставали в єретицьких колах. У кожному разі, поруч з апокрифами, які не суперечать християнській науці, є й такі, які висловлюють погляди, що їх ніяк не можна погодити з церковною наукою, а деякі навіть мають блюзнірський характер. Розуміється, церква рано почала ставитися вороже до апокрифічної літератури, поділивши її твори на такі, читання яких дозволене, та на «заборонені». Списки («індекси») заборонених творів складалися не раз. У Києві зустрічаємо перекладені згадки про апокрифічну літературу вже в «Ізборнику Святослава» 1073 р.

2. До найстарішого шару апокрифів належить частина апокрифів «старозавітних», що постали ще на жидівському ґрунті та «доповнюють» Старий Завіт. Почасти це старожидівські казки. Ця група апокрифів ще збільшилася на християнському ґрунті, бо було бажання встановити тісніший зв’язок між подіями та особами старозавітними та новозавітними. До типових тем старозавітних апокрифів належить оповідання про творення світу, про Адама та Єву, їх життя в раю та після вигнання з раю, про Ноя і потоп, про життя Мойсея, про Авраама, про Давида та Соломона, про таких осіб, що їх Біблія згадує лише побіжно (Лямех, Мелхесидек). За зразком пророцьких книг Біблії теж створено апокрифічні твори («Заповіти 12 патріархів»); в інших оповідається про небесний світ та про кінець світу («есхатологія »).

Не менш широко розвинулася література апокрифів, «новозавітних» на християнському ґрунті. Ці апокрифи оповідають про дитинство Христа, про життя Богородиці, про суд над Христом, про мандрівки та долю окремих апостолів, доповнюють і Апокаліпсис. Апокрифи можуть багато розповісти про «Прю Христа з дияволом», про сходження Христа перед воскресенням до пекла (саме уявлення про сходження Христа до пекла не суперечить церковній науці). Зв’язує Старий Завіт із Новим, напр. оповідання про «хресне дерево».

Нарешті, й літературу «житій», оповідань про життя святих, доповнювано «апокрифічними житіями», теж не раз відкиданими церквою. До таких оповідань належать житія з казковими епізодами, фантастичними чудесами, неймовірними муками; в інших апокрифічних житіях подані пророцтва про останні часи світу.

3. Поширення апокрифічної літератури, незважаючи на церковні заборони, було в усьому світі величезне. Апокрифічна література на візантійському Сході та на латинському Заході майже така ж. Натяки на апокрифічну літературу знаходимо вже в Новому Завіті (напр., Послання Юди, де згадуються пророцтва Єноха, невідомі з Старого Завіту). Апокрифічна література вплинула на такі твори, як західні перекази про чарівника Мерліна, на «містерії», на Данте, за нових часів на великі епоси з священної історії: в Англії — Мілтона, в Німеччині — Кльопштока, на «Марію» Шевченка, на «Marienlieder» P.-M. Рільке. На Україні 17 — 18 ст. старий матеріал апокрифічної літератури ще доповнювано новими перекладами або переказами західного походження. Значна кількість сюжетів та мотивів з апокрифів перейшла до народної словесності, переважно до казки; але утворилося багато творів духовно-апокрифічного змісту: до них належить велика частина т. зв. духовних віршів та «народних леґенд». Не менший вплив мала апокрифічна література на образотворче мистецтво: на іконах, починаючи з давніх часів, є численні живописні деталі, що ґрунтуються на апокрифічних творах.

4. Нелегко встановити, які апокрифи були вже відомі в Київській літературі. Найкращим показником є існування старих рукописів, і такі дуже старі рукописи існують: з 11 ст. маємо «Діяння Павла та Текли», з 12 ст. — «Хождениє Богородиці по муках», з 13 ст. — «Слово Афродитіана» тощо. Добре свідчать про існування апокрифів і цитати або згадки про них у старій літературі: поруч з такими творами, як «Палеї», що збудовані значною мірою з матеріалу апокрифічних творів, знайдемо натяки на апокрифи і в літописах (кілька апокрифічних мотивів є в проповіді, що її грецький «філософ» виголошує перед кн. Володимиром Великим), згадка про апокрифічне життя Микити є в «Сказанні» про забиття кн. Бориса та Гліба. Численні апокрифічні мотиви маємо в описі Палестини Даниїла-Паломника; натякає на апокрифи Кирило Турівський, навіть у світському «Слові о полку Ігоревім» є відгуки апокрифів («не від добра дерева поскидали листя», що нагадує: апокриф «Визнання Єви»). Старовинного походження мають бути і апокрифи, зв’язані з розповсюдженою в Болгарії єрессю т. зв. «богомилів» (10 — 11 ст.). За давніших часів мусила прийти до східних слов’ян і «Євангелія Никодима» від західних слов’ян (див. далі). Вказівки старого мистецтва сумнівні, бо образотворче мистецтво могло просто переймати окремі подробиці з візантійських зразків; знання відповідних літературних творів не завжди було для цього потрібне.

5. До Київської старої літератури вже належали, здається, такі апокрифічні твори: з старозавітних апокрифів — оповідання про Адама; «Визнання Єви»; богомильські оповідання, що приписують певну роль в утворенні світу дияволові, який з самого початку зіпсував частину твору Божого; про спокуси диявола та «рукописання», якими Адам себе відписав дияволові; про «хресне дерево», де розповідається, що череп Адама лежав під деревом, з якого був зроблений хрест Христові, — череп Адамів, таким чином, потрапив на Голгофу, отже кров Спасителя текла на нього, «змиваючи гріхи» (типово наївне оповідання, збудоване на образному виразі св. Письма «змити гріхи»), книга «Єноха» про видіння Єноха на небі та про його нащадків аж до Ноя; оповідання про Лямеха, який нібито забив Каїна; заповіти 12 патріархів, синів Іакова, — моральні повчання (ще старожидівські), сполучені з пророцтвами про Христа, що їх додано християнами; історія Авраама (зокрема, цікава його боротьба проти поганства); життя Мойсея; апокаліпсис Баруха; апокаліпсис Ісайї.

6. До новозавітних апокрифів, відомих у східно-слов’янському світі, належать «Євангелія Іакова», — твір про події з життя Богородиці, про її дитинство, благовіщення, народження Христа, про долю Іоана Христителя (його мати, св. Єлисавета, ховається з ним від убивць, посланих Іродом, у горах), про смерть його батька Захари тощо; «Євангелія Хоми» — оповідання про дитинство Христа, головний зміст яких — фантастичні чудеса (оживлення птахів, які ліпить хлопчик Христос, тощо); Христос тут настільки нехристиянська казкова та жорстока постать, що апокриф не мав значного розповсюдження (найстаріші тексти богомильські 14 ст.). Важлива «Євангелія Никодима» та з нею об’єднані: «Лист Пілата до імператора Тіберія», «Смерть Пілата», історія Йосипа Ариматейського, — всі оповідають детальніше, ніж Євангелія, про страсті та смерть Христа, зокрема про його «нисходження в пекло»; уривки з «Євангелії Никодима» читано навіть у церквах на страсному тижні; було два його переклади — чесько-моравського (з латини) та болгарського походження; з «Євангелією Никодима» зв’язані апокрифічні проповіді Євсевія Олександрійського та Єпіфанія Кипрського. Є апокрифічні історії про проповіді апостолів в усьому світі, про їх чудеса, їх смерть. Є богомильські леґенди про Христа, «як його в попи ставили», «як він плугом орав» тощо. Розповсюджене «Оповідання Афродитіяна про чудо в перській землі», де в час народження Христа поганські ідоли в Персії пророкують про нього, та «Хождениє Богородиці по муках» — опис пекла та різних мук у ньому, — подібне — «Одкровення апостола Павла».

7. Улюблені були і апокрифічні житія: Георгія, Никити, Федора Тирона і т. д. Деякі з них, без сумніву, вплинули на оповідання світські (Михайло Поток) та духовні (Юрій, Федір Тирон) про змієборців. Інші апокрифи про святих оповідають про всесвіт та кінець світу, напр., «Питання Іоана Богослова на Фаворській горі», «Розмови трьох святителів», «Одкровенія Мефодія Патарського» (чи «Олімпійського») — дуже улюблене, «Житіє Василія Нового», «Житіє Нифонта». Деякі з цих оповідань у нас зовсім не вважалися за заборонені апокрифи.

Є й дрібніші апокрифічні тексти, напр. апокрифічні молитви, з апокрифічними подробицями, а іноді з забобонними елементами.

До цих груп дійсних апокрифів на слов’янському ґрунті іноді приєднували ще твори забобонного характеру — більшість згаданих апокрифів є «книги отреченні», забобонні твори є «книги богоотметні і ненавидимі». Це переважно різні «підручники» для ворожби. Ворожити про майбутнє можна було з грому, з льоту птиць, з блискавиці; розуміється, вгадувати майбутнє пробували і по снах. Ця література зв’язана з апокрифами тільки тим, що вона теж була заборонена церквою. Більшість її, здається, прийшла порівняно пізніше і в основному до Москви. Літературне значення її невелике.

8. Сюжети апокрифів мали далеко більше значення, ніж їх форма. Мова та стиль апокрифів довільно змінювалися при переписуванні, оскільки не були під охороною церкви. До того ж вони й скомпоновані загалом примітивно та перекладені були не з такою увагою і мовним мистецтвом, як церковні тексти. Але сюжети їх здебільшого цікаві, часто казкові, і тому легко надавалися до обробки вже в «світському» дусі, як казка чи переказ... Деякі, одначе, мали певне значення і як твори релігійні: напр., зворушливе оповідання про муки в пеклі та про милість Богородиці навіть до грішників; інші добре популяризували християнську науку, напр., наївне оповідання про «дерево хресне» або такий видатніший літературний твір, як «Никодимова Євангелія»; інші також малювали сентиментальні та ідилічні картини з життя Богоматері та Христа («Євангелія Іакова» та ін.). В кожному випадку вплив апокрифів належить не лише історії марновірства, але й історії справжньої побожності.

Г. Література світська

а. Наукова

1. «Світськість» перекладеної, зокрема наукової літератури, є лише релятивна. В 10 — 11 ст. остільки сильне було загальне переконання, що повна гармонія між релігією та іншими сферами духовного життя існує та повинна існувати, що для розв’язання більшості питань достатньо було послатися на віронауку та її джерело — св. Письмо. Але література, що нам тепер здається занадто релігійно та церковно забарвленою, з погляду того часу відповідала вимогам науковості. Щоправда, «наука» Київської Русі, за винятком хіба богословії, була виключно популяризаторською. Великою мірою переклади її зроблено вже в Києві.

2. Важливий ґатунок наукової літератури становлять твори історичні. З Болгарії прийшов переклад світової історії Іоана Малали (6 ст.): це переважно історія антична та рання візантійська (до Юстініяна), сповнена цікавих фантастичних оповідань; її цитує вже літопис під р. 1114, отже, вона мусила прийти до Києва ще в 11 ст. Хроніка Малали увійшла пізніше до складу компілятивних «хронографів» (див. II. 3). Значно сухіша «Хроніка» Георгія Амартола (власне Гамартола-грішника, «Многогрішного»), що звертає головну увагу на історію Візантії та подає її поруч із досить поверховим, майже анекдотичним матеріалом, а в викладі подій міститься багато історико-культурного матеріалу (напр., до історії богословських дискусій та навіть філософії), який, щоправда, в рукописах часто скорочували. Амартола перекладено, мабуть, колективно, бо в мові твору знаходимо і виразні староруські елементи, і, крім того, південнослов’янські та моравські: можливо, що цей переклад залишив нам свідчення про мішаний склад тієї комісії перекладачів, яку утворив князь Ярослав у Києві, але можливо, що переклад зроблено в Царгороді. Амартол мав чималий успіх. Користувався ним і літописець. Менш розповсюджена була хроніка Георгія Сінкела (8 — 9 ст.), яка подавала священну та візантійську історію в дуже стислій формі. Інші твори менш цікаві (напр. історія вселенських соборів в «Ізборнику» Святослава 1073 р.) або існування їх за Київської доби непевне, лише пізніше приходить з Болгарії переклад писаної надзвичайно пишною мовою хроніки Манасії.

3. До історичних творів належить також історія Палестини (від 2 ст. перед Р. Хр. до зруйнування Єрусалиму) Йосифа Флавія. Вона цікавила читача своїм зв’язком з священною історією. Переклад, з виразними ознаками київського походження, додає до грецького тексту деякі доповнення про Христа, про Іоана Христителя (походження цих додатків ще досі не цілком ясне: не виключено, що вони були вже в невідомій нам тепер редакції грецького тексту, бо у відомій редакції їх немає). Але цікавість книги для читачів полягала також у формі викладу: твір Флавія — один із найкращих зразків грецького стилю військової повісті. До того й перекладач передає свій текст вільно, легкою, природною мовою. Такі місця, як характеристика римського війська — «вуха їх гострі до слуху, очі зрять на хоругви, руки готові до січі», — описи битв — «і було видно ламання списів, і чутно скрегіт мечів, і порубані щити, і земля напилася крові», «стріли затемнили світло», забиті «падали, як снопи» і т. д., — вплинули і на військові оповідання літописів і навіть на «Слово о полку Ігоревім».